Протоекуменіст, чиї ідеї поволі торують собі шлях Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_sheptytskyy_ekumenist.jpgВін кидав виклики часу, глибоко вивчаючи минуле, своє і свого народу, ідеями сягаючи в далеке майбутнє. Його не розуміли сучасники, неспроможні осягнути величі душі й щирості думок. Невгодний жодному політичному режиму, проте благословенний своїм народом. Опікун всіх і кожного. Таким був митрополит Андрей Шептицький – батько екуменізму. Саме про цей аспект життя та діяльності ми говоритимемо з львівським істориком Ліліаною Гентош, авторкою книги, яку нещодавно побачив світ, «Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів»

    Конференція Єпископів ГКЦ у Римі, 1929 р.

– Пані Ліліано, що таке екуменізм у розумінні Шептицького і за часів Шептицького? Чому питання єдності Церков в Україні було чи не головним у житті митрополита?

– У працях митрополита ми не знайдемо слова «екуменізм», як і визначення, що це таке. Цю термінологію почали широко застосовувати в 60-ті роки, після ІІ Ватиканського собору. Але в митрополита є дуже багато думок, ідей і навіть способів дії, які перегукуються з визначенням терміна «екуменізм». І в ширшому розумінні – це діалог, порозуміння між християнськими Церквами різних конфесій та деномінацій. У часи митрополита це була дуже нова ідея, що православні–католики, католики–протестанти можуть шукати спільне поле для дискусій, можуть думати, дискутувати над тими самими темами і шукати те, що їх зближує, а не відділяє. Шептицький був великим піонером цього діалогу, цієї дискусії, цього порозуміння. Він взагалі був дуже цікавий тим, що вважав, що ідеї змінюють світ, що вони мають силу. Наші думки, ідеї роблять зміни. Але він знав, що ці зміни відбуваються повільно, тобто шляхами не революційними, а еволюційними. І тому вірив, що ідеї про діалог, поєднання, пошук порозуміння як найбільшу вартість у нашому житті поволі торуватимуть собі шлях. Питання: чому він це робив? Чому так хотів цього? Владика все життя вважав, що Церква Христова має бути єдина, і це – ідеал, до якого мають усі християни стреміти, всі мають цього прагнути. Він був переконаний, що найважливіша ділянка його діяльності, найважливіший момент його покликання – це пошук з’єдинення Церков. Не механічного, примітивного прозелітизму, але спосіб поєднання, порозуміння, вирузуміння. Ще в молоді роки ця ідея завоювала його серце й великою мірою визначила дорогу в житті. Тобто для цього Шептицький змінив обряд, для цього став греко-католицьким монахом, потім – священиком, єпископом, митрополитом. Для себе він інколи це називає словом «унія», але розуміє не в тому значенні, яке використовували, скажімо, в Польщі щодо Греко-Католицької Церкви, Уніатської. Він використовує його у значенні поєднання. Для нього це слово дуже важливе, тому завжди пише його з великої букви. Ось чому це порозуміння було головним упродовж усієї його діяльності, усього його життя.


– Що є джерелом таких ідей Шептицького, крім, звичайно, Святого Письма?

– Важко сказати… Напевно, родинна традиція... Його предки були греко-католицькими єпископами, і це, звичайно, впливало. Але не треба забувати, що його батько був зовсім не українофілом, а переконаним польським патріотом. Мати також. Батьки митрополита одружувалися в польських національних костюмах. Це потім у матері розвинулися ультрамонтанські погляди, що релігія вища від національності. Замолоду вона, до Яна Шептицького, мала іншого кавалера, дуже багатого, але відмовила йому, бо той був німцем. Сам Андрей виховувався в польській культурі, польській патріотичній традиції. Молодий студент Шептицький цікавився Словацьким, Міцкевичем, вивчав їхні твори, виступав із рефератами про них. Це – людина, яка дуже добре знала польську літературу, світову літературу… Він був аристократом-космополітом, і це була важлива складова його культури.

Я думаю, там був вплив родинної традиції. Батько його почав збирати родинні архіви, документи – захопився тим. По-друге, він перебував під впливом декількох дуже відомих священиків-єзуїтів, які займалися Росією. І взагалі, наприкінці ХІХ століття люди почали задумуватися над своєю національністю. Навіть люди достатньо космополітичної культури починають для себе вирішувати, хто вони є. Націоналізація жіттєвого простору дуже сильно піде в роки Першої світової війні, але починається в кінець ХІХ століття. Тоді митрополит робить для себе відкриття, що він наполовину русин по-батьковій стороні. Тому, записуючись до Ягелонського університету, написав спочатку “поляк”, а потім закреслив й написав “русин”. Цього не зрозуміли ті, хто його реєстрували. Але це демонструє його переконання: він починає сам формувати свою ідентичність. Спочатку це було русинство, потім – ідея триєдиної Речіпосполитої. Йому дуже подобалася історія того часу, коли були три компоненти: русини–литовці–поляки і шляхта мала рівні вільні права. Коли Шептицький обійняв митрополичий престіл, то написав листа, де стверджує, що він і поляк, і русин. Він представляє і ту культуру, і ту. Його основне завдання – сприяти порозумінню українців та поляків. Ці національні моменти також важливі для розуміння того, чому він хоче порозуміння, діалогу.


– Треба пам’ятати, що він вихований у Римо-Католицькій Церкві, добре знає її структуру, знає її зсередини, так би мовити… І це розширює його кругозір у пошуку діалогу.

– Звичайно. Тут присутній ще один момент того, що Ви сказали: він переходить із Римо-Католицької Церкви, яка сама по собі багатонаціональна, тобто маючи одну мову, латинську, богослужіння, вона об’єднувала представників різних національностей. У поза літургійних практиках вживалися мови національностей, елементи їх культури. Подорожуючи, він дуже добре знав про ці відмінності чи то в Німеччині, чи в Італії. Тобто Шептицький мав дуже великий пласт знань про західну культуру, західну цивілізацію. І приходить у Східну Церкву з великим багажем знання, досвіду, культурного досвіду західного світу, Західної Церкви. Йому дуже імпонували традиції Бенедектинський монаршого згромадження, дуже захоплювався Венеційською школою мистецтва. А ця школа зазнала впливів візантійського мистецтва. Тому Шептицький, коли стає митрополитом, розпочинає збирання взірців іконопису.


– Чому настільки закоханий у західну культуру, в Західну Церкву, Шептицький говорить про те, що ми маємо повернутися до свого коріння, яке мали до унії, тобто до східних обрядів? Чому він наголошує на цьому?

– Знову ж, це погляд людини західної культури, яка бачить значно ширше обряд, історію, традицію. І він вважає, що ця його паства – українці, русини – можуть заіснувати у світі тільки тоді, коли доведуть свою індивідуальність. А їхньою індивідуальністю, власне, і було східне коріння, традиції, старі фольклорні традиції, традиції східного обряду, частково затрачені, скажімо, в XVІІІ–ХІХ століттях. Тому владика Андрей постійно говорить про повернення до традицій. Хоча збереглися листи, з яким бачимо, що він дуже добре розуміє, що цей східний обряд не є монолітним: один – у Москві, один – у Софії, один – у Львові. Але є щось, що їх об’єднує. Фактично, йому йдеться про реконструкцію обряду на основі вивчення традицій, вивчення того, що було, скажімо, в XV, XVI столітті. І це дуже модерний спосіб бачення, коли йдеться про відродження традиції, яка бачиться як реконструкція, а не як консервація чогось, що було колись. Коли ми подивимося на його літургійну реформу, то побачимо, що він залишає західні елементи, особливо в поза літургійних практиках чи в монаршому житті. А одночасно розвиває східне монашество, хоче мати східні вітки західних чинів, але не заперечує щодо побудови, скажемо, жіночих згромаджень на суто західній традиції, оскільки вони дуже добре показали себе в роботі з дітьми чи з молоддю. Тобто Шептицький прагматик. Шептицький в тому сенсі був людиною західної культури.


– …і східної духовності…

– …і східної духовності. Так! Він хотів це поєднати. Але використовував підхід власне раціональний, зважений, конструктивний… Це дуже і дуже цікаві способи. Отець Петро Галадза робив аналіз його богословських праць: на які джерела Шептицький покликається? Переважно використовує західні джерела. Наприклад, Тома Аквінський як вихідний пункт його роздумів, дискусій.


– Які практичні кроки робив митрополит для об’єднання Церков? Чому, зокрема, Велеградські з’їзди були для нього такими важливими?

– Він діяв у різних площинах. З одної сторони, східне монашество монахів студитського уставу. Монахи-студити і сам митрополит уникали вживати термін «згромадження», бо це були власне монаші спільноти студитського уставу, які мали би передати східну особливість. З іншої сторони, він фактично створив Російську Греко-Католицьку Церкву. Тобто відбувся дуже великий інституційний здвиг. Велеградські читання стали платформою для діалогу. В їхній роботі, особливо перших (але й наступних, після Першої світової війни) велика роль була Шептицького. Першим трьом він задавав тон і використав їх для того, щоб долучити свою Церкву до діалогу. Цей діалог почався і в ньому брали участь активні представники слов’янського світу: чехи, поляки, представники балканських слов’ян… Митрополит сформував Греко-Католицьку Церкву, яку почав показувати як модель майбутнього діалогу, як Церкву, яка може поєднувати східне і західне, яка може служити мостом порозуміння. Він серйозно обдумує це питання та пропонує для широкого церковного діалогу – між православним світом й Апостольською столицею. Шептицький був у цьому дуже активним і дуже результативним.

У процесі діалогу жодна зі сторін не ставила питання кінцевої мети. Важливим було те, що вони почали розмови, пізнавання, розуміння. І Шептицький це дуже добре розумів. Як я вже сказала, ідеї поволі торують собі шлях. Певні кола у Ватикані цього не розуміли. Особливо коли на Апостольський престіл прийшов папа Пій Х, відомий своїми більш консервативними поглядами, то до Шептицького починають обережно ставитися саме через Велеградські з’їзди. Люди, близькі до нього у Ватикані, попереджають його про те, що він перебуває на певних чорних списках організації, яка боролася з модерністами. Водночас всі ці контакти із православ’ям і Сходом ставляться під сумнів, тобто їм також закидають модернізм. Ця печать модернізму перебуватиме досить довго на діалозі зі Сходом, із православ’ям. І не тільки з православною Росією, але й із Близьким Сходом. Шептицький мав значно ширші ідеї. Це поставило його у двозначну позицію. Він дуже довго вагався потім, після війни: через невизначеність Ватикану не міг ні конкретно висловити свої думки, ні почати активних дій. Він був дуже окрилений Росією 1917 року – заснуванням Російської Греко-Католицької Церкви, першими її успіхами. Шептицький ще в 1920 році вважав, що зникли всі перепони, що падіння царської Росії відкриває дуже активне поле для діалогу. Коли почався войовничий більшовизм, атеїзм, то ситуація, звичайно, змінилася. Але у Ватикані знову почитають дуже підозріло ставитися до Шептицького, з огляду на те, що декілька близьких до нього людей переходять на православ’я, тобто знову йому закидають, що він, проповідуючи ці ідеї порозуміння, спонукає людей до переходу на православ’я. Хоча, думаю, цього зовсім не було в його ідеях. Ті люди, які приєдналися до Православної Церкви, зробили це радше з огляду на тиск церковного істеблішменту. Найбільш відомим із них був отець Лев Жіллє. Тобто ситуація була дуже складною, і він, будучи під пресингом постійних на нього скарг зі сторони його ж єпископів, дуже довго не займав чіткої позиції.

Ситуація змінилася, коли Східну конгрегацію очолив кардинал Ежєн Тісеран, який мав інші погляди й був дуже прихильним до митрополита. І коли в 1934 році відбулася візитація Греко-Католицької Церкви отцем Яном Гудачиком, котрий визнав слушність дій митрополита в контексті літургійної, обрядової реформ, це окрилило Шептицького. При кінець 30-х років його екуменічні бачення стають дуже чіткими. Особливо це видно в 1938 році. Коли в Польщі знищуються православні церкви, каплиці, митрополит стає в обороні вірних, пише відоме пастирське послання, а крім того, листи до Апостольської столиці, які не є відомими. У них, як і пастирському посланні, він вважає, що православні – частина Вселенської Церкви. Це спричиняє певне нерозуміння в самому Ватикані: як він може на один щабель ставити католиків та некатоликів. Для нього вже перестає існувати ця дилема. У його візії українці – і православні, і католики – члени Вселенської Церкви, тому повинні мати рівні права і їх треба захищати. Він дуже чітко артикулює, що православні, чиї церкви знищують, – частка українського народу, частка його народу, він також ними турбується, переймається їхніми проблемами. Тут відбувається дуже цікава еволюція його поглядів, бачень: він бачить себе пастирем не тільки громади Галичини, він вважає, що пастир – це щось більше, що духовний лідер може переходити ці інституційні обмеження. У цьому його велич, і в тому, власне, екуменізм Шептицького. Митрополит входить у непорозуміння з деякими Ватиканськими посадовцями.


– У Ватикані вони «сиділи» в Римо-Католицькій Церкві, в одному обряді й не бачили цього всього. Відповідно до географії вони не знали, що це таке католики східного обряду. Ніхто ними дуже не цікавився.

– Шептицький хотів, щоби вони зрозуміли, що навіть Римо-Католицька Церква має обрядову традицію – були різні обряди, латинський обряд був тільки найбільш поширеним. Він закликав вивчати обрядові традиції і самої Римо-Католицької Церкви, щоб пізнати себе й зрозуміти, що східний обряд інакший. Він дуже глибоко на це дивився. Звичайно, вони не бачили тої проблеми. Хоча не всі… Наприклад, кардинал Тісеран чи отець Королевський, якого думки також еволюціонували, мали інше бачення.


– Це, напевно, люди, які були тут, приїжджали з візитаціями, контактували безпосередньо з громадою, тоді вони могли осягнути душевне горе разом із Шептицьким.

– Так, безперечно. Був такий візитатор отець Джованні Дженоккі, який помер у 1926 році. Він був візитатором ГКЦ у 1923 році й був дуже прихильним до митрополита. Вважав його людиною надзвичайних якостей.


– Діалог з якою Церквою був для митрополита легшим: Римо-Католицькою чи Православною?

– Звичайно, з Римо-Католицькою. Але ми мусимо розрізняти: Ватикан і римо-католицька єрархія на місці. А з Православною Церквою все залежить, в який час. Митрополит Андрей до Першої світової війни пробував нав’язати діалоги з деякими єпископами, керівництвом цієї Церкви. Цікаво, що потім, після Революції, цей діалог дав свої плоди. Митрополит Євлогій (Георгієвський), коли змушений був виїхати в єміграцію, на Захід, краще зрозумів Шептицького.


– Якщо не брати до уваги Православної Церкви Польщі, а тільки українські православні Церкви того часу: як вони сприймали митрополита, його новаторські погляди, наскільки були готовими до того, щоби говорити з греко-католиками?

– У міжвоєнний час Україна – більшовицька, Церква – зруйнована. Православ’я існує на Волині, Холмщині й частині Підляшшя, які колись були частиною Греко-Католицької Цекрви – Холмська єпархія. Які тут були спроби діалогу? Важко сказати, бо все це ускладнювала політика польського уряду щодо православ’я і Греко-Католицької Церкви. Думаю, цей діалог інтенсифікувався вже під час Другої світової війни, коли всі опинилися в рівних умовах німецької окупації. Наскільки Православна Церква була готовою до діалогу? Дуже важко сказати. Очевидно, Греко-Католицька Церква була більше готова. Вона його починала і більше хотіла. Існувало більше усвідомлення його потрібності.


– Якщо брати до уваги Шептицького і підрадянську Україну: багато хто стверджує, що його там не знали і не розуміли і досі не знають й не розуміють.

– До Першої світової війни йому створював негативну опінію російський царат. Під час міжвоєнного періоду він, звичайно, не був відомим у Наддніпрянській Україні. Після Другої світової війни радянська пропаганда також створювала йому дуже негативний суспільний образ. Вся ця пропаганда накладається і на його сприйняття тепер. Напевно, потрібно більше часу, щоб Шептицького там більше взнали, зрозуміли.

З іншої сторони, про контакти митрополита з представниками Наддніпрянської України є багато позитивної інформації. Він мав дуже добрі особисті контакти з митцями, літераторами, які, втікаючи від більшовиків, приїжджають сюди в 20–30-х роках, тут живуть. Багатьом із них він надав підтримку, коли вони, емігранти з Наддніпрянської України, приїхали до Львова і чимало з них були позбавлені засобів до існування. Не треба забувати, що Шептицький надав їм можливість мешкати у власності архиєпархії, на теперішній вулиці Колеси (тоді – Вороновських). Один час тут був Огієнко, Ковжуни, Юрій Липа, літератор Сава Крилач (справжнє ім’я Людвіг Седлецький), який навіть отримав роботу в адміністрації митрополичих маєтностей. Тобто митрополит Андрей намагався їх підтримати в різний спосіб, зокрема й матеріально.


– Шептицький і Ватикан: роль Ватикану у візії митрополита?

– Важко сказати... Напевно, хотів більшого зацікавлення від Апостольської столиці питаннями діалогу між Церквами, тим, що відбувається в його Церкві. Проте розумів, що з огляду на те, що Католицька Церква дуже велика, дуже складна інституція, то важко приділяти більше уваги його проблемам. А митрополит хотів уваги до своїх проблем – ми це бачимо з листування. Хотів більшої уваги Апостольської столиці до питань діалогу Церков.

З іншої сторони, Шептицький дуже критично ставився до деяких проектів Ватикану на Сході. Наприклад, до діяльності комісії «Pro Russia», яку очолював єпископ Мішель д’Ербіньї і яка, фактично, відповідала за розгортання неоунії на території Польщі в міжвоєнний час. Шептицький був дуже критичним до цього проекту і написав про це. Митрополита не залучали до нього, бо закидали, що його Церква златинщина й не буде сприйматися православними, та, крім того, багато православних, особливо російських емігрантів, негативно сприймають саму особу Шептицького через різні обставини. Владика Андрей це все відкидає, пишучи, що якщо наша Церква златинщина, то тільки через зарядження Апостольської столиці попередніх десятиліть і століть. Інколи погляди митрополита й Ватикану розходилися. Більше він мав розуміння з папою Бенедиктом XV. З Пієм ХІ, напевно, були трошки більші розходження. Хоча в 30-х роках погляди Апостольської столиці змінюються. У 1934 році закривають комісію «Pro Russia». Приходить нове керівництво в Конгрегацію для східної Церкви.


– Шептицький був дитиною свого часу. У чому він був обмеженим порівняно зі сьогоденням? Чи були його ініціативи сприйняті однозначно, чи стикалися з несприйняттям, нерозумінням у духовному і матеріальному плані? Кілька слів про перешкоди на шляху до єдності.

– Крім вже названих, можна говорити про ті, які створював польський уряд, котрий дуже хотів, щоб Шептицького позбавили юрисдикції за межами трьох дієцезій, щоби він не мав права голосу в ширших питаннях. Тобто і польська дипломатія активно цього добивалася, і уряд.


– Відомо, що в разі створення єдиної Київської митрополії владика Андрей був готовий відмовитися від посади Глави з’єдиненої Церкви. Чим це було зумовлено?

– У 1918–1920-ті роки, якщо б йому запропонували очолити таку Церкву, то це автоматично означало б єдність зі Святим престолом. Для нього це було альфа й омега. Те, що він писав у 40-ві… Думаю, бачив обмеження віку, здоров’я. Це дуже важливо, і він це розумів. Але митрополит не каже, що відмовляється від якихось ідей. Те, що відбувається під час війни, дуже складне питання.


– Власне ідею єдності Церкви і народу Шептицький найактивніше пропагує під час Другої світової. Він відходить від активної політичної діяльності, кроків, які робив під час Першої світової війни, міжвоєнний період, відсторонюється від політичних баталій, перипетій на його території…

– …цієї фракційності політичної…


– …так, і більше орієнтується на єдності Церкви та єдності народу. Найбільше, як на мене, на цьому наголошує…

– … напевно, що так. Але не треба забувати, що якщо вона мусить бути єдина, то маємо сказати, як саме. Він бачить її у сопричасті з Римом. Ми доходимо до того, що його ідеї були не тим, що сьогодні бачимо. Вони були свого роду протоекуменічними. Це не був екуменізм навіть 70–80-х років.


– Як інтелігенція та простий народ сприймав ідею єдності Церкви, як реагували на те, що митрополит говорить?

– Мені важко сказати за всю Церкви, але у Львівській архиєпархії він мав значну підтримку, особливо його проекти візинтинізації, повернення до джерел, народної єдності. І це митрополит знав від священиків. Таке він писав в одному з листів до Рима. Він мав певні зв’язки з Галицькою інтелігенцією. Можна подивитися, що писав тижневик «Мета», що писали в інших засобах масової інформації, – його погляди були співзвучними з бажанням народу.


– А церковна єрархія інших Церков, до прикладу, Вірменської?

– У ХХ столітті Вірменська Церква пережила швидку денаціоналізацію, зокрема переходить на польську мову. Тобто відбувається інтенсивна полонізація цієї Церкви. І Шептицький на це вказує.

Ще на початку століття архиєпископ Львівський Юзеф Теодорович, вступаючи на престол у 1902 році, сказав, що Вірмено-Католицька Церква може бути засобом порозуміння між українцями і поляками, римо-католиками і греко-католиками. Але, на жаль, так не сталося. Скоро, особливо після Першої світової війни, Теодорович займає дуже активні пропольські позиції: стає депутатом Сейму, активно долучається до польського політичного життя. Настільки, що отримує реприменти від Апостольської столиці й був змушений здати депутатський мандат. Але в 30-ті роки він знову підтримує праві, дуже радикальні, сили. На жаль, його Церква так і не відіграла ролі містка порозуміння.

Коли в 1938 році помирає архиєпископ Теодорович і кафедра залишається вакантною до Другої світової війни, до 1 вересня 1939 року, і весь військовий час не було архиєпископа, тільки місцеблюститель, то митрополит Шептицький перейняв певну відповідальність за ті справи. У його звітах і листах до Апостольського престолу ми бачимо, що він пише про справи Вірмено-Католицької Церкви. Чи він отримав таке повноваження від Ватикану? Напевно, так. Коли був заарештований вірмено-католицький священик, то митрополит доклав зусиль для його звільнення. Владика Андрей вже в цьому питанні виходить поза межі простих формальностей і як пастир, як батько намагається опікуватися всіма й кожним.


Він був і поляком, і українцем; і римо-католиком, і греко-католиком; добре знав західну культуру, Церкву, як і східну і Церкву, і духовність. Бажання бути мостом між Заходом й Сходом декларувало багато особистостей та інституцій, але зумів ним бути тільки він. Митрополит Андрей Шептицький – пастир понад 5 мільйонного стада і батько понад 50 мільйонного народу незалежно від національності та віросповідання. Він отримав у спадок безликий бездержавний народ і зумів виховати християнина-патріота, який хотів і хоче жити в єдності та сопричасті. Він дав нам для цього все, показавши приклад своїм життям та діяльністю. Та чи зможемо ми відповісти на його заклик до єдності?

Розмовляла Наталія ЛЕХ


Ліліана ГЕНТОШ – кандидат історичних наук за спеціальністю всесвітня історія, науковий співробітник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, автор монографії “Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923)”, низки наукових статей з історії Греко-Католицької та Католицької Церков, міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Багато років вивчає українські, польські й ватиканські архівні збірки. Результати її досліджень були опубліковані українською, польською, німецькою та англійською мовами.

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:     Шептицький      історія      постаті      інтерв’ю
( 1171 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #2 Ґенератор 30.11.2015 14:12
За сучасних українських міжцерковних, міжконфесійних стосунків, коли, власне, самі вітчизняні Православні Церкви ніяк не можуть знайти якогось взаємопорозумін ня, то, тим паче, цей проект творення єдиного (об'єднаного) - православно-унійного Київського патріархату, одначе у "однобічному" (а, ще більше, підпорядкованом у) сопричасті - тільки й виключно - з Ватиканом є, по суті й змісту, зовсім нереалістичною, контрпродуктивн ою ідеєю.
Цитувати
 
 
+1 #1 Атанасій 30.11.2015 12:13
Знимка з 1927 р. конференції.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити