Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся
(Лк. 12, 49–51).
Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його
(Мт. 11, 12).
У своїй споглядальній богословсько-літургійній горливості ми часто любимо повторювати, що правило молитви – це правило віри, проте інколи забуваємо додавати третій елемент цієї тези – правило життя і дії. Як християнин вірить, так повинен і діяти. Cповідування правила віри (догмату Церкви) не може бути статичним, закритим у собі чи спрямованим виключно в трансцендентну сферу божественного світу. Віра не може бути законсервованою, «духовним» егоїзмом, страхом чи благим поясненням на кшталт «невтручання Церкви в життя світу». Бо ж вона подорожня в цьому світі і не може втручатись у брудні земні перипетії політичних баталій, суспільних протистоянь, господарсько-бізнесових процесів, мовляв, християни пливуть у морі житейському суто у своєму церковно-спасительному ковчезі. Динамічне сповідування віри звершується в боголюдському Христовому Тілі, яким є Церква, де поряд з божественним, трансцендентним органічно і збалансовано має бути людський, іманентний вимір зі всією своєю багатоманітністю, потенційними можливостями і викликами.