Мучеництво Бориса і Гліба: свідчення братньої любові чи наслідок братніх міжусобиць? Друк

borisgleb.jpg

Цього року минає 1000-річчя від часу смерті Бориса та Гліба. Брати були синами хрестителя Русі Володимира Великого, правнуками першої хрещеної з руських «порфірородних» княгині Ольги. Вони стали першими святими, яких за 5 років після смерті канонізувала Руська Церква. До слова, канонізації особливо добивався їх рідний брат Ярослав Новгородський, згодом – Мудрий.

Якщо ж Борис і Гліб були зі знатної родини Рюриковичів, якщо їх змалку оточував усталений та сильний ореол християнства, то чому вони зовсім юними стають мучениками? Чому два улюблені сини могутнього Володимира Великого в один час прийняли таку, на перший погляд, безглузду смерть, ще й від родичів-християн? Чим і для кого вони були небезпечними?


ПОВІСТЬ ОМАНЛИВО МИНУЛИХ ЛІТ…

Охрещена в Константинополі княгиня Ольга вже давно померла. Також невідомо, де кістки її юродивого сина Святослава, який хотів укріпити багатобожжя на Русі. Князь Володимир був язичником, але з вагомих причин вирішує охреститися. Історики сперечаються, чи князь прийняв таїнство під Києвом чи в Корсуні (Херсонесі) у 986 чи в 988 р. Історичні суперечки на деякий час залишимо історикам. Спробуємо пройнятися духом тієї доби і відчути її виклики, підступи та хитрощі, і християнську відповідь, яка фокусується церковним переданням на житті та смерті двох братів.

Отже, Володимир хреститься. Русь хреститься. Черговою, проте тепер вже законною християнською дружиною князя стає Анна, донька візантійського імператора Романа ІІ. Більшість істориків схиляються до думки, що брати Борис і Гліб народжені саме від Анни, яку ще в народі називали «Миловидною», тому й стали улюбленими синами. Є також припущення, що вони можуть бути від якоїсь «болгаринки», яка чи то була царського роду, чи ні… Тоді виникає запитання: чи Анна не обурилася б, якщо позашлюбні сини якоїсь «болгаринки» стали улюбленими?

Так чи так Бориса та Гліба, дев’ятого і десятого синів князя, хрестять під іменами Роман (на честь Романа Сладкопівця) та Давид (на честь пророка Давида). Літопис передає, що змалку брати були дуже близькими: разом навчалися, разом читали Житія святих і Святе Письмо, любили давати милостиню. Цікаво, що Гліб зазвичай виступає як тінь Бориса, що ввесь час стежить за ним. Так само тінню покриті місце і час народження Гліба, як і місце його смерті та поховання. Та про це далі.

Ось батько одружує Бориса проти його волі, та син виявляє християнську покору «закону заради царського та послуху заради батьківського». Спочатку він возсідає у Володимирі-Волинську, потім – Муромі, згодом – Ростові. І тут знову згадано Гліба, якого Володимир відразу після Бориса ставить у володіння муромськими землями.

А як щодо інших синів? Старший Вишеслав, який і мав бути намісником у Києві після батька, загинув, як і народжений після нього Ізяслав. Названого сина Святополка Володимир заточив у темницю разом із дружиною, донькою польського короля Болеслава ІІ, через змову та зазіхання на батьківський трон. Наступний спадкоємець – Ярослав, якого батько посадив у Новгороді та який відмовився платити щорічну дань Києву в розмірі 2 тис. гривень. Ось тут і починається зав’язка драми під назвою «Мученики Борис і Гліб»!

Розкладімо пасьянс: у 1014 р. Ярослав відмовляється платити до княжої казни, Володимир збирається йти війною на непокірного сина, та старого розбиває недуг. До того ж кордони Русі вкотре зі сходу підпирають печеніги, тож восьмитисячне військо замість Новгорода направляють до східних границь під проводом улюбленого і вірного сина Бориса. Ярослав готується до війни з Києвом і кличе на допомогу варягів. … Володимир Великий 15 липня 1015 р. помирає у резиденції в Берестовому під Києвом. За словами німецького хроніста, Магдебурзького єпископа Тітмара, хрестителя Русі ховали в Успенській (Десятинній) церкві Києва. Мармуровий саркофаг володаря стояв у центрі храму [2]. Тут зав’язка швидше переходить у розвиток подій, які стрімко ведуть до апогею!

Володимир помер і Святополк виходить із темниці. А отже, як найстарший, хоч і названий, претендує на головний престіл держави – Київ. Та пам’ятаємо, що Ярослав теж із певних причин відмовився перед смертю князя платити данину. Назрівала війна, яка головним трофеєм ставила титул «великого князя». І якщо вона не відбулася між батьком та сином, то, очевидно, мала бути між наслідником, тобто старшим сином, і ще одним «старшим» – Ярославом. Варяги ж, які вже прибули «на допомогу», не могли просто так чекати, розпиваючи мед-пиво в Новгороді.

Але в цьому сценарії є одна зовсім непередбачувана сюжетна лінія – Святополк, що вже захопив Київ, вбачає головним конкурентом не Ярослава, а Бориса, мовляв, тому, що він був «улюбленим». Відтак Окаянний (це прізвисько Святополк одержить після закінчення драми) відправляє гінця, який сповіщає, що батько на порозі смерті й хоче бачити сина. Борис розвертає дружину в бік Києва, поспішає до смертного одра, але, як виявилося, не батьківського, а власного. Вже в дорозі молодому князеві стає відомо, що батько помер, а Святополк захопив Київ і хоче його вбити. Дружина ніби намовляє полководця йти війною на старшого брата:«Дружина ця у тебе і вої – батькові: піди і сядь у Києві на батьківському престолі» [2, 46]. Та Борис розпускає військо, кажучи: «Не підніму руки на брата свого старшого. Якщо батько в мене помер, то цей мені буде замість батька» [2, 46].

Отже, Борис все одно їде до Києва, Святополк сидить тут і розмірковує, як краще втриматися. А що робить Ярослав? Про нього в цей час літопис ні сном, ні духом так само, як і про Гліба…


КАЇНОВА СПРАВА СВЯТОПОЛКА ЧИ ЯРОСЛАВА?

Нестор-літописець оповідає: «Святополк же намислив Каїнову справу і послав сказати Борисові: “Хочу з тобою любов мати і до того, що батько дав, ще додам”. А сам брехав йому, думаючи, як його згубити». За літописом, після того, як військо пішло від Бориса, він залишається з декількома слугами на р. Альті, розбиває намет, знаючи, що його мають вбити, нібито за наказом Святополка. Борис молиться шестипсалміє з утрені та смиренно приймає смерть від вишгородських бояр на чолі з Путшей, про якого літопис нічого більше не каже. Коли тіло княжича «закрутили окаянні в шатро» і повезли до Києва, він дихав. Святополк, побачивши це, наказав двом варягам добити брата мечем у серце. Тіло Бориса чомусь вирішили покласти у Вишгороді (напевно, бояри порадили?) у церкві Св. Василія.

Літописець виводить подальшу фабулу: «Біси хоч хреста Господнього бояться, а злий чоловік і хреста не боїться». Під таким красномовством Нестор ховає причину того, чому Святополк захотів убити ще й Гліба, сказавши, що батько помирає і кличе його. І тут у драми, що буцімто вже пережила свій апогей – убивство Бориса, який був улюбленим, народженим від законної християнської дружини і мав батькове військо, – починається когнітивний дисонанс…

Навіщо вбивати Гліба? Він був найменшим, отже, найменше претендував на престіл, не вирізнявся войовничістю, не відмовлявся платити данину, сидів у далекому Муромі, не мав батькової дружини, не воював, був своєрідною тінню Бориса. Інша версія каже, що Гліб ще, можливо, не володів ніякою землею, адже тоді був підлітком. А під час смерті Володимира перебував у Києві. Коли ж Київ зайняв Святополк, то Гліб кинувся тікати, де в погоні під Смоленськом його і вбили за наказом брата [3].

Невже Святополк захотів вбити найменшого брата тільки тому, що той був дружнім із Борисом й «улюбленим»? Читаючи Нестора, виходить, що так. Хоча дивує, чому Святополк, убивши «улюбленого», не взявся за «непокірного» Ярослава, адже саме той був найсильнішим конкурентом і вже намірявся воювати з батьком, поки Святополк дихав повітрям темниці.

Та частина давнього переказу, де описана смерть Гліба, цінна саме тим, що в ній раптом з’являється добрий і співчутливий Ярослав. От уже молодий княжич Мурома мчить крізь болота і степи на коні з малою дружиною, «бо був слухняний у батька». Та раптом Ярослав від сестри Передслави дізнається, що Бориса вбили, і посилає звістку Глібові: «Не йди, батько твій помер, а брата убив Святополк». Гліб у відчаї, але не тікає від смерті, а так само, як і Борис, смиренно очікує її та молиться, читає псалми з 18 катизми вечірні [1, 9]. І хоч вбити князя приходять посланці Святополка, та чомусь ніж увігнав у тіло Гліба його кухар Торчин…

«Гліб же був убитий і кинутий на березі між двома колодами. Після цього взяли його, і повезли, і поклали поруч брата Бориса у церкві святого Василія. І поєдналися вони тілами, а ще більше – душами…», – далі літописець продовжує оспівувати смерть мучеників, їхнє заступництво для Руської землі, їхню жертву невинних ягнят. Та дивує в цій розповіді одна річ: після того, як Ярослав так співчутливо не радить їхати Глібові в Київ, тим самим попереджаючи його смерть, Нестор каже, що князь тепер раптом «не знає» про смерть батька. Ось слова майже вкінці розповіді про смерть мучеників: «Святополк же окаянний почав княжити в Києві. Скликав людей і став роздавати кому одяг, а другим грішми, і роздавав безліч. Ярослав же не знав про смерть батька». Як не знав?! А що він Глібові передавав? А що Передслава казала?

Далі літописець знову згадує Передславу, яка вже сповіщає, що Святополк надумав убити і Бориса, і Гліба, та попереджає, щоб і він остерігався. Ярослав мужньо вирушає з варягами на бій зі Святополком. Навіщо Нестор повторює ту саму розповідь на самому кінці, коли вже сказано про смерть Бориса й Гліба? Поясненням цьому можуть бути різні погляди серед науковців щодо історичної достовірності та численних переписів «Повісті временних літ»…

Тут ми і натрапили на іншу версію «Каїнової справи»! Зазвичай, усі матеріали і дослідження, які стосуються смерті Бориса та Гліба, дуже подібні в головній фабулі, бо беззаперечним джерелом є «Повість временних літ» й анонімні сказання про це вбивство. Натомість рідко можна знайти іноземні свідчення, хоча потреба є, коли натрапляєш на такі «подвійні» історії від Нестора.

Деякі науковці [3 та 4] бачать паралелі з подіями руських міжусобиць у скандинавських сагах. Справа в тому, що скандинави, які в нас більше відомі як варяги, періодично з’являлися в історії Русі якраз у найбільш доленосні моменти. Сама династія Рюриковичів, до якої належали Борис і Гліб, походила від Ігоря, який, за дуже поширеною версію, теж був варягом. Бачимо, що в небезпеці війни Ярослав також шукає допомоги у варягів. Тому не дивно, що скандинавська сага Еймунда, яка виникла в ХІ ст., а записана у ХІІІ, може описувати міжусобиці руських князів. Тим паче, якщо Еймунд був конунгом, який прийшов на чолі тих варягів, що їх запросив Ярослав.

Сага переповідає, що після смерті Володимира владу на Русі «тримають три його сини». Але Володимир чомусь розподілив володіння не порівну і не за принципом «старшого спадкоємця». Більша і краща частина – Кенугард (Київ) дісталася Бурислейфу (Борису), Хольмгард (Новгород) – Ярислейфу (Ярославу), а Вартилафу (Брячиславу) – Палтеск (Полоцьк). Брячислав – онук Володимира від сина Ізяслава. Він володів Полоцькою землею, яка була «виділом», тому основними суперниками виступили Борис та Ярослав. Логічно, що старший Ярослав не міг змиритися з таким поділом, відмовлявся платити данину Києву і взагалі викликав на підмогу варягів [4].

А як же найстарший на той час Святополк? Сага чітко не каже про нього, можливо, тому, що ще тоді (не)Окаянний був у в’язниці через змову проти батька і Бориса. Вже згаданий німецький хроніст Тітмар каже, що Святополк з’явився на Русі аж у 1018 р. (за 3 роки після смерті мучеників) і воював проти Ярослава, який на той час займав Київ [4].

Якщо більше покликатися на закордонні джерела – хроніста Тітмара й Еймундову сагу, – виходить, що Борис був убитий Ярославом у 1017 р., перед другим великим протистоянням за Київ, на яке Борис прийшов уже з великим військом, де були кочові народи. Ярослав не стільки убив брата, скільки не відхилив пропозиції варягів зарізати княжича, що вони і зробили за мовчазною згодою. Чому убили Гліба, так і не пояснено… Дослідниці Надія Шкітенко, Мар’яна Нікітенко й Ірина Жиленко схиляються до думки, що патетичні розповіді Нестора та анонімного автора про тиху і покірну смерть двох улюблених братів від Святополка були навмисно написані за наказом Ярослава Мудрого. Так він міг загладити свою провину перед братами, зробивши все для їхньої канонізації, та умити руки.

Із традицією переписування історії під кожного наступного володаря нічого не вдієш – давня дуже.


А СЕНС МУЧЕНИЦТВА ЯКИЙ?

Ми, здається, переходимо межу, за якою нехай сперечаються історики: які джерела правдиві, які давніші, які більш історичні. Незалежно від джерел і суперечок, із 1020 по 2015 р. Борис і Гліб залишаються мучениками української землі. Який сенс їхнього мучеництва ми можемо побачити сьогодні?

Убиті найменші рідні брати. До речі, чомусь не завжди згадують, що після Бориса і Гліба, убили й найменшого Святослава Древлянського (саме його могила є у Сколівських бескидах Львівської обл.) [1, 9]. Їхня смерть стала предметом маніпуляцій у ході міжусобиць, які тривали й далі. За однією з версій, тіло Гліба певний час лежало «між колодами» і не було належно поховане [4]. Коли ж братів поховали разом у вишгородській церкві, то не всі вірили в їхнє мучеництво та стражденну смерть навіть після офіційної канонізації. Є перекази, що Київський митрополит Георгій (помер після 1073 р.) не вірив у святість мощей, поки їх не відкрили при перенесенні до новозбудованої церкви і він не почув їхнього благоухання [3].

Існує безліч свідчень про чуда та зцілення за заступництвом мучеників Бориса і Гліба. Дослідник Дмитро Донской навіть подає цікаву хронологію заступництва братів під час важливих битв руських князів: у Невській битві, на Куликовому полі тощо [2].

Можливо, мучеництво братів не було таким стражденним, їх не переслідували, не катували, не цькували на них диких і голодних звірів. Вони прийняли смерть смиренно і просто. Особливо вражають останні слова Бориса перед смертю, які передає Нестор-літописець: «Господи Ісусе Христе, що в цьому образі явився на землі спасіння ради нашого, власною волею дав прибити руки свої на хресті і прийняв страждання за гріхи наші. Так і мене сподоби прийняти страждання. Не від ворогів їх приймаю, а від брата свого, і не став йому, Господи, це за гріх».

У чому сенс мучеництва? У тому ж, звідки береться сила в останні хвилини життя молитися за свого вбивцю, пам’ятаючи, що це твій брат…

Так само Нестор передав останні слова Гліба: «Якби був бачив, брате, лице твоє ангельське, помер би з тобою. А тепер чого ради я залишився один? Де слова твої, що говорив мені, брате мій любий? Тепер уже не почую тихого твого напучення. І якщо ти маєш можливість просить у Бога, то помолися за мене, щоб і я ту ж смерть прийняв. Лучче б мені з тобою померти, аніж у світі цьому підступному жити».

Чи не муки – втрата близької людини? Чи не любов – співстраждання та бажання розділити муки іншого, допомагаючи нести його хрест і про свій не забуваючи?

Вони були улюбленими синами, мріяли, любили. Хотіли миру, але їхнім обов’язком було відстоювати кордони, тому не йшли проти Закону. Можливо, теж хотіли правити в Києві, але їхнім обов’язком було виконувати волю «старшого брата, що замість отця», тому не пішли проти Закону. Певна річ, що вони хотіли жити довше, але… не всі можуть не йти проти Закону. Когось із вірного шляху зіштовхують пристрасті збагачення, слави, комусь не дають спокійно дихати «ідеї третього Риму», «наполеонівські плани», хтось дуже перейнявся захопленням головного престолу і збільшенням данини.

Святі мученики Борис і Гліб знаходять у собі таку силу Любові, щоб молитися й за цих нащадків міжусобиць, що безперестанку тривають із часів оманливо минулої «Русі». Борис і Гліб стали першими мучениками через внутрішньодержавні війни, хоч ці протистояння не визнавали. Чи не їхній сенс мучеництва продовжують Небесна сотня, Небесна гвардія, батальйон…, який там вже за ліком? Чи не за ними йдуть воїни АТО, відомі й зниклі безвісті? Чи не за ними сльози та молитви, чорні стрічки і сиве волосся тих, хто лишився без «небесних»?

Сьогодні чудотворні мощі святих страстотерпців перебувають в однойменній церкві у Вишгороді під Києвом. Про них написано безліч статей та наукових досліджень. Їх згадують щороку 6 серпня, і цього найбільше згадуватимуть з огляду 1000-річчя від мученицької смерті.

Пам’ять про святих у день їхньої смерті – це ніби непогана традиція, та інколи ми надмірно женемося за почитанням дат, а не вшануванням прикладів. Дата – це привід вкотре згадати, а наслідування прикладу – це бажання зробити так, щоб ці смерті й мучеництва не були марними, не були повтореними як погано вивчений курс «Історія втрат і здобутків України».


НІНА ПОЛІЩУК

Література:

  1. Гірник Олег. Святі страстотерпці Борис та Гліб: історична містагогія тисячоліття // Патріархат.
  2. Донской Дмитрий. Первые русские святые князья Борис и Глеб. История гибели и канонизации // «Мгарскій колоколъ». Доступ: http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol/3953
  3. Жиленко Ірина. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція // Ізборнік (опубліковано в альманасі «Лаврський альманах», Київ, 2001). Доступ: http://litopys.org.ua/synopsis/borhlib.htm#obstavy
  4. Шкітенко Надія, Нікітенко Мар’яна. Історія Бориса і Гліба: легенда і дійсність / Релігійна інформаційна служба України (опубліковано в журналі «Людина і світ», № 8, серпень 1998). Доступ: http://risu.org.ua/ua/library/periodicals/lis/lis_1998/lis_98_8/37352/

Рейтинг статті

( 13 голосів )
Теги:     духовність      постаті      свідчення
( 7350 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 BestBertha 29.10.2018 16:52
I have noticed you don't monetize your website, don't
waste your traffic, you can earn additional cash every month.
You can use the best adsense alternative for any
type of website (they approve all websites), for
more info simply search in gooogle: boorfe's tips monetize your
website
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити