Чи дійсно сильна слабка стать? Претензії і "протилежний табір" |
Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій. Варто зауважити, що тема про права чоловіків на Заході хоч в цілому і є відома, однак не належить до надто популярних, адже будь-яка навіть найменша публічна дискусія супроводжується, як правило, протестами, скандалами, образами і ненавистю. В 2016 р. на екрани вийшов документальний фільм «Червона пігулка» (The Red Pill), режисером якого стала на той час ще феміністка Кессі Джей (Cassie Jaye). Відразу після виходу на екрани фільм наробив багато галасу і, попри велику кількість протестів, заборон, критики, негативних виступів і рецензій прихильників «феміністичних поглядів», отримав досить високий рейтинг (8,2/10) в найбільшій базі даних фільмів в інтернеті (IMDb). У ньому розповідається про подорож авторки в середовище чоловічого правозахисного руху та поступову зміну її ставлення – зі скептичного упередження про чоловічий рух ненависті до усвідомленого сприйняття чоловічого питання. Рік потому, виступаючи на платформі TEDx, вона визнала себе колишньою феміністкою, хоч активісткою руху за права чоловіків так і не стала. Результатом виходу фільму стало масивне цькування авторки зі сторони радикально налаштованих прихильників фемінізму. Серед найбільш відомих чоловічих рухів в США є Чоловічий визвольний рух (Men's liberation movement), Рух за права чоловіків (The Men's rights movement), Рух за права батьків (Fathers' rights movement) і ін. Станом на сьогодні в Україні існують кілька громадських організацій, які мають на меті відстояти права чоловіків. Серед них найбільш відомою є ГО «Батько має право». Організація ставить перед собою мету захисту інтересів дитини; забезпечення рівності прав обох батьків на участь у житті дитини; навчання батьків боротьби за щасливе дитинство своїх дітей; зміни усталеної роками системи дискримінації батьків України; примус держави до ефективного захисту прав дітей і батьків та впровадження відповідальності за порушення прав дітей і батьків. До «досягнень» чоловічого руху в Україні можна віднести законне визнання статусу «одинокого батька», доступ батьків до навчань по догляду за дітьми та встановлення з 2019 року Дня Батька, який відзначається в третю неділю червня. Офіційне відзначення міжнародного дня чоловіків не встановлено ООН, хоч у 80 країнах світу його святкують 19 листопада.
Зміст претензії
Основна ідея, на якій ґрунтується сучасний рух за права чоловіків, полягає у визнанні непаритетного та непропорційного забезпечення прав та становища мужчин в багатьох сферах суспільно-політичного життя. Чоловіки не лише не є панівною частиною суспільства, але й менш упривілейованою, ніж жінки. Кількісне співвідношення двох статей теж не на користь чоловіків. Так, станом на 2020 рік в Україні кількість постійного населення становило 41 732 779 осіб, з яких 22 389 339 – жінки та 19 343 440 – чоловіки, тобто останніх менше на 3 млн. При тому, що з 1991 по 2020 рік немовлят чоловічої статі щороку народжувалось більше приблизно на 10-20 тис. Чоловіки вмирають частіше і швидше, велика кількість з них у працездатному віці. В світі середня очікувана тривалість життя у мужчин та жінок відрізняється на 2-4 роки в користь останніх. В Україні ж станом на 2019 рік ситуація була ще радикальніша – середня очікувана тривалість життя для чоловіків становила 66,92 роки, тоді як для жінок – 76,98. В тому ж році з 308 817 народжених дітей було 159 792 чоловічої статі та 149 025 жіночої.
Народитись особою чоловічої статі – це вже втрапити до групи ризику. Біологічно організм чоловіка є менш стійкий і витривалий до зовнішніх загроз. За своїми біологічними особливостями жіночий організм є більш захищений і фізіологічно стійкіший. Організм жінки є більш витривалим, що зумовлено функцією продовження і збереження роду, гнучкістю та стійкістю до стресу. Все та ж статистика вказує, що людські ембріони чоловічої статі гинуть частіше ніж жіночої статі, частіше стаються викидні, передчасні пологи та й шанс дожити до свого першого святкування дня народження вищі у дівчат. Більшість генетиків погоджуються, що причина криється в 23-й парі хромосом, яка відповідає за майбутню стать дитини. Ще зі шкільної лави нам відомо, що в людей жіночої статі цей набір складається з двох Х хромосом (ХХ), тоді як в протилежної статі є друга Y-хромосома (XY). За своєю морфологією Х хромосома є більша і містить більшу кількість генів. В такому разі, якщо у жіночому наборі хромосом стається якийсь збій в одній з Х-хромосом, є завжди друга, яка може підстрахувати «несправність» своїми генами. В чоловіків ж є Y-хромосома, яка сама має меншу кількість генів, а тим більше підтримати свою супутницю не зможе. Саме так трапляється зокрема у випадку смертельно небезпечної, генетично обумовленої та невиліковної хвороби – гемофілії. Оскільки уражений ген зчеплений з Х-хромосомою, то хворіють на незгортання крові чоловіки, а жінки залишаються здоровими, адже ризик отримати дві Х-хромосоми з пошкодженим геном є вкрай мізерним. Відомим є факт, що саме через ряд смертей від гемофілії спадкоємців престолу королевою Великої Британії стала Вікторія (роки правління: 1837-1901), яка зрештою передала цей ген і своїм нащадкам. Іншим генетичним фактором різниці між чоловіками і жінками є довжина теломер, що є передумовою очікуваної тривалості життя. У жінок ця довжина теломер є на 14% більшою, ніж у чоловіків. Естрогени – жіночі статеві гормони – захищають жінку від передчасного серцево-судинного ураження, тому інфаркт міокарда у відносно молодому віці (35-40 років) є майже виключно чоловічою подією. Естрогени відіграють роль своєрідного «антиоксиданту», що виводить шкідливі речовини з організму. Натомість тестостерон, чоловічий статевий гормон, особливо у феміністичних колах називають причиною всіх проблем, зокрема надмірної агресії, радикальної та екстремальної поведінки. Через це в деяких країнах діють програми по примусовій гормональній «корекції» хлопчиків. Дійсно, що ризик померти під час пологів для чоловіків є практично відсутній за винятком невдалого падіння від втрати свідомості, як і смерть від раку молочної залози чи матки, незалежно від репродуктивного статусу, для чоловіків неможливий. Однак ризик вмерти від раку передміхурової залози, що займає 4-е місце між онкологічними причинами смерті, в жінок теж відсутній. Якщо рак молочної залози займає 1-е місце по ранній діагностиці, то рак простати – майже не діагностується на ранній стадії, а здебільшого на ІІ-ІІІ-й. Суспільно-культурний «фрейм»
Основною філософською ідеєю Чоловічого визвольного руху є звільнення чоловіків від обмежень соціальними ролями, нав’язаних культурних стереотипів, що стосуються їх позицій в суспільстві та уявлень про маскулінність. Прийнято вважати, що скаржитись на чоловічі питання вже є якось не по-чоловічому. Саме тому, чоловіки переживають свої проблеми здебільшого наодинці, в собі. Переживання, підсилені нижчою психологічною стресостійкістю, часто штовхають мужчин до імпульсивних, необдуманих, або ж цілком свідомих радикальних кроків – 4 з 5 самогубств вчиняють чоловіки, серед чоловіків є більше алко- та нарко-залежних, безхатьків. Весь світ сколихнула звістка про авіакатастрофу літака Germanwings у французьких Альпах зі 150-ма пасажирами на борту, яку спричинив другий пілот Андреас Любіц, спрямувавши борт у схил гори. Він страждав від тривалої депресії. Чоловіки нерідко зволікають із зверненням про медичну допомогу, чекаючи до останнього, менш ретельно відносяться до лікування. Думки дослідників збігаються, коли визначають стрес як одну з головних причин зростання передчасної смертності і серед українських чоловіків. Стрес часто викликаний нездатністю пристосуватися до швидкозмінних соціально-економічних трансформацій суспільства в ХХІ столітті, та втратою звичного соціального і професійного престижу. Не випадково у віковому інтервалі 20-54 роки показники смертності чоловіків були втричі вищими, аніж в жінок. «Справжні чоловіки не плачуть». Серед суспільно-культурних стереотипів побутує думка, що визначальною ознакою маскулінності є безстрашність та героїзм, які в буденному просторі набирають вигляду екстремальної та ризикованої поведінки. Надсмертність чоловіків викликана як поведінковими, так і соціальними чинниками. Українські чоловіки майже у п‘ять разів частіше гинуть від неприродних причин, ніж їхні однолітки у країнах ЄС. Причому найчастіше це спостерігається не серед юнаків (15-19 років), які схильні до надмірного ризику і не мають достатнього життєвого досвіду щодо самозбереження. У віці 30-34 років чоловіки помирають у 6,2 разу частіше за жінок і не від хворіб, а від зовнішніх причин – отруєнь, травм, нещасних випадків. В ДТП мужчини гинуть в 5 разів частіше за жінок. Чоловіки здебільшого охоплюють фізично важчі та більш небезпечні професії: шахтарі, нафтовики, будівельники, лісоруби, рятівники, поліцейські, моряки, військові, пожежники, водії, шляхобудівники тощо. В 2013 р. 93% померлих на робочому місці в Америці були чоловіки. Ці показники корелюються приблизно однаково по цілому світу. Чоловіки більше страждають від проявів агресії (чоловічої та жіночої), стають частіше випадковими жертвами злочинців, отримують важчі вироки суду ніж жінки за ті самі злочини, частіше стають засуджені за невчинені ними злочини, зокрема зґвалтування, вкрай рідко приймаються до розгляду заяви чоловіків щодо вчиненого над ним домашнього насильства, частіше отримують підозри в зґвалтуваннях, розбещенні неповнолітніх, педофілії тощо. В сфері освіти спостерігається зменшення частки чоловічих посад: якщо на рівні вищої освіти ще зберігається більш-менш паритет, то в школах і дошкільних закладах – чоловіків вкрай мало, що пояснюється більш вищими вимогами до кандидатів чоловічої статі, ніж жіночої. А зустріти вихователя в дитячому садочку є неабиякою рідкістю. Чоловіки-здобувачі освіти нижче оцінюються, частіше виключаються з навчальних закладів, рідше отримують стипендії. За результатами дослідження (Health at a Glance 2015) було визначено, що в розвинених країнах чоловіки з вищою освітою живуть на вісім років більше, ніж ті, хто має лише середню освіту. Інша велика частина чоловічих питань пов’язана з батьківством. До них належать: шахрайство з батьківством, позбавлення батьківських прав, шахраювання з аліментами, перешкоджання участі у вихованні дітей, відсутність можливості батьківського вибору. В українській судовій практиці близько 1% рішень про «опікунство» над дітьми після розлучення приймаються на користь батька. Подібна судова практика існує і в більшості країн світу, в більшій чи меншій мірі поєднуючись із можливістю «об’єднаного опікунства» (joint custody). Через те, що в більшості судових рішень діти залишаються жити з матерями, розлучені чоловіки-батьки автоматично стають платниками аліментів. Самі аліменти теж сприймається як інструмент контролю за чоловіками, не сплачення яких передбачає різнорівневі санкції – від заборони на виїзд до конфіскації майна. Чоловіки часто стають «винуватцями» «синдрому відчуження одного з батьків» (Parental Alienation Syndrome) [1], досвідчуючи упереджене налаштовування дітей проти себе. В Україні майже неможливо законно визначити місце проживання дитини з батьком. Органи у справах захисту дітей та органи опіки зводять питання участі батька у вихованні, зазвичай, до надання кількох годин на спілкування з дитиною на тиждень у присутності матері. Таким чином, несвідомо створюється у дитини образ «батька-монстра», якого треба тримати під контролем та «показувати» дитині по кілька годин. Більшість активістів за права чоловіків вважають це дискримінацією та порушенням прав людини – дитини і батька. Політичний «фрейм»
Від початку «Холодної війни» військові втрати США в усіх збройних конфліктах, де приймала участь (Корея, В’єтнам, Перська затока, Афганістан, Ірак), склали близько 100 000 осіб, з яких більше 99% - чоловіки. Подібне відсоткове співвідношення статей у військових втратах є актуальне для всіх збройних конфліктів, і для війни на Сході України в тому числі. За винятком окремих прикладів, в більшості країн світу обов’язковий призив на військову службу передбачений лише для чоловіків. На думку одного з основних ідеологів чоловічого руху Уорена Фаррела [2] усяка державно-політична система розвивалась і є побудована таким чином, що кожне наступне покоління чоловіків сприймалось як розхідний матеріал для війни, економіки, політики, будівництва тощо. Головною загрозою для існування чоловіків, як вважає дослідник, є система виховання чоловіків в традиційних суспільних ролях, де основні з них – це здобувач і захисник. В своїй книзі «Міф про чоловічу владу» («The myth of male power») він спростовує тезу про домінантне положення чоловіків в суспільстві. Центральна теза книги – всі чоловіки є дітьми своїх матерів, що їх виховували. Він аналізує цілий ряд прикладів жінок-керівників, яких в історії було чимало (королева Вікторія, Маргарет Тетчер, Ангела Меркель тощо). На президентських виборах 2015 року він сам підтримував Гіларі Клінтон. За власним переконанням він перестав підтримувати фемінізм другої хвилі, адже той досяг своїх цілей, а сучасний, здебільшого радикальний фемінізм третьої і четвертої хвилі, вважає політичним рухом, шкідливим як для себе самого так і суспільства в цілому. Саме сучасний фемінізм диктує політичний порядок денний на Заході і домінує над положенням чоловіків у світі. На думку Фаррела, фемінізм грішить перекручуванням фактів та намаганням директивної інсталяції своєї присутності в політичній еліті світу. Наслідком феміністичного політичного устрою суспільства є типовий спосіб виховання хлопчиків – якщо ти не здобувач і не захисник, то нікчема і не вартуєш уваги до себе, зокрема жіночої. Приклади цього, на переконання Фаррела, є промовисті, адже є наслідками цього традиційного підходу. Чоловікам «не потрібна» підтримка і реабілітація – в США на 2000 жіночих притулків з протидії домашнього насильства є лише один чоловічий і то не державний. Закон не передбачає наявність репродуктивних прав у чоловіків, зокрема відсутність вибору стосовно зачатої дитини. Сучасний політичний істеблішмент упереджений щодо чоловічих потреб і не ризикує розглядати ці питання. Якщо фемінізм помітив, що чоловіча робота цінується дорожче, ніж жіноча з огляду на ризики, то маскулізм виявив, що цінується більше життя жінок, ніж чоловіків з огляду на вразливість. Пам’ятники, медалі і сторінки в підручниках з історії є своєрідним «хабарем» зі сторони політичної системи за військові втрати та готовність віддати своє життя. До сьогодні існує принцип, коли в катастрофах першими рятують жінок і дітей, а опісля – чоловіків, не через те, що чоловіки можуть пропливти самотужки пів океану чи менш чутливі до холодної води, а тому, що ними можна пожертвувати. Чому вирок за військовий злочин знищення цивільного населення є суворіший, коли вбивають жінок і дітей, ніж коли вбивають лише чоловіків? Суспільні очікування від чоловіків завжди є більші, що однаково стосується як самопожертви, так і різного роду досягнень. У своїй книзі «Чому чоловіки заробляють більше» (Why men earn more) Уорен Фаррел пояснює, що зарплатня таксиста за 70-годинний робочий тиждень чи будівельника за 12-годинний робочий день є не для того високою, щоб мати владу над жінкою, але для того, щоб їхні діти не працювали так само важко. «Втрати» між чоловіками і жінками є не співмірні. На думку багатьох маскулістів, одне – втратити роботу і знайти іншу, і значно більше – вимушено втратити зв’язок зі своєю дитиною. Якщо жінки заробляють в середньому на 30% менше, то чоловіки в середньому живуть на 5-10 років коротше. Уорен Фаррел у своєму інтерв’ю Джордану Пітерсону [3] пригадує про спротив феміністів, коли в 70-х роках задля залагодження конфлікту між інтересами жінок та чоловіків він запропонував змістити акцент на інтереси дитини. Для прикладу тут можна згадати ситуацію із «свободою вибору» (freedom of choice), котра є основою відстоювання права на аборт. Власне цей принцип передбачає лише врахування інтересів жінок, та повне ігнорування інтересів дитини і тим більше батька. Не зважаючи на його раціональність, активісти фемінізму не прийняли принцип «інтересів дитини», щоб не втратити свої політичні позиції, впливу і всіх «здобутків» на той час. З цієї ж причини заперечувалось максимальне входження у процес виховання дитини розведеного батька, попри згоду з тим, що його відсутність в житті дитини є негативом. В США 35% жінок, маючи дітей, не бажають одружуватись, а виховувати дітей самотужки, самостійно визначаючи в чому полягають інтереси дитини. Головна мета руху за права чоловіків – це збалансувати політичний вплив фемінізму та викорінити традиційне сприйняття ролі чоловіка в суспільстві, якщо для жінок – це домогосподиня і доглядальниця, то для чоловіків – це здобувач і захисник. Чи феміністичне - «не примушуйте нас виконувати традиційні ролі» – стосується чоловіків також? Тим часом в «протилежному таборі»…
З огляду на величезну полівекторність самого фемінізму можна спостерігати діаметрально протилежні реакції на явище рухів за права чоловіків – від радикального обурення до цілковитого схвалення, підтримки та визнання в однодумності. Особливість реакції пояснюється внутрішніми переконаннями тої чи іншої гілки борців за права жінок. Найбільш радикальні висловлювання є притаманні представникам третьої та четвертої хвилі фемінізму, тоді як від прихильників другої хвилі негативної оцінки фактично немає. Якщо останні відстоюють думку про досягнення емансипації жінки принаймні на Заході, то перші переконані в тому, що протистояння з патріархальним устроєм все ще триває і кінця-краю цій боротьбі ще не видно. Феміністи радикального толку найбільше входять в конфронтацію з маскулістами, взаємно звинувачуючи одні одних в мізогінії та мізандрії [4]. Представників руху за права чоловіків здебільшого звинувачують у прихильності до культури зґвалтування, слатшеймінгу [5], домашнього насильства, сексизму, пригноблення та експлуатації жінки тощо. Подібні звинувачення почала отримувати Кессі Джей відразу після виходу фільму «Червона пігулка», при тому, що сама режисерка ніколи не відносила себе до прихильниць руху за права чоловіків. Свого часу в середовищі радикально налаштованих феміністів і феміністок культивувалась ідея біологічної вищості жіночої статі над чоловічою. Однак вона отримала значну критику від інших активістів жіночого руху. Сама Андреа Дворкін у своїй книзі «Листи з зони воєнних дій» [6] визнає, що ідея про біологічну вищість жінок над чоловіками є небезпечною, згубною, расистською, крайнє агресивною і нежиттєздатною. Таке відсторонення від всього чоловічого в окремих випадках мало почасти кумедні форми. В одній із своїх публічних лекцій на тему «Сучасний фемінізм» Крістіна Гофф Соммерс [7] пригадує ситуацію, коли одна з її колег називала свої навчальні заняття «овулярами», через те, що слово «семінари» своїм коренем асоціювалось з «причиною» влади чоловіків. На думку дослідниці – прихильниці «справедливого фемінізму» (Equity feminism) – потреби в боротьбі з чоловічими рухами немає, натомість необхідна співпраця, адже вони обоє прагнуть досягти спільної мети – бажати для всіх того ж, що і для жінок, рівності прав, справедливого ставлення, поваги та гідності, що сприятиме гармонії та доброї волі між статями, і може призвести до набагато більш здорового, щасливого та етичного світу. Головна відмінність «справедливого» з «гендерним фемінізмом» полягає в тому, що перший бореться за рівність можливостей, а другий – за рівність результатів. За словами Соммерс, станом на 2012 рік, в США було 57% - жінок бакалаврів, 59% - жінок магістрів, 50% - жінок докторів наук. Чи це ідеально для жінок? Ні, але це і не ідеально для чоло віків. Боротьба за права жінок в Америці – виграна жінками. Однак, риторика сучасного «гендерного фемінізму» на Заході залишається все ще на рівні «жертви», а не переможця. Немає визнання досягнень і успіху, а продовжується лінія пригноблення і звинувачення. Коли перемагає одна стать над іншою – втрачають обидві. (далі буде)
Юрій МАРТИНЮК кафедра богослов’я
( 5 голосів )( 1573 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео