Самогубство – найбільший гріх?! Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_samohubstvo.jpgНерідко можна побачити на кладовищах віддалені місця поховань, де спочивають самогубці. Також загально знаним є те, що самогубців хоронять без літургійних почестей, а в деяких церковних спільнотах взагалі відмовляються їх літургійно поминати у дев’ятий, сороковий дні та роковини по смерті. Виняток, щоправда, встановлений для тих осіб, які закінчили життя самогубством у стані тої чи іншої психічної недуги, адже у такому разі не може йти мова про достатньо свідомий вибір вбити себе. Чому у християнському середовищі таке ставлення до самогубців? Невже самогубство – справді найбільший гріх і лише самогубців слід супроводжувати в інший світ без звичного Чину християнського похорону?

Самогубство – важкий гріх, адже йде мова про навмисне людиновбивство, хоч і звернене проти себе самого. Власне на тій підставі, що самогубство є агресією проти себе, а не проти когось іншого, існують спроби оправдати його як закономірний вияв останньої волі людини або як гріх, однак не важкий. Такі спроби приречені на неуспіх бодай тому, що, згідно з християнським вченням, людина не належить сама собі, а тому і не може вирішувати про позбавлення себе життя. «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1 Кр 6, 19-20) – наполягає св. апостол Павло. В іншому місці апостол пише: «Коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рм 14, 8). Свідоме самогубство ж свідчить про те, що людина вважає якраз, що належить сама собі, що може довільно розпоряджатись своїм тілом наче власністю, або ж уважає, що належить таки Богові, однак свідомо діє проти Його волі. У будь-якому випадку християнин, який свідомо здійснює самогубство, маніфестує суттєвий брак довіри до Бога, брак знання про Нього як про Того, Хто все утримує і всім доладно управляє та спроможний вивести людину з будь-яких труднощів своїм невловимим задумом. Християнин, який свідомо вибирає самогубство, роблячи це або з розпачу, або з відчуття власної непотрібності чи абсурдності життя у світі, явно стверджує своє незнання чи невіру у те, що Бог відає про кількість волосся на його голові (пор. Мт 10, 30) і жодна волосина з його голови не падає без Божого відома (пор. Лк 21, 18), тобто про те, що Бог дбає про нього до найменших деталей, а отже, відчуття власної непотрібності чи абсурдності страждань є глибоко помилковим. Господь не обіцяв своїм послідовникам, що вони не страждатимуть у світі, навпаки (див. Йо 16, 33), однак обіцяв, що не залишить їх покинутими (див. Йо 14, 18). Водночас страждання має якийсь таємничий спасенний характер, адже каже Христос: «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк 21, 19). Рішення закінчити життя самогубством натомість показує цілковите небажання приймати страждання. Не йде мова про те, що християнство велить не боротися зі стражданнями, яких можна уникнути, зовсім ні – з ними треба боротися, але йде мова про те, щоб з належним миром приймати ті страждання, яких уникнути неможливо.

Свідоме самогубство є гріхом не лише проти Бога та Його промислу про тривалість життя кожної людини. Самогубство є також гріхом проти себе самого та проти суспільства. Щодо морального зла, завданого самому собі, це зрозуміло, адже вбиваючи тіло, людина перестає існувати аж до часу воскресіння мертвих (продовжує існування лише безсмертна людська душа, але людина як цілість духовно-тілесна помирає). Чинячи самогубство, людина діє супроти власної природи, в якій закладене прагнення до життя, тож цим завдає собі непоправне зло. Водночас позбавлення себе життя є моральною провиною супроти суспільства. Найперше суспільна провина самогубця є перед його рідними та близькими – тими, які його щиро любили у житті і перенесуть через довгий час, а можливо, і через ціле життя біль від факту його неприродної та добровільної смерті. Близькі самогубця не раз тривалий період картаються сумнівами, чи не було їхньої вини у тому, що трапилося, чи не могли вони якось протидіяти цьому злу. Часто такі сумніви безпідставні, однак справді болючі. Страждання в результаті самогубства людини, хоч і в меншій мірі, але проймають також і широке коло знайомих цієї людини. У випадках, коли людина, яка наважилась на самогубство, не має близьких родичів, а навіть не має друзів, щодо яких певна, що вони її люблять, все ж не залишається без вини супроти суспільства. Адже в той чи інший час хтось таки виявить правду про цю неприродну смерть, і це виявлення буде зазвичай болісним навіть для випадкової перехожої людини.

Отже, самогубство – однозначно моральне зло, яке спрямоване проти Бога, проти себе самого та проти суспільства. Питання, чи це найбільше зло, не є надто доречним в світлі морального богослов’я, адже порівнювати одне моральне зло та інше з огляду на величину не є допустимим (нема «більшого» і «меншого» зла, коли йде мова про два моральні зла; про «більше» чи «менше» зло можна говорити лише в перспективі вибору між фізичним (тобто меншим) та моральним (тобто більшим) злами). Самогубство – велике зло, цієї відповіді цілком достатньо, щоб його не чинити. Це таке зло, покаятись в якому людина не встигає за земного життя (йде мова про таїнственне покаяння, тобто про сповідь), тоді як з інших важких провин християнин може бути розрішений, якщо виявить волю прийти до таїнства відпущення гріхів. Саме з цієї причини в деяких Православних Церквах відмовляються не лише супроводжувати християнським похороном тіло самогубця, але й чинити літургійне поминання його душі. В Католицькій Церкві також існують обмеження щодо похорону, однак не щодо літургійного поминання, так як вважається, що в останні миті свого життя самогубець міг таки покаятися перед Богом, хоч і не через таїнство Покаяння. Тож стверджувати про його достовірне посмертне довічне засудження Богом не доводиться. Ніхто не може звідати глибин Божого милосердя чи тим паче своїм розумом його заперечити.

Щодо особливостей похорону самогубців, то всі обмеження у Церкві пов’язані зокрема з пасторальним мотивом, а саме з метою знеохотити християн закінчувати життя таким чином. Згідно з церковним законом, обмежувати християнський похорон слід не лише самогубцям, але й іншим переставленим, які чинили важкі публічні гріхи. У Кодексі канонів Східних Церков про це сказано так: «Треба позбавити церковного похорону, якщо не подали перед смертю якихось ознак каяння, грішників, яким не можна дозволити його без прилюдного згіршення вірних» (кан. 877). Прилюдне згіршення вірних стосується не лише свідомих самогубців, але також і всіх тих, які свідомо вибирали жити у важких гріхах та не розкаялись з них перед смертю. Блаженніший Любомир Гузар у своєму Роз’ясненні щодо Чину християнського похорону 2009 р. пояснює: «Церква відмовляє в Чині християнського похорону нехрещеним особам, якщо вони не мали наміру прийняти святого таїнства Хрещення; відлученим від Церкви; атеїстам; свідомим самогубцям, а також тим, хто перед смертю не подав якихось ознак каяття, і грішникам, чий похорон може викликати прилюдне згіршення вірних (пор. кан. 877 ККСЦ). Таких осіб хоронять в окремо відведеному місці християнського цвинтаря, де це є можливо. Свя­щеннослужитель, керуючись пастирською второпністю, з огляду на духовне добро родини і близьких осіб та на їхнє прохання може запечатати могилу». З Розяснення видно, що обмеження щодо християнського похорону в УГКЦ стосуються значно ширшого кола осіб, ніж самогубців.

Окремої уваги заслуговує питання самогубства з вищих цілей, яким є, наприклад, голодування аж до смерті, самопідпал або щось подібне з ціллю суспільного резонансу та врегулювання якоїсь важливої справи. Самогубством з вищих цілей також є позбавлення себе життя, аби уникнути статевого насильства, а також завдання собі смерті у полоні, аби не видати під тортурами якоїсь важливої інформації. У всіх цих випадках самогубство виступає не ціллю, а засобом вчинку, тоді як ціллю є та чи інша висока ідея. Однак такий вчинок є морально злим. Не можна досягати доброї мети поганими засобами, а самогубство є однозначно моральним злом саме у собі, про що йшлося вище. Дехто може сказати, що у такому випадку і мучеництво не є чимось морально добрим, але насправді мучеництво є зовсім іншим вибором, ніж позбавлення себе життя. Мученики прагнули жити, але були насильно поставлені перед вибором або зректися істини, або бути вбитими. Їхній вибір бути вбитими, а не відступниками є власне вибором меншого зла (фізичне зло – бути вбитим – є меншим, ніж моральне зло – стати відступником), але при нормальних обставинах вони б не вибирали ні того, ні другого. Бути вбитим – зовсім не те саме, що вбити себе. У свою чергу вибір людини вчинити самогубство не є фізичним злом, а моральним злом, а отже, такий вибір завжди є поганим і морально підсудним.

Підсумовуючи усе вище сказане, вартує ще раз підкреслити, що самогубство є вбивством, і те, що воно спрямоване особою проти себе самої, не зменшує моральної вини. Моральна вина у випадку самогубства є потрійною: проти Бога, проти себе та проти суспільства. Самогубство з вищих цілей, незважаючи на добру ціль, є морально поганим засобом, а отже морально поганим вчинком. Усі обмеження в християнському похороні у випадку погребення тіла померлого від самогубства пов’язані великою мірою з пасторальними мотивами.

Марія ЯРЕМА

доктор біоетики
старша викладачка кафедри богослов'я УКУ


Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     біоетика      дискусія      за життя
( 426 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити