Перемога не приходить сама – перемогу здобувають. Звісно, з Божою допомогою. Сповнений кривавими битвами за збереження самобутності Ізраїльського народу Старий Завіт розповідає нам, що забезпечує перемогу на усіх рівнях, а що віддаляє, а то й унеможливлює її.

«Питання земні та питання віри мають своїм джерелом того ж самого Бога» (св. Іван Павло ІІ). Це стосується і питань політичних. Ще в Старому Завіті читаємо, як за Божим натхненням правителі вибраного народу приймали успішні рішення, вели переможні війни, зберігали цілісність і незалежність свого народу. Однак, як тільки відступали від Бога, могли в одну мить втратити здобуте.

На такому принципі зокрема побудована книга Суддів. Вона є своєрідним циклом розповідей про устрій Ізраїля між входженням в Обіцяну Землю та періодом монархії. Саме входження і здобуття її вказують, що це є ділом Божим. Народ виконує наївні з людського погляду вказівки – шість днів обходить Єрихон на чолі з ковчегом, сьомого під сурми священиків вигукує, і мури міста падають (І.Н. 6). Бог дає Єрихон і всю землю шести поганських народів у володіння Ізраїлю.

На шляху до Небесного Царства ми обов’язково проходимо через царство земне. Або державу по-сучасному. І не оминути при цьому установленої в ній інституції влади. Тож ким вона є для нас, християн, на шляху до спасіння: ворогом  чи союзником? Це питання поставало серед Отців Церкви ще з перших віків християнства.

«Усіх тих, хто відродилися у Христі, знак хреста робить царями, а помазання Святим Духом посвячує їх у священики, щоб, окрім цього особливого служіння, усі християни, наповнені Духом і розумом, визнавали себе членами цього царського роду й учасниками священичого служіння. Бо що ж є для душі більш царського, ніж керувати своїм тілом, підпорядковуючи його Богові? Що ж є більш священичого, ніж жертвувати Господеві чисте сумління й приносити на вівтарі свого серця чисті жертви побожного життя?» Так, посилаючись на думку Папи Лева Великого, Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» окреслює покликання кожного християнина (§ 425). Однак царське і священиче служіння охрещеної особи не відкидає державної та церковної ієрархії. Вони наділені певною владою, яку кожна з них по-особливому реалізовує. Зрештою, сама здатність панувати закладена у природу людини.

Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх викликів».

Хоча праці цій є понад півтора десятиліття, вона не втрачає своєї актуальності, так як не втрачають своєї актуальності самі виклики перед Церквою та суспільством, і особливо гостро стоїть потреба їхнього вирішення у світлі Христового Євангелія. Окрім того Й. Рацінгер виявляє певну пророчу здатність простежити те, у що обернуться через якийсь час певні тенденції, які він спостерігав тоді, коли писав фрагменти цієї праці – доповіді та промови з різних нагод і в різних середовищах.

Людське життя – фундаментальна цінність. Це один із постулатів персоналістичної біоетики та, зрештою, самозрозуміле твердження. В умовах сьогоднішньої великої війни в Україні бачимо, як людське життя нещадно руйнується, і то не десятками, а тисячами. Руйнується свідомо, цілеспрямовано, жорстоко. Ворог прийшов в Україну руйнувати життя: життя на загал і життя особисте тисяч-тисяч українців. Чи маємо ми право у такому випадку руйнувати навзаєм життя ворога? Якщо так, то чи це узгоджуватиметься з етичним постулатом, що людське життя є фундаментальною цінністю? Всі ми інтуїтивно відчуваємо відповідь на це питання. У вирі несправедливої агресії проти нашого народу мабуть не забагато знайдеться таких, які говоритимуть про потребу пацифізму за будь-яку ціну. Ми інтуїтивно відчуваємо, що повинні боронити своє. Навіть ціною життя ворогів.

Коли говориться, що якась людина безсовісна, завжди мається на увазі, що ця людина чинить щось недобре, негідне. Але чи справді така людина позбавлена совісті? Мабуть є люди, які хотіли б бути позбавленими совісті, але вона невідступна. Не так давно французький філософ Жан Поль Сартр стверджував, що людина приречена до свободи. Те ж можна сказати і про совість. Людина приречена до совісті. Однак як свобода, так і совість – дві невід’ємні даності людської природи – можуть суттєво викривлюватися людиною. Тоді ми говоримо про свавільну та/або безсовісну людину, яка однак не позбавлена ані свободи, ані совісті.