Східнохристиянська духовність Друк

Патріарх Йосиф Сліпий і о.Петро БіланюкМоя тема настільки широка, що про неї можна б написати кілька томів, а то й цілу бібліотеку. Нелегко загально описати духовність, бо це надзвичайно складна дійсність. Духовність – це комплекс понять, практик, обрядів і законів якогось релігійного світогляду, а понад усе – це прив’язаність до певних релігійних вартостей. Це теж стан, або якість духовного життя одиниці чи релігійної спільноти. Мова тут про внутрішнє релігійне життя людини, що має безпосереднє відношення до самого Бога. Тому це в першу чергу життя у благодаті, що проявляється назовні різними чеснотами, дарами і плодами духовного характеру. Духовність ‑ це вершина кожної розвиненої культури, що зуміла витворити скристалізований релігійний світогляд, релігійну систему, а за цим теж зовнішнє релігійне мистецтво й літературу.

Християнський Схід завжди розумів духовність як інтимні взаємини особи чи Церкви з Богом Отцем, через вочоловіченого Божого Сина Ісуса Христа й у Святому Дусі. Була це завжди головна літургійна духовність, тобто оперта на прославі Пресвятої Трійці, як також на Святих Тайнах.

Проявом східнохристиянської духовності є її суцільність і згармонізована єдність. Немає тут різких розрізнень чи навіть роз’єднання між моральним, душпастирським, аскетичним і містичним богослов’ям, як це бачимо на християнському Заході, що довело до виникнення протестантизму і розбиття західної Церкви на різнорідні секти. На Сході не бачимо теж різкого роз’єднання між християнськими обов’язками і євангельськими порадами вбогості, чистоти й послуху чи іншими чеснотами і практиками. Тому на Сході бачимо стремління до т. зв. морального максималізму, тобто до наслідування онтологічної (тобто буттєвої) досконалості і святості Триєдиного Бога, що є основою моральності і святості всіх розумних істот. На Сході моральна діяльність випливає з онтології (буттєвого виміру), тобто з самого єства чи істотності. Таким чином, моральне богослов’я і духовність є безпосереднім наслідком догматичного богослов’я, бо об’явлені правди віри мають нормативний характер для наших дій і всього життя.

Вищесказане вимагає точнішого пояснення. Людина, як ікона Божа, стремить до Бога як до остаточної цілі всім своїм єством, тобто тілом, призначеним до воскресіння, і душею, призначеною до спасіння. Людина як особа, створена на образ і подобу Божу, має внутрішні сили, органи, чи спроможності, а саме: розум, чи інтелект, що може пізнати Божу істину чи людську правду; волю, що стремить до безконечного і найвищого добра; й відчуття, чи естетичний зміст, що стремить до безконечної Божої краси.
Тому не дивно, що між людьми зустрічаємо науковців, добродіїв і митців чи принаймні естетів, що любуються і живуть красою. Існує ще одна, мала чисельно, але дуже важлива група ‑ містики, що мають дар від самого Бога творити синтез істини, добра і краси та стреміти до Пресвятої Трійці під всіма трьома аспектами у той самий час. Тому містики бачать Бога вже не як відрубну від найвищого добра і безконечної краси безконечну істину, а відчувають Пресвяту Трійцю як абсолютне джерело безконечної Божої святості.

На підставі сказаного можемо зробити деякі важливі розрізнення. Ортодоксія (з грецької ortho ‑ правильна, doxa – слава), або православ’я, ‑ це правильне і законне почитання Триєдиного Бога, як теж правильне і законне ісповідання правдивої віри. Ортопраксис (praxis – дія), або право-дійствіє, ‑ це правильне, моральне і святе існування та діяння віруючої людської істоти. Ортоестетика ‑ це правильне і законне сприйняття і творення краси у підпорядкуванні ортодоксії і ортопраксису, тобто згідно з усіма догматичними і моральними приписами Божої Церкви. Врешті, ортомістицизм ‑ здоровий, правдивий і всеобіймаючий містицизм, не обтяжений негативними проявами, що веде містика до Пресвятої Трійці як до найвищої істоти, джерела святості, а тим самим до безконечних, найвищих й абсолютних істини, добра і краси.

Східнохристиянська духовність спирається на широке поле християнського буття і моралі, що за мінімальну основу має декалог, або десять Божих заповідей (Втор. 5, 6-21), а за максимальну ціль має блаженства (Мт. 5, 3-12), тобто геройські чесноти віри, надії, любові, терпеливості тощо. У цих межах, між максимумом і мінімумом, кожний християнин може свобідно рухатись і вибирати собі найбільш пригоже і суб’єктивно можливе моральне вчення і практику. На християнському Сході авангардом ортодоксії, ортопраксису, ортоестетики й ортомістицизму було монашество. Правдивий монаший світогляд почав кристалізуватись насамперед під впливом монаших правил і листів св. Василія Великого (†379). З того часу не лише монахи й монахині, але і всі інші поважні східні християни почали формуватися під проводом духовних отців чи старців, тобто монахів, що були досвідчені й визнані в аскетичних і містичних справах і що вміли підготовляти інших до святої Тайни покаяння.

Так постав цілий ряд визначних учителів східнохристиянської духовності, а з тим велика, глибока і широка духовна література. Все це привело до поважного «омонашення» східнохристиянської духовності мирянського світу. Цей рух скріпився вченням і практикою св. Теодора Студита й інших учителів спільножительного монашества. Саме вони привчали світських людей до монаших практик, суспільних чеснот і відповідальності, як і до особистих жертв для добра інших.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriiduxu_1-ascetic_1.jpgВелетенську роль у формуванні східнохристиянської духовності відіграв ісихазм (від ісихія ‑ тиша, мирність). Це аскетично-містичне вчення і психосоматична (душевно-тілесна) практика, що в багато чому нагадує практику йоги. Тут тихе і мирне розважання і внутрішня молитва впроваджували містика у присутність самого Бога, його нестворених Божих енергій, а теж контемпляції (споглядання) нествореного Божого світла за допомогою фізичних вправ, контролю дихання … і биття серця, а головне ‑ постійного повторювання Ісусової молитви: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». …

Джерелами східнохристиянської духовності є Святе Письмо, літургійні книги, писання Отців Церкви (св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого, св. Григорія Богослова, св. Йоана Ліствичника, св. Ніла, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Псевдо-Макарія, св. Теодора Студита, св. Максима Ісповідника, св. Симеона Нового Богослова, св. Григорія Палами та ін.). …

… Східнохристиянська духовність є суспільним і містичним явищем, а тим самим встановлює особливий православний етос, тобто спільнотну мораль, відчуття, пережиття і відповідь. Тому Свята Літургія займає головне і центральне місце, бо вона є для всіх східних християн школою моралі, аскетики і містики, або джерелом духовності. Літургійні відправи своїми співами, текстами, рубриками, жестами і процесіями створюють атмосферу побожності, богопочитання, молитви і контемпляції. У цьому допомагають святі ікони, церковна архітектура, церковний посуд. Проповіді й читання Святого Письма у такому священному просторі повчають і заохочують східних християн до містичного переживання і досвіду. Тут вірні можуть навчитись потрійного шляху до спасіння, що на першому етапі складається з очищення (по-грецькому catharsis), просвічення (ellampsis) і видіння (theoria); на другому етапі ‑ єднання (генозіс) і, врешті, на третьому етапі ‑ обоження (theosis).

Очищення означає процес навернення й очищення душі й тіла від гріхів та злих побажань. Просвічення – це процес проникання серця, розуму й душі людини Божим і нествореним світлом. Видіння ‑ це контемпляція (споглядання) Триєдиного Бога як абсолютної істини, найвищого добра і безконечної краси. Це, у свою чергу, веде до участі у Божій Премудрості. Єднання – це процес постійного наближення до Пресвятої Трійці, тобто до Бога Отця як милосердного Батька, до Бога Сина як до Спасителя і … Брата і до Бога Святого Духа як до Господа животворящого і духа Божої любові. Врешті обоження веде християн через моральне життя до святості і слави самого Бога.

Обоження – це освячуюча дія Пресвятої Трійці, що преображає людину благодаттю і моральною поведінкою, а одночасно впроваджує процес уподібнення до Бога Отця цілої людської особи, а також всього людства і всієї створеної дійсності через посередництво Ісуса Христа і у Святому Дусі. Таким чином, людина стає чимраз виразнішим образом і подобою Божою, іконою Христа і святинею Святого Духа. Вона вступає у процес онтологічного (буттєвого) преображення свого єства, а також своїх дій чи вчинків, що є моральними, чеснотними й есхатологічно (кінцево, остаточно) зорієнтованими до завершення у Бозі.
Ціла східнохристиянська духовність побудована на особистих стосунках вірного і збору вірних до кожної з осіб Пресвятої Трійці. Символ віри виразно про це говорить: «Вірую в єдиного Бога Отця, вседержителя, творця неба, і землі, і всього видимого і невидимого». … Бог Отець хоче ділитись своїм внутрішнім життям, любов’ю і світлом. … Це початок і розвиток Божого Царства, що про нього так часто говорить Святе Письмо. Тому східнохристиянська духовність … позитивно наставлена до всього Божого творива. Тому й наш Требник, наповнений чинами святих Тайн, благословень, освячень, присвят і різних молитов за матеріальну і духовну дійсність. Свята Церква Пресвятої Трійці ‑ це інструмент, чи спільнота, щоб прославляти Пресвяту Трійцю й освячувати та благословити всю сотворену дійсність.

Другим важливим моментом східнохристиянської духовності є жива містерія, чи тайна Господа нашого Ісуса Христа, що є Другою Божою Особою, вочоловіченим Божим Словом, Богочоловіком. Життя у Христі, що народився з Духа Святого та Пречистої Марії Діви і Богородиці, що жив, навчав, творив чудеса, був розп’ятий, воскрес, вознісся на небо і сидить у славі по правиці Бога Отця, є основною і центральною точкою східного християнського світогляду і наставлення до аскетичних, моральних і містичних поглядів та до дійсності. Умалення Господа Ісуса Христа називаємо кенозіс. Він принизився до нас, людей, прийняв нашу людську природу, людську історію, існування і смерть.

Це зробив Він для нашого спасіння як Месія, Спаситель і Господь. Він є творчим, обновлюючим, освячуючим і завершуючим джерелом і силою, бо Він є ідеальним прикладом морального життя і діяння для всіх членів свого Містичного Тіла, що прямують шляхом християнського життя до остаточного завершення у Божому Царстві та вічній Божій Родині. Містична єдність з Христом і наслідування Його допомагають Його містичним членам пізнати і здійснити у Святому Дусі моральні навчання святого Євангелія, а особливо Його закон любові Бога, людства і цілого творива.

Східнохристиянська духовність оперта також на вченні про Христа як Господа і Вседержителя, що є володарем історії всесвіту, паном історії спасіння, власником усього видимого і невидимого світу, як і центральною точкою, що об’єднує все Боже твориво.
… Для східних християн Святий Дух є тією динамічною силою, що порушує й оживляє цілий космос, цілу Церкву, а також кожну особу й істоту. Він є Господом животворящим, що подає природне й надприродне життя, тобто життя божественної благодаті. Він є Небесним Царем, утішителем, духом істини, добра і краси, а теж скарбницею благословення, що включає моральне і святе життя. Сім дарів Святого Духа ‑ це мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий (Гал. 5, 22-23). Дев’ять плодів Святого Духа – це любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віра, лагідність, поміркованість (див. 1 Кор. 12, 4-11). Тому життя у Святому Дусі є джерелом та основою морального, чесного і святого життя усіх право-славних, право-дійних, право-естетичних і право-містичних християн. Божественна дія Святого Духа об’являється нам як зов чи виклик, пересторога, скріплення, потішання або просвічення. Він відчиняє наші уми і наші серця для прийняття і розуміння Божого слова і приводить нас до молитовного навернення і розкаяння (Ді. 20, 40; Рим. 8, 28-30; 1 Кор. 14, 3), дає нам внутрішнє свідчення про те, що ми ‑ Божі діти (Рим. 8, 16; 1 Йо. 3, 19-24).

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriiduxu_1-prayer.jpgВершина релігійного і морального життя усіх православних християн – це молитва. Її можна окреслити як таїнственний дар і вияв любові Бога Отця через Сина у Святому Дусі. Це Божий заклик, що приходить до нас як надприродний клич у вірі, надії і любові. Це наша відповідь під впливом Божої благодаті, що розвивається в інтимний та особистий обмін з Триєдиним Богом та включає Його прославу, прохання і подяку.

Молитва ‑ це наша участь у внутрішньому житті, світлі і любові Пресвятої Трійці. Молитва підноситься від нас до Бога Отця, як до голови Божої Родини, і то через Сина і у Святому Дусі. Одним із класичних зразків східнохристиянської молитви є молитва священика перед читанням Євангелія у Святій Літургії. … У ній – вся духовна традиція християнського Сходу, поряд з ісихазмом, христоцентризмом і життям у Святому Дусі. Ось вона:

Засвіти в серцях наших, чоловіколюбче Владико, нетлінне світло Твого богопізнання і відкрий мисленні очі наші, щоб ми розуміли Твої євангельські проповідування. Вложи в нас страх блаженних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі. Бо ти єси просвічення душ і тілес наших, Христе Боже, і Тобі славу возсилаємо з безначальним Твоїм Отцем і пресвятим, і благим, і животворящим твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь. ...


о. д-р Петро Біланюк
(1932-1998),
відомий український богослов і вчений зі світовим ім’ям. Народився 1932 року в Заліщиках на Тернопільщині. Вивчав філософію і богослов’я в Монреальському університеті, в Папському Урбанському університеті в Римі та в Людвіґс-Максиміліан-університеті Мюнхена, де в 1961 році захистив докторську дисертацію з богослов’я. В 1972 році захистив другу докторську дисертацію з філософії в Українському вільному університеті. Написав близько 185 праць, у тому числі 12 книг. Писав українською, англійською, німецькою і латинською мовами. Деякі його праці з’явилися корейською і японською мовами.

* Публікується зі скороченнями за виданням о. Петро Біланюк. Божа істина, краса і любов. Проповіді, доповіді і розвідки. – Дрогобич: Відродження, 1995. – С. 64-72.


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     №1      богослов’я      духовність
( 6014 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити