Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх викликів».
Хоча праці цій є понад півтора десятиліття, вона не втрачає своєї актуальності, так як не втрачають своєї актуальності самі виклики перед Церквою та суспільством, і особливо гостро стоїть потреба їхнього вирішення у світлі Христового Євангелія. Окрім того Й. Рацінгер виявляє певну пророчу здатність простежити те, у що обернуться через якийсь час певні тенденції, які він спостерігав тоді, коли писав фрагменти цієї праці – доповіді та промови з різних нагод і в різних середовищах.
|
Людське життя – фундаментальна цінність. Це один із постулатів персоналістичної біоетики та, зрештою, самозрозуміле твердження. В умовах сьогоднішньої великої війни в Україні бачимо, як людське життя нещадно руйнується, і то не десятками, а тисячами. Руйнується свідомо, цілеспрямовано, жорстоко. Ворог прийшов в Україну руйнувати життя: життя на загал і життя особисте тисяч-тисяч українців. Чи маємо ми право у такому випадку руйнувати навзаєм життя ворога? Якщо так, то чи це узгоджуватиметься з етичним постулатом, що людське життя є фундаментальною цінністю? Всі ми інтуїтивно відчуваємо відповідь на це питання. У вирі несправедливої агресії проти нашого народу мабуть не забагато знайдеться таких, які говоритимуть про потребу пацифізму за будь-яку ціну. Ми інтуїтивно відчуваємо, що повинні боронити своє. Навіть ціною життя ворогів.
|
Коли говориться, що якась людина безсовісна, завжди мається на увазі, що ця людина чинить щось недобре, негідне. Але чи справді така людина позбавлена совісті? Мабуть є люди, які хотіли б бути позбавленими совісті, але вона невідступна. Не так давно французький філософ Жан Поль Сартр стверджував, що людина приречена до свободи. Те ж можна сказати і про совість. Людина приречена до совісті. Однак як свобода, так і совість – дві невід’ємні даності людської природи – можуть суттєво викривлюватися людиною. Тоді ми говоримо про свавільну та/або безсовісну людину, яка однак не позбавлена ані свободи, ані совісті.
|
Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся (Лк. 12, 49–51).
Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його (Мт. 11, 12).
У своїй споглядальній богословсько-літургійній горливості ми часто любимо повторювати, що правило молитви – це правило віри, проте інколи забуваємо додавати третій елемент цієї тези – правило життя і дії. Як християнин вірить, так повинен і діяти. Cповідування правила віри (догмату Церкви) не може бути статичним, закритим у собі чи спрямованим виключно в трансцендентну сферу божественного світу. Віра не може бути законсервованою, «духовним» егоїзмом, страхом чи благим поясненням на кшталт «невтручання Церкви в життя світу». Бо ж вона подорожня в цьому світі і не може втручатись у брудні земні перипетії політичних баталій, суспільних протистоянь, господарсько-бізнесових процесів, мовляв, християни пливуть у морі житейському суто у своєму церковно-спасительному ковчезі. Динамічне сповідування віри звершується в боголюдському Христовому Тілі, яким є Церква, де поряд з божественним, трансцендентним органічно і збалансовано має бути людський, іманентний вимір зі всією своєю багатоманітністю, потенційними можливостями і викликами.
|
Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.
Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт. Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття. З Провалля Зради шепіт…
Богдан Ігор Антонич
Сутінки… Уже не день, але ще й не ніч. Сонце, відпрацювавши свою зміну, зникало за горизонтом, а місяць забарився для перейняття естафети. Впевнено, своїм, вічністю закладеним порядком звершувався стрімкий та водночас повільний перехід від світла і тепла, видимості і певності до темряви і холоду, непроглядності і розгубленості. Легко і боязко, ледь-ледь накрапуючи з химерних нічних хмар, які заполонили все вверху, шумить весняний дощ. Ці подорожні небесні привиди, неначе загіпнотизований безупинним бажанням і безсилим страхом юнак, який вперше занурюється в таїни коханої дівчини, дотикались своїми пестивими долонями до кожного, завжди іншого, шелесту зелені. Вологі руки неба лагідно проникають своєю настирливою ніжністю у всі закутки перевтомленого шаленим шумом і безжальним пилом теплого дня світу рослин.
|
|