Сіра зона Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_heart_copy.pngТиша – це мова, якою говорить до людини Бог.

Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.
Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
З Провалля Зради шепіт…

Богдан Ігор Антонич


Сутінки… Уже не день, але ще й не ніч. Сонце, відпрацювавши свою зміну, зникало за горизонтом, а місяць забарився для перейняття естафети. Впевнено, своїм, вічністю закладеним порядком звершувався стрімкий та водночас повільний перехід від світла і тепла, видимості і певності до темряви і холоду, непроглядності і розгубленості. Легко і боязко, ледь-ледь накрапуючи з химерних нічних хмар, які заполонили все вверху, шумить весняний дощ. Ці подорожні небесні привиди, неначе загіпнотизований безупинним бажанням і безсилим страхом юнак, який вперше занурюється в таїни коханої дівчини, дотикались своїми пестивими долонями до кожного, завжди іншого, шелесту зелені. Вологі руки неба лагідно проникають своєю настирливою ніжністю у всі закутки перевтомленого шаленим шумом і безжальним пилом теплого дня світу рослин.

Зазвучали самотні людські кроки. Вони відстукували якусь особливу, іншу, ніж зазвичай, мелодію. Цей відчужений мотив, глухий і важкий, повільний і журливий, з’явився зовсім недавно – декілька дощів тому. Він ніс у собі смертельну тугу, збезчещену віру в любов, непроникну, як ніч, зневіру і втрату головного ... В сердечних надрах на місці квітучого саду утворилось безпросвітне провалля.

Тінеподібна постать останнім часом рухалась так, ніби щось затримувало та приглушувало природне звучання звичної і розміреної ходи. Кроки завжди давали знати довкіллю про появу цієї, давно відомої, але завжди загадкової, заглибленої в себе і водночас погідної, інколи усміхненої людини. Ліва рука чоловіка постійно теребила чорно-зелений шнурок із вузликами й китицею, який наче поєднував нічну темряву та яскраву зелень рослин. Природа робила паузу у своїй, розбурханій весняним вітром, сміливій нічній грайливості та з великою цікавістю спостерігала й вслухалась у слова, які шепотіли бліді уста цього, постійного подорожнього. Серед них вони впізнавали різні імена чоловіків, жінок і дітей. Допитлива рослинність відчувала, що виводячи молитовними устами різні імена, обличчя молільника завжди було серйозне і зосереджене, але згадуючи одне, дивне, жіноче ймення, його уста розпливались радісною чаєчкою. Разом із ним усміхались усі дерева і кущі, краплі дощу і зорі, бо усмішка ця була усмішкою щасливої людини…

Вкотре, невдоволені втручанням іншої істоти у весняні інтимні ігрища небесного і земного, зелені мешканці часто протестували шумом своєї молодої та свіжої одежі. Вони марно сподівалися, що їх вислухають і, нарешті, залишать у спокої, сам на сам із тим, що дарує небо, в екстатичних неземних обіймах прохолоди, що омиває та просякає все і вся. Байдуже… Кроки гучнішали своєю важкістю, то пришвидшуючи, то сповільнюючи свій ритм. Залежно від того, що творилось у душі й серці, ця постать рухалася то впевненою, сміливою і спокійною ходою, а то обережними, непевними і гарячковими кроками.

Він мандрував різними світами:

морем і сушею

небом і землею

життям і смертю

радістю і сумом

духовним і тілесним

святим і грішним

світлим і темним

добросердим і озлобленим

правдивим і фальшивим

вірним і продажним

шляхетним і ницим

щирим і підлим…

щасливим і нещасним…

Ці світи творили одну, лише йому належну, величезну і багатоманітну галактику протилежностей.

Чоловік з якоюсь хворобливою й безжальною до самого себе цинічністю ковзав свідомістю, наче ковзанами по крихкому весняному льоді, шмигаючи думками по блискучих гранях цих полюсів. Він бичував свою душу, впиваючись екстатичними болями зазнаних розчарувань і принижень, як і урочистими взяттями вершин, головна з яких – співсходження на Голгофу. Шлях до цієї гори він відчував у собі все повніше, глибше та зріліше.

Подорожуючи своїм всесвітом, чоловік часто проминав означені крайнощі і, мимоволі, потрапляв у неозначене міжсвіття, безнадійно зависаючи у зашморгу запитання над відвічною прірвою, ім’я якій «ЧОМУ?». Він називав це провалля «сірою зоною».

Сіра зона – унікальна у своїй парадоксальності територія особистого життя. Правдива відповідь тут не приносить радості і задоволення, а радше біль і смуток. Успіх стає синонімом лицемірного віроломства. Нове життя – синонімом зневаги гідності іншого, люблячого, життя. Натомість екзальтовані духовні пошуки можуть неочікувано виявити характерну й органічну потребу хамелеона змінити колір на догоду своєму егоїзму чи ж потребу в нових та кращих задоволеннях і цікавостях. Саме останнє часто стає першою сходинкою до невірності своєму серцю. Цей чоловік розумів, що інколи щирі пошуки духовних орієнтирів виявляють внутрішні травми чи, навіть, приховану ненаситну потребу постійно задовольняти своє свавілля, яке одягається у шляхетну мантію свободи, звільнення і прагнення нового життя.

Перламутрова сіризна з диявольською несамовитістю гри кольорів манила своєю дволикістю, загадковою й мнимою єдністю протилежностей, потаємністю і якоюсь сакральною вседозволеністю. Складалося хибне враження, що саме вона однаково належить і чужа обом світам. Здавалося, що саме на цій, невизначеній і крихкій, території людського єства, яка мінливо набирала обох ознак, наче на химерному мості над безоднею, відбувалося пристрасне і всепоглинальне єднання світів. Здавалося, що ця злука в дивний спосіб наповнювала душу й тіло повнотою і порожнечею, впевненістю і зневір’ям, ситістю і голодом, любов’ю і ненавистю, пекельною мукою і райським блаженством… Саме в сіру зону душу тягнула якась настирлива невидима сила, бажаючи, щоб та залишалась у ній якомога довше, приємно дотикаючись до двох берегів свого, означеного народженням, стражданням і смертю та невизначеного вічністю і божественністю, людського життя. Здавалося, що лише в цій зоні можуть перетинатися дві паралельні прямі життя людини, яка, безнадійно сподіваючись, жила в єдиній для цих прямих площині. Вона терпіла зневагу і приниження, летіла у глибочезне провалля нудьги і розчарування, спостерігаючи «успіх», оплачений тридцятьма срібняками.

Кроки продовжували лунати порожнечею провулків сплячих окраїн міста. Чоловік все йшов у посутенілій відірваності від цьогосвітньої матеріальності і воднораз у якійсь незбагненній дотичності до всього, що відбувалося довкола його прибитої до землі постаті. Занурення у бездонний колодязь свого єства передавалося усьому зовнішньому:

голові і нічній темряві

очам і місячному сяйву

устам і краплинам дощу

рукам і шуму дерев

ногам і подиху вітру

кожному листку

кожній клітині навколишнього світу

і кожному нейрону головного мозку, що поступово відмирав.

Усе впало на нього одночасно, ніби раптово спущений з Небес на шнурочку кошик із польовими квітами. Тепер також і його улюбленими…

Світ цієї людини пульсував у живому резонансі з частотою сірої зони, яка вже ось-ось могла абсолютно поглинути її, вкотре створюючи ілюзію віднайдення площини перетину двох світів, яка б не ділила, а чудесно поєднувала їх в одне-єдине і вирішальне ціле.

Чоловік все більше вірив і навіть переконувався, що це можливо. Щобільше, що так повинно бути, лише треба віднайти цю небесно-земну гладь, яка у своєму задзеркаллі вирівнює парадоксальну й нестерпну дійсність, котру в житті, зазвичай, не хочуть бачити і сприймати, але яка виринає новою і немислимою раніше з’явою золотого січення нової небаченої реальності:

світлої темряви

святого грішника

щасливого нещастя

ницого добра

радості на чужих душевних руїнах

байдужості чи, навіть, задоволення від страждання ще вчора найдорожчої людини

сміху від сліз люблячого серця…

Кроки не переставали відлунювати минулі події, які кінострічкою пробігали в зацементованій часом пам’яті. Казкове дитинство, рідні обличчя, турбота батьків, радість і смуток, сльози, марні переживання, помилки і життєві досягнення, бурхливі пристрасті і штиль умиротворення, розчарування і подарунки долі, чарівне дитяче щиросердя і моторошна диявольська дволикість, гаряча лебедина відданість вчора і холодна юдина зрада сьогодні, всезнаюча близькість і ворожа відчуженість, кохання і розлука…

Вітровій пам’яті термосив цю різнокольорову амальгаму граней свідомості тіні, що крокує, і заносив сіризну у всі закутки її хронічно запаленої і неспокійної душі, яка тріщала по швах, намагаючись перекрити собою, наче мостом, прірву.

Небесні краплини продовжували ніжно і лагідно вмощуватись на обличчі, змішуючись зі своїми солоними людськими посестрами. Дощовий вітер, який не вщухав, не переставав куйовдити залишки колись густої русявої чуприни.

Чоловік, переборюючи сумнів і відчай, рухався далі, занурюючись у різкий дощ і вітер, у зловіщі хмари і непроглядну сіризну своєї душі. Йшов, бо якимось неземним віданням все більше усвідомлював і глибинами свого нутра все переконливіше відчував, що саме звідти, не зважаючи на холод, неправду, безнадію, людську невірність і жорстокість, приходить неземне тепло і сяйво для його єства. Саме звідти походить справжній спокій для його душі і світло для його, безпричинно люблячого, серця. Саме воно, болісно ниючи, постійно і з певністю промовляло слова подяки. Це була вдячність за звільнення від поневолення чужою брехнею, лицемірством і байдужістю, за звільнення від мрійливої омани, від затяжної ілюзії душевної і тілесної краси. І йому було байдуже, що це світло мало неприємний сірий відтінок. Це було не лише тужливе вечірнє світло тихе, а й радісне сяйво весняного світанку, світанку його життя, іншого життя, життя без протилежностей, без зачарування примітивним і зрадливим земним блиском, життя, яке продовжувалося чи, радше, починалося спокійним і радісним співом «Нині відпускаєш».


брат Варсонуфій


Рейтинг статті

( 11 голосів )
Теги:     есей      роздуми      духовність
( 513 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #3 Подорожній 04.05.2018 15:51
... Три роки потрібно було йти до того, щоб виявити, пізнати, жахнутись і не вірячи зрозуміти те, про що тут сказано!...
Цитувати
 
 
0 #2 Подорожній 04.05.2018 15:49
... Три роки потрібно було йти до того, щоб виявити, пізнати, жахнутись і не вірячи зрозуміти те, що автор хотів сказати!...
Цитувати
 
 
0 #1 Порожнеча 01.05.2018 06:49
....декілька дощів тому...
....стати мостом над прірвою...

другий день думаю над цим текстом
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити