Михайло Ватуляк: «Я готовий продавати книжки і написані на івриті, аби вони були корисні» Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_watulak_a1w.jpgЯкщо хтось у Львові і займається українською книгою, то це Ватуляки. У них це сімейне. Розпочав справу батько Михайло Васильович Ватуляк 10 років тому, ставши представником мало відомого тоді київського видавництва «Школа». У Львові вони мали тих книг заледва два десятки, а тепер із гуртівнею Михайла Ватуляка співпрацює 460 постачальників зі всієї України. «Українська книга насамперед має бути доброю та за змістом якісною» – вважає «книжковий магнат України» (саме так назвав Михайла Васильовича поет Іван Драч). У його гуртівні є книги й російською мовою. «Я готовий продавати книжки і написані на івриті, аби вони були корисні, – пояснює. – Якщо книга українською, а зміст – цілковита нісенітниця, я її не продаватиму». Сьогодні поговоримо з Михайлом Ватуляком про життя української книги.

Українське і світове товариство, якщо вірити експертам, переживає фінансову кризу. Як схарактеризувати кризу, яка спіткала українську книгу?

Це криза видавця. У 2009 році українські видавництва видали 22 тис. найменувань книжок. Це багато. Колись було 8 – 11 тис. Однак, якщо говорити про наклади, раніше мільйонні, то тепер найбільший – 5 тис. У середньому випускають тисячу-півтори, комерційний – три тисячі примірників. Це дуже мало. Можна було б видавати і більше, але є проблема: банки не надають кредитів. Грошей, якими оперує видавець, надто мало, тому він, щоби «зробити» книжку, бере кредит. Важко накопичити певну суму, щоби знову видавати. Колись було легше: у кредит давали навіть поліграфічні фарби і папір, а зараз видавництво все мусить закуповувати власним коштом. Окрім того треба виплатити гонорар авторові. Видавці зараз не мають таких грошей. Торік держава замовила у видавництв книг на 41 млн грн. Продукцію отримала, а кошти ще не нараховані. Уявіть, що видавці виконували замовлення за позику. Фактично, держава посадила видавництва у боргову яму, але зараз гроші потроху повертають. Ми завжди тішимося, що у держбюджеті передбачено значну суму на поповнення бібліотек, однак, якщо глянути на графік закупівлі, то ці витрати припадають на четвертий квартал бюджетного року. Що роблять при кінці року? Закривають «дірки», тому на книжки ніколи не вистачає.

Кого чи чого найбільше не вистачає українській книзі: читача, автора чи все-таки грошей?

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_watulak_a3w.jpgДобрі письменники у нас є, як і цікаві видавництва та видавці. Люди хочуть читати. У нас проблема в іншому: я назву вам цифру, яка стосується лише Львова: менш ніж за 10 років тут знищено 41(!) книгарню. Уявіть, скільки книг там би зараз було, скільки б людей могло зайти, погортати, купити. Але ж ні! На тих місцях алкомаркети, секонд-хенди, клуби гральних автоматів... Назву ще одну цифру, яка стосується Львівщини. Як відомо, є розпорядження Кабміну про відновлення книгомережі України. У його нормативному акті вказано, яких розмірів повинна бути книгарня в тому чи тому населеному пункті залежно від кількості його мешканців. З того виходить, що у кожному районному центрі повинно бути не менше 100 м2 книжкової крамниці. Половина районних центрів Львівської області взагалі не має книгарень, навіть кіосків. Львівщина забезпечена книготорговельними площами на 12,4 % від розмірів, передбачених нормативними актами. Мені кажуть, що, наприклад, у Перемишлянах (районний центр, звідки родом Михайло Васильович Ватуляк – авт.) не ходять у книгарню. Так, і в Оперний театр не ходять, бо його там немає! У нас знищена мережа, через яку книжка доходила б до читача, тому люди деградують, вони не мають, що читати. Наші бібліотекарі не знають, що тепер видають. Коли я запитую, яку книжку вони хотіли б, мені показують старого «Фарбованого Лиса» Івана Франка ще тістом заклеєного, бо клею колись не було. Кажуть: «Ось таку нам, тільки нову».

Чи ж є книгарні, які відкрили у Львові за останні роки?

Відкрилася книгарня «Є», книжкова крамниця «Книгарня на Федорова», мережа книгарень «Літера». Щодо наповнення останньої, не коментуватиму, але вона має своїх покупців, а, отже, затребувана. 28 липня на вул. Степана Бандери, 33 у Львові відкрили першу в Україні книгарню ім. Богдана Ігоря-Антонича. Думаємо зробити там відділ поезії, розмістити найкращі зразки української класики і сучасності. Збірка поезії – це не комерційна книга, вона розрахована на специфічну аудиторію, тому її витісняють із книгарень.

Якщо у відсотковому еквіваленті, яке місце на внутрішньому ринку займає українська книга?

30%, не більше. Наприклад, російська книга лобіюється, за ціною – дешевша, йде великим потоком. Якщо людина купує книжку тільки, щоби згаяти час, їй все одно, що вона читає. Написане навіть не запам’ятовує. Хоча зараз «чтиво» теж значно подорожчало.

На що вказує ціна на українську книжку?

Наша книжка дорога. Однак, це не з вини видавців: вони живуть на дуже мізерний відсоток. У нас нема «буму» на книжки. Є хороший товар, але на свого покупця. Крім того бракує реклами. Ви бачили коли-небудь по телевізору або чули по радіо рекламу книжки?

Так, «Коронація слова», до прикладу…

Нам таких «коронацій» п’ятдесят на рік треба…

Чи поширена практика, коли автор видає книгу за власний кошт?

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_watulak_d7w.jpgЄ різні автори. Амбіційні, наприклад, можуть навіть не редагувати того, що написали. Потім так виходить, що головний герой на початку був Петром, а під кінець став Василем. Такі теж видають, бо видавцеві потрібні гроші. Є й такі автори, яких знають у видавничій справі, розуміють, що їхні праці добре продаються. Так видавець та автор роблять спільний проект і виручені кошти ділять між собою. Це нормальний варіант співпраці. Коли видавець працює разом з автором, він його «розкручує». Київське видавництво «Нора-друк» возить своїх авторів цілою Україною, влаштовує їм зустрічі з читачами.

Уявімо, що до Вашої книгарні заходить іноземний турист, що б Ви йому запропонували?

Бачте, за кордоном знають тих авторів, які володіють мовами і друкуються не лише українською. Наприклад, із сучасних у світі знають Андрія Коркова, його перекладено 33-ма мовами. Сам він знає 12 мов. Зазвичай ми пропонуємо історичні: про становлення України, про козацтво тощо. Та це більше для діаспори нашої. Турист купує листівки зі Львовом, карту міста, альбом, щоби вдома дружині і дітям показати, де він побував. Взагалі, знаєте, у нас література більше перекладна, ніж українська. Особливо дитяча.

На скільки добре представлена в нас російська якісна література?

Добру російську книжку можна купити на Петрівці і в підземних переходах. Книгарні якісної російської літератури не мають. В Україні працює одна-дві книгарні потужних російських видавництв, не більше. Однак це фахові книжкові крамниці, які підтримують і фінансують російські видавці.

Як часто українському читачеві організовують зустрічі з улюбленими авторами?

Свого часу це робило товариство «Просвіта». Ще такі презентації робив Центр Української книжки на вул. Володимира Великого у Львові, але це якесь географічно невигідне місце. Ми колись проводили акції «Письменник за прилавком». Також я організовував вечори у Палаці Мистецтв і завжди був повний зал. Людей таке цікавить. Зараз промоції взагалі важко робити. Бракує приміщень. Книгарня більше десяти людей не вміщає.

Якщо уявити, що українська книга персоніфікована, з ким або чим вона у Вас асоціюється?

Книжка – це театр, це своя духовність. У кожній закладено дух автора і тих подій, які він відтворював. Це щось виплекане, це архіви, спогади, зустрічі.

Хто сьогодні стоїть на захисті української книжки?

Мабуть, ніхто. Кілька таких громадських організацій, як наша. Більше ніхто.

Як саме Ви це робите?

За новим Кодексом 2015 року книжка підлягатиме загальному оподаткуванню. Уявіть, видавець взяв, умовно, у кредит 100 тис. грн., видав книжку, роздав її під реалізацію, але ще того ж дня має заплатити 20% ПДВ, а це ще 20 тис. грн. кредиту. Після такого люди почнуть іншим бізнесом займатися, вони і так ледве животіють. Ми порушуємо це питання на рівні влади. Зараз є добра постанова Львівської міської ради, що книгарня, яка продає суто україномовну літературу, платить за оренду гривню в рік. Проте за підтримки тієї ж міськради вийшло повне зібрання Богдана Ігоря-Антонича українською і польською. Якби я хотів економити на оренді, то не знав би як бути з тим іншим виданням польською. Варто, мабуть, залишити бодай 15–20% фахової літератури іноземною мовою.


Михайло ВАТУЛЯК, (м. Львів)
голова Громадського об’єднання
«Асоціація видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини»,
директор книжкової гуртівні у Львові


Розмовляли Лідія ГУБИЧ та Юлія РОЇК


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     №4      інтерв’ю      культура
( 6933 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити