Від часу о. Грегора Йоганна Менделя (1822-1884 рр.) і до нині не спадає інтерес до питання генетичної спадковості. Однак якщо о. Мендель прослідкував закони спадковості тих чи інших ознак від одного покоління до іншого, виявляючи тяглість генетичної даності, то сьогодні ми здатні втручатися у цю генетичну даність. У генетичну даність рослин, тварин і людей. Ми покращуємо існуючі і виводимо нові види рослин і тварин, і це зазвичай сприяє сільськогосподарському та економічному розвитку. Звісно, існують загрози такого покращення і «творення» (виведення, до прикладу, якихось небезпечних видів тварин), однак найбільше моральних питань виникають з намаганнями покращувати людину. Де межі втручання людини у геном іншої людини? Де є генна терапія, а де генна дискримінація?

Найперше про генну терапію. Зі самої назви зрозуміло, що це вид лікування, особливістю якого є те, що він здійснюється на генному рівні. Така форма терапії зараз мало розвинена, але є сподівання, що з часом досягатиме все більшого рівня розвитку. Однак потрібно акуратно розрізнити генну терапію від генного «покращення» людини, яке вже вводить із собою поняття дискримінації. Демаркаційною лінією між генною терапією та генною дискримінацією є середньостатистичні показники здоров’я людини. Якщо такі показники тої чи іншої людської особи нижчі, ніж середньостатистичні, то за допомогою генної терапії дозволено їх довести до рівня середньостатистичних. Якщо ж показники здоров’я тої чи іншої особи відповідають середньостатистичним, то генне втручання слід розцінювати як генне «покращення», а отже введення дискримінації по відношенні до інших осіб. Чому «покращення» геному однієї людини є дискримінацією інших? Тому що інші особи, не «покращені», які залишаються на рівні середньостатистичних показників здоров’я, можуть мати гірші шанси, до прикладу, на працевлаштування або створення сім’ї, або ж на спортивні чи інші здобутки.

Поза питанням дискримінації, виникає закономірно також питання доречності таких «покращень» людської природи з богословської точки зору. Чи Бог помилився, давши людині гостроту зору меншу від орлиної? Чи може недоречно сотворив людину фізично слабшою від тигра? Чи ми мудріші за Бога, покращуючи діло Його рук? Але ми все ж покращуємо діло рук Божих, коли здійснюємо генну терапію чи коли лікуємо хвороби на інших рівнях, – скажуть прихильники генного втручання з метою «покращення». Так, однак маємо пам’ятати, що хвороба і смерть є наслідками гріха, а не творінням Бога. Не є хворобою людини бачити менш гостро, ніж орел, ані бути менш сильним, ніж тигр. Однак є хворобою людини бачити менш гостро, ніж інші люди чи мати слабше від них серце. Генна терапія, отже, спрямована на те, щоб подолати у людині наслідки гріха (не йде мова в обов’язковому порядку про важкий гріх самого недужого), а генне «покращення» – на те, щоб удосконалити Боже творіння. Між тим і тим є різниця.

Окрім «покращення» людини, сучасне суспільство передбачає можливість також її «програмувати». Наприклад, чому не дати батькам права вибирати, якої статі має бути їхня дитина, який колір очей чи волосся має мати тощо? Якщо хтось так мислить, то з необхідністю позбавляє себе розуміння людської гідності, неповторності, краси і сокровенності. Кожна людина є образом Божим, і то неповторно являє Його образ. Чи в Божому Промислі існує краща і гірша стать? Або кращий і гірший колір очей? Ні. Це ми, люди, просто намагаємось відчути себе повновладними в «проектуванні» іншої людини. Але чи така «спроектована» батьками дитина коли-небудь отримає від них визнання своєї рівності із ними, гідності та таїнственної неповторності? Чи буде задоволена їхніми «виборами», а чи матиме претензії, що не дали їй змогу народитися «собою»?

Ще більшу моральну проблему складає євгенічний аборт. Слово «євгеніка» («евгеніка») складається з двох грецьких слів, які перекладаємо як «добрий» і «ген». Тобто мова йде про «добрі гени» тої чи іншої особи або ж, іншими словами, про її відносно добрий стан здоров’я чи зовнішності. Таких «добрих» генів можна досягти «покращенням» людини, про що йшла мова вище, або ж… знищенням людини, яка має «недобрі» гени. На сьогоднішній день ми маємо все-таки не найбільші можливості «покращити» людину, а однак знищити її маємо всі можливості. Чи не дивно, що ми настільки хочемо подбати про добрий стан здоров’я людини, що аж убиваємо її задля того, щоб не дозволити їй мати недобрий стан? Було б дивно, якби справа тут була справді у дбанні про іншу людину (ще ненароджену), але ж насправді справа тут у дбанні батьків чи суспільства самих про себе. Вони не дозволяють дитині з «недобрими» генами народитися не тому, що дбають про неї, а тому, що дбають про те, аби не бути обтяженими її існуванням. Аборт, вчинений з такою мотивацією, є євгенічним абортом, але аби «надмірно» не обтяжувати совість батьків, лікарі воліють говорити про «терапевтичний» аборт. Бо ж слово «євгенічний» несе у собі сутність дискримінації, а слово «терапевтичний» несе у собі поняття повернення до здоров’я. Тільки питання в тому, хто кого повертає до здоров’я, коли вбиває іншу людину? Чи дитина з синдромом Дауна, до прикладу, є загрозою життю чи здоров’ю матері? Батька? Чи кого потрібно повертати до здоров’я? Саму дитину? Повертати її до здоров’я її ж убивством? Бачимо всю абсурдність і підступність вживання епітету «терапевтичний» до аборту, в якому забирається життя дитині з «недобрими» генами. І ще одне питання виникає: А скільки тих генів має бути «недобрих», аби вбити їх носія? Чи наскільки «недобрими» повинні бути гени? Якщо сьогодні вбиваємо дітей з синдромом Дауна, то може завтра стане допустимим убивати незрячих чи нечуючих, а післязавтра – тих, які не мають мізинця на руці?[1]

[1] Відомий такий випадок, коли батько ненародженої дитини вимагав здійснення аборту, так як діагностика показала, що хлопчик не має мізинця на одній руці, а батько мріяв, що син стане піаністом.

Марія Ярема
доктор біоетики
старший викладач кафедри богослов’я УКУ