Лядівському скельному чоловічому монастирю виповнилося 1000 років.
Лядівський чоловічий монастир на Поділлі називають Афоном. Він розташований біля кордону з Молдовою, серед мальовничих гір, лісів, на одному з берегів р. Дністер. До цієї староукраїнської святині протягом століть щодня приїжджають паломники зі всієї України і не тільки. Можна сказати, що подільський Афон збирає чималу кількість людей з різних куточків світу на релігійні торжества та ярмарки, які тут особливо популярні.
Лядівський Усікновенський скельний чоловічий монастир – один із найдавніших в Україні. Заснований він родоначальником руського чернецтва преп. Антонієм Печерським, коли той повертався зі святої гори Афон до Києва. Один із переказів засвідчує, що Антин замолоду побував у Царгороді, а на Афоні, в одному з монастирів півострова, що на сході Греції, прийняв чернечий постриг й ім’я Антоній. У 1013 р. на зворотному шляху до рідного краю «із Афонських гір у святий град Київ» Антоній почув поклик Божий – «Гласу небесного» – зупинився в лядівському благодатному краю, де сам собі висік келію-печеру, яка і досі носить його ім’я.
Це місце особливо шановане в Лядівському монастирі. Зовнішній його вигляд залишається незмінним протягом останнього тисячоліття. Кажуть, що з часом обличчя землі змінюється, проте ця, переживши всякі негоди, залишається такою самою. Вона ніби говорить, манить, кидає виклик паломникам, змушуючи заново переживати великі події, які тут відбувалися в далекому минулому. Кожна деталь споруди, кожна грудка землі глибоко зворушує християнина, скріплює в нього набожність та пошану до християнських і національних цінностей. Печері монастиря та його жителі були не лише носіями святої віри, але й патріотизму, з набожністю й пошаною ставилися до історії нашого русько-українського християнства, з яким ототожнюється свідомість української нації. Такі монастирі – основа духовності народу, вони свідчать про вищий культурний розвиток суспільства. Говорити про монастирі – це те саме, що говорити про велич і культуру народу; це одні з найбільших велетнів цивілізації, яка приголомшує високою матеріальною й духовною культурою. Навіть той, хто тут ні разу не був, через літературу відчуває свою гордість, національну гідність, могутність й благословення рідної землі. Ми повинні не лише це усвідомлювати, але й розуміти, що це початок вищої культури, про яку конче треба розказати світові, бо тільки тоді нас цінуватимуть і шануватимуть. Отже, минуле – це фундамент сьогодення і будівля майбутнього, як писав Г. Сковорода. Розгляньмо коротко історію монастиря. Чимало фактів і легенд пов’язані з цим давнім святим місцем. Історики називають Лядівську обитель дивним пам’ятником загадкового минулого і відзначають його духовну та культурну значимість протягом понад тисячолітньої історії. Хоча монастир, як і народ, пережив різні негоди, але, зайшовши сюди сьогодні, як і тисячу років тому, відчуємо чисте п’янке повітря, тишу, спокій і те, що не опишеш словами – благодать і намоленість. Тут люди задовольняють свої духовні потреби через молитву, здобувають душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом.
Кажуть, що з давніх-давен Подільський край був колискою глибокої віри. Існують думки, що подоляни знайомі з християнством ще з IX ст., бо мали торговельні зв’язки з греками та народами, які на той час населяли Чорноморське узбережжя. Римський поет V ст. Авіт «серед племен, що увійшли до благочестивого союзу Христа, і радіють, що пізнали Бога», називає даків, тобто тих, хто населяв територію сучасного Поділля. Зміцнення християнства відбулося, очевидно, після Хрещення Київської Русі.
На початку XIII ст. про розквіт православ’я на Поділлі свідчить розвиток чернечого життя. Саме тут почали вирізнятися особистості, які прагнули вірно служити Божим заповідям. Оселялися вони на горах, берегах рік – довкілля сприяло утворенню перших печер для майбутніх монахів. Чудова природа, сильні враження – все це надихало на вірне служіння Божеству. Оселі благочестивих пустельників були над Дністром. Добратися до них можна було тільки вузенькою стежиною. Вхід закривали гілки дерев. Внизу – Дністер. За ним – безмежний горизонт, що розчиняється у блакитному серпанку. А над цим – баня із чистого русько-українського блакитного неба. У тодішніх мешканців-аскетів з’являлися послідовники. Вони організовувалися у благочестиві братства, що дали початок монастирям, а згодом і святиням. Їх було багато вже в XI–XII ст. – цей розвиток християнства квітне до тепер. Його не змогла знищити атеїстична орда, яка прийшла з півночі. У першій половині XVII ст. тут було близько 40 монастирів. До наших днів залишилися лише залишки окремих, але їх треба детально вивчити, шанувати і плекати – це ж наша успадкована культура, наш національний фундамент і неоцінений скарб.
Серед історичних шедеврів варто назвати один із найоригінальніших – Лядівський монастир (с. Лядова, Могилів-Подільский р-н). У цій мальовничій місцевості, між двома горами, протікає невеличка річка Лядова. Її води впадають у Дністер і там є одне з найвідоміших місць Поділля за своєю християнсько-історичною значимістю та древністю – український Лядівський Свято-Усікновенський печерний монастир, розташований на високій скелястій горі з цілющими джерелами кришталево-чистої води. Про її цілющі та чудотворні властивості написано багато. Саме в с. Лядова кожен йде до старовинної криниці, яку називають Антонієве джерело. Про нього є чимало легенд і розповідей. Ковток чистої води приносить дивовижне полегшення. Ця, оспівана нашими бандуристами, вода наповняє душі світлом, спокоєм, радістю і вдячністю, що ми, українські християни, спадкоємці таких святих й оздоровчих місць. Багато дослідників порівнюють це джерело, його властивості з водою з криниці Антонія, яку преподобний власноруч заклав на території Печерського монастиря у Києві в тому ж ХІ ст. Доведено, що обидві зцілювали й оздоровлювали хворих.
У XIX ст. на місці колишнього Лядівського монастиря була дерев’яна скельна церква, в якій від давнього монастирського храму зберігся головний престіл, два виступи, подібні до колон, клироси, вхід на хори. Все це, як і решту храму, висічено у скелі. Неподалік від нього розташований вирубаний грот, який, очевидно, був малою монастирською церквою або трапезною. Поряд – декілька келій, послідовно з’єднаних висіченими у скелі сходинками. Все це створює особливу атмосферу.
За переказами, заклав це святе місце св. Антоній Печерський ще в XI ст., як ми вже згадували, повертаючись з Афону до Києва, де згодом заснував Києво-Печерську лавру. Про монастир до нас дійшло багато історичних фактів, переказів про монастирські древності та документи, сховані в ще не віднайдених монастирських підземеллях-катакомбах. Збереглася келія св. Антонія, яку в атеїстичні часи хотіли знищити разом із храмом, та Господь зробив чудо і після вибуху вона залишилася неушкодженою, як і храм. За розмірами вона ідентична тій афонській печері, з якої і починав чернецьке життя преп. Антоній. Збереглися також печери, костниці та печерні храми, висічені у скелі багато років тому. Перший і головний храм освячений в ім’я Йоана Предтечі. Із зовнішнього боку здіймається великий монумент (неотесана брила вапняку), зверху до низу вкритий давніми розписами різними мовами і зображеннями, які робили прочани. Це можна вважати єдиним відомим давньо монастирським літописом, що зберігся до наших днів. Другий храм, з’єднаний з першим переходом у товщі крейдової скелі, освячений на честь великомучениці Параскеви-П’ятниці. Третій створено в пам’ять засновника монастиря св. Антонія. Він розташований поряд із келією преподобного, з’єднаний із нею печерним переходом. Під храмовою горою – джерело, яке втамовувало спрагу св. Антонія. І в наші дні багато хто переконався в благодатній і живодайній силі цієї води. На жаль, у безбожні часи, під час окупації СРСР, головний храм Усікновення Голови Йоана Предтечі з храмом Святої Параскеви, дзвіницею, трапезною і келіями були підірвані. Сьогодні братія монастиря відбудовує давню оселю, якій невдовзі виповниться 1000 років. А ті, що побували на святій горі Афон, стверджують, що Лядівський скельний монастир воістину подільський Афон.
Другий скельний монастир, що зберігся в руїнах (біля с. Бакота, Кам’янець-Подільського р-ну), також розташований в дивовижно мальовничому південно-східному куточку району, біля с. Гораївка, на 120-метровій скелі. Перші згадки про Бакотський монастир з’явилися в літописі великих князів Литовських у XIV ст. Вони свідчить про зайняття Поділля литовськими православними князями Коріатовичами близько 1362 р. та про поновлення й заснування міст після нападу татар. Подальша доля монастиря пов’язана з історією столиці давньоруського Пониззя – Бакоти. Є припущення, що після її зруйнування (1434), печерний чоловічий монастир було спустошено і братія розійшлася.
Третій монастир, залишки якого збереглися, розташований у скелі біля с. Субочі. Він складається з двох висічених людськими руками печер: одна широка, а друга невелика і низька. При вході до малої печери висічена рельєфно ікона Божої Матері. На стінах великої, дещо на південь від входу, вирізьблений слов’янськими буквами напис: «Бог Господь и явися нам».
На Поділлі є ще багато місць, які називають «монастирищем». Цю назву народ закріпив за рештками осель давніх подільських подвижників. Монастирі, лаври і храми були і є духовною окрасою будь-якого села чи міста, а також й архітектурною та релігійною цінністю країни. Погляньмо на сучасний Кам’янець-Подільський: при в’їзді з Хмельницького шосе – чудовий храм Преподобного Йова Почаївського – немов візитна картка міста і наочне свідчення вікового зв’язку нашого краю з Свято-Успенською Почаївською Лаврою. При в’їзді з боку Чернівців – каплиця Нерукотворного Образу Спасителя; а перетнувши міст через Смотрич, бачимо давній Свято-Покровський храм.
В Україні багато святих місць. І хоча віруючі знають, що Бог вислуховує їхні молитви незалежно від місця та часу, тисячолітня традиція відвідувати обрані Всевишнім місцевості не зникла. Монастирі мають духовну силу. Їх чудотворні ікони чи інші реліквії, а також місцевості, де свого часу об’являлася Матір Божа, ангели або хтось зі святих, – це особлива благодать, де відчуваємо духовну присутність Божу. Лядівський монастир – це наш Люрд чи Фатіма.
Відомо, що чудодійну силу мають не тільки ікони, мощі, але й джерела. Все разом – святиня, місце, де людині зручніше, краще спілкуватися з Богом-Творцем, пізнавати Його, насолоджуватися Ним, а також пізнавати самого себе. Кожна віруюча людина мріє потрапити в особливі місця життя Спасителя, подорожує до монастирів та храмів, прикладається до мощів святих угодників, до ікон, які дарують радість, зцілюють, допомагають – ми шукаємо в цьому втіху та Божого благословення. Кожен священик хоче хоча б раз переступити поріг цієї святої гори, яку Божа Матінка свого часу назвала своїм земним уділом.
Після війн та інших катаклізмів життя цього святого місця занепадало, було руйноване і знову відроджувалося. З комуністичної темряви воно воскресло в 1998 р., коли сюди повернулися монахи і почали активно відтворювати монастир.
Лядівській монастир як тисячу років тому, так і сьогодні, розташований на горі. Чисте п’янке повітря, ідеальна тиша – тут зовсім інший, особливий світ. Сюди не йдуть, щоби здобути славу, а шукають мудрість Божу. Тож це місце зобов’язане знову перетворитись у невгасиму лампаду, радість віруючих. Щирі та добрі слова, що тут народжуються, вже ніколи не стихнуть, з цієї обителі вони розноситимуться, вдячністю відгукуватимуться в кожному зігрітому святою українською землею серці.
Щасливі ті, яким вдалося відвідати Лядівський монастир у 1000-ліття, – вони торкнулися релігійного і національного святого місця, що має безцінне значення в українській культурі. Тисячу років Лядівський монастир є оберегом православної віри і духовності нашого народу. Серцем монастиря вважають печеру-келію, стежки і споруди, печері, що засвідчує високий духовний потенціал наших предків, віра в яких ставала і патріотизмом, силою нашої Батьківщини. Монастирі – це наше божественне прозріння, суть якого – віра в заповіти Христа.
Серед численних паломників, що йдуть до 1000-літнього Лядівського монастиря, –українці різних конфесій, які у спільному паломництві помолитися за себе, родину, друзів і Україну. Всі разом – «єдиними устами і єдиним серцем» – просять Божого милосердя для українського народу, що переніс і, на жаль, переносить нечувані терпіння. Просять, щоб милосердний Господь духом оновив його, скріпив вірою та зцілив єдністю всіх, щоби здійснилися пророцтва наших великих і святих мужів та героїв. Ярослав Стех
|