Отець Євстахій Смаль. Історія «всюдисущого» отця Друк

smal_1.jpg«Всюдисущий» отець саме так називав о. Євстахія підпільний греко-католицький владика та віце-протоігумен Згромадження Найсвятішого Ізбавителя Филимон Курчаба. Життя цього єромонаха – один із небагатьох прикладів відданого і впевненого служіння УГКЦ після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 р. Душпастирство «для українців» у польських катедрах, відправа «хатніх служб» не тільки на Львівщині, але й на Тернопільщині, небезпечні поїздки до Латвії та Казахстану – далеко не повний перелік служіння отця та доказів його жертовності. Але, як відомо, така активна діяльність «уніата» у своєму еклезіальному просторі знаменувала відповідні «превентивні заходи» в радянському просторі, тобто заслання, нагляд і контроль КДБ, неодноразове побиття «хуліганами» й арешти.

13 липня минає 94 роки від дня народження о. Євстахія, який пройшов вузьким і темним коридором греко-католицького підпілля в Україні від 1946 р. до відродження УГКЦ у 1991-му. Яким був цей шлях і що додавало сил, щоби продовжувати йти, а не збочити на безпечнішу територію? Остаточної відповіді від отця ми, на жаль, вже не почуємо. Нам залишилися тільки скупі факти та деякі спогади, які й спробуємо скласти в мозаїку.


Життєвий шлях

13 липня 1922 р. у сім’ї селян Івана й Анни з Байківців, що на Тернопільщині, народився наймолодший син, якого назвали Євстахієм. У сім’ї було п’ятеро дітей, тож зрозуміло, що забезпечити освіту кожному було вкрай нелегко. Відтак, для сільських дітей було достатньо закінчити чотири класи початкової сільської школи. Проте найменший зі Смалів виявив неабиякий талант і хист до науки, тому батьки вирішили відправити його до Тернопільської гімназії. Там спраглий до знань та спілкування з освіченими ровесниками Євстахій швидко став активним діячем у читальнях «Просвіти» не тільки в Тернополі, але й в рідному селі теж. Йому кортіло, щоб і бідна сільська молодь мала доступ до знань, тому знаходив нові книги для читальні, допомагав вчитися дітям і підліткам. Йому вдавалося організовувати сільських хлопців та дівчат, які почали спільними зусиллями ставити вистави, невеличкі концерти, вчилися декламувати напам’ять вірші з «Кобзаря». Діти настільки згуртувалися і були запалені ентузіазмом Євстахія, що навіть ходили з виставами та концертами до сусідніх сіл.

Щоправда, за два-три роки батьки вже не могли сплачувати навчання сина, тому хлопцеві довелося повернутися до рідного села. Він, як і в дитинстві, почав прислуговувати в церкві. Тоді парохом був Юліан Бачинський, який знав здібного хлопця та його хист до навчання ще з дитинства. І саме він, цей старенький священик, який потім за іронією долі підпише «православ’я», щоб залишитися зі своїми парафіянами та служити їм, прийшов одного дня до Смалів і наполіг, що Євстахієві конче треба продовжити навчання. На батьківський розпач щодо фінансування освіти, отець відповів, що відвезе їхнього сина до монастиря отців редемптористів у Львові на ювенат, тим паче, що сам Євстахій хотів стати священиком. Перші монахи східної вітки Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи) розпочали служіння з ініціативи митрополита Андрея Шептицького в 1913 р. А вже в 1922 р. у Збоїсках біля Львова ченці відкрили ювенат св. Йосифа, де навчали та виховували хлопців із бідних родин. Після шести років навчання юнаки могли за бажанням прийняти чернечий сан. Отже, в 1937 р. хлопець поїхав на навчання до монастиря редемптористів в с. Збоїска. Але вже восени 1939 р., із приходом радянських військ на Західну Україну, ювенат закрили. А молодому учневі довелося повернутися до рідного села на Тернопільщині, де він намагався проводити просвітницьку діяльність із молоддю в читальні «Просвіти», як це було за його гімназійних часів. У 1941 р. за пропозицією Дам’яна Мельника та Миколи Добровольського юнак вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), відтоді вистави й літературні читання під керівництвом Євстахія набули більш національно виразного забарвлення.

b_300_0_16777215_0___images_stories_smal_2.jpgМожна припустити, що Євстахій закінчити середню освіту встиг, бо 1942 р., коли ювенат св. Йосифа знову відкрили, хлопець пішов уже на новіціат до редемптористів, обравши подвійне служіння - монаше та священиче. Облечини відбулись 18 серпня. Через рік, 19 серпня 1943 р., він склав перші обіти на три роки й почав навчання на філософсько-богословських студіях у монастирі.

Навчання в семінарії мало би тривати сім років. Уже тоді він знав польську, німецьку, французьку та латинську мови. Та в 1946 р., після Львівського псевдособору й «возз’єднання» Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) з Російською Православною Церквою (РПЦ), «уніатські» монастирі фактично примусово чи опосередковано витісняють з їхніх приміщень, а монахів або переслідують і пильнують, або арештовують та допитують, або засилають на віддалені території тощо. 19 серпня того ж таки 1946 р. Євстахій складає вічні обіти, чим досить сильно виражає свою поставу до березневих подій. Того ж року всі - окрім одного - монастирі редемптористів були націоналізовані, а ченці зігнані в єдиний монастир в с. Голоско Велике (зараз м. Львів, вул. Замарстинівська, 225). Разом із іншими студентами Євстахій теж переїхав до цього монастиря із сусіднього села Збоїска, де діяла семінарія (зараз м. Львів, вул. Плугова, 6). Однак, 17 жовтня 1948 р. зліквідували і цей монастир, а ченців перевезли до с. Унів, де знаходився монастир монахів Студійського Уставу. Євстахій розділяв долю своїх співбратів, тому і він виїхав до Унева.

З березня 1950 р. за розпорядженням нового віце-протоігумена о. Василя Рудки бр. Євстахій почав жити в сім’ї добродіїв колишнього монастиря у Збоїсках. Він одержав особливе завдання: відшукати заарештованих редемптористів Івана Зятика, Григорія Мисака та Богдана Репетила й возити їм передачі, які привозили о. Филимон Курчаба та бр. Гавриїл (Іван Олійник).

Проте монаха не могли не помітити, тому у травні–червні 1950 р. його арештували. Оскільки він не був священиком чи особливо активним противником Львівського псевдособору, то на нього чекало легше покарання – заслання до Сибіру, в Кемеровський р-н Томської обл., де бр. Євстахій мусив працювати на лісорозробці. Так майбутній отець пройшов ще одну додаткову і дуже особливу «формацію» сили духу – сім років валяв ліс, розвантажував машини з деревиною, працював на тартаку. Цікаво, що, ще не маючи єрейських свячень, монах молився на засланні з часослова, чим привернув до себе увагу охочих до молитви людей, які часто були з ним.

Після закінчення терміна ув’язнення Євстахій повернувся до рідного села Байківці, проте місцева влада не хотіла прописувати колишнього політв’язня, тому Смаль подався до Львова.


Служіння в невидимій Церкві

Євстахій не встиг отримати єрейські свячення до висилки, адже на той час, ще 11 квітня 1945 р., усі греко-католицькі єпископи були ув’язнені. Одержати довгоочікуване свячення вдалося тільки після повернення зі Сибіру. Тоді у Львові 21 липня 1957 р. Євстахій прийняв таїнство священства з рук єдиного на той час греко-католицького єпископа, який був на волі, блаженного Миколая Чарнецького. Проте, як згадує о. Євген Пелех, відразу ж наступної ночі, коли о. Євстахій ночував в о. Артемія Цегельського, його затримали і знову відправили на заслання. Цього разу довелося працювати в ліспромгоспі «Єргайський» Томської обл.

b_300_0_16777215_0___images_stories_smal_3.jpgЗа рік отець знову повернувся, і з того часу його служіння стало ще завзятішим. У Львові нарешті вдалося отримати прописку та залишатися деякий час непоміченим, справно працюючи в обласній тублікарні завгоспом, а потім – у санмедінспекції. Вдень і в будні він працював у лікарні, а ввечері, вночі та на вихідних його чекали обов’язки душпастиря підпільної пастви. Греко-католики завжди могли його знайти ввечері в центральній латинській катедрі Львова, де в темному кутку бічного вівтаря отець «сповідав українців». Потім він також сповідав і в костелі Св. Антонія у Львові.

Про підпільне служіння о. Євстахія Смаля о. Євген Пелех згадує так:«Багато людей сповідав. За Винниками мав свої місця, там було кілька хат на відлюдді. Любив там воду освячувати на Йордан. Їздив у Червоноград. Там вів братство Матері Божої Неустанної Помочі. Латинським священикам у Литві допомагав сповідати. На Східну Україну їздив на різні відпусти, туди, де були латинські парохії. Духовно послуговував сестрам різних Згромаджень і багатьом побожним родинам. Такого міста не було, де б не знали отця Смаля. … Отець був дуже рухливий. Їздив кругом: по селах, в Прибалтику, Казахстан. Він завжди був готовий їхати, де б його не посилали».

І про духовну опіку власного села не забував, навіть пішки з Тернополя приходив. Правив Служби Божі по хатах, на свята приїжджав. Коли був ще старенький священик Юліан Бачинський, той самий, що посприяв його навчанню в семінарії, шкодував дуже, що його парох підписав «возз’єднання». Сварився навіть, але співчував водночас, коли той пояснював, що цей підпис означав для нього єдину можливість залишитися зі своєю паствою, яку він фактично виховав, а те, що деякі моменти під час Служби треба опускати чи не поминати, то це така його вимушена жертва. Зрештою, за декілька років старенький отець упокоївся, а на його місце прийшов православний священик, з яким о. Євстахій вже не спілкувався.

Одним із найнебезпечніших завдань священика в підпіллі вважали похорон, зокрема запечатання гробу на кладовищі. Якщо всі інші таїнства, наприклад, хрещення чи вінчання, можна було зробити більш-менш таємно в хатах, заслонивши вікна і зачинивши двері, то опечатання гробу вимагало присутності священика на кладовищі, де він міг бути поміченим, хоч і в цивільному вбранні. Також таку діяльність могли трактувати як факт публічного служіння, що тягнуло за собою відповідні наслідки. Тому на похорон священики йшли зі страхом, щоправда, цього не скажеш про о. Євстахія. Якось він відправив навіть похорон о. Теодора Гури, який, будучи вже хворим, попросив покликати о. Євстахія. Два тижні він перебував біля о. Теодора, інші ж священики боялися прийти, бо тоді був особливо небезпечний для греко-католиків 1973 рік. Коли о. Гура упокоївся, то чин похорону на Янівському кладовищі у Львові звершив о. Євстахій, щобільше, на цвинтарі він наважився поєднати прощальне слово з розповіддю про долю Січових стрільців і повстанців, яким допомагав покійний о. Теодор.

Донька о. Гури Оксана Головід потім висловить особливу подяку служінню: «Від цього похорону батька ми, сестри, ще більше заприязнилися з отцем, стали, як рідні. За його працю, посвяту, відвагу, жертовність складаємо велике признання й подяку, бо у цих роках – це була християнська і національна відвага, посвята для свого переслідуваного народу».

Ще один нашумілий священичий похорон відбувся 8 травня 1976 р., коли помер о. Володимир Грицай, секретар митрополита Андрея Шептицького з 1930-х років аж до його смерті. Отець Володимир близько 10 років був в’язнем мордовських таборів, а після повернення жив на вул. Вірменській у Львові, тобто в самому центрі міста, де важко було приховати будь-яку підпільну діяльність. Тим не менш, коли у квартирі відомого священика почали «тиху» Службу Божу, тобто таку, що читали майже пошепки, то в покої зайшов о. Євстахій Смаль, рішуче відкрив вікна і почав облаштовувати престіл.

smal_4.jpg«Кімнатка не змогла вмістити всіх присутніх, – пригадує той похорон Оксана Головід, – люди стояли в коридорі, на сходах, на подвір’ї, на вулиці. Почалася величава Служба Божа, Панахида, спів кількох сотень народу далеко прозвучав по вул. Вірменській. Народ прощався із своїм дорогим отцем Володимиром. Люди з органів метушились. Заглядали, щось перевіряли. Але на них ніхто не звертав уваги… Хоронили отця в Брюховичах у сімейному гробівці. Отець Смаль величаво прощав о. Володимира. Натхненні відвагою отця, люди не боялися».

Пригадують, що о. Євстахій ніколи нічого про себе не розказував, а коли його запитували, то завжди змінював тему не тільки зі скромності, але й щоб менше коло людей знало про його душпастирювання і чернечий постриг. Так він оберігав оточення від «зайвої інформації», яку могли вивідати спецслужби. Він навіть ніколи не мав із собою записника з адресами й іменами тих людей, до яких приїжджав чи то на «хатні служби», чи то на похорон. Натомість усю потрібну інформацію тримав у пам’яті: як доїхати, яка хата, хто в потребі, до кого давно не навідувався тощо. А людей, що запрошували священика додому було дуже багато.

Протягом трьох років отцеві вдавалося щонеділі й у свята їздити до с. Лозина Яворівського р-ну на Львівщині, де він відправляв Службу Божу. Цей факт може видатися дуже дивним, та все ж, за свідченням О. Головід, це диво тривало досить довго, аж доки на Служби почало приходити занадто багато людей із сусідніх місцевостей, що неабияк налякало сільську владу. Отже, після однієї з таких велелюдних Відправ церкву закрили, а ключі забрали. Можливо, рятівним для такої трирічної служби було вигідне розташування храму – в лісі, на горі, проте й туди могли досягати очі недоброзичливих.

Отець Євстахій навіть відправив останню Службу Божу у квартирі Станіслава Людкевича і востаннє сповідав відомого композитора, який за місяць після святкової «домашньої Літургії» відійшов у вічність.

Цей невтомний єромонах долучався також і до служіння свого Згромадження, тобто допомагав відчути покликання майбутнім монахам, був вчителем новиків (1986-1987 рр.) Леоніда Малькова, Володимира Вітовського, Василя Іваніва, бр. Володимира (Василя Тураша). Навчання три рази на тиждень відбувалися в помешканні отця в Зимній Воді неподалік Львова. З інтерв’ю з о. Мар’яном Ференцом, ЧНІ, дізнаємося, що о. Євстахій декілька разів попереджав хлопця, який виявив бажання стати на монаший шлях у підпіллі УГКЦ, що його чекає нелегка дорога, кажучи: «Синцю, видиш, то таке. Я ніде не маю. Ні не відправляю, то трудно і можуть мене ловити. То не таке легке…». Проте якщо намір був справді твердим, тоді о. Євстахій представляв кандидата віце-протоігумену о. Филимонові Курчабі. Крім того, отець досить довго очолював Третій Чин Найсвятішого Ізбавителя, який у 1963 р. заснував владика Василь Величковський.


«Кесарю – кесареве…»

Невже спецслужби й агенти не бачили такої бурхливої діяльності священика?! Звичайно, бачили, а тому кожна наступна сповідь чи таїнство, чи богослуження робили атмосферу щораз напруженішою. Отець згадував, що не раз бачив машину, яка їхала за ним, коли він повертався додому після відвідин вірних. «Відплата» за душпастирську діяльність у підпіллі не забарилася – перший раз священика побили якісь чоловіки під с. Довгомостиська біля Судової Вишні за Львовом. Тільки оговтався, як знову на нього напали у Винниках. Цього разу отця просто зсадили з автобуса якісь невідомі та побили настільки, що зранку закривавленого і ледь живого знайшли чоловіки, які йшли на роботу. Отець Смаль декілька днів був у лікарні, але нічого нікому не казав, люди про цей випадок довідалися значно пізніше.

b_300_0_16777215_0___images_stories_smal_5.jpg«Іншого разу, – ділиться спогадами О. Головід, яка допомагала о. Євстахію з організацією підпільних богослужінь, – наша громадка (50 осіб) в неділю раненько була в Дублянах. Всі хвилювалися, а отця довго не було, він ніколи не спізнювався. А отця били в міліції, бо ця система тільки на це і була спроможна. Пані Текля через вікно побачила, скрикнула: “Отець іде!”. Він був побитий але всіх висповідав і почав правити Службу Божу. З плачем була та Служба Божа…».

Коли ж о. Євстахія запитали, в чому річ і як самопочуття, то він відповів: «Та це не було смертельним, я ще живу». Смертельним не було, проте священик отримав серйозні травми в шийному відділі хребта – йому переламали шийний хребець, через що відтоді він ходив згорбленим.

Під час радянської «відлиги» щораз гостріше поставали питання самостійності України, свободи віросповідання тощо. Отець Смаль тоді сказав одній із жінок, яка активно допомагала священикові в організації «місійних поїздок»: «Це вже не пройде мимо, Совєтський Союз вже добре розхитався. Скоро і в нас засвітить сонце правди і свободи. Тисячі народу, молодь – це велика сила, її вже ніяк не скриєш, вона стає могутньою, сильнішою, рішучішою з кожним тижнем».

Так і сталося. Коли УГКЦ поступово почала виходити з підпілля вкінці 1980-х років, отець почав служити в щойно поверненій греко-католицькій громаді церкві Преображення Господнього в центрі Львова.


Останні речі

Рідний брат Петро згадував, як інші отці казали, що о. Євстахієві добре було б себе трохи щадити. Він міг постити всі три дні після виносу плащаниці аж до Воскресіння, нічого не споживаючи. Отець казав: «Я слуга Господа Бога. Я – Ісуса Христа. Ісус Христос мучений був, і я буду». А вже на схилі літ священик заповідав односельчанам: «Старайтеся, щоб в моєму селі був спокій, мир і тиша, щоб всі люди любили Господа Бога, як я любив».

Вже будучи хворим, отець поїхав навесні 1991-го до Києва, щоб урочисто зустріти патріарха Мирослава-Івана Любачівського, а невдовзі після того спочив у Бозі 2 липня 1991 р. Поховали справді всюдисущого о. Євстахія Смаля на Личаківському цвинтарі у Львові.

Символічною є одна деталь із життєпису цього священика. Його матір Анну пізнавали в селі по тому, що вона завжди ходила з вервичкою й увесь час молилася, як монахиня. А брат Петро згадував, як перед самим від’їздом молодого Євстахія до отців редемптористів до Львова вона, поблагословивши, віддала синові свою вервицю, кажучи: «Дорогий сину, це – твій маєток, твоя праця і твій заробіток». Як бачимо, слова матері стали справжнім пророцтвом, яке не похитнулося ні в часи переслідувань УГКЦ, ні після заслання чи побиття. Навпаки, здається, саме в цьому благословенні міститься стільки сили, щоби бути витривалим і певним у своєму життєвому виборі до кінця. Отець Євстахій Смаль служив Богові й українському народу як священик 33 роки.

Ніна Поліщук

Джерела:

  1. 90 років від народження "Всюдисущого" отця / Редемптористи.
  2. Жана Ковба. Секретар високопреосвященного Митрополита/ Дзеркало тижня.
  3. Інтерв’ю з о. Є. Пелехом, ЧНІ, від 26.06.1993, м. Львів, вул. Лісна, 19а // АІІЦ, П-1-1-148.
  4. Інтерв’ю з о. Мар’яном Ференцом, ЧНІ, від 06.09.1993, м. Тернопіль (Катедральний собор) // АІІЦ, П-1-1-197.
  5. Інтерв’ю з п. Петром Смалем, від 25.10.1993, с. Байківці Тернопільська область // АІІЦ, П-1-1-165.
  6. Копія протоколу допитів о. Євстахія Смаля від 29.06.1950 р.
  7. Чихарський Олег Життя і діяльність священика в період підпілля на прикладі о. Євстахія: магістерська робота, Вищий духовний інститут ім. єп. М. Чарнецького, 2005р. – 24 с.

Рейтинг статті

( 10 голосів )
Теги:     вони надихають      постаті      служіння      свідчення
( 894 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити