Хрестом і терором. До 70-річчя Львівського псевдособору: спроба переосмислення Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_original.jpgКінець війни. Акти підписали, але боротьба все ще триває. У кожного своя: хтось відвойовує право на землю, хтось – на учасника бойових дій, хтось бореться за виживання після бомбардування наземного та духовного. Хтось у підпіллі – партизан чи національно свідомий, хтось у підпіллі – християнин, молиться підпільно… Це було не так давно. Друга світова війна для України стала потрійною: перший раз вбивали німці, другий – радянські війська, третій – наслідки панування одних і других. Та війна була не тільки геополітичною, загарбницькою – вона дала поштовх і для національної війни, і для духовно-релігійної.

1946 р. у Львові в соборі Св. Юра був скликаний Львівський псевдособор. Його номінальною та публічно заявленою метою було т. зв. возз’єднання Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) України з Російською («Руською», як тоді декларували) Православною Церквою (РПЦ). Мовляв, для ГКЦ це своєрідне повернення в «лоно прадідівської Церкви», що була колись на території Київської Русі. Перед тим у Львові створили Ініціативну групу, яка відповідала за підготовку ґрунту для усіх можливих «за» і «проти» майбутнього собору. Про це дуже рідко згадують, але, передбачаючи ці сумнозвісні події, в 1945 р. була видана енцикліка папи Пія ХІІ, який закликав ГКЦ зберігати вірність.

Хтось бачив уцьому возз’єднанні порятунок від неминучих репресій, хтось виступав радикально проти, хтось обрав збереження через пристосування, а комусь вдалося зберегти ідентичність у підпіллі, що не пішло на «компроміс». Уже написано багато праць, наукових досліджень та статей на цю тему, але деякі міфи і стереотипи залишаються. Чи справді ідейно підписували «православіє»? Чому було так багато рук «за» на самому псевдособорі? Чому о. Гавриїлу Костельнику так кортіло возз’єднатися і чому його вбили? Яким був принцип дії та утворення Ініціативної групи? Чи був опір зі сторони греко-католиків, які не хотіли поривати з Ватиканом? Чому псевдособор таки відбувся? Який урок мусимо взяти для себе сьогодні?

Усіх запитань не перелічити… Тому нагадую, що це лише спроба переосмислення подій.


Сталінська спецоперація в дусі «релігійного інтернаціоналізму»

Під час Другої світової війни та й після неї генералісимус СРСР Йосип Сталін зрозумів, що консолідувати таку багатонаціональну державу суто на комуністичній ідеології стає все важче. До того ж тепер до її складу входили західні території України, які довгий час були під владою Австро-Угорщини та Польщі й мали відмінні, більш вільні, погляди на соціальну політику влади, а особливо щодо національного та релігійного питань. Ще однією проблемою для тоталітарного режиму було існування Греко-Католицької Церкви тепер вже на новій радянській території, яка номінально мала б належати Російській Православній Церкві. Отже, щоб остаточно «приєднати», тобто приборкати, волюнтаристські та націоналістичні з радянського погляду території Західної України, потрібно було ліквідувати Церкву, яка підтримувала цей національний дух і традиції, щобільше – мала зв’язок із ворожим Ватиканом. Для цього Йосипові Сталіну довелося відновити Московський патріархат, духовенство якого було майже повністю знищене або перебувало на засланні. Фактично традиція т. зв. Руської (Російської) Православної Церкви була вкотре перервана, адже патріарха не обирали з 1925 р., від смерті патріарха Тихона, аж до осені 1943 р., коли був обраний місцеблюститель Сергій.

Зліва направо: невідомий отець, о. Гавриїл Костельник, єп. Антоній Пельвецький, патріарх РПЦ Алєксій І, єп. Михаїл Мельник, невідомий отець
Зліва направо: невідомий отець, о. Гавриїл Костельник, єп. Антоній Пельвецький, патріарх РПЦ Алєксій І, єп. Михаїл Мельник, невідомий отець
Необхідно зауважити, що відновлення РПЦ було ще однією імперіалістичною забаганкою радянської влади. У такий спосіб Сталін хотів зіграти на міжнародній арені – відновлене православ’я в Росії мало стати вселенським, тобто йому повинен був би підпорядковуватися увесь православний світ, який, очевидно, виходив би за межі СРСР і був би підконтрольним комуністичній радянській владі. Це дуже красномовний приклад своєрідного «релігійного інтернаціоналізму», який простежується навіть у маніпулятивній назві нововідновленої Церкви – Руська Православна. У цьому т. зв. «сила м’якого знаку»: на території Західної України означення «Російська Церква» сприймалося б однозначно негативно, натомість «Руська» апелює і до минувшини Київської Русі, і навіть певним чином до «русинів» – питомої давньої назви українського етносу на західних теренах.

Радянські механізми руйнування та ліквідації в сучасній світовій та українській історії не є секретом. Вони ґрунтувалися на чітко запланованих операціях, які опиралися на тонку психологію об’єкта нищення. Тобто для нищення ГКЦ найкращим варіантом був спровокований внутрішній розкол, проте аж ніяк не відкрита й прозора зустріч чи дискусія. Результати всіх переговорів, зборів та самого Львівського (або Всегалицького, як хотів його назвати о. Г. Костельник) собору були сплановані спеціальними органами СРСР заздалегідь.

Під грифом «таємно» у витязі з плану оперативних заходів НКВС СРСР щодо ГКЦ у західних областях УРСР за 11 січня 1941 р. читаємо, що вона«є сильним оплотом реакційних впливів Ватикану та українських націоналістів». А далі після короткої характеристики митрополита Андрея Шептицького, статистики парафій, монастирів подано покроковий план агентурно-оперативних заходів для підривання авторитету «національної Церкви». Ось деякі з них:

«1. Організація розколу уніатської церкви шляхом використання розбіжностей між прихильниками так званого західного та східного обряду.

1. Дискредитація очільників уніатської церкви в очах вірних шляхом оприлюднення фактів їхнього побутового (морального – ред.) розладу…;

2. Організація серед уніатів течій за відрив від Ватикану та створення “незалежної” уніатської церкви.

3. Активізація православних церковників та боротьбу за приєднання уніатів до православної церкви;

4. Забезпечення контролю по відношенню до уніатської церкви…

10. З метою створення кращих умов для оперативної роботи по церковникам, запропонувати НКВС УРСР поставити на Верховній Раді УРСР питання про призначення до облвиконкомів, відповідно до існуючого положення, вповноважених у справах культів».

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_sobor_kostelnyk.jpgМайже за рік до Львівського псевдособору, 3 лютого 1945 р., агенти спецоперації отримали черговий план оперативних заходів під грифом «таємно». У цьому документі стисло, але з необхідними акцентами укладений опис історії виникнення ГКЦ, де зазначено, що за допомогою цієї Церкви після Берестейської унії 1596 р. «духовні та свіцькі магнати Польщі намагалися поневолити Україну, а Ватикан намагався розповсюдити свій вплив на схід». Висунуті звинувачення щодо співпраці з Організацією українських націоналістів (ОУН) та щодо опору радянській владі. Наступні рядки фактично є вироком для ГКЦ: «… греко-католицька уніатська церква у тому вигляді, в якому вона існує в теперішньому часі, є ворожою для нас за впливами, легальною резидентурою Ватикану та активно діючою українською націоналістичною організацією на нашій території.

Виходячи з цього, необхідно взяти курс на повну ліквідацію уніатів на нашій території, а також на відрив греко-католицької церкви від Ватикану з майбутньою метою возз’єднання її з православною церквою СРСР».

Серед запропонованих механізмів, які треба було привести в дію, в документі зазначено: організувати ініціативну групу греко-католиків, яка би працювала на т. зв. «возз’єднання»; «опрацювати» о. Гавриїла Костельника, «поставивши його на чолі руху за возз’єднання»; і традиційне вже для радянської репресивної машини – «провести компрометацію противників возз’єднання, як зрадників українського народу та православ’я».

Аналізуючи тепер події 1946 р., можна сказати, що виконання вказівок було блискучим.


Специфіка роботи Ініціативної групи з «возз’єднання»

Показово, що Ініціативна група почала формуватися відразу після арешту митрополита Йосифа Сліпого та єпископів у квітні 1945 р. За кілька днів після арешту о. Г. Костельника викликав референт уповноваженого у справах релігійних культів Сергій Даниленко («Карін»), який уподальшому де факто організовував та керував усіма зібраннями та виступами, що проводив Костельник.

Отець Михаїл Мельник, на той час генеральний вікарій і представник Перемишльської єпархії на підрадянській території, теж пристав до Ініціативної групи, пізніше, вже перед самим псевдособором (у лютому 1946 р.), його висвятили на православного єпископа разом з Антонієм Пельвецьким, який представляв Станіславівську єпархію. Очевидці й учасники тих подій у спогадах згадували о. М. Мельника як «свого чоловіка», котрий в умовах псевдособору намагався зберегти бодай би священиків та парафії, якщо не йшлося про збереження ідентичності самої ГКЦ.

До речі, досить поширеним аргументом «за» приєднання до цієї групи була декларована можливість за допомогою «возз’єднання» зберегти сам греко-католицький клир та ГКЦ в умовах радянського панування. Та це «збереження» не передбачало цілісності греко-католицької ідентичності, а більше нагадувало сумнозвісні підходи «уніатизму» кінця ХVІІ та ХІХ ст. Цьому процесу властива ліквідація однієї Церкви шляхом її поглинання іншою. Відтак «збереження» радше можна назвати «схороненням», апелюючи до подвійної семантики цього слова.

Треба розуміти, що досить велика частка священиків, які ставали на бік Ініціативної групи, перед тим відбували покарання у в’язниці. Схема «нових кадрів» була такою: спочатку «упорного» залякували, потім – арештовували, проводили допити, здійснювали психологічний тиск, а потім нібито «за клопотанням» о. Г. Костельника– звільняли. Так людина потрапляла під негласний контроль і зобов’язання пристати на бік «возз’єднання», в іншому випадку кола пекла могли повторюватися, але вже й з можливими наслідками для близьких.

Які ж долі учасників Ініціативної групи? Очільника о. Г. Костельника застрелили невдовзі після псевдособору – в 1948 р., його помічника єпископа М. Мельника отруїли в 1950 р., коли той їхав у складі офіційної делегації до Санкт-Петербурга. Після псевдособору навіть тих, хто «підписав православіє» не оминали репресії. Ліквідаційна машина не зупинялася ні перед священиками, ні перед їхніми сім’ями, і це виявлялося в дуже різноманітний спосіб: від вже на той час тривіальних арештів до виселення у віддалені місця Радянського Союзу, психологічного тиску, перешкоджанні в навчанні та кар’єрному рості рідних.

sobor_hurkina.jpg«Дослідниця Наталя Шліхта говорить про такий феномен, як “Церква в Церкві”, –подає аналіз тогочасних подій кандидат історичних наук, доцент кафедри церковної історії УКУ Світлана Гуркіна– Тобто про возз’єднання не можна говорити в тональності білого і чорного, там було і багато сірих відтінків. Сам о. Г. Костельник був досить амбітною людиною та модерністом, філософом. Треба розуміти цей контекст також. Він вважав, що зможе модернізувати й українізувати екзархат РПЦ в Україні. Крім того, отець бачив себе своєрідним рятівником Церкви та місіонером, якому в майбутньому вдасться “українізувати” за допомогою Церкви решту України. Він справді був ідейно переконаний в тому, що робив у 1945–1946 роках. У тому ж часі за підтримки радянської влади перевидали його працю “Апостол Петро і Римські папи або догматичні основи папства”, де автор намагався спростувати примат і безпомильність папи, порушував тему філіокве. І що цікаво, Москва друкувала тисячні тиражі, а це – зауважте – час післявоєнної кризи, дефіциту паперу. Отже, вкотре бачимо підтвердження, що радянській владі вкрай необхідно було справді ліквідувати ГКЦ, для чого чітко продумали окрему спецоперацію. А о. Гавриїла Костельника обрали якраз через його ідейність та амбітність, чим гарно скористалися та вправно маніпулювали. Навіть були окремо розписані вказівки, як треба говорити з о. Гавриїлом, на які особливі точки тиснути, щоб скерувати його у правильне русло».

Як уже було зазначено, Ініціативна група була покликана підготувати належний ґрунт для проведення Всегалицького собору (саме таким бачив його о. Г. Костельник). Отже, листівки були забезпечені, «пояснювальні поїздки» – заплановані, до слова, на кожній з них був присутній агент спецслужб, який фіксував реакції і заяви кожного священика. Проте не все було зроблено так, як того хотіла Ініціативна група, оскільки вона була всього лиш інструментом у руках ліквідаторів, а не повноправним представником від ГКЦ. До прикладу, сам псевдособор, на думку о. Г. Костельника, був проведений зарано, йому ще повинні були передувати більша кількість окремих соборчиків, де промовець намагався пояснити «плюси» підписання єдності з РПЦ.


Опір зі сторони греко-католицького духовенства

Найперше опір чинили священики Львова. Влітку 1945 р. тут був укладений лист-звернення на ім’я В’ячеслава Молотова з проханням визнати діяльність Ініціативної групи незаконною, що було дійсністю з погляду канонічного права, позаяк у цій групі не було жодного греко-католицького єпископа. Також висловлено протест проти арешту греко-католицького єпископату, а у зв’язку з цією обставиною просили дозволу обрати тимчасовий орган управління ГКЦ, допоки не буде звільнено єпископат. Документ підписав 61 священик, серед яких архимандрит студитів та рідний брат митрополита Андрея Климентій Шептицький та о. Іван Котів, який разом із архимандритом у грудні 1944 р. їздив до Москви на переговори у складі офіційної делегації від ГКЦ. Цей лист разом із багатьма іншими документами був опублікований у 2006 році у збірнику документів «Ліквідація УГКЦ, (1939–1946): документи радянських органів державної безпеки».

Також спротив був і на рівні деканальних соборчиків у Золочеві та Ходорові, де духовенство категорично відмовилося брати участь у псевдособорі. Відповідно, після того в 1945 р. був заарештований Золочівський декан о. Володимир Лиско, ігумен Золочівського василіанського монастиря о. Йосафат Федорик, Ходорівський декан о. Яків Довгий. Був спротив і на індивідуальному рівні – дуже рідко на соборчику всі одноголосно підписували рішення про проведення псевдособору та «возз’єднання».

Коли заходить мова про опір псевдособору зі сторони греко-католиків, то зазвичай апелюють до факту, що на кадрах відомого документального фільму «Львівський собор» чітко видно священиків, котрі одноголосно тягнуть руки «за» повний перехід на православ’я. Мовляв, якщо більшість була проти, то чому голосували? Цей факт проаналізувало багато дослідників. Наприклад, Тетяна Ємельянова у статті «Львівський церковний собор 1946 року у світлі документального кіно» звертає увагу на те, що хоч у кадрах бачимо підняті руки, але чітко видно занепокоєні обличчя священиків та їхні погляди, які чомусь хаотично звернені вбік. На соборі, звісно, були присутні агенти, що документували все для звітності спецоперації, а отже, тих, хто утримався чи проголосував «проти» чекала не найкраща доля. Та й на самому псевдособорі не була присутня більшість греко-католицького клиру, а деяких взагалі привезли «чорні авта». Дослідниця так коментує кінострічку: «Однак, незважаючи на ідеологічне спрямовання цієї кінострічки, треба не забувати про здатність кінематографічного ряду відтворювати певні нюанси, які не залежать від суб’єктивізму авторів-творців кінофільму, як-то, наприклад, емоційний стан людини. Тому уважний глядач побачить чимало цікавих кінокадрів, які вибиваються із офіційного кінолітопису події».


Реакція Ватикану щодо приєднання до Російської Православної Церкви

Сьогодні ці питання стоять особливо гостро власне через брак знань чи обізнаності в історії стосунків/реакцій Апостольського престолу щодо різних подій і викликів УГКЦ. Напевно, ця специфічна тема вимагатиме ще не одного фахового дослідження. Так-от, події псевдособору як ліквідації ГКЦ теж є каменем спотикання у справі «мовчання» Ватикану. Поширений стереотип – думка, що Рим ніяк не намагався протидіяти цим репресіям чи бодай би запобігти їм.

Дещо спростувати цей міф допомогла Світлана Гуркіна, яка також є директором Інституту історії Церкви, в архіві якого зібрані свідчення підпільної діяльності УГКЦ. У дисертації «Греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.)» дослідниця так аналізує реакцію тогочасного папи Пія ХІІ: «Цілком природно, що формування альтернативної точки зору було насамперед пов’язане з позицією Католицької Церкви. З огляду на наявність у Римі осідку її глави – папи Римського, католицьке середовище, а з ним і ширша християнська спільнота, мали можливість якнайскоріше довідатися про переслідування греко-католиків у СРСР та його країнах-сателітах із папських звернень та ряду публікацій. Так, Пій XII у своїй енцикліці “Orientales omnes”, приуроченій до 350-ліття Берестейської унії, вже 23 грудня 1945 р. з рішучим протестом відгукнувся на кампанію насильницької православізації, започатковану радянською владою у взаємодії з РПЦ, арешти єпископів і священиків, наругу над свободою сумління вірних. Ще гострішому осуду репресивну атеїстичну політику комуністичних режимів було піддано у декреті “Responsa addu biade comunismo”, яким проголошувалося відлучення від Церкви усіх, “хто свідомо і з власної волі обороняє чи поширює матеріалістичне й антихристиянське вчення”. А в енцикліці “Orientales Ecclesias” від 15 грудня 1952 р. римський архиєрей окремо наголосив на мучеництві “тих єпископів східного обряду, які в обороні своєї релігії одними з перших зазнали поневірянь, горя й наруги” та висловив впевненість у їхній вічній прославі та заступництві перед Господом за своїх одновірців».

Із 1939 р.у Римі був єпископ Іван Бучко, який збирав інформацію про переслідування ГКЦ у підрадянській Україні. Це була його особиста ініціатива, щоб інформувати Апостольський престіл про реальний стан справ в УРСР. Додатково постійне інформування здійснювалося через Апостольських візитаторів та адміністраторів на сусідніх з Україною територіях.

Чому не було вжито більш рішучих заходів із боку Ватикану? Звичайно, питання відкрите. Можливо, тут відіграла свою роль особливо напружена геополітична ситуація, яка склалася між СРСР і Західною Європою після Другої світової війни?


Сучасний історичний погляд на події 1946 р. Що потрібно усвідомити?

Насамперед треба наголосити, що до Львівського псевдособору важливо вживати слова «відзначення» або «спомин», а не «святкування». Адже в історії УГКЦ події 1946 р. не пов’язані зі святковим «возз’єднанням» із Православною Церквою, позаяк т. зв. «собор» насправді був ліквідацією «уніатів» без права збереження будь-яких греко-католицьких чи національних особливостей цієї Церкви. Тогочасне зібрання на Святоюрській горі навряд чи можна назвати справжнім церковним собором. На ньому не були присутні греко-католицькі єпископи та не одержували дозволу папи Пія ХІІ, що мало би бути обов’язковою умовою собору, де брали участь священики Російської Православної й Української Греко-Католицької Церков.

sobor_huzar.jpgХоч Львівський псевдособор – це драматична сторінка в історії УГКЦ, але це не єдина його ознака. Варто зрозуміти, що саме ліквідація УГКЦ показала її силу, що втілилася в багаторічне підпільне існування, завдяки якому Церква зберегла свою традицію, щоб із здобуттям незалежності України вийти з підпілля. Саме на цей повчальний аспект псевдособору радив звернути увагу архиєпископ-емерит Любомир Гузар:«Мені здається, що нам, віруючим людям, дітям УГКЦ, слід пам’ятати, що переслідування, терпіння за віру Христову має також дуже особливий духовний аспект, духовну вартість. Церква у такий дуже дивний спосіб, згідно з Божим провидінням, росте і розвивається, власне, через терпіння.

Я щиро сподіваюся, що це 70-ття – момент, в якому ми наберемо нової охоти думати, застановлятися, зглиблювати духовні користі, які нам прийшли. Ці факти все ще дають нам нагоду рости. Це не дуже свіцьке мислення. Треба змогти зрозуміти як переслідування, заперечення нашої Церкви, насилля над нею спричинилося до того, що ми сьогодні є, що маємо оправдану надію розвиватися у подальшому. Тут не мовиться про суто земне, свіцьке побільшення Церкви, розширення впливів. Ні! Це стосується духовної сили Церкви.

Сьогодні дуже часто питають мене, якою повинна бути Церква. Я кажу (це не є моя виключно відповідь, а відповідь тисячоліть): Церква є духовною установою і, безумовно, вона існує в дуже конкретних історичних, політичних, економічних обставинах, але її сила, її цінність для людства є у її духовних надбаннях».

Попри те, щона сьогодні досліджень про Львівський псевдособор не бракує та й багато архівних справ перебувають у відкритому доступі, стереотипні оцінки тих подій все ще залишаються актуальними. На жаль, у сучасному медійному та навіть історичному дискурсі можна чути про псевдособор як про «возз’єднання з традиційною Церквою прадідів» чи «приєднання уніатів», словосполучення «ліквідація УГКЦ» у деяких випадках спричиняє обурення.

sobor_turiy.jpgЗа словами кандидата історичних наук, завідувача кафедри церковної історії УКУ Олега Турія, подібні судження – це наслідками пропаганди радянської історіографії. Натомість, якщо звернутися до правдивих архівних джерел, то картина набирає кардинально протилежних відтінків. Для початку варто ознайомитися хоча б із працею дослідника Богдана Боцюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939–1950)».

Оцінюючи події 1946 р., Олег Турій зауважив: «Весь драматизм історії ліквідації ГКЦ якраз полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи. Навіть тому, що вона була українською, була зв’язана з розвитком української самосвідомості, українського національного зросту. Згадаємо тут імена Шашкевича, Вагилевича, Головацького. Вона розбудовувала альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування: чи то австрійського, чи то польського, чи то угорського. Згадаємо тут постать митрополита Андрея Шептицького чи отця Августина Волошина.

Уявіть собі ненависть режиму до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном, яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом, з Апостольським римським престолом. Але, як на мене, найважливіша причина, полягала у тому, що УГКЦ не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, Церквою, яка виходила з цього народу, яка жила з цим народом, поділяла усі його лихоліття. А терпіти духовну інституцію система, яка базувалася на тотальному контролі, яка виключала можливість альтернативної думки чи самостійної позиції, не могла».

sobor_vyatrovich.jpgСьогодні події псевдособору варто ретельно і самостійно вивчати для того, щоб розуміти механізми дії пропаганди і терору, які застосовували в радянській системі. Ці ж схеми одержали своє продовження в деяких сучасних пострадянських країнах. Історик, директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович навів приклад оцінки Львівського псевдособору крізь призму глобального геноциду радянської влади проти українського народу та його ідентичності: «Всесвітньо відомий юрист Рафаель Лемкін у своїй статті “Совєцький геноцид в Україні” (на жаль, це стаття не надто відома, як і термін“геноцид”, який він запровадив) казав, що політика радянської влади проти України була яскравим прикладом геноциду. Його елементами він називає знищення еліти (Розстріляне відродження), головної маси носіїв української ідентичності – селян (голодомор 1932–1933 рр.) і, очевидно, знищення української національної Церкви. Ця ліквідація почалася на Великій (Наддніпрянській) Україні у 20–30 рр., коли утискали Українську Православну Церкву. Ця ж методологія “ліквідації” була чітко сформована і вироблена протягом 20–30 років на території УРСР, а потім експортована на землі Західної України після 1939 року.

Сам псевдособор і його підготовка – це класичний приклад того, що можна називати “гібридною війною”, приклад репресій, інформаційної блокації, примусів. Тому коли хтось говорить про підняті руки “за” на цьому псевдособорі, то нам не треба далеко йти у пошуках аналогій – достатньо подивитися на так званий Кримський референдум 2014 року, який нібито теж був зорганізований як прояв волевиявлення місцевого народу.

Отже, механізми, які застосовували у 1946 році, використовують дотепер. Чому? Бо ми не знаємо про ці механізми. Так, історики дуже добре дослідили цю тематику, але суспільство загалом досить сліпе щодо того, як ним маніпулюють. Мусимо розуміти, що сучасна РФ, на жаль, проводить свою війну й у площині духовній, намагається підірвати українську ідентичність і тут. Тому ми повинні ретельно вивчати історію, у тому числі – історію Львівського псевдособору».

Досвід самого Львівського псевдособору та його дослідження, вивчення доводять, що наразі ми є свідками прірви між академічними розвідками та суспільними уявленнями. На жаль, це стосується не тільки історії УГКЦ, але й багатьох інших сторінок історії України. Тому завжди актуальними залишаються ретельний аналіз і порівняння архівних джерел, документів.

Одна з «незручних» властивостей історії як науки – її схильність до «переписування», а цей процес, як відомо, не завжди точний та уважний до широкого спектра деталей, що значно змінюються під кожним наступним кутом зору. Цьогорічні події, приурочені до ювілейного спомину «підписаного православ’я», показали на прикладі медійного контенту, що стереотипи і міфи набагато цікавіші та більш резонансні для широкого загалу, ніж архівні документи й свідчення очевидців, які все ще очікують свого відкриття наново, та читачів, які бажають сягнути глибше, ніж напіврозтала поверхня айсберга.

Ніна ПОЛІЩУК

Використані матеріали:

Інтерв’ю архіву Інституту історії Церкви.

Гуркіна Світлана. Греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.). [Текст]: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Гуркіна Світлана Валеріївна; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2012. – 20 с.

Боцюрків Богдан. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава, (1939-1950) / перекл. з англ. Наталії Кочан; за ред. Олега Турія.– Львів: В-во УКУ, 2005.

Ліквідація УГКЦ, (1939–1946): документи радянських органів держаної безпеки / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Центр українознавства, Інститут історії України НАН України. Відділ по розробці архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ, Державний архів Служби безпеки України. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. 1,2.

Ємельянова Тетяна. Львівський церковний собор 1946 року у світлі документального кіно / Унікальний документ.


Рейтинг статті

( 25 голосів )
Теги:     історія
( 5155 переглядів )
 

Коментарі  

 
+4 #3 Варсонуфій 04.04.2016 11:56
Бракує таких якісних, панорамних, але, водночас, глибоко аналітичних матеріалів з історії та богослов"я УГКЦ, які можуть бути доступними для пересічного читача. Стаття дуже добре вводить у проблематику і зацікавлює до наступних, глибших прочитань цих, надзвичайно складних, подій в історії УГКЦ. Автору респект за добре дотриманий баланс між публіцистичним та академічним стилем. У Вас це добре виходить! Продовжуйте в цьому ж стилі!
Цитувати
 
 
+1 #2 Олег Гірник 16.03.2016 08:21
Задля справедливості слід сказати, що певне переосмислення таки відбулось. Історик Гуркіна відійшла від усталеної тези про "гіперправославн ість" Костельника, мовляв, ледь не з материнським молоком засвоїв москвофільські ідеї і з нетерпінням чекав слушної нагоди, щоб повернути ГКЦ в "московське православне лоно". Останнє належить відомому історику Я. Дашкевичу, який згодом відмовився від такої оцінки, але досі її притримується більшість дослідників, коті згадують про Костельника лише під час чергової річниці "псевдособору". Натомість Гуркіна чомусь замовчує того, хто висловив тезу про філософський модернізм Костельника, звернув увагу на особливості його непростої, амбітної вдачі та висловив припущення про існування плану виконати роль "троянського коня" в РПЦ - модернізувати й українізувати її з середини. Однозначно, це не Гуркіна, яка не займалась дослідженням філософських поглядів та ідейного світогляду Костельника.
Цитувати
 
 
+1 #1 Олег Гірник 16.03.2016 08:14
На жаль про переосмислення говорити ще рано, позаяк темою псевдособору займалися переважно історики, які не розуміють, що прив’язувати визначення "ліквідація ГКЦ" до "псевдоcобору 1946" означає його легітимізувати, визнати правочинним, тобто таким, що скасував артикули Берестейської Унії та справді ліквідував ГКЦ. У традиції річниць "псевдособору" закладений типово український постколоніальни й синдром - відзначати дати трагічних подій. У випадку ГКЦ можемо вести мову про більшовицький терор і переслідування, що почались із «золотим вереснем» 1939. Але в жодному випадку не про «ліквідацію ГКЦ». Останнє нав’язали історики, на кшталт Сергійчука, які не тямлять, що Церква передовсім духовна установа, життя якої визначається цілковито іншою логікою. Кидається у вічі відмінність між богословським трактуванням блаженнішого Любомира і позитивізмом істориків, які фіксують лише документальні факти архівів радянської доби.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити