«No line» на горизонті або душевна мить одного заіржавілого цвяха Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_nail-in-wood.jpgЛюдське життя – це міріади душевних митей, які, наче плитки тротуару, вибудовують весь шлях, яким кожна людина крокує до свого горизонту. Дійшовши до нього вона продовжує долати мить за миттю, спрямувавши свій погляд до наступного горизонту. І так доти, доки горизонту не стане ... Інколи внутрішню духовну мить людського життя можна порівняти зі станом якогось зовсім несимпатичного, дріб’язкового, використаного і нікому не потрібного предмета, час існування якого добігає до кінця ...

... Останні дні лютого… Зимно на душі, серце розпирають пристрасті, які не можуть поділити між собою територію і воюють, наче голодні вовки, за зайвий шматок думок і прагнень.

Восьма вечора.

Стою один на зупинці, наче старий, зігнутий, заржавілий і нікому не потрібний цвях, якого колись п’яні майстри не до кінця добили, а тепер, упокорений усвідомленням своєї слабкості і нікчемності, очікує кінцевого вердикту руйнівної дії природи.

– Так, життя коротке!

Це перша істина, яку цвях із кожним днем все більше і більше відчував цілим своїм єством, від здоровішої гострої частини, яка все ще трималась дошки, до майже повністю відсутнього капелюшка ...

– ... Але ж я відчув значно більше сонячного світла і тепла, більше бачив і дихав усе своє, хоч і мізерне, життя на повні груди. Мої побратими довго живуть, але не зауважують тих прекрасних горизонтів, що я, не дихають уповні, не насолоджуються сонячним сяйвом так, як я. Бо вони ... добиті.

Так тішив себе цвях, доживаючи останні дні, все більше згинаючись і втрачаючи своє, міцне колись, тіло.

– Ми виконуємо свою місію, – чув він постійні дорікання знизу. – А ти, наївний невдаха, інфантильний егоїст, лузер, що ти знаєш про життя? Воно пройшло повз тебе. Ти не до життя! Ти б тільки задивлявся на те нереальне, що вгорі, а зовсім не знаєш реалій справжнього життя, що буяє тут, внизу, умогляд нещасний.

Так знущались з нього його щасливі, бо забиті, сусіди…

... Останні зимові морози і заметіль, ніби навмисно, намагались доповнити гнітючу картину душі, яка, шукаючи внутрішнього тепла, пульсувала в молитовній надії і вела діалог, наче той цвях із своїми побратимами.

Нарешті маршрутка.

Дякувати Богу. Бо ноги вже насправді скоро могли перетворитись на цвяхи. А в салоні автобуса люди та їхнє тепло. Ледве впхавшись на обмерзлі сходинки, намагаюсь знайти своє місце, хоч би тут, у задусі громадського транспорту. Пощастило. Хоч десь. Всідаюсь на щойно опустіле заднє сидіння і спрямовую погляд у вікно. Але й там морок, який у перемішку з брудом обмерзлого скла маршрутки і ледь помітними вогниками вуличних ламп і вікон квартир, доповнював внутрішню мряку серця, яка повністю домінувала в безмежних просторах внутрішньої людини. Темрява смутку не дозволяла жодному промінчику надії видобутись із тих космічних глибин людського духу, які, наче лампи за вікном, намагаються донести вістку про себе в непробудній темряві безнадії:

– Ми є! Ти не в темряві! Ми скоро розженемо сірі хмари твоєї душі – не бійся!

Ні, не діє цей шепіт. Занадто тихі непереконливі голоси. Не можуть вони проникнути через затверділу оболонку серця. Потрібно щось сильніше, різкіше і дієвіше, щоб, наче блискавка уночі, змінило темряву на світло, миттєвий потужний поштовх із перспективою на всепереможну надію, яка не вмирає. Душа, втомлена цілоденною внутрішньою боротьбою, потребувала радикального ривка, який перемкне сердечні регістри у звичний і природний радісний режим.

Запихаю у вуха наушники і вмикаю перше, що у списку: «No line on the horizon». Так, це ж новий альбом з такою ж назвою, як і перша пісня. Я про нього зовсім забув, заглушений своїми егоїстичними, нереалізованими бажаннями і душевним хаосом, який «добивав» мене, намагаючись остаточно забрати світло високих горизонтів благородного шляху.

… Перші звуки… Якась неймовірно глибока енергія життя і надії, потужно і чисто вибухала з кожним тактом, наповнюючи моє серце впевненістю і неземною відвагою, що здатна зірвати будь-які буттєві обмеження і вирватись за горизонт. «Немає лінії на горизонті». Справді, якщо її немає, то і в «недобитого цвяха» є шанс жити серед своїх побратимів, як за горизонтом, у небі, де сонця, тепла, свіжості і простору вщерть. ...

… Хтось штовхнув мене, пробираючись до виходу. Я очуняв від своїх фантазій ... Сміх і сльози! Які дитячі, примітивні і патетичні аналогії духовно втомленого ума. Моя самотність, цвях і «U2». Навушники миттєво вилетіли з вух, у які не забарився увірватись важкий гул ще одного нещастя – мотору старої маршрутки ...

Наступного дня, зі вчорашнім осадом від внутрішнього мороку, суну на Літургію. Це ангелятко своїм ніжним і чаруючим дівочим голосом не давало спокою моїй недбайливості і намагалося вивести мене з духовного ступору. Стаю, як останній грішник і каянник (дай Бог!) позаду, в кутку біля дверей, скорчений, наче той заіржавілий цвях, закликаючи ім’я, яке завжди рятує, врівноважує і дає силу. У прекрасному співі місцевого сладкопівця, наче одурманений, не зогледівся, як зустрівся поглядом з жінкою, яка, тримаючи на рухах дитину, стояла попереду і чомусь, обернувшись лицем до мене, пірнула своїм проникливим поглядом у мій сердечний хаос. «О краще, щоб я був “добитий”», – промайнула думка. Вона дивилась таким люблячим, лікуючим і водночас сильним поглядом, що мені стало якось не по собі – спокійно, солодко і добре. Вона тримала на рухах дитину, і навіть для такого очкарика, як я, було видно, як хлоп’яті тепло, безпечно і затишно в її обіймах. ... Вдивившись у ледь розбірливі для мене риси обличчя, я, з містичним трепетом і жахом, впізнав у тій дитині … себе самого ...

... «Ми херувимів тайно являючи...» – співав хор, я ж продовжував духовно ніжитись в атмосфері спокою, певності та радості, і не хотів покидати теплих рук тієї, яка якось незбагненно, з нутра, обгорнула мене світлом і теплом, надією і відвагою. І так мені стало добре, що дивлячись на свого, такого ж щасливого Співбрата, якого Вона, якимось неймовірним способом одночасно зі мною тримала на руках, я цілим своїм серцем вигукнув: «No line on the horizon, осанна во вишніх!». І це вже був не пафос недобитого цвяха, а найбільша реальність мого життя, яку я знову радісно прощупав всім своїм єством ... реальність за горизонтом, якого вже не було!

Панас МНОГОГРІШНИЙ



Tеги:

Рейтинг статті

( 22 голосів )
Теги:     есей
( 3652 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити