Наш вибір до шляху до українського майбуття Друк

Фото Тараса Гринчишина
Фото Тараса Гринчишина
Камо грядеш, ненько-Україно?
Цим – далеко не риторичним запитанням, вочевидь, задається нині вельми немало людей. До того ж, як на теренах України, так і поза її межами. А надто на тлі гостро-емоційних, бурхливих суспільно-політичних перипетій та пристрастей, що перманентно – то вкрай загострюючись, то ненадовго вщухаючи – вирують, а особливо останні кілька років, у вітчизняному суспільстві. Досягаючи, зазвичай, максимальної «точки кипіння», коли надходить виборча кампанія.

У цьому контексті маємо констатувати, що дуже й дуже суперечливим – зигзагоподібним та дещо неочікувано-«сюрпризним» і прикрим, проте по-своєму логічним і закономірним, виявився перебіг відомих «постмайданних» громадсько-політичних й, перш за все, владно-урядових, подій і тенденцій у нашій державі. Якихось суттєвих, докорінних – після 2004 року – змін, а надто, бодай, мінімального очищення й покращення морального та якісно-фахового стану владних структур, їх «деолігархізації» та «декорумпізації», покращення умов функціонування й розвитку малого та середнього бізнесу тощо, на превеликий жаль, фактично не відбулося. Радше, навпаки.

Й усе це – а, тим більше, на тлі нинішньої фінансово-економічної кризи – породжує чимале невдоволення та розчарування і, навіть, неприховане роздратування серед мільйонів демократично й патріотично налаштованих українських громадян. Тих людей, хто, здебільша, дуже щиро і з великою надією підтримували на тих президентських виборах «помаранчеву» коаліцію.

А тим часом відомі вітчизняні політичні сили, що некритично чи не «наосліп» беруть за «взірець» сучасну – «секулярно-ґуманістичну» західну цивілізацію, проголошують прагнення утвердити в Україні так зване ліберальне суспільство. Те «суспільство споживання і задоволень», чиї ідеологія, основні базові цінності, мораль і культура, густо замішані на примітивному ґедонізмі і матеріалізмі, виразно й всуціль зденаціоналізованими, бездуховними і антихристиянськими. Аж, для прикладу, до сумнозвісної «політкоректної» леґалізації й підтримки зараз ним содомських ґомосексуальних (у т. ч. ґейського «виховання» дітей!) збочень тощо.

А його мамонно-владна верхівка, до того ж (як і будь-якого іншого!), має сталу тенденцію ставати деспотичною, нечестиво-злочинною. Особливо за умов недостатньо розвинутих і потужних демократичних структур і традицій громадянського суспільства та його, загалом, незадовільного, низького морально-етичного та загальнокультурного стану. Як це, до речі, так актуально нині для наших українських реалій.

Проте, як каже до нас Слово Боже, за Господнім задумом має бути якраз навпаки: державна влада та кожен її окремий «володар – [то] Божий слуга»: для чесних і законослухняних громадян «на добро» та «похвалу»; й водночас «недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13, 3–4). А тому виникає запитання: хто ж саме має (і направду зможе!), підхопивши справу «помаранчевого» Майдану, де сильно й благодатно діяв Дух Божий «на кожне тіло» (Йоіл. 3,1), спонукати й допомогти українській владі неодмінно стати подібним – патріотичним, благочестивим і праведним «Божим слугою»?

Хто здатен, нарешті, припинити безпардонне розкрадання і руйнування Батьківщини та повернути українському народові втрачені віру й надію, загублені дуже багатьма людьми високі і шляхетні ідеали, вічні моральні й духовні цінності: совість, людську і національну гідність і честь? Кому під силу відновити у наших співгромадян само- та взаємоповагу, любов і милосердя, утвердити на нашій землі соціальну й будь-яку іншу справедливість та законність, правопорядок і гармонію?

* * *

Зрозуміло, що таке суперважливе – доленосне завдання сучасний український соціум не зможе успішно осягнути, не подолавши в собі стереотипи та рудименти контрпродуктивних і деструктивних (як «ліберально-гуманістичних», так і лівих чи праворадикальних) ідеологій і уявлень, щодо суспільно-політичного устрою нашої держави також. Але, залишаючи та «забуваючи те, що [помилкове й беззаконне було] позаду, і спішачи до того, що попереду» (Фил. 3,13), наше суспільство наразі мають надихати дещо іншими чинниками. Й, передусім, саме тими, що покликані Господом бути справжніми носіями Його досконалих морально-етичних і духовних вартостей – Божим людом України. Тобто, духовно «народженими згори» (Ів. 3,3–7) християнами-практиками усіх основних традицій і деномінацій як східного, так і західного походження.

І для цього різноконфесійна вітчизняна Церква, по-перше, повинна цю свою відповідальність добре усвідомити. Причому до того ж, на тлі власного щирого покаяння і взаємопрощення, бо настає і, навіть, настав «час уже суд розпочати від Божого дому» (1Петр. 4, 17). А усвідомивши, почати активно й послідовно розбудовувати власні – різні й ефективні елементи і структури громадянського суспільства й відповідне середовище християнського бізнесу також. Тобто, своєрідні осередки, за термінологією бл. Августина, «граду Божого» в нашій країні, для постійного та ретельного моніторингу, контролю і дієвого тиску на всі чинники й сегменти влади.

Зокрема, в Україні має діяти повноцінне християнське телебачення і радіомовлення, видавати впливові різнопроблемні і концептуальні християнські журнали, популярну і гостро-оперативну християнську пресу. Також повинні зафункціонувати християнські науково-дослідні заклади, які б, з позицій Слова Божого, просвічували своїм точним й переконливим аналізом болючі проблеми і негаразди теперішнього нашого загалу.

Й усі вони разом повинні наполегливо і послідовно формувати відповідну громадську думку. Й це – актуальне й відповідальне духовно-патріотичне завдання і обов’язок перед власним народом усієї соборної нашої Церкви. Її суспільно свідомих й активних «пересічних» вірних – правдивих, духовно і морально зрілих, небайдужих та цілеспрямованих, християн-патріотів усіх конфесій і обрядів з титульного етносу та нацменшин – «сіль землі» та «світло для світу» (Мт.5, 13–14), які мають, нарешті, сконсолідуватися і об’єднатися. І, серед іншого, реальні і потужно-продуктивні – всеукраїнські структури християнських громадських і політичних організацій, розгалужена мережа християнського підприємництва – якісно та засадничо нову світоглядно-етичну й суспільно-соціальну силу.

Такі, які б щоденно доносили й практично зорієнтовували та свого часу в демократичний, правовий спосіб змогли б успішно повести, провадити (через свою впливову, очільну присутність у складових та керівництві владно-урядових інституцій) український соціум до втілення в життя євангельських моральних і духовних принципів та ідеалів при вирішенні конкретних соціально-економічних і громадсько-політичних, національно-культурних, науково-освітніх, екологічних та інших непростих актуальних питань.

* * *

Українська християнська спільнота має в усьому згуртовано, суворо і послідовно вимагати поширення й утвердження, на законодавчому рівні, Господніх заповідей і норм у суспільстві. Мусимо відроджувати та активно, а надто для молоді, пропагувати і захищати (від різних войовничо-неопоганських кривотлумачень, спаплюжень і перекосів) багатющий спадок української християнської духовності і культури, її тісні і плідні зв’язки з християнською цивілізацією як Сходу, так і Заходу.

І, зокрема, повернути народові та світу духовні здобутки визначних українських церковних подвижників, святих і блаженних (включно з тими, що змагали до відновлення єдності Христової Церкви), творче надбання видатних вітчизняних філософів і письменників, композиторів й художників, архітекторів та інших митців, які творили в християнській традиції, педагогів-християн, а також передових економістів та підприємців – відомих благодійників та меценатів. Особливо ті, котрі які були замовчувані. А також підтримувати й популяризувати кращу сучасну українську християнську музику, літературу, образотворче та інше сакрально-духовне мистецтво і культуру.

І тут також зрозуміло й те, що, коли дати, «щоб упасти» українству з цього його – правдивого («із насіння Авраамового») християнського, за біблійною лексикою, «святого кореня», то ми, по суті, у такий спосіб ризикуємо цивілізаційно відкинути наших земляків до стану, близького до тієї первісної «оливки, дикої з природи» (Рим.11,1;11;16;24). Такої, яка блукала манівцями і нетрями поганської духовно-культурної темряви і невігластва.

Влада і соціум в Україні тільки тоді по-справжньому почнуть якісно змінюватися, дослухаючись і рахуючись з християнством, коли відчують в ньому могутню силу. Найперше – силу його нездоланної єдності і жертовної Божої любові, наступально-творчої ідеї та принциповості, авторитету, організованості й патріотизму. Включаючи здатність всюди і повсякчас, як визнаний національний духовно-моральний провідник, йти з власним народом, навіть на суворі випробування.

Для цього воно, насамперед, мусить якнайширше і найефективніше опрацювати й впровадити методику і систему взаємозв’язків із світським суспільством, постійно вникати в його проблеми і психологію. І давати конкретні й зрозумілі відповіді на всі його нагальні питання. Себто, вітчизняна Христова громада повинна стати авторитетним і впливовим фактором поступу соціуму, потужним духовним епіцентром подій і процесів. А тому вона має принципово і аргументовано критикувати, ставити вимоги і пропозиції щодо тенденцій і особливостей розвою суспільства. Формулюючи базовану на Святому Письмі та вітчизняній (і, загалом, світовій) християнській традиції й досвіді українську національну ідею – правильну й послідовну систему його національно-духовного, морально-етичного та соціально-економічного розвитку.

А тими важливими документами, які можна було б з великою користю використати при опрацюванні та реалізації такої Національної Програми, зокрема, є знаменитий богословсько-соціальний трактат «Як будувати Рідну Хату…» та інші твори митрополита Андрея Шептицького.

І саме у такий спосіб – поряд і паралельно з традиційними церковними функціями євангельської проповіді та літургійних й інших відправ і молитов, душпастирського і соціального служіння – єдина й соборна українська християнська спільнота належно зможе явити та зробити затребуваною в нашому суспільстві християнську альтернативу. Тобто, спільно, правдиво і переконливо, за образним висловом патріарха Любомира Гузара, «представить людям Христа».

Й нині, як і в добу Володимирового Хрещення, перед суспільством знову постає подібний – вельми важливий й відповідальний вибір. Особисто й конкретно – за кожним із нас. Я переконаний та свято вірю у велике визначене і благословенне Господом світле й славне українське покликання і майбуття. Ми неодмінно маємо врешті-решт зреалізувати заповідну мрію геніального Кобзаря – з Божою поміччю збудувати в Україні християнську Державу праведності, братерства і благочестя – гарний приклад наслідування «для всіх народів!» (Іс. 56,7).

Лев ОВШТЕЙН
християнський публіцист
(м. Київ)


Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     №2      роздуми      політика
( 3950 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити