«Чоловік цей справді був Син Божий» (Мр. 15, 39) |
Воскресіння – одне з найбільших християнських свят, яке цьогоріч вірні мають нагоду пережити разом. Щоб кожен із нас зміг глибше осягнути містерію Христового воскресіння, ми вирішили застановитися над декількома важливими питаннями, до прикладу, про витоки і значення Христового воскресіння, про різні дати Пасхи і передумови їх виникнення тощо, долучивши до цього фахівців із різних сфер богослов’я.
– Для початку, щоби глибше зрозуміти суть Воскресіння, розкажіть, будь ласка, про страсті Христа та Його перебування в Гетсиманському саду на Оливній горі.
Отець Тарас Барщевський (доктор біблійного богослов’я): Кожне Євангеліє в дещо інший спосіб представляє страждання і смерть Ісуса Христа: сама суть розповіді, яка йде від Його ув’язнення до похорону, як і численні її елементи, однакова. Однак кожен євангелист зумів надати цій єдиній і неповторній події власного забарвлення, яке відображає і його намір, і богослов’я. Марко, котрий пише до невірних або до поганих вірних, хоче привести їх до того, щоб разом із поганським сотником у стіп Христа вони визнали: «Чоловік цей справді був Син Божий» (Мр. 15, 39). Переповідаючи все те, що сталося, без намагання хоч щось згладити, він ніби хоче нас вразити жорстокістю того, що відбулося: з Марком ми розуміємо, наскільки здійснення Божого задуму може бути занепокоюючим для людини. Хрест – це скандал, згіршення. А все ж таки саме тут і об’являється Син людський. Матей пише Євангеліє для християн, які вже вірують і хочуть поглибити свою віру, і тому намагається краще розкрити сам сенс Христової смерті. Описуючи різні події, він, зокрема, хоче наголосити на силі й авторитеті Ісуса. Ісус – Син Божий: Він знає те, що з Ним станеться; сприймає це і, певною мірою, події відбуваються саме так, тому що Він їх передбачає. Ісус є також Господом. Отець віддав у Його руки всю владу і Він міг би скористатися нею, щоб уникнути смерті. Але Його смерть означає кінець часів і започатковує прихід нового світу, в якому ми зараз живемо. Щоби зрозуміти розповідь Луки, потрібно її не тільки прочитати, але і застановитися над нею, задуматися, як це зробили і двоє учнів з Емауса, коли слово і присутність Ісуса освітлили їм Писання, роблячи так, щоб їхні серця палали. Розповідь Луки повна ніжності й делікатності до Ісуса. Він не наважується говорити про деякі занадто жорстокі подробиці: він не каже, що Ісуса бичовано; Юда також не обнімає Ісуса, а лише наближається до Нього, щоб обійняти… Все ж таки Лука добре розуміє, яка страшна боротьба відбувається між Ісусом і силами зла: а страсті – це остаточна і вирішальна битва. Ісус виходить із неї переможцем, саме завдяки терпеливості (терпінню). Все таки страсті інтеріоризовані. Остаточна битва проходить у Гетсиманії: Ісус заливається кров’ю під час цієї остаточної внутрішньої битви – справжньої агонії. Підтриманий Богом, як у свій час пророк Ілля, Ісус виходить переможцем і може, знаходячись тепер вже в обіймах Отця, забути про свої страждання і спокійно прийняти смерть. Тепер Він вповні на диспозиції іншим: приймає з ніжністю Юду, виліковує вухо слуги, підтримує Петра одним лише поглядом, говорить до жінок, які плачуть над Його долею, прощає своїм убивцям, обіцяє рай розбійникові… Ісус – мученик, сила духу і доброта якого такі великі, що можуть змінити серце тих, хто Його засуджує і мучить: Пилат аж тричі проголошує Його невинним, як і жінки, народ, розбійник, сотник… Ісус може вмерти спокійно. Крик, який Він видає з хреста – це не крик людського болю перед смертю, але вечірня молитва кожного юдея: «У твої руки віддаю дух мій», яку Ісус ще випереджає отим ніжним «Отче». Так Лука нас закликає увійти разом з Ісусом в Його страсті, визнати з Петром нашу неміч і відчути на собі погляд прощення, нести за Ним Його хрест, як Симон Кириней, і кинутися разом із Ним в обійми Отця. Йоан застановляється над страстями через багато часу після того, як вони пройшли, у світлі Святого Духа і життя Церкви, зокрема з огляду на звершення Святих Таїнств. У своїй розповіді, дуже близькій до синоптичних євангелій, вибирає лише найважливіші епізоди. Він представляє страсті як переможну ходу Ісуса до Отця. Ісус знає, що йде на смерть; Він теж знає, що це за смерть, але йде вільно, без страху: «Ніхто його [життя] в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе» (Йо. 10, 18). Усі деталі страстей – це не лише сповнення Писання, але й здійснення всього того, що Ісус звістив. Йоан наголошує на величності Сина Божого, який страждає. Коли Ісуса заарештовують, достатньо, щоби Він сказав: «Це я», і Його вороги, перелякані, попадали б на землю. Ісуса розп’ято як царя: Пилат визнає Його і навіть саджає на суддівське місце (див.: 19, 3), а надпис на хресті засвідчує це різними мовам (19, 19–20). Йоан ніколи не розділяє смерть від прославлення, від піднесення. Піднесення Ісуса на хрест – це також Його піднесення у славу Божу, звідки Він посилає свого Духа на світ (19, 20). «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (12, 32). Хрест стає престолом слави, де Ісус засновує свою Церкву: з Його проколеного боку витікають кров і вода – святі таїнства хрещення і Євхаристії. – Єврейська Пасха–страсті–воскресіння: плинність історії, перехід одного Завіту в інший чи нова історія з новим народом?
Єврейське слово “пасха” (pesakh) означає дослівно “перехід”. Пасха була першим із трьох свят літургійного року, на які кожен єврей чоловічої статі повинен був здійснити прощу до Єрусалима, а святкували її з 14 по 21/22 числа місяця Ніссан (випадає на наш березень–квітень) на спомин виходу Ізраїльського народу з єгипетського рабства (Вих. 12). Саме святкування Пасхи полягало зокрема у двох обрядах: жертвоприношення ягняти і його споживання разом з опрісноками – хлібом, спеченим із прісного тіста. У часи Ісуса святкування Пасхи відбувалося, ймовірно, за обрядом, який ґрунтувався на приписах із Вих. 12, 1–14. Сам обряд розписано у збірнику молитов, благословень, тлумачень Святого Письма і пісень, названому Пасхального агадою. Ісус разом зі своїми учнями, ймовірно, відбув свою Останню вечерю саме за цим єврейським обрядом. Вихід з Єгипту був, отже, найважливішою подією Старого Завіту: на ньому основується віра Ізраїлю і довкола нього насправді розвиваються усі пізніші передання. Аналогічно можемо подивитися і на основну подію християнської віри – Христове воскресіння. Новий Завіт, отже, радше бачить у старозавітньому виході образ новозавітньої Пасхи, ніж якісь можливі розриви. З іншого боку, потрібно також бачити у Христовій Пасці справжнє звершення старозавітнього виходу, повноту образу: Христова Пасха – це не тільки вихід з Єгипту і перехід через Червоне море, а справжнє визволення від рабства і перемога над смертю. – Чому воскресіння називають восьмим днем сотворення світу? Усі Євангелія згідні з фактом, що воскресіння відбулося «першого дня тижня», на самому світанку, ще перед тим, як сонце зійшло. Саме в цьому моменті жінки ідуть до гробу і дізнаються, що він порожній. День воскресіння, отже, є «першим днем тижня» для Євангелій, днем, який відповідає нашій неділі. У першому розділі книги Буття, Бог створює світло в цей перший день тижня (Бут. 1, 3). Євангелія хотіли наголосити на зв’язку між цими двома фактами: світло, створене Богом, перший день першого тижня нашого світу воскресає з гробу, коли Ісус воскресає з мертвих. День воскресіння – перший день першого тижня світу, відкупленого Ісусом Христом, перший день нового сотворення. Отже, восьмий день – це насправді перший день нового сотворення, день «незахідного» сонця – Христа, який воскрес і більше не вмирає.
– Для України як історично поліконфесійної держави гостро стоїть питання єдиної дати святкування Пасхи: чи є богословські, фундаментальні причини для різних дат? Коли і як святкували Пасху в апостольські часи?
Роман Хмизюк (студент ліценціатської програми літургійних наук, УКУ): Богословських, фундаментальних причин для різних дат святкування Великодня немає. Сучасна проблема з її датою виникла із впровадженням Грегоріанського календаря (ХVI століття). Хоча він не найточніший, але астрономічно правильніший, ніж Юліанський. За Григоріанським рік на 4 хвилини 7 секунд довший, ніж потрібно землі, щоб обійти Сонце, а за Юліанським – на 11 хвилин 14 секунд. За 128 років буде різниця в день, а за Григоріанським календарем похибка виявиться лише за 3600 років. Сьогодні різниця між Григоріанським і Юліанським календарями – 13 днів, але вже в 2100 році їх буде 14. У Старому Завіті чітко зазначено, що треба святкувати Пасху в перший місяць авіва (авів – дозрілий колос) проти ночі на 15, на коли б цей день не припадав. У Втор. 16, 1 написано: «Додержуйся місяця авіва, і справиш Пасху для Господа, Бога свого, бо в місяці авіві вивів Тебе Господь, Бог твій, з Єгипту вночі». «Оцей місяць для вас – початок місяців. Він вам перший між місяцями року» (Вих. 12, 2). Це – вихідний пункт визначення дати Пасхи для християн. Християнська практика святкування Великодня була прикріплена до старозавітньої, адже Христос помер у той день, коли євреї готували Пасху. Про це написано в Йо. 19, 31: «Був же день Приготовлення, тож юдеї, щоб тіла на хресті не зосталися в суботу, – був бо Великдень тієї суботи – просили Пилата зламати голінки розп’ятим, і зняти». Тому перші християни святкували Пасху тоді, коли і євреї. – Чому дата Пасхи прикута до астрономічних процесів? Дискусії щодо встановлення єдиної дати Пасхи ведуться від початку християнства. Оскільки немає точної дати воскресіння Ісуса Христа, то християни вже з ранніх часів святкували його за різними місцевими традиціями. Апогею дискусія досягла в кінці ІІ століття по Різдві Христовім за Папи Римського Віктора. На початку III століття відбулися перші спроби складення християнської пасхалії. Найбільшого консенсусу досягли під час Вселенського собору в Нікеї у 325 році, після чого запроваджено олександрійську пасхалію в Римі. На соборі запроваджено спільний метод підрахунку Великодня, згідно з яким Пасха повинна припадати на наступу неділю після першого весняного рівнодення та першого повного місяця. Це рішення має богословське підґрунтя: весняне рівнодення, повний місяць та п’ятниця мали зійтися в той самий тиждень, щоби знову відтворити перший тиждень, описаний у книзі Буття. Весняне рівнодення – перший день сотворення світу, коли Бог створив день і ніч. Повний місяць – четвертий день сотворення світу, коли Бог поставив небесні світила, що означає повну перемогу над темрявою. Шостого дня сотворив Він Адама, і в п’ятницю Христос як другий Адам несе гріхи людства на хрест. Наступна неділя – символ Воскресіння, перемога світла. Після Нікейського собору не виникало жодних розбіжностей щодо дати Пасхи, аж до календарної реформи.
– Як сучасний постпостмодерний християнин із перспективи тисячоліть, які все далі і далі віддаляють його від історичної події воскресіння, може осягнути й пере-жити містерію відкуплення людського роду? Отець Михайло Димид (д-р східного канонічного права, кафедра пасторального богослов’я УКУ): Для мене історичні події – це лише завершення якогось коротшого чи довшого процесу і перетворення його у стабільну, вічну дійсність. Є однак різні вічності – Божа і людська. Людська закінчується із людською пам’яттю. Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа належить до боголюдського виміру історії, тобто до Божої вічності. Вона, Божа вічність, кайрос, – це дійсність, яку можна відчути незалежно від знання, від пам’яті про саме закінчення історичного процесу. Це подія в космічній пам’яті, яка присутня в кожній людині на землі. Для тих людей, які свідомо вплели кайрос у хронос, відбувається направду глибоке пережиття, це ніби їхня присутність на місці події. Для тих, які не дружать з історією або не знають про подію Воскресіння, відкрите серце до Сотворителя є маленьким джерелом життя від Воскреслого, яке регулярно пульсує. А для тих, які хоч і свідомі фактів про зникнення Ісуса Назарянина з гробу і свідчення жінок-мироносиць про Воскресіння, – ця подія рівнозначна з Розстіленим відродженням в Україні, яке може мати на когось оздоровчий вплив для відповідних висновків і поведінки для розвитку власної культури й скріплення самосвідомості чи ні! Отже, справа не так в історії події, як у входженні у свою автентичну космічну дійсність, в якій Христос воскрес і нас закликає до Вічного Життя! – У чому полягає головна ідея богослов’я Хресної смерті і Воскресіння Ісуса Христа? Віктор Жуковський (канд. філос. наук, доктор богослов'я, кафедра богослов’я УКУ): Християнська благовість починається з Воплочення Сина Божого, про мету якого святий ІV століття Атанасій Великий писав: «Слово вочоловічилось, щоб ми обожились». Бог, стаючи людиною, вводить себе самого, неначе якусь антивірусну ін’єкцію, в інфіковану гріхом і смертю людську природу. Цей Божественний Лікар й одночасно лік, зцілює, перемінює та дає можливість доростати людині до досконалості Отця Небесного. Християнське передання, осмислюючи таїнство Воплочення, постійно наголошує, що Бог для того став людиною і Син Божий – Сином людським, щоб людей зробити богами і синами Божими. Хоч можливість обоження людини наново відкрита вже у Воплоченні другої Особи Пресвятої Трійці, остаточне ж сповнення Євангельської історії звершується у таїнстві хресної смерті. Якщо, за апостолом Павлом, ми вже не раби, а сини Божі, то смерть не має володіти над людиною, яка від свого сотворення покликана Творцем до того, щоби стати богом за благодаттю. Саме тому Ісус Христос знищує смерть, звільняє людину з рабства гріха і відкриває всім, хто у Христа хрестився і у Христа зодягнувся, вічне життя. У воскресному тропарі ми оспівуємо Христа, який своєю смертю смерть подолав. Парадокс християнської віри в тому, що Господь дає людині життя вічне завдяки своїй смерті. Життя приходить через смерть Ісуса, заради якої Він і прийшов у світ (Йо. 12, 27). Спасительна, воскресаюча сила Хресної смерті не в тому, що це смерть невинної людини, а в тому, що це смерть Боголюдини. Як писав ще святий Григорій Богослов у IV столітті, щоб нам ожити, треба було, щоби Бог воплотився і помер. І ця людська смерть Богочоловіка звершується всередині особи Сина Божого. Ісус Христос справді помер, як вмирає кожна людина, і як у кожній людські смерті, в Нього душа і тіло розлучилися. Проте єдність і цілісність особи Божого Сина цим не руйнується та не порушується. Хоч душа й тіло розділились, однак це розділення сталось у лоні єдиної і неподільної іпостасі Воплоченого Бога. Бог, як джерело і повнота життя, вмираючи у своїй людськості, руйнує смерть, так, неначе, безмежний океан життя поглинає краплю чорнила. Тому, хрест Христовий – животворящий, а смерть Ісуса – животворна, і в ній дарується людині можливість воскресіння. Тому хресна смерть Богочоловіка – це вже торжество життя над смертю. На стародавніх іконах Розп’яття зображували не страждаючого на хресті Ісуса, а торжествуючого Бога во плоті, який стоїть вище страждань. Він добровільно віддавав себе в жертву і пролив кров, щоб, за словами Григорія Богослова, «освятити людину людськістю Бога». Знущання над Ним виглядають як прослава, а терновий вінець – як вінок переможця. Спаситель сходить в ад, область смертності й тління, безсилля та немочі людської душі, позбавленої тіла. Христос руйнує ад, знищує смертність. Сходження Христа до аду – це явлення Життя серед безнадії смерті, перемога над смертю. Господь сходить в ад як переможець, початок і податель життя. Він несе свою благовість тим, хто були зв’язані кайданами смерті й тепер стали вільними. За словами святого Йоана Дамаскина, як світло розганяє морок, так і натиск життя, яке собою несе Син Божий в царство смерті, проганяє тління. Воскресіння Христове – не лише наслідок, а й плід хресної смерті. Воскресіння – це маніфестація перемоги життя над смертю не лише самого Спасителя, але й всіх, хто разом із Ним і в Ньому вмирає. Із воскресінням Христа воскресає весь людський рід. Як через одну людину, яка згрішила, смерть прийшла у світ і поширилась на все людство, так через Воскресіння Одного життя поширюється воно на всіх. Розділення і руйнування людини, яку несла смертність, знищує Христос, і в Його Воскресінні відбувається відновлення повноти і цілісності людського буття. Тому Воскресіння – це Пасха, перехід від смерті до життя, до вічного життя. Все старе закінчилось. Смерті немає! Всі, хто у Христі вмирають, у Ньому воскреснуть і житимуть вічно як боги. – Який зв’язок між Христовими стражданням, смертю і Воскресіння і духовним шляхом християнина? Син Божий – Спаситель і Лікар, який своїм Воплочення, життям, стражданнями, Хресною смертю і Воскресінням зцілює людську природу у всій її повноті. Він виконав свою місію, і тепер справа людини відповісти на Божу пропозицію вічного життя своїм життям, своєю волею і дією. Християнин єднається з Христом особисто й вільно, і духовним подвигом готується увійти в нове вічне життя, сісти за святкову трапезу спілкування з Отцем, Сином і Святим Духом. Християнський подвиг – це наслідування хресної дороги Ісуса Христа, яка веде до смерті у Христі. Вмираючи з Христом, людина разом із Ним оживає. Духовний подвиг людини – це хресний шлях кожного християнина, яка, прямуючи дорогою особистих страстей і терпінь, стає співучасником Христових страждань, Його смерті й Воскресіння. Початок цього особистого шляху людини – в таїнстві хрещення, де кожний стає членом Христовим, неначе вростає в Його містичне тіло. Апостол Павло писав: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). А в іншому послані він говорить про це так: «Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть через Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (2 Кор. 3, 10–11). Будучи співучасниками Христової смерті і жертовної любові, в духовному подвигу і терпінні людина також оживає і стає сопричасником Христового Воскресіння. Вона на суд не приходить, а переходить від смерті до життя і «повіки не побачить смерті» (пор.: Йо. 5, 24–29; 8, 51). Саме в таїнстві хрещення відображається хресна смерть. Мученики Христові хрестились у своїй крові, цим самим були співучасниками смерті Спасителя. Вони були спраглі страждань і смерті, щоби співстраждати з Господом і випити чашу Христову. Кожний християнин, відповідаючи на різні виклики і випробування, також проходить особистий шлях мучеництва, страждань і подвигу, цим уподібнюючись Христові: живучи в Ньому, вмираючи з Ним і воскрешаючи для вічного життя синів Божих. – Яке значення Хресної смерті і Воскресіння Ісуса Христа для майбутнього людини? Отець Олег Кіндій (д-р патристичного богослов’я, кафедра богослов’я УКУ): Хресна смерть, через яку Ісус Христос звільнив світ від гріха і смерті, а також Його Воскресіння – це здійснення Божого задуму, на який єврейський народ очікував довгі століття. Пасхальні події – вияв Божої любові до людини. У Велику середу Марія Магдалина, людина, обмила ноги Христові, а в Чистий четвер Христос, Бог, обмив ноги своїм учням, називаючи їх вже не своїми учнями, а братами. Саме в цьому контексті Христос укладає новий зв’язок із людиною через союз любові: «…любіть один одного, як я вас полюбив» (Йо. 15, 12). Ісус Христос доказує, що насправді любить людину не лише словами, але й конкретною дією. Згідно з пророцтвами Ісаї та інших пророків, Месія мав би прийти та звільнити людство від несправедливості, зла і смерті. Разом із приходом Спасителя очікувалося воскресіння з мертвих, суд над творінням, а також закінчення історії. Проте з есхатологічної перспективи ми розуміємо, що частина Божого провидіння здійснилася у Хресній Смерті й Воскресінні Христа, а Воскресіння, Суд і Кінець світу відтерміновані Богом заради того, щоб людина використала шанс покаятися й повірити в істинного Бога. У Смерті й Воскресінні Христа, як пояснює апостол Павло, християнин бачить власне майбутнє: «…ми всі, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися» (Рим. 6, 3). Якщо до Христа смерть була наслідком гріха, то після приходу Спасителя, смерть – це співучасть у Христовій смерті. А співучасть у Христовій смерті стає запорукою воскресіння віруючої людини: «…бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, також і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним» (1 Сол. 4, 14). Підготувала Наталія Лех Tеги:
( 11 голосів )( 7615 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
can earn extra cash every month. You can use the best adsense alternative for
any type of website (they approve all websites), for more info simply
search in gooogle: boorfe's tips monetize your website
Стрічка RSS коментарів цього запису