Святослав Мотрен

Його прихід у наш світ був передбачений. Ще за сотні років до народження Ісуса, у Старому Завіті є багато пророцтв щодо цього – духовне народження, безгрішне життя, зцілення. Є і про Його Смерть на хресті, Його Воскресіння. Коротке земне життя Ісуса свідчить: це була не звичайна людина, проповідник мудрого слова, який на зло відповідав добром і проповідував його. Він був посланцем Божим.

Земне життя Ісуса – якась мить біблейської історії, спалах, який, освітлює шлях людському поколінню за поколінням до добра, правди, праведного життя, до Спасіння.

Ісус сказав: «Я й Отець – одне! ... Хто бачив Мене, той бачив Отця… Я – Дорога, і Правда, і Життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене».
Життя християнське, справжнє, огорнене і наповнене добротою життя, на моє переконання, є в людини, яка має віру Христову в душі своїй і живиться нею, у кого ритми серця скорочуються в унісон з нею. Жити – це творити діла добрі, працювати по совісті, з любов’ю, втілювати в життя повсякденну волю Божу.

Бо ми – Його творіння, діти Божі, створені у Христі Ісусі. Значить призначені на добрі діла. Саме на ті, що Бог приготував заздалегідь. Проте у світі, який багато-хто впевнено називає жорстоким,  –а це так і є, у принципі, – не все добре, творяться і справи злі, гріховні. Творець, що започаткував життя людське, передбачив таке. Щоб вижити, не дати спокусити злому, наділив нас заповітними законами: силою віри і силою совісті. Зрозуміло чому: одним – щоб перевірити себе, іншим – вберегтись від зла, комусь, хто встиг вчинити його – поступово спокутувати, повернутися в лоно Христове. Це своєрідні ключі, вручені кожному. І кожен, скориставшись ними, може стати на шлях Божого спасіння. Вирізняємо в цих ключах закон Божий внутрішньо людський – це совість, і закон Божий зовнішній – це Заповіді Його. Вони нерозривні, взаємообумовлені, взаємодіючі.

Совість – це внутрішній закон, не що інше, як «голос Божий» у собі, повинен націлювати і наставляти кожного на діла добрі, чесні, справедливі, безумовно, любі. Однозначно застерігати від не бачення і вчинення зла – діл недобрих, нечесних, несправедливих. Бо розум і серце людини затьмарилися, почали черствіти ще з часу її першого гріхопадіння: голос совісті і воля виявилися тоді, як і в подальшому житті, слабкими, недостатніми для вияву в собі належної духовної сили. Поволі вони завмирали, мертвіли.

Інколи можна почути: скільки стоїть світ – стільки ж люди коять зло. Це так: війни, братовбивства в мирний час, зради, алкоголізм, наркоманія, наруга над людиною… У чому ж причина зла, чому Бог допускає це?

Причина в самій людині. Бог на початку створив саме її, дав волю і вільний вибір, аби вона завдяки свободі досягла бажаного. А внутрішня причина походження гріха, тобто зла, саме в цій самостійній волі людини.
Біблейський приклад: сини Якова, які продали брата Йосифа в рабство, вчиняють неприпустимий, непоправний гріх. Бог перетворює скоєне зло на добро: дає змогу Йосифу в Єгипті возвеличитися, врятувати від голоду сім’ю. Зустрівши за деякий час своїх братів, сказав: ви надумали зло проти мене, та я вірив у Божі добро та милість.

Згадаймо й інше: гоніння та переслідування в Палестині християн в часи апостолів. Вони ж тримались, повсюдно проповідували Євангельське слово. І що ж? А сталося таке, що гріхи творців зла, їх вчинки були спрямовані Ісусом на збільшення посівів зерен добра – поширення християнства.

А чи не є Воскресіння Ісуса єдиним очевидним поясненням виникнення християнської Церкви. Нині вона – найбільша інституція, яка будь-коли існувала в історії світу. Більшу частину першої проповіді у храмі присвячено Божественному Воскресінню. Ісус Христос живе. З Божественною вірністю Він благословляє та збагачує життя всіх, хто довіряється, хто покоряється Йому, орієнтуючись благословенним Словом.
Людську потребу в Ісусі чи не найкраще помітив і схарактеризував Блез Паскаль, французький фізик і філософ: «у серці кожної людини є порожнеча, яку тільки Бог може заповнити через Сина Свого, Ісуса Христа. І людська любов до Нього, чи то православних, чи католиків, їх сила характеру, моральні засади руйнують зло та його порядок».

За сподіяне добро Бог нагороджує внутрішнім спокоєм і миром, бо це Йому любе. За скоєне зло, – бо це гріх – осуджує. Адже душа людини, яка чинить свідомо зло та наругу, не відчуває докорів, її не мучить сумління. Вона призвичаюється до такого стану життя.

Порятунок тут один-єдиний – відімкнути за допомогою вже згаданого ключа свою душу, розбудити совість – закон внутрішній Божий. Та якщо ж це не вдається, бо комусь таки бракує внутрішнього закону совісті (а цих “комусь” чимало) вихід і тут є. Щоб людина завжди була на сторожі своєї совісті, могла контролювати вчинки свої, бачити негарні їх вияви в інших, не піддаватися спокусі наслідувати і чинити, а відступникам, грішникам опам`ятатись, Бог передбачливо залишив Десять Заповідей Свого Закону, розмістивши їх на двох скрижалях – любов до Бога і любов до ближнього. Їх треба знати. І ще, а це основне: щоб душа не міліла, серце не черствіло, а в кого відмерло, – оживити відвідуванням Храму Божого, у проповідях і молитвах почути святі Заповіді, Святе Слово Боже. Він же заповідав: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю». Це перша і найважливіша Заповідь, друга ж – подібна до неї: «Полюби ближнього твого, як самого себе». На цих двох Заповідях утверджуються увесь Закон і пророцтва Божі.

Любиш Бога – виявляєш й істинну любов до самого себе. Бо ця любов не що інше, як сумлінне виконання обов’язків перед Богом і ближніми. Це  очищення себе від гріхів, підкорення тіла духу. Словом, турбота про свою душу, зміцнення духовних сил, розвиток здібностей – все, знову ж таки, аби повніше виявляти свою любов до Бога, до ближніх.

Св. ап. Йоан Богослов пояснював: «Хто каже: я Бога люблю, а брата [тобто ближнього – Авт.] свого не ненавидить, той говорить неправду, бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить».
Отже, любов до себе не повинна виявлятися на шкоду любові до ближніх. «Бо немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх». Це означає: любов як до себе, так і до ближнього повинна бути принесена у жертву любові до Бога.

Христос – єдина дорога до Бога. І всі ми повинні приймати Христа і за особистим запрошенням, і за вірою. А це – означає: відректися від свого Я і віддатись, довіритись Богу, Який простить кожному гріхи, зробить його людиною Собі до вподоби. Бо розп’ятий був за гріхи наші, помер на хресті, втім Воскрес і повернувся.

Концепція Бога виникає в результаті таємничої здатності людини – уяви. За допомогою цієї сили ми спроможні знаходити підтвердження речам абстрактним – виникає можливість духовної реальності: істину, що Небо є скрізь і у всьому, як і Бог, що живе в наших серцях. Про це мовить псалом: «Небеса повід́ають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь».

Твердь – це та основа, на якій стоїть людина: сила розуму і душі, непорушність совісті, прагнення творити добро, нести його як Господь Бог іншим.
Виважено про вплив християнської віри в Бога відгукнувся колишній президент Об’єднаних Націй (Генеральної Асамблеї) доктор Чарльз Малік: «Я справді не знаю, що залишилося б від цивілізації й історії, коли б вплив Христа, безпосередній чи посередній, був вилучений з літератури, мистецтва, практичних справ, моральних стандартів і з різноманітної творчої діяльності розуму й духу».

Святослав Мотрен