Відповідь Іванові Карамазову на запитання про сльозинку дитини Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_slyuoza.jpgЧому на світі існує зло і чи вартий майбутній рай сльозинки дитини? Це запитання ставив Іван Карамазов у творі Федора Достоєвського «Брати Карамазови». На нього можна відповідати в дусі книги Йова, що людина взагалі не повинна задавати таке запитання, бо вона перед Богом ніхто, нуль; Бог її створив і вона має цілком довіритись і вірити Йому, а не тільки в Нього. Й у цій вірі в Бога та вірі Богові людина має заспокоювати своє стремління розуму, обмеженого, земного, який апріорі не може осягнути задумів Бога, і смиренно сприймати все, що відбувається, довірившись Господові. І це було б абсолютно правильно.

Однак такий варіант відповіді не всіх задовольнить. Вона не виправдовує також і заклику до людини «бути досконалим як Отець наш небесний». Смиренність – це швидше пасивна позиція, хоча вона й абсолютно правильна, якщо це смиренність перед Богом. Немає нічого поганого в тому, щоб усвідомлювати, що ти – нуль і ніхто перед Богом. Бо це справді так, і до Бога має бути лише вдячність.

Водночас, зло на світі направду існує і, звичайно, оскільки Бог всемогутній, то Він це допустив (попустив) і, хронологічно, обіцяний рай має настати після земного «пекла». Ті «богоборці», які мають характер Івана Карамазова, зазвичай, володіють досить високими моральними якостями та є навіть борцями за справедливість. І саме тому таких «борців за справедливість» відвертає від Бога наявність несправедливості у світі, який Він створив.

Такі люди повинні розуміти, що фраза «не суди, і не судимий будеш» стосується не лише суду над іншими людьми, але й над Богом. Він прощає людині її гріхи, і людина має піти на акт дієвої любові й простити Богові. Так має закінчуватися історія. Всепрощення: Бог прощає людині, а людина – Богові. Інакше не може відбутись возз’єднання людини з Богом.

Людина має продемонструвати активну любов до Господа. Простити Бога за зло у світі – це найвищий ступінь віри в Бога і найвищий ступінь духовного розвитку людини, що може виражатись лише в пізнанні та творенні любові. Постійний суд один над одним і Богом не дасть нікому примирення.

«Справедливість» завжди передбачає пошук винного, помсту, «око за око і зуб за зуб». Це старозавітна істина, яка ще не знає Євангелія і Христа. Пошук справедливості цілком у дусі розділення на добро і зло. «Справедливість» завжди по цю сторону добра і зла, тому і на ній, як і на всій етиці й законі, є тінь зла, про що писав Микола Бердяєв. Саме тому, якщо пріоритет – справедливість, а не любов, людина неодмінно дійде до суду над Богом за несправедливість у світі, замість того, щоб полюбити Його.

У Старому Заповіті ще не до кінця відкривається любов до Бога. Там дається закон, а закон – це завжди страх перед покаранням. Там, де є страх, немає любові. Лише Христос відкриває людям любов Бога до них і дає їм можливість полюбить Бога. Але для того, щоб полюбити, треба простити.

Спроби виправдати Бога за існування зла, захистить Його від нападків-«богоборців», що виражається в різноманітних філософських теоріях християнських філософів (як, наприклад, «добуттєвої свободи» того ж М. Бердяєва), є за своїм змістом такими, що не виходять за межі суду. Навпаки, вони підіграють «богоборцям», стаючи лише на іншу сторону в судовому процесі проти Бога.

Виправдання – це також вирок. І в ньому немає місця любові, а є лише констатація фактів, сухий об’єктивізм без суб’єктивної любові та свободи духа. Теорія Бердяєва про «добуттєву свободу», яка знімає з Бога відповідальність за зло у світі, – це лише підсвідоме бажання утамувати муку, пов’язану з неможливістю раціонально відповісти на запитання Івана Карамазова, яке мучило самого Бердяєва, за його ж зізнанням, все життя. Саме тому ця теорія швидше виникла не зі свободи, а саме з необхідності, майже фізичної.

Щоб вийти за ту сторону суду над Богом, за ту сторону добра і зла, потрібно вийти зі старозавітного «око за око і зуб за зуб», та полюбити Христа, який сам прощає людям зло і віддає заради них життя. Христос – це уособлення любові. Не моральні приписи Біблії, не закон, а конкретна жива особа Христа вказує, що Бог любить людину. Без нього Божа любов і сам Бог – далека і незрозуміла абстракція, через далекість і всемогутність якої й виникає спокуса судити. Тому полюбити і простити Бога можна лише через Христа, через Його слабкість, а не всесилля, і через Його самопожертву за грішників, а не суд над ними.

Любов є по ту сторону добра і зла, оскільки для неї немає ні добра, ні зла, а є лише конкретна людина, особа, яку ти любиш. Ця людина може розкаятись за гріх і Бог її прощає, навіть якщо вона заслуговує на покарання за законом. Прощає, бо любить. «По вірі, а не по справам» – головна теза християнства. Саме християнство – це екзистенціалізм і персоналізм.

За зло у світі Бог приніс у жертву самого Себе. Що Він ще мав зробити, щоб людство простило і Його у відповідь? Всепрощення звільняє, передовсім того, хто збирається судити.

Тому у відповіді на запитання Івана Карамазова про зло у світі має бути не лише заклик до смирення, але й заклик до духовного піднесення людини – прощення ближніх та прощення самого Бога. Лише в цьому сенс християнської любові. Не може бути любові там, де є суд. Любов прощає. І любов до Бога прощає Бога. У цьому немає ніякої гордості. Навпаки, це квінтесенція любові. Гордість – у бажанні судити Бога. Любов – у прощенні Бога за зло у світі та у возз’єднанні з Ним.

Саме такий підхід, на наш погляд, відповідає заклику Бога до людини «Будьте досконалі як досконалий Отець ваш небесний!».

Роман СКЛЯРОВ, Рух «Суспільство творення»

Tеги:

Рейтинг статті

( 7 голосів )
Теги:     есей
( 1564 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 Марія Всяка 26.07.2015 17:43
Хороший і глибокий есей, який допомагає призадуматися над нашим місцем у царині справедливості та суду й осуду, а також над тим, чи правильно ми розуміємо сумирність перед Богом.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити