Св. Григорій Палама: безперервна молитва у житті сучасної людини Друк

Святий Григорій Палама
Святий Григорій Палама
Ми живемо в часі швидких змін, які заторкують різні сфери життя людини. Кожний старається не відставати. І в цій гонитві людина втрачає внутрішній спокій, рівновагу Духа. І це впливає на душевний стан людини: різні переживання, незадоволення, роздратування. Тривале перебування в такому стані може привести навіть до психологічних зривів та захворювань. Як запобігти цьому, як у цьому вирі сучасного життя не втратити голову та зберегти душевну рівновагу? Дехто шукає порятунок у психолога, інші в різних медитаціях, але ці заходи не дають тривкого результату. При цьому забуваючи про давню християнську традицію духовного життя, яка вносить гармонію в душу людини через дію Божої благодаті.

Є різні християнські духовні школи. Одна з них – ісихазм (з грец. – спокій, душевний мир, безмовність). Відомим представником цієї школи є св. Григорій Палама (1296–1359) архиєпископ Тессалонік. Опирається ісихазм на давній монашій традиції безперервної молитви. Саме через молитву, якою звертаємось до Господа, Божа благодать звільняє серце людини від злих думок, бажань чи пристрастей. І одночасно стає немовби оборонною стіною, яка не допускає до душі злі помисли, неспокій чи страх. Духовні отці називають таку молитву – молитвою серця, яка є даром Божим, але також і нагородою за великі старання та зусилля, щоб осягнути цю молитву. Св. Григорій, говорячи про безперервну молитву, вказує, що допомагає її осягнути. Перша вимога – усамітнення.

Усамітнення

Тишина і зовнішнє відокремлення – перший крок, щоб осягнути внутрішній спокій. Мовою монахів ця діяльність називається «зверненням до себе». Цей процес відходу в затишне місце і звернення до себе, як невід’ємну умову глибокої молитви, св. Григорій Палама описує, звертаючись до слів Спасителя: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6, 6). Кімнатою душі є тіло, наші двері – це п’ять почуттів тілесних. Душа входить у кімнату свою, коли розум не блукає туди–сюди у справах і речах цього світу, а перебуває всередині нашого серця. Тоді почуття наші зачиняються і залишаються такими, коли ми не даємо їм приліплюватися до зовнішніх матеріальних речей, і розум наш так залишається вільним від усякої мирської пристрасті і таємною молитвою ума з’єднується з Богом-Отцем своїм. Важливе значення в молитві займає тіло.

Участь тіла в молитві

Вже стародавні греки виокремлювали в людині душу і тіло. І в той же час вважали, що тіло – це щось другорядне, а навіть і зле. Таке хибне сприйняття тіла може закрастися і в християнське середовище. Перед цим перестерігає св. Григорій: «Чи не пам’ятаєш брате слів апостола, що „наші тіла – храм святого Духа, який живе в нас” і, що „ми – дім Бога”, як і Господь говорить: „оселюся і буду ходити в них і буду їхнім Богом» (2 Кор. 6, 16). «Кожний розумний хіба вважатиме за ганебне вселити свій ум в те, що з природи здатне стати домом Божим? І чому Бог на початку вселив ум в це тіло? Чи не вчинив погано і Він? Так говорять єретики, які називають тіло злом і творінням злого начала, а ми злом вважаємо перебування ума в тілесних помислах, бути ж йому в тілі не вважаємо злом, оскільки тіло не є зло» (Тріади І, 2, 1). Палама цілісно трактує людину. В іншому місці він пише: «Ми не відносимо назву людина окремо до душі чи до тіла, але разом до обох, бо ціла людина створена на образ Божий».

Велике значення має як живе людина, чи не піддається вона пристрастям та гріху. Бо тоді тіло стає знаряддям зла і не здатне перебувати в благодаті Божій та бути помешканням Господа. На це звертає увагу Палама і називає це смертю тіла: «Коли апостол і називає тіло смертю, кажучи хто визволить мене від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24), – то він розуміє чуттєві та тілесні помисли. Застосовуючи це до духовного, він справедливо називає їх тілом, і не просто тілом, але смертю тіла. Тому вище вказує, що не тіло звинувачує, а гріховну похіть, яка з’явилася внаслідок первородного упадку і говорить: «я проданий гріхові» (Рим. 7, 14). І знову: «знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі добро» (там же 18). Бачиш, що не тіло, а те, що живе в ньому він називає злом. Отож не розум, а цей закон, що є у наших членах і воює проти закону мого розуму, живе в тілі (там же 24) і є злом» (Тріади). Тіло само в собі є добре, але закон гріха може ним заволодіти і схилити до зла. Тому людина повинна боротись з гріхом, щоб не дозволити йому запанувати над нею. І саме в цьому полягає духовна боротьба. Аналізуючи антропологію Палами, К. Керн пише: «В середині людської душі відбуваються складні процеси. Там іде боротьба думок, бажань, пристрастей, яка може втопити людину у вирі гріха і відділивши душу від Бога, віддати її на вічну смерть. Але, якщо людина ввійде на шлях боротьби, чування і скерує всі сили душі в сторону розумного начала, як відблиску в ній Божої сили, то перед нею відкриється дорога до необмеженого удосконалення, дорога, яка доведе її на Тавор».

У тій духовній боротьбі бере участь тіло. У ньому також здійснюється молитва. І тому ісихасти у своєму методі молитви використовують різні тілесні практики. Зокрема, застосовують ритм дихання, також зосереджують увагу на серці. Самостійне практикування цих методів може призвести до негативних наслідків. Тому отці вимагають, щоб їх застосовувати під наглядом досвідченого духівника. Та й ці методи не мають вартості самі в собі і є допоміжними та корисними лише на певному етапі. Св. Григорій говорить, що «початківців доречно навчати, щоб пильнували себе і звикали вводити свій ум всередину через дихання. Оскільки у тих, які недавно вступили в цей подвиг, ум, коли збирається всередину, часто вискакує назовні, і їм доводиться часто і негайно знову повертати його всередину, то деякі радять їм утримуватися від частого дихання і дещо стримувати його, щоб разом з диханням і ум утримувати в собі, поки з Божою допомогою, через звичку в цьому, привчивши ум не зважати на те, що довкола, і не змішуватися з ним, зробити його сильним у зосередженні на єдиному» (Тріади І, 2, 7).

Застосування душевно-тілесних технік в молитві допомагає зосередитись людині, щоб тоді цілою собою звернутися до Господа. Тому тіло не є перешкодою в молитві, Людина створена, щоб цілою особою єднатися з Господом – душею і тілом. Якщо тіло разом з душею братиме участь у невимовних добрах майбутнього, то безумовно, що повинно в них брати участь наскільки це можливо з допуску Божого також і тепер.

Серце


b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriiduxu_02.jpgЦя зустріч людини з Господом відбувається в серці. Ісихасти, опираючись на Святе Письмо, розкрили значення серця в духовному житті людини, а особливо в молитві. Біблія говорить про серце як осередок людського життя, центр дії душевних сил: почуття, пристрасті, бажання, знання, думки. Серце – центр людської істоти, в якому приймаємо рішення щодо єрархії цінностей та напрямків діяльності. Наведу деякі вислови Святого Письма: «вирішив я в серці своєму» (Проп. 2, 3), «вино, що серце людське звеселяє, ... і хліб, що скріплює серце людське» (Пс. 104, 15), «смуток пригнічує серце людини, а добре слово звеселяє її» (Прип. 12, 25), «до сьогодні не дав вам Господь серця, щоб розуміти» (Втор. 29, 3), «тож не судіть нічого передчасно, поки Господь не прийде і не освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець» (1 Кор. 4, 5), «з повноти-бо серця уста промовляють» (Мт. 12, 34), «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (Лк. 2, 19). Великий вплив на ісихазм і духовність серця мав преподобний Макарій Єгипетський (IV ст.). У проповідях він вказує на роль серця як духовного осередку, де відбувається єднання людини з Господом. «У Макарія подібно як в деяких книгах Старого Завіту та особливо в псалмах роль серця незаперечно зв’язана з фізіологією, яка вбачає в цьому конкретному органі тіла осередок всього душевно-тілесного життя людини. На практиці це означає, що коли б автор не заговорив про серце, він завжди має на увазі внутрішню особу людини, в самій її таємничій глибині», – говорить дослідник ісихазму о. Йоан Мейєндорф. Палама продовжує традицію своїх попередників і розвиває її. Він також відповідає на запитання, які повстають у середовищі монахів щодо розуміння серця: де і в якому місці Дух Святий діє в людині? чи треба вийти з себе, щоб брати участь в житті Божому, чи навпаки, Царство вже в нас? якщо в нас, як говорить Євангеліє, то яке його місце? чи є орган, який йому відповідає? в якому місці перебуває ум людини? Св. Григорій стверджує, що «наша душа обдарована багатьма силами і користується, як знаряддям тілом, що нею оживляється. Яким же органом, як знаряддям, користується у своїй діяльності та її сила, яку ми називаємо умом? Одні розміщують його в мозку, як в якомусь акрополі, інші оселяють його в глибині серця. З ними і ми згідні, пояснюючи тільки, що наша розумова сила в серці не як у посудині якійсь поміщена, оскільки не є тілесною, і не є поза ним, як з’єднана з ним, але в серці як в своєму органі, про що ми точно знаємо, будучи навчені цьому не від людей, але від самого творця людини, який говорить в Євангелії: Не те, що входить в уста осквернює людину...бо від серця виходять злі помисли” (Мт. 15, 11; 19)» (Тріади І, 2, 3). Отож, серце духовне, як центр людської істоти розміщене у серці фізіологічному. Палама вказує на зв’язок між ними, та пояснює як впливає душа на тіло. Узасаднюючи свої погляди, він покликається на авторитет св. Макарія, який твердить, що «серце керує всім організмом людини і, коли благодать огорне всі частини серця, то запанує над усіма думками і тілесними членами, бо там ум і всі помисли душевні” (Гомілія 15). «Отже, серце є таємничим храмом ума і першим тілесним органом сили мислення» (Тріади І, 2, 3).

Введення ума в серце

Серце – осередок, в якому зароджуються думки, в ньому виникають бажання і почуття, через серце також благодать Божа просвічує і освячує цілу людину. Але не виключена і протилежна дія, яка людину поневолює і веде до деградації. Коли лукавий заволодіє людським серцем, то панує рівно ж над цілою людиною. Через це ісихасти говорять про сторожу серця, варту серця, щоб запобігти цьому і протидіяти лукавому. Цю діяльність вони називають введенням ума до серця. Ось як роздумує про це Палама: «Тому ми, ведучи боротьбу з цим законом гріха, виганяємо його з тіла і оселюємо там ум, як єпископа (що над усім наглядає і всім керує) і через нього встановлюємо закони для кожної сили душі і, відповідно, для кожного з членів тіла. Почуттям наказуємо що і якою мірою належить їм сприймати, – це діло духовного закону називається стриманістю; бажальну частину душі налаштовуємо на найкращий стан, якому ім’я любов; мислячу частину покращуємо, відганяючи все, що заважає думці підноситися до Бога, – і цю частину духовного закону називаємо духовною тверезістю» (Тріади І, 2, 2).

У духовному житті беруть участь всі сили душі. Всі вони повинні очиститись, щоб удостоїтись досвідчити Бога. Важливу роль в цьому відіграє ум. Якщо його відірвати від розсіяння на зовнішні речі та ввести всередину тіла і скерувати до Бога в молитві, тоді він тягне за собою всі складові душі. «Прагнучи в старанній духовній пильності наглядати за нашою мислячою силою, нею правильно керувати і її виправляти, яким іншим способом можемо осягнути успіх в цьому, як не зібравши ззовні розсіяний почуттями ум і увівши його всередину в це саме серце, яке є сховищем помислів? Тому і блаженний Макарій говорить: “Там же треба дивитися, чи написала благодать закони духу”. Де там? – У головному органі, де престол благодаті і де ум, і всі душевні помисли, тобто в серці» (Тріади І, 2, 3) Людина, розум якої аналізує навколишнє середовище і розсіяний через чуття, не може досвідчити присутності Господа. Візантійський автор вважає, що «виводити ум поза тіло, щоб там він знаходив споглядання – вершина помилок еллінських філософів» (Тріади І, 2, 4). Палама активно спростовує закиди, що ісихасти не знають, як функціонує людський ум і помилково навчають, що треба вводити його в серце. Він твердить: «чи не заслуговують на осуд ті, які говорять, що ум не відділений від душі, а з’єднаний з нею, як же знову вводити його всередину? Вони не знають, як виходить, що природа ума – це одне, а його енергія – інше. ... Відомо їм очевидно, що ум – не око, яке інші видимі речі бачить, а себе не бачить. Але він інші речі, які хоче оглядає, – що, як говорить великий Діонісій, є прямим рухом ума, а потім повертається в себе, діючи зворотним до себе рухом, і себе самого споглядає. Той же отець називає це круговим рухом» (Тріади І, 2, 5).

Автор «Тріад на захист святих ісихастів» однак застерігає, що ввести ум в серце, щоб він не розсівався назовні не легко для початківців. Тому радить їм різні методи, які полегшують набування справності в цьому. Раніше я вже згадував про дихання. Сприяє зосередженню також погляд. Палама каже: «Тому, хто намагається свій ум спрямувати в себе самого, дуже сприяє в цьому повернення своїх очей всередину і встановлення їх на своїх грудях, замість блукати ними туди і сюди. Як при спрямуванні очей на зовні через бачення речей ум розсіюється у цих речах, так при поверненні очей всередину, цей їх рух природно потягне всередину серця і ум того, хто намагається надати йому зворотній рух, зібравши із зовні всередину» (Тріади І, 2, 8). Згадані вправи допомагають відірвати ум від зовнішнього розсіяння і зосередити в серці та стерегти його від злих думок і спокус. «Пильнуй себе, – говорить Мойсей, – щоб не ввійшла в серце твоє беззаконна думка (Втор. 15, 9). Пильнуй себе, тобто цілого себе; не так, щоб одне щось зі свого пильнувати, а інше ні. Але все пильнуй. Чим пильнувати? Звичайно умом, бо нічим іншим неможливо пильнувати цілого себе самого. Тому постав його як охоронця душі і тіла і через це легко позбудешся злих пристрастей тілесних і душевних. Так себе самого наглядай або краще стережи, оглядай і обговорюй. Бо так ти неприборкану плоть підпорядкуєш духові і в серці твоєму ніколи не буде скритого слова беззаконня» (Тріади І, 2, 9).

Молитва


prayer-rope-3.jpgСходження ума в серце не є лише технічним засобом, який допомагає зосередитись людині. Ум зайнятий молитвою, звернений до Господа, вводить в серце Божу благодать. Св. Григорій вказує на потрійну властивість ума: «коли одиничний ум буває потрійним, перебуваючи одиничним, тоді він з’єднується з Богоначальною Троїчною Одиницею, закриває вхід будь-якому обману, гріху чи облуді і стає вищим за тіло, світ і світоправителя. Уникнувши їхніх тенет, він цілковито перебуває в собі і Бозі, куштуючи духовної радості, що випливає із нутра. Буває ж одиночний ум потрійним, залишаючись єдиним у поверненні до себе самого і в сходженні через себе до Бога. Повернення ума до себе – охорона, а сходження його до Бога звершується молитвою. Коли хтось перебуває в такому зосередженні ума і в прагненні до Бога, тоді думкою він наближається до Господа, зустрічає невимовне, куштує майбутнього віку і духовним чуттям пізнає наскільки благий Господь, як говорить псалмоспівець: „Скуштуйте і побачите, який добрий Господь” (Пс. 34, 9)».

Палама також говорить про безперервну молитву за словами апостола: моліться безперервно (1 Сол. 5, 17). Найкращий образ молитви він бачить у постійному повторенні короткого благання Боже милостивий будь мені грішному, яким взивав без перерви митар, стоячи в притворі храму (Гомілія 2). Згодом у традиції ця молитва набрала наступної форми «Господи Ісусе Христе Сину Божий помилуй мене грішного». Цю коротку молитву може промовляти кожна людина незалежно від того де вона чи в транспорті, чи на вулиці, чи в крамниці, чи в домі.

Давня християнська традиція актуальна і сьогодні. Кожна сучасна людина завдяки цій сердечній молитві може через благодать Божу захистити себе він навали різної інформації і різних впливів та зберегти мир і гармонію в душі і тілі, та в житті.


Єромонах Василій ТУЧАПЕЦЬ, ЧСВВ
(м. Київ)
ігумен монастиря св. Василія Великого


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     духовність      богослов’я      №3
( 13743 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити