Святі Ольга і Володимир: прагматичні політики чи українські апостоли? Друк


b_300_0_16777215_0___images_stories___.jpg

Чи не межує політичний розрахунок і по-людськи справедливий суд самодержавців із гріхом? Де проходить ця межа й чому руських князів Ольгу та Володимира зараховано до лику святих рівноапостольних, якщо за життя і владарювання вони були дітьми свого часу, жорстоких та складних політичних і соціальних обставин та викликів?

24 липня Церква відзначає День пам’яті блаженної княгині Ольги, а 28 – святого рівноапостольного князя Володимира Великого. Ким були ці правителі, яке їхнє місце у становленні християнства в Україні й у чому вони можуть бути взірцями для нас сьогодні спілкуємося з фахівцями й експертами кафедри богослов’я Українського католицького університету.


Петро САБАТ, доктор літургійного богослов’я, доцент кафедри богослов’я УКУ:

Одна з вимог й умов проголошення особи святою ‒ творення за її посередництвом чуд. Оскільки після смерті княгині Ольги на її гробі тривалий час не діялися чуда, то її не відразу Київська Церква причислила до лику святих. Попри відсутність чуд тіло княгині було нетлінним. Відомо, що вона померла 11 липня (за старим стилем) 969 року. Однак коли близько 1000 року князь Володимир Великий та Київський митрополит Леонтій переносили її мощі до Десятинної церкви, то через віконце труни можна було побачити тіло, яке зберігало свій первісний вигляд. Про це свідчать монах Яків і Нестор Літописець. Цікаво, що віра народу в заступництво княгині перед Богом була дуже великою одразу після її смерті. Про це свідчить поява зображень княгині Ольги в першій половині ХІ століття не тільки в Київській Русі, але і у Візантії. Здогадуємося, що саме тоді за її посередництвом починають здійснюватися перші чуда, оскільки у ХІІ ст. її ім’я вже наявне у списку святих Київської Церкви.

Батьки княгині Ольги, як зазначають майже всі дослідники, швидше за все були язичники, але виховали доньку чесною та порядною. Про її порядність розповідає церковне передання: коли одного разу молодий князь Ігор, прибувши із Києва, оглядав свої володіння, він зустрівся з молодою та дуже вродливою дівчиною Ольгою і хотів схилити її до гріха, але вона була не лише вродливою, а й розумною і цнотливою. Не боячись гніву молодого князя, вона нагадує йому про князівське достоїнство володаря та судді, який має бути світлим прикладом добрих справ для своїх підданих, а не навпаки. Присоромивши князя, молода Ольга дає йому мудрий урок і цим залишає назавжди пам’ять про себе в його серці. Коли настав час вибирати князеві Ігорю наречену, то жодна з київських дівчат не припала йому до серця. І тоді він згадав про зустріч з Ольгою та послав родича із завданням привезти красуню до Києва, щоби він міг одружитися з нею.

Відповідно до різних історичних джерел, Ольга була не лише дружиною, а й мудрою помічницею і порадницею князя. Після вбивства деревлянами Ігоря в 945 році княгиня хитро мстить їм та від імені сина Святослава княжить у Києві до 964 року. Важливу роль в управлінні державою відіграло прийняття християнства й особисте хрещення Ольги, яким вона сильно піднесла не тільки особистий авторитет, але й усієї Київської держави в очах Візантії та християнських правителів Західної Європи.

Княгиня Ольга, у святому хрещенні названа Оленою, як свідчать джерела, не лише з політичних мотивів прийняла християнство, але і з особистих переконань. Християнська віра сильно вплинула на її життя і з жорстокої та кровавої язичницької правительки перетворила на володарку-християнку не на слові, а на ділі. Вона робить багато діл милосердя для бідних, вдів і сиріт, а крім того, будує храми та монастирі. Навіть приймає заходи, щоб народ Київської Русі прийняв Христову віру, однак, беручи до уваги тодішні політичні обставини в державі, все ж не наважується на загальне хрещення своїх підданих. Вона старалася навернути свого сина Святослава на християнську віру і, незважаючи на те, що це їй не вдалося, він перестав переслідувати християн, а його син, завдяки її вихованню, здійснив акт Хрещення народу в 988 році, чого Ольга дуже хотіла упродовж всього життя. Доказом того, що княгиня насправді була ревною християнкою, є її заповіт, в якому вона просить, щоб її після смерті поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни.

У 1635 році митрополит Петро Могила, відбудовуючи невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої княгині Ольги. Там вони зберігалися до XVIII столітті, а опісля за наказом московського Святішого Синоду їх таємно переховано і місце перепоховання до сьогодні, на жаль, не відоме.

Князь Володимир також не був проголошений святим одразу після смерті. Причина цього може критися у:

  • способі його життя перед хрещенням (гучні забави, які він влаштовував для бояр; життя в достатках, що суперечило тогочасним уявленням про святість);
  • відсутності чуда після смерті;
  • спротиві митрополитів-греків офіційній канонізації.

На сьогодні немає одностайності серед вчених, коли відбулася канонізація князя. Існує щонайменше три різні версії. Оскільки писемні згадки про Володимира в літургійних текстах відсутні до 1240 року, то його канонізація до того часу неможлива. До встановлення свята в Церкві на честь святого Володимира спричинилася Невська битва, що відбулася 15 липня 1240 року, в якій князь Олександр здобув блискучу перемогу над шведами. Символічна дата, на яку припадає смерть Володимира Великого (за старим стилем) і перемога над військом противника, дала змогу розцінити результат битви як особливе заступництво покровителя Русі. Канонізація його відбулася в Новгороді за ініціативи князя Олександра. Із тогочасних літературних пам’яток перша літературна згадка про Володимира як святого міститься в Галицько-Волинському літописі й датується 1254 роком. Більш чітка інформація про це подана в «Житті Олександра Невського», вміщена в Лаврентіївському літописі під 1263 роком. На основі цих свідчень можна зробити висновок, що культ князя Володимира склався в перших десятиліттях після монголо-татарської навали 1240 року. Оскільки ні одна з версій канонізації не є остаточно переконливою, то дослідники дійшли висновку, що процес канонізації та церковного почитання князя був поетапним, а його формування впродовж історії зазнавало певних протиріч. Наприклад, хоча зарахування Володимира до лику святих відбулося не швидше другої половини XIII століття, але церковне почитання хрестителя Русі в тих чи тих формах існувало й раніше. Стимулом до церковної прослави послужила низка творів, написаних в XI столітті, які мала на меті ідеологічно осмислити життя та діяльність князя і його місце в національній та світовій історії. У цих творах Володимир постає не тільки великим державним правителем, але й апостолом Руської землі. Найбільшою його чеснотою прийнято вважати чесноту милостині, а впровадження християнства прирівняно до вчинку імператора Костянтина Великого. На вечірні свята Церква прославляє князя такими словами: «Словом і ділом уподібнився ти, славний Володимире, до великого Костянтина, який за християнської епохи народився, але довгі роки провів у поганстві. Ти ж від поган походив, однак полюбив Христа, який тебе полюбив. Відійшовши з радістю до Господа, не переставай благати за нас, що вшановуємо твою пам’ять».

Ставши київським князем у 980 році, Володимир спрямував свої зусилля на консолідацію племінних князівств довкола Києва. Тогочасна Русь ‒ це різні племена й народи, які дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які переважно були різними навіть у споріднених племен: різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші – й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить ілюзорною. Щоби виплекати могутню імперію (а саме такий намір мав Володимир), князь повинен був потрудитися над ідеологічним обґрунтуванням своїх політичних вчинків. Саме тому одним із перших його заходів після здобуття великокнязівського престолу було створення в Києві нового язичницького пантеону, що складався із шести ідолів ‒ верховних божеств шести головних східнослов’янських племен: полян, сіверян, деревлян, дреговичів, кривичів та ільменських словенів. Це були: Дажбог, Хорс, Перун, Стрибог, Сімаргл та Мокош. Отже, від часу перебування на Київському престолі до моменту хрещення князь Володимир запровадив язичницьку релігійну реформу, метою якої була консолідація руських земель під протекторатом Києва, та здійснив низку військових кампаній, результатом котрих стало розширення території держави й відкриття нових торговельних шляхів. Це спричинило економічне зростання держави через сплату данини підлеглих князівств, яку князь використав на її розбудову. Територія Київської Русі охоплювала понад 800 тисяч кілометрів. Це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія – найбільша держава тогочасної Європи.

Головною подією в житті Володимира Святославовича було його хрещення, що докорінно змінило життя великого князя і в майбутньому позначилося на всій його політичній та суспільній діяльності. Найперше потрібно зазначити, що він був ознайомлений із християнством з дитинства ‒ був внуком княгині Ольги-християнки і певний час виховувався під її опікою разом із братами Ярополком та Олегом. Окрім того, існує велика вірогідність, що його мати Малуша теж була християнкою.

Митрополит Київський Іларіон у «Слові про закон і благодать» пише, що навернення Володимира ‒ результат його самостійного пошуку Бога та благодаті Святого Духа. Найвірогідніше, що князя охрестив один із візантійських або варязьких священиків у Києві наприкінці 987 – на початку 988 року. Після хрещення його діяльність була зосереджена на християнізації Київської Русі. Водночас у 990 році він проводить також реформу місцевого управління. Наслідком якої стало те, що замість племінних князів у більшості земель були поставлені намісниками його сини. Вона була спрямована на ліквідацію місцевих династій і мала на меті перетворення Київської Русі на централізовану державу, очолену київським князем. Прийняття християнства пришвидшило процес будівництва. У Києві з’являються християнські храми, серед яких і Десятинна церква.

Для регулювання відносин між церковною та цивільною владою князь Володимир проголосив устав, в якому містився детальний описи прав Церкви, наданих їй цивільною владою Київської Русі, а також прав, що походять із природи Церкви як Божої інституції, оскільки після хрещення Русі при княжому дворі служили також люди, які не хотіли визнавати її права і владу.

Володимира поховали в Десятинній церкві, яку він побудував, у притворі святого Климента, де мармуровий гріб стояв поряд із гробом його дружини Анни. Мощі Володимира після нашестя монголо-татар перебували під уламками Десятинної церкви до першої половини XVII століття. Митрополит Петро Могила, відновлюючи Десятинну церкву, знайшов гріб князя і вийняв із нього мощі. Існує дві версії обставин цієї події. Одна з них опублікована у «Кратком описании» Києво-Печерської лаври Самуїла Міславського, відповідно до неї знайдення мощів датовано 1636 роком. Інша, більш поширена і колоритна, з Лаврського рукопису XVIII століття, вказує на рік 1632. На сьогодні голова князя перебуває у великій церкві Печерського монастиря, кисть руки ‒ в Софіївському соборі в Києві, одна щелепа ‒ в московському Успенському соборі.

Святкуючи пам’ять святого рівноапостольного великого князя Володимира, у хрещенні названого Василієм, просімо, щоби він випросив у Бога для нашої держави миру, спокою і благополуччя, позбавив від нападу інших народів, кровопролиття, міжусобиць, чвар та охороняв від граду смертоносних хвороб і всякого диявольського підступу. Це свято закликає нас так полюбити Бога, як його полюбив після хрещення князь Володимир.


Ігор ВАСИЛИШИН, доктор літургійного богослов’я, викладач кафедри богослов’я УКУ:

Ось і настав липень ‒ місяць святих українського народу, коли ми згадуємо наших улюблених святих, особливо Антонія Печерського, засновника Київської Лаври, мучеників Бориса і Гліба, але особливо вшановуємо просвітителів України – Володимира й Ольгу. Про них написано багато, але щороку під час святкування їхньої пам’яті появляються нові аспекти їхнього життя та ролі для нас.

Святих Володимира й Ольгу вважаємо рівними до апостолів, бо саме проповідь Євангеліє, яку вони запровадили, започаткувала зародження і поширення християнства на наших землях.

Ці князі не були простими людьми. Однак і не належали до єрархії Церкви. Князь Володимир не був ані священиком, ані ченцем. Ольга не була монахинею. На жаль, незважаючи на вчення Церкви про роль мирян, досі часто вважають, що святість життя, апостольство, проповідування Христа як словом, так і ділом – це прерогативи духовенства та ченців, а для простих людей все це не обов’язково.

Святі Володимир й Ольга просвітили наш народ світлом Христовим. У літургійних текстах, присвячених їхній пам’яті, наголошується як на ролі Божественної краси, так і на ролі Світла, того Світла, яким є Ісус Христос. Ці святі жили в поганському світі, серед людей, далеких від розуміння Бога і Його Заповідей. Понад тисячоліття минуло відтоді, але багато з нас досі живуть так, ніби Христос не прийшов. Загальновідомим є соціальне служіння святого князя Володимира нужденним та бідним, його любов до народу, а також навернення від багатоженства до християнського подружжя. Ольга також була доброю християнкою. Ці факти гідні наслідування. Найкраща данина пам’яті нашим просвітителям – це кожному з нас старатися вести справжнє християнське життя. Бути християнином, сином чи дочкою Світла, серед сучасних викликів темряви – це власне і вірність тій традиції, яку передавали нам наші предки протягом тисячоліття, і живе сучасне спілкування з ними через молитву й участь у богослужіннях. Саме чесніть у щоденному житті, справедливість, а найголовніше – любов до Бога і людей, повинні керувати всіма нашими щоденними діями та викликами. Щоби проста пересічна людина могла сказати: «Ось це справді праведник! Ось це святий чоловік!».

Часи княжої доби були дещо відмінними від наших. Якщо цар, князь чи цариця приймали християнство, то і весь народ, щоб не стати ворожим до монархів, робив те саме. Сьогодні кожен може вибирати: бути йому християнином, чи ні? Але і тоді, і тепер, були і є як формальні християни, так і ті, що справді стали відкритою книгою Євангелії для світу.

Текст тропаря святому князеві Володимиру порівнює його з євангельським купцем, який шукає цінної перли і знаходить цей неоціненний скарб – Христа, який уздоровлює Його від сліпоти душевної й тілесної. А у тропарі святій Ользі зазначено, що завдяки «крилам богорозуміння» вона «злетіла вище від видимого творіння». Роздумуючи над життям святих, ми починаємо розуміти, що свою місію у світі вони сповнили завдяки Христові, який діяв у них. Вони відкрилися Йому і пішли за Його покликом. І якщо ці наші покровителі такі прекрасні, то яким прекрасним тоді є сам Господь Ісус Христос!


Андрій ШКРАБ’ЮК, перекладач і дослідник літургійно-богословських текстів, УКУ:

Якщо загально подивитися на блаженну княгиню Ольгу і святого князя Володимира Великого, то вони, на мою думку, вже давно не можуть бути зразками для нашої епохи. Як ними більше не можуть бути владики Римської імперії ‒ правитель IV століття Костянтин і його матір Єлена. Чому? По-перше, хоч усі ці святі є в церковному календарі й ми їх вшановуємо, однак вони не можуть бути однаково актуальними для кожного з нас. Не можна говорити про те, що ми вшановуємо всіх святих однаково. У кожної людини, коли вона глибше входить у Церкву і починає пізнавати житія святих, так чи так виникає співзвучність з якимось конкретним святим, але не з усіма. Коли в молитві ми спілкуємося зі святими чи просто роздумуємо над їхнім життям, то наші переживання можуть бути варіативними: одні святі нам близькі, а інші, як зорі в небі, космічно від нас далекі, й відчуваємо, що не пішли би шляхом тих людей. Конкретний святий може бути актуальним для конкретного мене, бо тільки конкретна особа може перейнятися чиїмось житієм.

По-друге, рівноапостольні Володимир та Ольга вже не можуть бути актуальними ще й тому, що вони, як і Костянтин та Єлена чи, наприклад, святий Стефан, святитель і просвітитель Угорщини, або якісь інші святі, які були засновниками християнства в конкретній державі, жили в іншу епоху, жили в епоху патріархального колективізму в суспільстві. Що означає патріархальний колективізм? Це коли приймається на віру як повна святиня все, що говорить голова роду, його старійшина, і ти не маєш права на власну думку та вибір. Князь Володимир і княгиня Ольга – це святі, що жили в таку епоху й, будучи князями, умовно кажучи, були патріархами, визначниками політики, щодо якої люди не могли мати жодних сумнівів, бо цілковито залежали від правителів: що сказав князь, як він постановив, так воно і буде. Тому обоє були глибоко занурені в політику. На їхніх руках багато крові, як і на святому імператорові Костянтині, який вів численні війни і хоча скликав І Вселенський собор, сам не хотів навіть хрещення прийняти, а охрестився вже аж на порозі смерті. Добре відомо, як вчинила княгиня Ольга із древлянами, коли зробила їм мікрогеноцид. Вона наклала на столицю древлян данину у три голуби й три горобці від кожного двору, після чого наказала своїм дружинникам відпустити птахів додому і навчила, як правильно їх підпалити, щоби вони встигли долетіти. Коли люди втікали від пожежі, їх убивали або брали в полон.

Князь Володимир у духовному житті теж пройшов через багато перипетій. Він метався між різними вірами. Про це свідчить не тільки знаменита легенда, як Володимир Великий посилав послів у різні країни світу, аби вивідати, де і як релігія функціонує на користь міцності та сили держави, але й той факт, що Володимир Великий відновив пантеон язичницьких богів, думаючи, що утвердить спільну релігію для всієї Русі. Так само знаємо, що тому, хто очолював у княжі часи державу, було практично неможливо не бути воїном. А що означає бути воїном? Це – бути жорстоким, бути, як тепер говорять, «мачо», який в бою вправно вимахує мечем, має воїнську звитягу.

У цьому сенсі Ольга і Володимир для сучасного суспільства аж ніяк не можуть бути взірцями. Я сумніваюся, що таких людей тепер би проголосили святими. Із такою кількістю крові на руках і метань сьогодні не могли б канонізувати.

Ми живемо в особистісному суспільстві, коли кожна людина ‒ посол до різних релігій і вибирає собі, в що вона віритиме. Як Володимир колись висилав послів, так тепер і ми робимо. Кожен із нас є мікрокосмосом й сам для себе може обрати, що йому більше подобається. Ми вже не живемо в такому суспільстві, де можна було б обрати одну віру для всіх. Наприклад, хоч у Галичині більшість населення себе ідентифікує з Греко-Католицькою Церквою, це не означає, що всі належать тільки до цієї Церкви. Тут є і православні, і римо-католики, і протестанти. Епоха єдиної для всіх віри вже закінчилася. Це – інший час, інша ментальність, інша концепція суспільства. Ми живемо не лише у величезній часовій віддалі від рівноапостольних Володимира та Ольги, а й у величезній психологічній віддалі, в якій вони нам не можуть нічим допомогти. Але вони є своєрідними символами для України. Ніхто вже не задумується тепер над усіма кривавими моментами їхнього життя, зазвичай, люди сприймають цих святих, як своєрідний образок, певну мозаїку, не дуже роздумуючи над тим, що ті робили.

Хотів би звернути увагу, що бути святим не завжди означає прожити життя без гріха, святою може бути людина, яка виконала якусь важливу місію на користь прослави ім’я Господа, покладену на неї самим Богом.

Якісь моменти з життя княгині та князя можуть бути для нас християн дуже повчальними. Уявімо, що ми відкриваємо «Повість временних літ» і читаємо їхні житія. Чи можемо ми щось для себе взяти? Загально – ні, але в деталях – можемо.

Наприклад, перше таке локальне повчання ‒ особистісна трагедія Ольги як жінки і матері: як жінки, що втратила чоловіка, за що мстила древлянам, і матері-християнки, сином якої є поганин. Хоч науковці не довели на 100%, що Ольга була християнкою, але якщо княгиня справді просвітилася вірою, то її доля була дуже трагічною: жінка одержала тяжку відплату за свою помсту древлянам, коли втратила сина для віри.

У випадку із князем Володимиром локально повчальним для сучасної епохи може бути аспект політичного розрахунку: він приймав віру, щоби зробити свою державу ще сильнішою. Можливо, в якомусь такому прагматичному сенсі це теж могло би бути життєвим прикладом і повчанням: треба добре обирати, коли ти з чогось можеш мати життєву силу і розквіт у чомусь. Тому що, згідно з християнським поглядом про людину, кожен із нас князює над власним мікроскопічним світом. Маленька частина нашого світу нам підвладна: ми володіємо певною кількістю речей, управляємо стосунками з людьми, можемо з кимось поспілкуватися, а з кимось ‒ посваритися. Ми князі свого майбутнього. Можемо його зіпсувати, а можемо, як князь Володимир, послати мисленнєвих послів у різні кінці думки і зробити правильний вибір: а може мені математикою займатися? А може журналістикою? А може мене цікавить материнство і більше ніщо? Тобто ми теж є князями, які посилають послів у різні виміри життєвого простору й обираємо, що для нас краще. Ще можна нас порівняти з купцями, що шукають добрих перлин, як князь Київської Русі Володимир, тим більше, що ми живемо в час вибору. Для багатьох було б добрим прикладом, що князь після того, як прийняв християнство, позбувся гарему. Як поганський володар він мав багато жінок, але коли одружився з візантійською князівною Анною, то позбувся його. Це не має обов’язково означати, що в нас є гареми, яких треба позбуватися, а може також бути образом, який я посмію собі продовжити в дуже гарній християнській традиції алегорій, наприклад, образом наших непотрібних пристрастей. Треба зосередитися на чомусь одному, головному, зосередитися на одній жінці. Кожен християнин, якщо хоче жити християнським життям, має відсікти від себе всі вузи, які зв’язують його з чимось зайвим, із розгульним життям. Гарем чоловікові треба обслужити. Він забирає дуже багато чоловічих сил. А коли ти стільки сил віддаєш, то в тебе нема їх на головне. Ти ніби володієш великою кількістю жінок і насолод, але вони тебе поневолюють та роблять рабом. Треба шукати щось одне, головне. Як Володимир залишив собі одну жінку після прийняття християнства, так і ми оберімо собі щось одне в нашому житті – найважливіше.

Розмовляла Марія ВСЯКА



Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     духовність      постаті      історія
( 2364 переглядів )
 

Коментарі  

 
+2 #2 Футуролог 25.08.2015 15:55
Ось тут озвучені, як на мене, досить цікаві роздуми щодо значення постаті св. князя Володимира в контекті всієї української минувшини та цілої Історії спасіння загалом. А особливо в осмисленні деяких біблійно-пророчих візій (потрактувань) і, зокрема, з погляду на (доволі правдоподібну) роль і місію України та її різноконфесійно го Божого люду в певній есхатологічній перспективі довколишнього світу:
http://kyrios.org.ua/spirituality/svyato/2014-28-lipnja-volodimira-velikogo-rivnoapostolnogo-knjazja-kiyivskogo.html
Цитувати
 
 
+3 #1 Марія 24.07.2015 14:28
Кожен експерт відкриває новий вимір бачення життя, діяльності та значення для нас сьогодні рівноапостольни х свв. Ольги та Володимира. Прочитавши один коментар, приходиш до домки, що все важливе вже сказано і більше немає чого додавати. Але це омана! Тому що, коли починаєш читати роздуми іншого експерта, торкаєшся абсолютно нових граней питання. Дуже сильно змушують призадуматися фрази: "Я сумніваюся, що таких людей тепер би проголосили святими. Із такою кількістю крові на руках і метань сьогодні не могли б канонізувати", - та: "Святих Володимира й Ольгу вважаємо рівними до апостолів, бо саме проповідь Євангеліє, яку вони запровадили, започаткувала зародження і поширення християнства на наших землях". Експерти допомагають нам краще усвідомити питання святості, доносячи, що бути святим - це не означає прожити життя без гріха, святою може бути людина, яка виконала якусь важливу місію на користь прослави ім’я Господа, покладену на неї самим Богом.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити