Преосвященний Никита Будка. Вінніпеґ, 1915 рік

«Все можу в Тому, Хто укріпляє мене» – саме ці слова були життєвим кредо великого подвижника віри Никити Будки, а терпеливість, працелюбність та величезне уповання на Бога – знаряддями для осягнення найвищої цілі, що нею є спасіння душі. Його ноги вздовж і впоперек сходили безкрайні канадські простори, він щедро засівав їх сім'ям Божого Слова, ретельно ростив його і беріг від диявольського кукілю, щоб скласти в Господню комору. Його руки знали чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця – Зарваниці. Але серце його ніколи – ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильством – не зазнало й тіні озлоблення, вберегло чистою його душу навіть тоді, коли разом із немічним тілом злягло в мерзлу землю карагандинського степу».

Никита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка Збаразького повіту на Тернопільщині в незаможній селянській родині Михайла та Марії. Побожні родичі з дитинства прищеплювали усім шістьом дітям любов до Бога та Церкви. Строгість батька зрівноважувала в родинному житті лагідна вдача матері. Особливо великий вплив на формування характеру Никити мала його мати, яка була енергійною, працьовитою, дбайливою, товариською і побожною.

Хлопець здобув початкову освіту в рідному селі, а останні класи Народної школи закінчував у Збаражі. Батьки запримітили здібності сина й віддали його у Тернопільську класичну гімназію. Вже під час навчання в гімназії Никита, хоч мав слабке здоров’я й через те багато страждав, сам заробляв собі на життя: працював приватним вчителем для дітей багатих господарів. Саме в цей час батько Никити важко захворів, тому юнак не отримував достатньої допомоги з дому. Незважаючи на складні обставини, Никита з відзнакою закінчив гімназію та 1 жовтня 1897 року поступив на навчання у Львівський університет, де вивчав юриспруденцію й мав нагоду слухати визначних професорів того часу: Михайла Грушевського, Олександра Колессу та інших.

Необхідність заробляти на життя привела Никиту в містечко Більче Золоте Борщівського повіту, де він став домашнім вчителем дітей княгині Тереси Санґушко-Сапіги. Три роки перебування у цій знатній родині відбилися на подальшій долі майбутнього єпископа – Никити Будки. Подружжя Сапігів залишилися приятелями на ціле життя. За кожного приїзду до Львова зі своїх богословських студій Никита провідував родину Сапігів. Саме під час вчителювання юнак зрозумів, що правничі студії не цікавлять його, адже справжньою мрією уже віддавна було священство. У своєму листі до митрополита Андрея Шептицького Никита пізніше напише:

«Богу дякую, щом раз, блукаючи довго (бо п’ять літ, то немала рубрика в короткім життю чоловіка) прибув до спокійної пристани, що мене, в Бозі надія, доведе до ціли, котрум собі ще яко уч. IV кл. гімназ. витичив (вибрав прим. ред.) яко ціль свого життя».

У 1901 році Никита зустрівся з митрополитом Андреєм і виявив йому свою мрію стати священником, щоб своє життя присвятити служінню Богові, Церкві й народові. Митрополит одразу зауважив надзвичайні здібності юнака, його пильність до навчання, гостроту і проникливість розуму та спрагу знань, і тому запропонував Никиті поїхати на богословські студії до Інсбруку. Однак саме в цей час Никита змушений був розпочати строкову службу в австрійській армії. Упродовж року він служив у 43-му піхотному полку у Відні. Відразу ж після завершення року служби Никита, не повертаючись до Львова, переїжджає до Інсбруку, щоб розпочати в Єзуїтській колегії Канізіанум свої так довго очікувані богословські студії. Читаємо його лист до митрополита Андрея:

«До Інсбрука приїхавим 14.Х. вечером. 15 – остатний день впису, вписавимся ще без подавань до сенату. До тижня вжем був зовсім як вдома. Нічо: ні цензура, ні нове життя взагалі не було мені прикре. Всьо дуже ся мені подобало – я сильно вдоволений; чую се, що се життє ніколи ся мені не сприкрить і через се єсьм дуже щасливий.… По тяжких цісарських маневрах я опинився остаточно у початку до ціли моїх мрій, на теольогії. Перехід з войска на теольогію, хоть дуже пожаданий, прикрий був з початку – спізненє і латина (слів ми бракувало) утрудняли мені успіхи. Але, Богу дякую, се всьо належить тепер до історії. Оден лиш потішаючий момент з сего довгого часу проби маю занотувати: я не стратив своїх засад моральних, свого покликання, а найшов достойних Протекторів, що вже, маю в Бозі надію, не дадуть чоловікови хоть на старість бідувати».

Владика Никита Будка, перший єпископ для українців-католиків у Канаді, 1912 рік

Від 1902 до 1905 року Никита Будка вивчав богослов’я, і під час свого навчання в Канізіанум іноді використовував ім’я Віктор, тобто латинський переклад власного імені. Так він підписувався також і під деякими листами до митрополита Андрея. Час богословських студій був досить насиченим періодом життя майбутнього єпископа. Про це довідуємося із записів в особистому щоденнику під назвою «Моя теольоґія в Інсбруку», який Никита почав писати 1 листопада 1902 року, а закінчив 23 липня 1905 року, коли здав свій останній іспит із богослов’я і збирався залишати Інсбрук. Вів щоденник народною українською мовою. У своїх записах молодий студент виявляє бажання продовжувати богословське навчання на докторських студіях у Відні. Зі щоденника довідуємося також про близьких друзів Никити, серед яких був Йосиф Боцян, майбутній ректор львівської семінарії та єпископ-помічник Львівський.

Після завершення навчання в Інсбруку, 14 жовтня 1905 року Никита Будка отримав священичі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького. Одразу ж після свячень отець Никита знову від’їхав до Австрії, щоб продовжувати богословські студії на доктораті. Однак незабаром митрополит Андрей відкликав о. Никиту до Львова та призначив префектом Духовної семінарії. Використовуючи кожну вільну хвилину, молодий префект підготував докторську дисертацію на тему «Дисципліна Грецької Церкви у світлі полеміки за часів Фотія» і представив її сенатові університету у Відні, який прийняв та апробував її. Щоб підготуватися до останніх іспитів, о. Никита виїхав до Відня. Та слабке здоров’я далося взнаки, він тяжко захворів і, за порадою митрополита, відклав на пізніше докторські іспити, а в 1909 році повернувся до Львівської семінарії. Так поступово розгорталися плани Божого Провидіння для молодого префекта – не докторат мав бути його остаточним покликанням, а важка невтомна праця для емігрантів.

Незабаром митрополит Шептицький призначив о. Будку радником єпархіального трибуналу у справах подружжя та референтом еміграційних справ Львівської Митрополії. Ще під час своїх закордонних студій о. Никита цікавився соціальними статусом переселенців із Галичини у країнах Західної Європи та прагнув покращити життя робітників. З цією метою він організував філію австрійського Товариства св. Рафаїла для охорони українських емігрантів із Галичини та Буковини. У 1910 році він започаткував видання інформативного місячника для українців «Емігрант» і був його редактором.

Ревний молодий референт еміграційних справ бажав особисто пізнати життя й потреби емігрантів-українців. Незважаючи на обов’язки префекта та інші справи у Львові, о. Никита свої літні вакації використовував для потреб емігрантів за кордоном. Влітку 1911 й 1912 років о. Никита Будка перебував на місії в Боснії та Німеччині, виконуючи обов’язки пароха для українських поселенців. Саме там, у місті Козар у Боснії, в липні 1912 року, надійшла вістка про переміну в його житті…

15 липня 1912 року Папа Пій X призначив о. Никиту Будку першим єпископом для українців-католиків у Канаді, чим довірив його душпастирській опіці всіх емігрантів-українців, які проживали на цій території. Це призначення о. Никита Будка прийняв у повній згоді з Божою волею: він погоджується залишити рідний край і стати емігрантом задля емігрантів. Отець одразу ж повернувся до Львова, щоби підготуватися до нової відповідальної місії у своєму житті, однак необхідного часу для цього залишалося обмаль. Участь о. Будки в Євхаристійному конгресі у Відні, виснажливі подорожі, служіння, різноманітні візити заповнили три наступні місяці.

14 жовтня 1912 року, у празник Покрову Пресвятої Богородиці, в соборі святого Юра відбулася хіротонія нового єпископа Никити Будки. Головним святителем був сам митрополит Андрей Шептицький, а співсвятителями –єпископ Перемишля Костянтин Чехович та єпископ Станіславова Григорій Хомишин. Ця подія зібрала велику кількість вірних і духовенства, усі своїми молитвами випрошували в Бога помочі та благословення для молодого 35-літнього єрарха, на плечі якого було покладене велике завдання – організація нової української єпархії в Канаді. Останній місяць побуту в Україні вичерпав усі сили владики. Швидко минали дні, переповнені різноманітними справами, прощальними відвідинами в різних інституціях в Україні та обов’язковими зустрічами в Римі та Відні, час від’їзду зближався…

22 листопада 1912 року на львівському залізничному двірці зібралась численна громада. Миряни і духовенство, друзі та рідні прибули, щоб побажати дорогому владиці щасливої дороги на далеку подорож. Його супроводжував о. Лев Сембратович – чоловік кремезної статури і надзвичайно товариської вдачі, знавець багатьох мов, зокрема, англійської, досвідчений і практичний місіонер, який мав великий досвід у подорожах за кордон, а передовсім до Канади. У подорож вирушив також молодий 27-річний священик о. Йосиф Бала, якого владика призначив своїм секретарем та канцлером. Під спів молитви: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» – владика Будка покинув рідну землю, але не залишив свій народ – він саме прямував туди, де в далекій чужині цей народ потребував підтримки та світла Божого.

Подорож до Канади нового єпископа не була простим переїздом через Європу. Дорогою він полагоджував справи, що стосувалися нового служіння: у Відні й Бремені зустрівся з парохами, які опікувалися українськими емігрантами в Німеччині, коротко відвідав монастир редемптористів у Брюсселі, щоб подякувати Згромадженню за чотирьох отців, які вже працювали для українських емігрантів у Канаді. Далі через протоку Ла-Манш владика Никита потрапив до Англії, де в Лондоні зустрівся з римо-католицьким архиєпископом та впливовими особами, дотичними до місії у Канаді. В усіх зустрічах владиці допомагав о. Сембратович: служив для нього перекладачем, а також полегшував звикання до нових обставин. Надзвичайна привітність людей, високий рівень культури та цивілізації справили неабияке враження на владику.

Преосв. Никита Будка зі священниками і семінаристами. Рим, 1928 рік

Сірого осіннього дня 29 листопада 1912 року владика Никита з отцями Левом і Йосифом сіли на корабель, що плив до Канади. Важкий туман густою пеленою застилав обрій, навівав різні думки про невідоме майбутнє, яке, однак, було в Божих руках. Час подорожі минав у роздумах й обговореннях про започаткування та організацію нової єпархії.

Преосвященний був взірцем покори – ні у приватному, ані в публічному житті не було в нього і сліду якоїсь вищості чи претензійності. Невеликого зросту, худорлявий, у гурті людей зовсім непомітний. Він майже не носив єпископські відзнаки, подорожував як простий священик, навіть ряса на нім була проста чорна. Від цієї комбінації зовнішнього вигляду і скромної поведінки ставалися неодноразово дивні ситуації: смішні та прикрі, про які згадує о. Йосиф Бала:

«В часі нашої довгої подорожі зі Львова до Виннипегу особа єпископа була найменше помітна. Загально знаним було між пасажирами, що між ними є один єпископ, але хто не знав його, а побачив поруч його о. Сембратовича, то без надуми звертався до о. Сембратовича як до єпископа. Тим клопотався о. Сембратович, але не преосв. кир Никита…»

6 грудня 1912 року владика Никита Будка з отцями прибув на канадську землю до Галіфаксу, а 8 грудня в місті Монреаль відслужив свою першу Божественну Літургію. До того ж ще мав різні офіційні зустрічі, тому прибуття до Вінніпеґу було заплановане на 18 грудня. Привітати Владику цього зимового дня зібралися чимало вірних і терпеливо очікували на станції. Однак через несприятливу погоду поїзд прибув аж наступного дня, тому зустріла владику на вокзалі Вінніпеґу вже трохи менша група вірних. У Вінніпеґу, владика Будка застав 12 священиків з України, 4 бельгійських редемптористів та 5 священиків франко-канадського походження, 15 сестер служебниць. Усі разом вони обслуговували близько 150 тисяч українців греко-католиків у 80 церквах і каплицях.

Введення владики Никити Будки на єпископський престол відбулося у празник Непорочного Зачаття Богородиці, 22 грудня 1912 року, в українській католицькій церкві св. Миколая у Вінніпезі, якою опікувалися отці василіяни. Секретар Преосвященного Будки о. Йосиф Бала так згадує про цей день:

«Прийшла ця історична неділя, 22 грудня 1912 р. День був гарний, соняшний, досить теплий. Ця погода сприяла небувалому торжеству вкраїнської еміграції в Виннипегу. Вже від години дев’ятої рано гуртки вірних стали напливати до церкви, хоч богослуження мало починатися доперва в годині 10.30. Церква св. Николая є простора, але всі знали, що на таке торжество вона буде замала. Тому й спішили завчасу, щоб запевнити собі місця. Перед годиною десятою, церква вже була заповнена вщерть; на площі, докола церкви, число вірних постійно збільшало. По тодішнім обчисленням, на церковній площі могло тоді бути понад дві тисячі вірних… Настрій у присутніх був піднесений, релігійне чуття було помітне на обличчях…»

Нову єпархію владика Никита з повним довір’ям віддав під Покров Пресвятої Богородиці, до якої мав велику набожність. У день Покрову Матері Божої він був рукоположений на священика, сім років пізніше, у цей же день отримав єпископську хіротонію. А у празник Непорочного Зачаття єпископ обійняв провід єпархії в Канаді. На єпископському гербі була ікона Покрову Матері Божої та напис: «Пресвятая Богородице, спаси нас!». Крім того, владика ініціював будівництво церкви Покрову Пресвятої Богородиці у Вінніпезі.

Приміщення для єпископської резиденції ще не було, тому владика Будка радо прийняв пропозицію отців василіян, щоб тимчасово замешкати в їхньому домі. У березні 1913 року на вулиці Домініон було закуплено триповерховий будинок, який упродовж п’ятнадцяти років служив єпископською резиденцією та канцелярією. Сестри служебниці дбали про їжу та побут Преосвященного. Спосіб життя єпископа був дуже скромний, та й сам будинок зовні й усередині свідчив про просте, невибагливе життя його мешканця.

Владика Будка розпочав активну діяльність уже від своїх перших днів перебування у Канаді. Часто виїжджав поза Вінніпеґ із місіями, у церквах служив Літургію без жодних зайвих урочистостей як звичайний священик-місіонар. Вірні з віддалених районів надзвичайно тішилися відвідинами Владики, про що свідчить замітка в часописі «Поступ» у 1980 році:

«Неодноразово відвідував владика українську католицьку церкву в Гленхоуп, Манітоба, аби відправити на місці Різдвяні чи Йорданські богослужіння, що в ті часи ставалося не часто. Першопоселенці манітобських околиць Маккрері та Гленелла пам’ятають, як льодяні вітри та сорокаградусні морози вітали владику вночі на залізниці, коли приїздив до Маккрері. Від залізниці добирався до найближчої церкви п'ятнадцять-двадцять миль санями, інколи запряженими неквапливим волом. Часом, аби захистити владику від холоду в дорозі, під ноги йому клали великий розігрітий камінь. Цей камінь мав якось тримати владику більш-менш у теплі, аж доки не приїдуть до місця призначення, де знесилений, міг перепочити в якійсь самотній фермерській хатині… Поміж іншими своїми талантами, владика Будка мав неперевершений дар до розповідей. Згромаджені на фермі або у церковній світлиці, люди могли годинами зосереджено слухати його розповіді. У тому, що люди округів Маккрері або Гленелла до сьогодні є католиками, є чимала заслуга саме владики Будки».

Єпископ Никита Будка. Львів, кін. 20-х років ХХ ст.

Владика Никита Будка відвідував поселення українців у різних провінціях Канади – нової набутої ними батьківщини. Він навчав народ усно й писемним словом, обороняв у судах і державних установах. Перший пастирський лист до вірних у Канаді Преосвященний Никита написав 20 квітня 1913 року:

«Коли я взяв на свої рамена цей важкий хрест, то я зробив це в переконанні, що це сталося не для мене, не через мене і не з огляду на мене, але з Божої на те волі – щоб я зайняв це сповнене відповідальності місце (в Церкві). Сповняючи обов’язки цього служіння, я мушу звітувати перед Богом та людством за благоустрій та добробут тих людей, котрі посеред різноманітних фізичних та духовних нестач, заносили свої жертвенні та безустанні молитви та моління до Всевишнього, заступника покинутих та страждаючих, щоби він дав їм єпископа, їх власного пастиря. Я не можу думати про особисті надбання чи втрати, бо чую себе так, ніби я був би Мойсеєм та Аароном канадських русинів, котрі в пустелі нужди та нестерпних умовин життя просять про призначення їм єпископа, який би очолив їх, організував їх та захистив. Для людей, переселених здалеку на чужинницьку для них землю, я мушу бути «всім і вся», щоби вони могли жити з достоїнством, як інші цивілізовані люди, щоби вони могли осягти сповнення надій, щодо їхнього земного життя тепер, та щодо непроминаючого щастя в небесах».

Важливою подією у житті Української Церкви в Канаді 1914 року став перший канадський Собор українських католицьких священиків у Йорктоні, скликаний єпископом Будкою 27 листопада, який унормував правила місійної діяльності. Найбільшим здобутком Собору було прийняття «Правил для Української Греко-Католицької Церкви Канади». Цей документ був призначений для духовенства та нормував діяльність Греко-Католицької Церкви в Канаді.

Незадовго перед приїздом владики Будки, у Сіфтоні (Манітоба) була заснована Місійна школа для підготовки молодих українців-католиків до священичого стану. Владика ревно продовжував цю працю своїх попередників, а також упродовж свого перебування у Канаді подбав про заснування кількох так званих «бурс» (грошових стипендій для студентів) у західних провінціях. Це були стипендія митрополита Андрея Шептицького у Вінніпеґу та стипендія Тараса Шевченка в Едмонтоні. У Саскатуні постав Інститут митрополита Петра Могили, де навчалися всі українські студенти без різниці віровизнання. Владика також заснував Жіночу академію Пресвятого Серця Христового та Колегію св. Йосифа в Йорктоні, а в 1919 році – Колегію св. Йосафата. Вінніпеґ, Йорктон і Мондер стали релігійно-культурними осередками, з яких розходилося світло Христової науки по цілій ще молодій, але вже зорганізованій єпархії.

Зауваживши, що вірні у великому відсотку неписьменні, владика Будка заохочував посилати дітей до канадських шкіл, де молодь могла здобувати відповідні знання, щоб обіймати пізніше відповідальні становища в державному чи громадському житті. Також владика заохочував вчитися і в рідних школах, щоб діти плекали любов до своєї мови, традицій і звичаїв. З його ініціативи створювали українські патріотичні та освітньо-культурні товариства, а при церквах – рідні школи. У 1926 році їх вже нараховували 35. У 1920 році в Бойтоні, а згодом у Мондері було відкрито зразкові сиротинці.

У грудні 1927 року владика Никита Будка виїхав до Ватикану, щоб представити звіт про місійну працю в Канаді. Владика залишав по собі 29 єпархіальних священиків і 18 єромонахів, 299 церков і каплиць, 26 вечірніх українських шкіл, формаційні новіціятські доми отців василіян, редемптористів, сестер служебниць, 5 сиротинців та 200 тисяч вірних.

Після короткого побуту в Римі владика Никита у 1928 році повернувся до Львова і став єпископом-помічником митрополита Андрея Шептицького, настоятелем собору святого Юра та крилошанином Митрополичої Капітули. У цей період владика був одним із найближчих співпрацівників митрополита. У 1935 році єпископом-помічником до Канади був призначений владика Іван Бучко, а його відповідальність та обов’язки у Львові перебрав на себе владика Будка. 14 жовтня 1935 року у Львові святкували 30-літній ювілей священства Преосвященного Никити Будки. З цієї нагоди українська католицька преса, окрім привітань та побажань, помістила на своїх сторінках словесний портрет свого єрарха:

«Має серце голуба і вдачу, в якій немає місця на слово «ненависть». Єпископ Никита відомий теж із того, що ворогів не мав. Без аспірацій на громадського діяча більшої мірки, він скромно і просто виповняє усе, що від нього вимагають громадські обов’язки. Священик у повного того слова значенні, з великою теольогічною освітою, начитаний у ділянці філософії великий життєвий практик. Пресв. Никита визначався як душпастир тихою, муравлиною, не гомінкою діяльністю, майже непомітною для дальшого окруження. Він великих амбіцій не має, за виїмком одної: виконати у 100 відсотках те, що йому доручає зробити його Духовна Влада, або каже обов’язок чи диктує просто совість.

Окрім активної діяльності у Львові, владика Никита почав відбудову знищеного в часі Першої світової війни відпустового місця в Зарваниці на Тернопільщині. Після війни Зарваницьку парафію було передано Львівській митрополичій капітулі, тому під час відпустів хтось із львівських крилошан повинен був їхати на урочисті богослуження до відпустового місця. На цю місію щороку добровільно зголошувався Преосвященний Будка, який не лише служив Літургію, проповідував до паломників та сповідав їх у святкові дні, але часто залишався в Зарваниці на цілий відпустовий період. У будні без ознак свого єпископського сану зі закоченими до ліктів рукавами владика працював поряд із робітниками на відбудові цього святого місця. Він трудився при зведенні в Зарваниці парафіяльного будинку, дзвіниці, під час ремонту та відновлення церкви. Завдяки невтомній праці владики Никити Зарваниця стала Марійським відпустовим центром, його почали відвідувати сотні тисяч прочан з усіх куточків світу. Радянська окупація 1939 року та початок Другої світової війни перервали цю діяльність.

Восени 1939 року владика Будка повернувся до Львова, де й далі виконував обов’язки єпископа-помічника. Митрополит Шептицький любив єпископа Будку за його просту, покірну й завжди веселу вдачу та зустрічав владику не інакше, як з усмішкою на обличчі, бо знав, що той завжди розповість щось веселе. 22 грудня 1939 року митрополит Андрей Шептицький у митрополичій каплиці таємно висвятив отця Йосифа Сліпого на свого коад’ютора. Владика Никита та владика Миколай Чарнецький були співсвятителями на цій хіротонії. У вересні 1944 року митрополит Андрей захворів, і, в передчутті своєї смерті, заповідав не здаватися перед більшовицькою владою:

Фото з кримінальної справи на єпископа Никиту Будку

«Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам».

Ці пророчі слова підтримували на дусі греко-католицьке духовенство та вірних. Владика Никита мав канадське громадянство, тому міг виїхати поза межі України й уникнути жорстокої радянської системи, але любов до рідного народу не дозволила цим скористатися. Владика Будка був людиною високих ідеалів, палкий слуга Божий, готовий посвятити себе для спасіння інших. Кожне довірене йому завдання виконував наполегливо й ретельно, завжди був зайнятий ділами милосердя для бідних.

Останні роки життя владики Никити Будки у Львові були надзвичайно важкі – його здоров’я щораз то більш підупадало, а воєнна й загарбницька ситуація в країні, радянська й нацистська, диктувала нові неприпустимі правила, які обмежували його душпастирську діяльність. Після смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року радянська влада розпочала планове знищення УГКЦ. Вночі з 10 на 11 квітня 1945 року енкаведисти оточили Святоюрський комплекс, увірвалися до митрополичих палат й арештували митрополита Йосифа Сліпого та єпископа Будку. У той день органами НКВС було заарештовано єпископа Миколая Чарнецького, а також 20 священиків, 2 деканів, 3 семінаристів і 5 мирян. Після короткого утримання у Львівській тюрмі на вул. Лонцького митрополита та владик відправили до Київської в’язниці. Як згадував у своїх спогадах митрополит Йосиф, владика Никита Будка гідно тримався й навіть ставав у його обороні на суді.

Після року важкого слідства владику Будку засудили на 5 років каторжних робіт і 3 роки позбавлення громадянських прав та вислали в Карагандинські концтабори Казахстану за те, що викладав у підпільній семінарії, служив у 1939 році панахиди за жертвами більшовицького терору та агітував за відокремлення України від СРСР. Зрозуміло, що йому, як й іншим представникам духовенства, інкримінували «антирадянські» статті 54-1а та 54-11 Кримінального Кодексу УРСР.

На каторзі – серед злиднів, важкої праці, голоду, холоду й тортур – владика завжди знаходив слово потіхи та розради для своїх співв’язнів і духовно підтримував їх. Його змусили доглядати худобу, але ніхто ніколи не чув від нього жодних нарікань. Через знущання, виснажливу працю упродовж важких років та від тортур за віру Христову Преосвященний Никита Будка помер 28 вересня 1948 року на 72-му році життя. Досі невідомими залишаються причина його смерті й місце поховання. Згідно з документами Державного архіву Караганди, єпископ Будка мав бути похований на цвинтарі табору Карадзар.

Багато років пізніше митрополит Володимир Стернюк у своїй проповіді до семінаристів, народжених у Канаді, згадував іншу версію, щодо посмертної долі владики Будки, яку довідався від табірної медсестри:

«Після смерті пацієнтів з них здирали шпитальний одяг. Після зашивки в паперові мішки, нумерували та вішали на них картку з особистими даними, а потім транспортували до найближчого лісу, де їх поїдали дикі сибірські звірі. За її словами, Владика передбачив свою смерть: «Перед світанком завтрашнього дня я вже більше не буду тут». І так сталося. З показним пошанівком та визнанням його гідності табірна сторожа залишила на ньому тюремний одяг. Його останки були вивезені і залишені в лісі, подібно як і тіла його попередників. З думками про доброту цього Божого чоловіка, котрий до останку служив своїм братам, багато засуджених наступного ранку вибралися, щоби ще раз поглянути на того, хто був втіленням ангельської доброти для багатьох. Але все, що вони знайшли, був шматок рукава сорочки з його вбрання».

Відійшов владика у вічність із вінком перемоги як ісповідник віри й Церкви задля спасіння українського народу. Достеменно сповнилися його власні слова: «Апостоли померли смертию мучеників, їх наслідники епископи провадили діло дальше, боронили чистоти науки і не зміняли нічого, хоть не раз за то мусіли йти на муки» (Пастирський лист Преосвященного Никити Будки, 1913 рік).

У 2001 році, під час історичного пастирського візиту Папи Івана Павла II в Україну, владика Никита Будка був беатифікований разом із іншими мучениками за віру.

с. Ігнатія ГАВРИЛИК

с. Наталія СТИРАНЕЦЬ

Повна версія даної статті опублікована в книзі «Випробувані, як золото в горнилі», Львів, 2016 р.

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА

1. Особові справи Блаженних з архіву Місії «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ»

ЛІТЕРАТУРА

1. McVay Athanasius, God's Martyr, History's Witness: Blessed Nykyta Budka, the First Ukrainian Catholic Bishop of Canada. – Ukrainian Catholic Eparchy of Edmonton, 2014. – 614 p.
2. Shykula M. and Korchinski B., Pioneer Bishop: The Story of Bishop Nicetas Budka's 15 Years in Canada. – Regina: Distributed by Bishop Budka Knights of Columbus Council #5914, Saskatchewan, 1990. – 142 p.
3. Бала О., о. Перший Український Єпископ Канади Кир Никита Будка / о. Осип Бала. – Вінніпеґ, 1952. – 56 с.
4. Головин Б. Блаженні священномученики Тернопілля / Богдан Головин. – Тернопіль: Терно-граф, 2010. – 88 с.
5. Маттеі Д. Україна – земля мучеників / Джампаоло Маттеі, пер. з італ. о. Олександра Лісовського. – Львів: Місіонер, 2014. – 194 с.
6. Пекар А., о. ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності / о. Атаназій Пекар, ЧСВВ. – Львів: Місіонер, 2001.
7. Франко П. Репресоване духовенство УГКЦ / Петро Франко. – Вид. 2-ге, доповн. – Львів, 2008. – 576 с.

ПЕРІОДИКА І ЖУРНАЛИ

1. 1891-1912. Без свого єпископа. Імміграція українців греко-католиків до Канади [Електронниій ресурс]. – Режим доступу: archeparchy.ca/wcm-docs
2. Діяльність єпископа Никити Будки щодо організаційного становлення «Української греко-католицької церкви Канади» / І.В. Патарак // Держава і право. — 2009. — Вип. 45. — С. 619-626. — Бібліогр.: 25 назв. — укp.
3. Ісповідник віри. Владика Никита Будка // Християнський голос. – 1997. – 7 грудня.
4. Лаба В., о. Кир Никита Будка у Львові. Життя владики-репатріянта по його повороті з Канади у Галичину, 12 жов. 1972.