Син Божий і Син Людський: спасіння Христове і виклики сьогодення Друк

wwwwwwwwwww.jpg

«Перша людина – з землі, земна, друга Людина – із неба Господь»
(1 Кор. 15, 47)


Є багато місць для роздумів у христології Старого і Нового Завіту, які стосуються тлумачення гріхопадіння та його наслідків сьогодні: тління й розтління, інтерпретації смерті та смертності, означення її як початку, радості, свята або ж кінця, горя, біди; роздумування над сенсом Воплочення, Воскресіння й обоження, місцем відкуплення в житті християнина, аналізом сповнення повноти часу для Сходження Ісуса Христа у світ й низки інших визначальних і важливих питань, які християнин може й повинен ставити перед собою, Богом й людьми.

Звісно, на цьому індивідуальна богословська рефлексія і концептуалізація віри з посиланням на Євангеліє, Літургію, вчення Отців Церкви тощо не обмежується, а навпаки – перетворюється у простір для залучення розуму й віри, стає ґрунтом для нових запитань та пошуку відповідей.

Другий Адам, друга Людина (не дарма з великої літери) як безконечність вміщається в людині, оновлює її. Господь дає змогу своєму образу й подобі, до якої людина покликання всім своїм життям, обожитись, стати богом за благодаттю, померти і воскреснути разом із Христом.

Недаремно Іриней Ліонський наголошує, що Бог став Людиною, аби людина стала Богом. Аби вона ввійшла в епіцентр онтологічних змін, яким стає Воплочення, прожила його разом із Сином Божим, пройшла шлях у Христі й із хрестом як своє життя, зійшла в ад та воскресла.

Це наштовхує на усвідомлення того, що спасіння має свою динаміку, в якій Бог трактує людину як друга, партнера. Господь любить її, Ісус Христос – Боголюдина завдяки своїй Любові до кожного з нас, що явно демонструє у своєму Воплоченні. Звідси Син Божий стає суцільним буттям «для» кожного, хто в Нього хрестився і в Нього зодягнувся. Він допомагає поступово і динамічно, Його голос тихий і ненав’язливий. Бог пропонує людині як партнеру стати Богом. Ісус Христос відкриває той максимум, в якому безконечне вміщується в конечному, в якому особа може знову з’єднатись із джерелом свого життя – Триєдиним Богом.

Син Божий і Син Людський сходить у світ. Воплочується, даючи можливість людині максимально реалізуватись, усвідомити себе як велику таємницю Божого Промислу, наблизитись до досконалості Господа. Він стає живим прикладом того, як тлінність може перейти у вічність духа.

Син Божий і Син Людський істинно помирає, в чому не скасовується дійсність Його смерті як людини. Як зазначає Георгій Флоровський: «У повноті своєї людської природи Спаситель був смертним». Водночас як Син Божий Ісус Христос своєю смертю робить її безсилою, як Боголюдина – руйнує її. Тому хресна смерть стає воскресінням, життям, обновою для людства, його рекапітуляцією.

Повнота долучення християнина до розуміння Воплочення, Христової смерті та воскресіння стає частковим мірилом усвідомлення повноти утаємничення хрещення, входження у Церкву Христову, цього зодягання в Ісуса Христа і перебування в Ньому та з Ним. Частковим тому, що необхідно не лише усвідомити, але й увірувати.

Християнин – «вже є» і «ще ні» Сином за благодаттю. Завдяки Ісусові Христові кожен із нас входить у вічність, Царство Боже, повноту спасіння. Він стає об’єктивним переходом, бо об’єктивно cпас і знищив смерть. Справа християнина – відповісти на пропозицію Спасителя, суб’єктивно пройти Його шлях, взяти на плечі свій хрест і пройти свою, Богом дану, дорогу спасіння.

Для того, щоб людина була в Божій повноті, Ісус Христос стає жертвою, яка переводить нас від смерті до життя. Тому головна Його місія – спасіння через наше сопричастя з Богом та участь у божественному житті. Ісус Христос – не лише «для» і «за» нас, але й «в» нас. Тому ап. Павло наголошує, що Він прийняв все, чим є ми, аби віддати все, чим Він є, саме тому Христос перебуває в нас.

Син Божий і Син Людський відкрив себе нам. Він пройшов шлях приниження й опустошення. Бог обмежив Себе задля сотворення свобідної людини. У воплоченні обмежив себе часом та простором. У смерті спустився до самого дна людського падіння, відчув, що таке богозалишеність. І найважливіше – помер і воскрес заради нас. Зробив це не з обов’язку, а через свою всеохопну і всеосяжну Божу Любов до кожної людини, нехай грішної, повної пристрастей, яка завжди все хоче пояснити раціонально, немічної, слабкої.

Однак спас, урятував, ізбавив, відкупив, тому особа, як мікрокосмос, від якої залежить життя всього, що її оточує, своїм християнським життям має шанс сприяти щоденній віднові себе самої, близьких, спільноти, суспільства і людства. Важливо пам’ятати, що у своєму внутрішньому руйнуванні особа насправді руйнує все довкола. У своїх гріховних, негативних пристрастях вона відвертається від своєї людськості в Бозі.

Приклад спасіння Христового стає моделлю подібного відкриття і жертвування себе іншим, та неодмінно з любов’ю. Чим відрізняється християнин від інших людей у світі, від нехристиян? Думаю, не пафосом свого становища, фактом свого спасіння, а тим, що всім своїм життям покликаний пройти і продемонструвати шлях Христовий, відкрити себе ближньому, можливо, бути також приниженим і спустошеним, однак вже не богозалишеним. Видається, що Син Божий і Син Людський покликав людину стати важливим мікрокосмосом буття «для» інших, буттям «заради» ближнього без краплі самолюбства чи самовдоволення, марнославства чи гордості.

Ця покликаність людини також не є нав’язливою. Вона – приклад, який дає Син Божий у спасінні, але особі відповідати на Його пропозицію. Християнин «вже є» в Бозі, в Царстві Небесному, вже є сином за усиновленням, за благодаттю, разом із тим – «ще ні». Цей парадокс християнства яскраво демонструє не лише об’єктивний, але й антропологічний вимір спасіння Христового, в який людина вступає своєю суб’єктивністю, своєю свободою волі, своїм вибором.

Насамперед християнин має відповідати цьому «вже є» кожним порухом свого серця. У книзі Приповідок Соломонових читаємо: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (4, 23). Із серця походять людські пристрасті: як позитивні, так і негативні. Позитивна, добра, негріховна пристрасть, пристрасть як Дар Божий – це пристрасть у своїй єдності, інтегральності, концентрації, цілісності, спрямованості на добро, реалізації досконалості людини. Сповнення людського єства пристрастями як страждальними станами, які спрямовані на доброго, на реалізацію свого образу і подоби Божої – можливість відповідати стану «вже є», піднестись до нього, бути в ньому, будучи в Бозі.

Християнин перебуває у світі, сповненому цим «ще ні», який можливо недосконалий, неідеальний, який часто видається несправедливим, роздробленим і множинним. Водночас, християнин перебуває у світі, створеному Богом, живе з іншими людьми, які також є Його Образом і Подобою, у своєму хрещенні одержує частинку Царства Божого, чим переходить у можливість «вже» бути в Ньому, сповнений свободою і подарованими Богом пристрастями, які суб’єктивно, своєю волею скеровує на благо, доброго, до Бога і в Бозі. Християнин не може бути байдужим, бо своїм хрещенням входить у стосунки із Троїчним (Триєдиним) Богом, він запрошений до трапези любові, якою Господь прагне поділитись зі всім творінням і якою християнин має ділитись із тим, хто і що її оточує.


Анна Оленська

Tеги:

Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     есей
( 2037 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити