Непорушне лежання Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_liliya_1.jpgФіналіст Всеукраїнського конкурсу "Репортери надії в Україні" 2013


Одного ранку мені зателефонувала знайома і сказала, що сьогодні ми йдемо до пані Олі. Я не знала про кого мова. Знайома пояснила, що у пані Олі день народження. їй виповнилося 59 років. 39 з них жінка пролежала з діагнозом - неспецифічний інфекцій­ний поліартрит та остеомієліт. Артрит призвів до деформації кісток і їхньої крихкості. Тому пані Оля навіть не може сидіти, лише лежить. Уже ввечері ми задзвонили в двері дому Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія у Львові. Одним із служінь сестер є опіка над важкохворими. Заходимо у світлу кімнату. Бачу пані Олю в ліжку. Нас познайо­мили. Оля Лучко родом зі села Новосілки Тернопільської облас­ті. Хвороба вперше дала про себе знати кілька тижнів до закінчення навчання в школі. Молода дівчина звернулася до лікарів. Спочатку сказали їй, що це ревматизм, про­писали ліки. Але після випускних іспитів довелося лягти в лікарню. Пані Оля розповідає:

"У перші роки хвороби, зви­чайно, було дуже важко. Спочатку я ще могла рухатися. З ліжка пересувалася на крісло, до нього підсувала друге крісло. І так по кріслах - до другої кімнати. Хотілося працювати, відчувати себе потріб ною суспільству. Я жила надією, що хвороба все-таки відступить і важко було змиритися з тим, що, можливо, не ходитиму. Перших три роки хвороби я ще ходила. Але потім злягла.

Тоді я писала різні статті у міс­цеві газети. У відповідь приходили листи. Так я листувалася з різними людьми. У той час також вишивала рушники, серветки. Вночі читала і писала, а вдень, щойно розвиднілося, вишивала. Згодом зір погір­шився. Саме тоді, коли перестала хо­дити, помер тато. Доглядала мене мама. Постійно робила мені ма­саж, навіть коли мала зламану руку. О п'ятій годині дня, що би не робила, кидала все і масажувала мене. Згодом мама несподівано померла і мене доглядав брат.

Одного дня я слухала Службу Божу з Ватикану. І ось задзвонив домашній телефон. «Ви мене не знаєте, - каже незнайомий жіно­чий голос. - Хочу вас сьогодні за­везти у Зарваницю». Це була жінка з мого села. Вона мала у нас мага­зин. Про мою мрію - потрапити у Зарваницю, дізналася з моїх ста­тей. Вона була онкохвора, і їй не­щодавно зробили операцію. Ска­зала, що зараз приїде до мене, по­дивиться і вирішить, що робити. Коли вона приїхала, то зрозуміла, що на візку мене перевозити не можна, бо кістки одразу ламаються. Тоді вона взяла на «швидкій» ноші й так мене занесли в машину. Сказала, що маємо встигнути на Службу Божу, тому треба поспі­шати. З нами ще була моя сусід­ка. Та жінка їхала дуже обережно. Хвилювалася усю дорогу, хоч їха­ти недалеко: 18 кілометрів. Але ми встигли. Я висповідалася, причас­тилася. Місцеві, що там працювали, казали, що перший раз бачили, щоби на ношах когось привозили. Як я повернулася, то написала вірш, присвячений Зарваницькій Божій Матері».

Під подушками у пані Олі лежить зошит із віршами. Їх вона писала ще три роки тому, коли пальці рухалися. Зараз руки де­формувалися. Гортаю сторінки, а пані Оля коментує:

"Я не поетеса. Вела зошити з різними записами просто для свого задоволення, ще вдома. Це Бог дає мені такі миті, коли надхо­дить натхнення щось написати.

Якось, ще коли мама жила, владика Михаїл Сабрига (уже покійний єпарх Тернопільсько-Зборівський - авт.) вислав мені велику посилку. Це були релігійні журнали, газети. Я їх перечиту­вала і знайшла адресу монастиря Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія у Тернополі. Почала листуватися зі сестрами.

Те, як я потрапила до львівського дому сестер Милосердя Св. Вінкентія, це чудо. Як я вже казала, по смерті мами мене доглядав брат. Він отримав травму хребта і був змушений лягати в лікарню. Але через те, що я потребувала догляду, не міг. Я дуже просила Бога, щоби дав когось, хто опікувався би мною. Просила і своїх покійних батьків. Через якийсь час мені приснився сон, що я на великій галявині. А там чер­га до двох панів. Один із них мо­лодий, а другий - старший. Стаю у чергу. Коли підійшла до них, вони мені кажуть: «Нічого не про­си. За тебе вже мама попросила». Через кілька днів після сну сестри з Тернополя самі мене знайшли і сказали, що у Львові для мене звільнилося місце".

Пані Оля каже, що протягом дня дуже зайнята. Дивуюся і запитую, чим займається. Розказує:

"Маю книжки. Як можу, то чи­таю. Хоч інколи бувають дні, коли і сторінки прочитати не можу. А так, то собі молюся. На жаль, зараз уже не можу відписувати листи. Але багато не нарікаю, бо вва­жаю, що не варта тієї Божої лю­бові, яку маю. Настільки Бог мене вділяє тією своєю любов'ю і опі­кою через людей. Я ніколи навіть не помріяла би, що стільки лю­дей підкладуть свої плечі під мій хрест і нестимуть його. І вдома, і тут. Це неможливо собі уявити. Господь дає силу перебороти все. Навіть коли тобі важко на душі, то все одно Бог тобі дає якусь потіху. Хтось просто може тобі зателефонувати. На все це Божа воля. Без неї ніхто нічого не може зробити. Я не могла би навіть на тому ліжку лежати. І так само ті  вірші чи те, що молюся. Це Господь дає сили молитися. Я дякую Богу за те, що дає і за те, чого не маю. І за лю­дей... Хочеться, щоби Господь їх обігрів своєю любов'ю і милосер­дям, щоб сторицею віддячився за все, щоби кожна людина відчула Його присутність, те, що Він тут. Я тільки прошу, щоби Господь да­вав мені сили, бо хочеться кожно­му приділити хоч по хвилинці на день молитви”.

Розмову закінчуємо. Мене вра­жає, що після 39 років непорушного лежання на одному місці вона просить в Бога сили, щоби моли­тися за інших. Не нарікає, не зви­нувачує Його у своїх стражданнях. Вона постійно у тяжкому стані. Бог не зцілив пані Олю фізично. Але Він зробив чудо для інших, бо залишив її жити, аби вона своїми слабкими руками перебирала зер­нятка вервиці, молячись за нас.

Я так і не наважуюся зроби­ти фото пані Олі. Але спробую її описати. Ростом вона напевно з 1,5 метри. З-під ковдри вид­но худенькі руки. Лице овальне, дуже чисте. Світла шкіра і лег­кий рум'янець на щоках справля­ють враження, наче на неї щойно повіяв свіжий весняний вітер. Во­лосся таке ж світле. Але найчіткіші є брови. Вони наче дві ялинкові га­лузки. Світла жінка. Хочеться, щоб її лице залишилося у моєму серці.

Іванка Рудакевич

З журналу "Кана", лютий 2013


Рейтинг статті

( 7 голосів )
Теги:     свідчення      есей
( 3527 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 Марія 31.01.2014 12:21
Коли читаєш цю статтю, то починаєш усвідомлювати, скільки світла є в душі і пані Олі і журналістки Іванки Рудакевич...
Інколи дуже хочеться щось написати, але не можеш знайти правильних слів. Напевно, зараз зі мною саме так. Не хочеться щось придумувати, розписувати, мудрувати, а хочеться просто сказати: "Дякую"!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити