З досягненням незалежності в Україні відновлюється пожвавлений інтерес до релігійної філософії, в контексті якої аналізуються ряд питань, які мають релігійне забарвлення, зокрема це стосується і співвідношення права та моралі як на сутнісному, так і на екзистенційному рівні щодо впливу християнської етики на правові дії чинного законодавства України. Проблематика, яка розглядається, незважаючи на суттєві заборони ще цілком недавнього часу (релігія – опіум для народу, загальновідоме гасло радянської минувшини), є суттєвою для суспільства загалом, а для сучасності містить кілька головних моментів: переосмислення давньої християнської традиції через призму сьогодення та віднайдення в ній відповідей на смисложиттєві питання, які лягають в основу законів України, цим самим визначають рівень культури правового суспільства.

Вчинення дій, хоч би правових (наприклад аборт), але позбавлених моралі є загрозою людині на рівні цивілізаційних процесів, оскільки в кінцевому результаті наслідок дій є злим (загроза вагітності). Тому необхідно, щоб людина не тільки діяла згідно права, але так само й дотримувалась моральних норм у повсякденному житті. Безперечно, це доволі складно, адже ряд подій у житті людини мають, на перший погляд, відмінність від волі людини, так би мовити обставини, які зумовлюють антиправові дії, але не зважаючи на таке пояснення, відповідь більш, ніж очевидна – людина особистими злими діями зумовлює цикл перероджень злих обставин (п’яний водій, принцип відповідальності у причині). Таким чином, не обставини зумовлюють злий наслідок, а людина, яка стає причиною злих обставин.

Під цією назвою планую опублікувати низку статей, об’єднаних антропологічною проблематикою втрати сучасною людиною здатності трансформувати біль і страждання в творчий процес. Від коли існує людина – біль і страждання її завше супроводжували. Війни, епідемії і голод у всі віки були на порядку денному, ставлячи під питання існування країн, народів ба навіть великі цивілізації. Але ніколи їм не вдалося загальмувати творчого пориву людини. В цьому легко переконатися, відвідавши будь яку світову картинну галерею, на кшталт Прадо, Лувру, Ермітажу тощо. Те, що ми там побачимо, створене у надзвичайно важкі часи, коли під час постійних епідемій вимирала ледь не більша половина Європи. Що більше, те що вдалось зберегти, становить мабуть 10-20 % з того, що було і загинуло під час пожеж і повеней. Складається враження, що в ці часи людина володіла мистецтвом трансформувати свій біль і страждання у творчий процес. На якомусь етапі, можливо у першій половині ХХ століття людство почало втрачати цю здатність. Сьогодні на побутовому рівні людина живе незрівнянно краще, ніж в минулих епохах. Але при цьому людський дух більше не здатен випродукувати шедевр на рівні музики, архітектури, живопису, мистецтва, поезії. Все найкраще, на що спромоглось людство, стосується минулих епох. Людство продовжує робити великі наукові відкриття, створює нові неймовірні технології, але при цьому втрачає здатність бороти страх перед невеличкими випробуваннями, а найголовніше більше не здатне трансформувати біль і страждання у творчість. Чи можливо відродити цю духовну здатність в людині? Якщо так, що для цього слід зробити?

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.

Библиотеку многие представляют как стеллажи с книгами. Доля правды в этом есть: "библиотека" в переводе с греческого как раз и означает "книгохранилище". Но для современной библиотеки это слишком скудное определение. Ибо сейчас даже в сельских библиотеках все чаще люди могут пользоваться компьютером и интернетом. А это дает возможность получать доступ: учащимся - к электронным библиотекам и учебным сайтам, безработным - к сайтам с вакансиями, тем, у кого далеко живут родственники, - к видеосвязи по скайпу. А малыши могут еще и быстрее развиваться - в самых разных отношениях, в том числе и довольно неожиданных.

 З наближенням свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, що його Церкви Візантійської традиції особливо врочисто відзначають 25 березня (себто, 7 квітня за Григоріянським календарем) у багатьох християн інших віровизнань, зокрема в наших братів-протестантів може виникнути запитання: а які ж підстави такого виняткового вшанування Марії, матері Ісуса, на відміну від вшанування праматері Єви – «матері всіх живих», а також від інших жінок, які теж є персонажами Біблії: Анни, матері Самуїла, Юдити, Естери, врешті – новозавтніх Анни-пророчиці та Єлизавети, матері Івана Хрестителя? Чому саме Марія вдостоїлася такої честі? Полишивши глибші богословські міркування про єдність двох природ – Божої і людської – в одній особі Ісуса Христа, а отже – про той факт, що Марія, на противагу до інших біблійних жінок, породила Богочоловіка, Відкупителя й тим поклала основу нашого спасіння, я хотів би звернутися до іншого, а саме – морального аспекту цього питання. Справа у тому, що Марія вперше в історії, якраз на відміну від праматері Єви й усіх її дочок, вперше в історії виявила автономну моральну поведінку. Роз’яснити це допоможуть такі міркування з царини етики:

«Хіба ж Мені смерть грішника мила, — слово Господа Бога, — а не те, щоб він відвернувся від
своєї поведінки та й жив?»
(Єз. 18:23) 

Здавалося, що мокрий сніг своїм тягарем розчавить усе навкруги і ніхто не зможе врятуватися від нього. Навіть одиноке дерево тут, на болоті, не могло втримати на собі цей тягар і, поступово згинаючись, невдовзі повинно було зламатися або впасти, вивернувши свої корені з маленького клаптику землі, на якому воно стояло. Навколо було сумно і незатишно. А сніг все падав, падав і не танув, як зазвичай буває у цю осінню пору.

Спочатку йому було тепло. Потім стало холодно. Але тепер, крім смутку і жалю до себе, він нічого не відчував. Хоча це не заважало йому думати і згадувати. Майже доба пройшла з тих пір, коли він після довгого і виснажливого перельоту опустився на це болото, а здавалося, пройшла ціла вічність. У нього не було більше сили, щоб продовжувати цей переліт, і ось він гинув, поступово перетворюючись у кучугуру. Тільки голова ще залишалася над снігом, тому що він струшував його кожний раз, коли дивився на небо, якого, однак, не було видно через снігопад.

Так вона бурлить червоним кольором в організмі людини, без крові, її циркуляції в організмі людини – людина не жива. Бездиханний твір мистецтва можна побачити, відчути, коли митець свідомо чи не свідомо нехтує пошуком знайдення образу художнього твору. Коли проявляє нефаховість у відчутті художньої стилістики і технічної матеріальної складової. Графіка, як будь який твір мистецтва, жива лиш тоді, коли художник вкладає своє душу та серце, частинку себе самого у працю. Найголовніше завдання, що постає перед художником на етапі створення композиції – знайти образ, влучно художньо-технічними засобами візуально донести зміст, ідею твору до глядача.

  Посттоталітарна й постколоніальна Україна, одержавши від минулого доволі непростий та нелегкий історичний спадок, а особливо в гуманітарно-цивілізаційній царині, за оті два останні десятиліття свого новітнього існування і розвою – вже у статусі відродженої незалежної й соборної держави – зазнала багато чого. Й, передусім, неоднозначно-суперечливого і навіть досить болісно-прикрого. До того ж, у цьому контексті, мабуть, особливо необхідно наголосити, що за цей час, як відомо, в нашому суспільстві, приватизувавши майже всі основні національні багатства і ресурси, сформувалася й запанувала (чи не) всуціль закорумпована система олігархічно-мафіозних кланів. Тобто, тих великих бізнес-структур й угруповань, очолюваних, здебільша вихідцями із надр старої «совкової» номенклатури й, відповідно, ментально-психологічно і світоглядно зорієнтованих, переважно, до північно-східного «старшого брата». І саме вони – з метою загарбання й незаконного привласнення, а також, по суті, запопадливо-колаборантського розпродажу загальносуспільного надбання отому сусідові – поміж собою, як каже про подібне Слово Боже, ледь не увесь український «Мій [себто, Господній] Край поділили» (Йоіл 4, 2–3).

Для значної кількості християн-практиків цілком зрозуміло, чому Церква всіляко противиться абортам, але вони не завжди розуміють, чому вона забороняє контрацепцію. Адже не допустити зачаття дитини за допомогою засобів контрацепції та вбити її в лоні за допомогою аборту – це різні речі, і якщо останнє не допустиме, то перше може бути оправдане – так «по-своєму» розмірковує велика кількість християнських подружніх пар. Чому ж все-таки Католицька Церква засуджує практику використання контрацепції? Чи можливо цілком відмовитися від неї в сучасному світі?

Відповідаючи на ці запитання, потрібно найперше уточнити, що не все те, що називаємо контрацепцією, є нею у прямому значенні слова. Адже буквально слово контрацепція (з лат. contra conceptio – «проти зачаття») означає лише ті засоби, дія яких унеможливлює злиття чоловічої і жіночої гамет. Натомість засоби, які мають змішану дію (контрацептивну й абортивну) чи переважно абортивну, не можуть бути названі контрацептивами. Бо в такому випадку ми підмінюємо поняття. Адже як засоби, які унеможливлюють зачаття, можуть бути водночас засобами вбивства зачатої дитини? Не можуть, бо це суперечність. Тому не все, що в аптеках продається як контрацепція, справді нею є. Наприклад, гормональні таблетки – це засоби змішаної дії (нехай в невеликому відсотку, але все ж спричиняють аборти), а внутрішньоматкова спіраль – переважно абортивний засіб (зачата дитина гине від того, що не може імплантуватися у стінку матки).

"Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог
(Ів. 1:1).

І Слово стало тілом, і оселилося між нами,
і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця,
благодаттю та істиною сповненого"
(Ів. 1:14).

 Хто така людина? Чому вона живе на світі? Цікаві питання, чи не так? А відповідь проста: із волі Бога. Бог створив людину із великої любові. Цієї любові у Бога було настільки багато, що він вирішив поділитись із людиною.

Первісно, людина була немов немовля: чиста, щира і світла, до того ж людині навіть передбачалась певна роль: осягнути Бога, бути рівноправним учасником танцю Пресвятої Трійці. Бог наділив людину свобідною волею і він поважає цю свободу, тому через вибір гріха людина сама ж відкинула цю можливість і опинилась заручником смерті. Однак, самостійно вона із тієї пастки вибратись не в силі. Через категоричну відмову слухати Бога. Він змушений був уменшитись і пройти шлях від Себе до людини. Шляхом Воплочення і через Хресну смерть Бог знову відкриває двері спасіння для людини.