Благословен Господь, моя скеля, що навчає
руки мої до бою, до війни мої пальці. Він моя
милість і моя кріпость, моя твердиня і мій
визволитель; мій щит, - і я до нього прибігаю
(Пс 144, 1-2)

В сімнадцятому розділі першої книги Самуїла ми читаємо знамениту розповідь про те як юнак Давид перемагає добре озброєного велетня Голіята і отримує, здавалося б, неочікувану перемогу. Неочікувану для всіх навколо: братів, батька, царя, тільки не для самого Давида. Адже Давид заручився підтримкою найважливішого і наймогутнішого Союзника – Самого Господа. Ця біблійна історія є гарним прикладом як перемагати в, здавалося б, безнадійній ситуації, коли ворог, проблема, виклик значно перевищують твої сили і ресурси, а навколо паніка, розчарування, страх. Цю історію добре пригадати коли твоїй країні загрожує непропорційно великий ворог, коли проблема яка стоїть перед тобою здається неможливою до вирішення, коли виклик понад твої сили. Ця розповідь набула особливого значення в час повномасштабної російської війни проти України. Ми з надією вдивляємося в цю історію, адже Давид символізує молоду державу Україну, а Голіат – жорстокого агресора росію. Ця біблійна історія містить важливі вказівки як перемагати ворога значно сильнішого фізично. Розглянемо 10 найважливіших біблійних уроків з цієі неспівмірної перемоги Давида над Голіатом, аналізуючи текст 1 Сам 17, 1-58 в світлі повномасштабної агресії росії проти України.

Перемога не приходить сама – перемогу здобувають. Звісно, з Божою допомогою. Сповнений кривавими битвами за збереження самобутності Ізраїльського народу Старий Завіт розповідає нам, що забезпечує перемогу на усіх рівнях, а що віддаляє, а то й унеможливлює її.

«Питання земні та питання віри мають своїм джерелом того ж самого Бога» (св. Іван Павло ІІ). Це стосується і питань політичних. Ще в Старому Завіті читаємо, як за Божим натхненням правителі вибраного народу приймали успішні рішення, вели переможні війни, зберігали цілісність і незалежність свого народу. Однак, як тільки відступали від Бога, могли в одну мить втратити здобуте.

На такому принципі зокрема побудована книга Суддів. Вона є своєрідним циклом розповідей про устрій Ізраїля між входженням в Обіцяну Землю та періодом монархії. Саме входження і здобуття її вказують, що це є ділом Божим. Народ виконує наївні з людського погляду вказівки – шість днів обходить Єрихон на чолі з ковчегом, сьомого під сурми священиків вигукує, і мури міста падають (І.Н. 6). Бог дає Єрихон і всю землю шести поганських народів у володіння Ізраїлю.

Католицька Церква вважає Таїнство Подружжя одним із семи святих Таїнств, що має глибоке духовне значення. Це Таїнство символізує союз між Христом і Церквою, а також відображає любов і вірність, що повинні існувати між подружжям. Основні аспекти погляду Церкви на таїнство подружжя включають:

1. Союз між чоловіком і жінкою: Подружжя розглядається як союз між чоловіком і жінкою, який є взаємним, довічним і відкритим до життя.
2. Божественне покликання: Церква вважає, що подружжя є покликанням від Бога, і що подружні обіцянки повинні бути дотримані з любовʼю та вірністю.
3. Відкритість до дітей: Подружжя повинно бути відкритим до прийняття дітей і виховання їх у вірі.
4. Святість та недоторканість: Подружжя є святим союзом, і через це Церква не дає розлучень. Водночас Церква визнає, що деякі подружжя могли бути від самого початку укладеними з вагомими перешкодами, а отже визнати їх недійсними.
5. Літургійний вимір: Таїнство Подружжя звершується під час Богослужіння, де пари обмінюються обітницями та отримують Боже благословення.

Отже, з релігійного погляду Таїнство Подружжя є важливим аспектом життя віруючих, що має як духовний, так і соціальний вимір.

Сонцевидні помисли… Чи чули ви колись про них? Вони живуть у нас від народження, зі сходом сонця і появою першої зірки. Вони тримають нашу душу за руку, коли ми хитаємося над величезною темною прірвою, коли над головою кружляють стерв’ятники. Ще міцніше вони обіймають наше серце, коли ці стерв’ятники народжуються в нашій душі. Сонцевидні помисли – тихі, життєрадісні, сяйні, наповнювальні… Про них дізнався від Святого Духа Ісихій, пресвітер Єрусалимський.

Молодий монах навчався тверезості ума у св. Григорія Богослова. Він вийшов із рідного Єрусалима і поволі попрямував до Константинополя, щоби здобути й осягнути, бодай трішки, заповітне вчення. Ісихій дихав розпеченим повітрям пустель, розглядав у міражах та порожнечах чудне Боже творіння – світ, який учив його смиренності, чистоти, розкривав широкі та всеохопні обійми неймовірної гармонії світоустрою, Всесвіту, в якому немає зайвих, тільки – незамінно потрібні речі…

Й ось уже в 430 р. старенький пресвітер Єрусалимський вкотре виходить проповідувати. Тепер замість людини говорив Святий Дух, тож усе в церкві завмирало. Ісихій славився глибокими та натхненними проповідями. Старець говорив про духовні тверезіння і пильність, про безустанну Ісусову молитву, що годує духовне тіло, про любомудріє й смиренномудріє. Та останнє його слово незмінно було про сонцевидні помисли, які без примусу, а природно і тихо породжують усі попередні чесноти, зцілюють зранене серце та напувають його Животворящим…

Витривалість, стійкість і тверда надія на Господа є найнадійнішим захистом і водночас найпотужнішою зброєю у часі війни. Саме у Псалмах можемо віднайти невичерпне джерело духовної сили. Молимося за Україну і віримо у нашу перемогу. З нами Бог!

http://www.youtube.com/watch?v=InZ-AVG2AzE

До хреста прибити себе зволив єси –
прибий до заповідей Твоїх моє серце.

Молитва з Акафісту до Чесного і Животворящого Хреста

Любов, щоб бути справжньою, повинна коштувати –
вона повинна завдавати болю – вона повинна позбавити нас себе.

Мати Тереза

Війна – це сукупність таких особливо трагічних подій і обставин, коли усвідомлення цінності життя стає, мабуть, найбільш ясним, зрозумілим, зваженим і обґрунтованим. Це усвідомлення стосується усіх без винятку вимірів війни, як боротьби між життям і смертю, добра зі злом, світла з темрявою, правди з брехнею. Про узгодження фундаментальної цінності життя під час війни із заповіддю «Не вбиватимеш» (Вих. 20, 13) стосовно ворогів детально було представлено у статті Марії Яреми «Цінність життя vs вбивство ворогів!»[1], ми ж спробуємо розглянути питання цінності життя з іншої перспективи.

Макух Василь – воїн УПА, в’язень Сибірських концтаборів, на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колонізації України, примусової русифікації та військової агресії СРСР в Чехословаччині вчинив акт самоспалення на Хрещатику 5 листопада 1986 року. Акти самоспалення на знак протесту проти радянського придушення «Празької весни» відбулись в Польщі (Ришард Сівець), в самій Чехословаччині (Ян Палах, Ян Заїц, Євжен Плочек), в Угорщині (Шандор Бауер). Як знак протесту проти тоталітарної радянської політики, комуністичної ідеології, терору і поневолення своїх народів, насильної русифікації акти самоспалення вчинили 14 травня 1972 року – литовський націоналіст, католик Ромас Каланта; 21 січня 1978 року – український дисидент, політв’язень, Герой України (посмертно) Олекса Гірник; 28 червня 1978 року – кримськотатарський громадський активіст Муса Мамут; 21 вересня 1980 року – поляк Ян Бадиляк. На жаль такі публічні акції протесту мають місце і в новітній історії після розпаду Радянського союзу: 28 грудня 1998 року – український гірник Олександр Михалевич під час тривалого пікету з вимогою виплат заборгованостей для працівників, а 22 січня 1999 року гірник Анатолій Конорєв – з вимогою погашення зарплатної заборгованості вчинили акт самоспалення; 11 жовтня 2020 року – ветеран АТО Микола Микитенко на Майдані Незалежності в Києві вчинив акт самоспалення як акт незгоди з діями чинної влади, а саме розведенням військ на лінії розмежування та повзучою окупацією Росії. Є багато подібних вчинків і в інших країнах – в Російській Федерації (удмурт Альберт Разін, Ірина Славіна), в Польщі (Пйотр Щенсний), в Тунісі вчинок Мухаммеда Буазізі став поштовхом до всенародних акцій протесту, відставки їх президента та спонукав протести по інших арабських країнах – події так званої «Арабської весни».

До 2-гої пол. XX ст. материнство як феномен могло бути фрагментованим виключно по лінії розділу біологічного та соціального материнства (одна жінка могла доводитись дитині біологічною матір’ю, інша – соціальною). З винайденням практики сурогатного або замінного материнства явище материнства зазнало фрагментації вже на самому біологічному рівні (одна жінка може бути для дитини генетичною матір’ю, інша – гестаційною, тобто тією, яка виношує). Гестаційна матір не передає дитині генетичного спадку, але ж біологічний вимір зовсім не зводиться до генів. Оскільки виношування впливає на характеристики організму дитини та на її розвиток, то зовсім не можна вважати гестаційну матір такою собі «тимчасовою» матір’ю у відношенні до дитини. Дитя назавжди в своєму організмі нестиме «слід» гестаційної матері. Таким чином гестаційна матір є біологічною спів-матір’ю поряд з генетичною.

На шляху до Небесного Царства ми обов’язково проходимо через царство земне. Або державу по-сучасному. І не оминути при цьому установленої в ній інституції влади. Тож ким вона є для нас, християн, на шляху до спасіння: ворогом  чи союзником? Це питання поставало серед Отців Церкви ще з перших віків християнства.

«Усіх тих, хто відродилися у Христі, знак хреста робить царями, а помазання Святим Духом посвячує їх у священики, щоб, окрім цього особливого служіння, усі християни, наповнені Духом і розумом, визнавали себе членами цього царського роду й учасниками священичого служіння. Бо що ж є для душі більш царського, ніж керувати своїм тілом, підпорядковуючи його Богові? Що ж є більш священичого, ніж жертвувати Господеві чисте сумління й приносити на вівтарі свого серця чисті жертви побожного життя?» Так, посилаючись на думку Папи Лева Великого, Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» окреслює покликання кожного християнина (§ 425). Однак царське і священиче служіння охрещеної особи не відкидає державної та церковної ієрархії. Вони наділені певною владою, яку кожна з них по-особливому реалізовує. Зрештою, сама здатність панувати закладена у природу людини.

Зараз, коли Україна переживає чи не найбільше випробування з часу здобуття незалежності, молитовний фронт є не менш важливим. Ісусова молитва - звертання до Господа з проханням про помилування нас грішних - здавна є сильною зброєю у духовній боротьбі. Її можна промовляти на самоті та спільно, у храмі та сховищі, десять разів, сотню, триста чи безперервно. Єднаймося в молитві у цей непростий час! Молімо про сили для наших воїнів, правління, волонтерів та всіх, хто долучається до перемоги! Молімося за тих, кого любимо! Молімося за навернення Росії! Пам’ятаймо, що Господь є Правдою, Істиною і Життям, звертаймося до нього в безперервній молитві! З Ним ми переможемо!

http://www.youtube.com/watch?v=rznsTdquqlQ

Щодня люди роблять моральні вибори, десятки чи сотні цих виборів. Питання «Що робити?» та «Як робити?» виринають в людському розумі регулярно. Серед рутинних та не рутинних виборів, які здійснюють люди, є морально добрі, морально злі та морально нейтральні. Сутнісним завданням етики є власне оцінити, які вчинки, зроблені на основі цих виборів, можна вважати добрими, які поганими, а які не можна назвати ні одними, ні другими.