Я і Христос Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_hodene-voda-1.jpgУ своїй Архиєрейській молитві, Ісус Христос висловив таке прохання до Отця: «… щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Йо. 17, 21). Ці слова наштовхують на висновок, що між людиною і Богом може існувати такий зв’язок, який існує між Христом і Отцем, а вони, разом із Святим Духом, настільки об’єднані, що будучи трьома особами, творять одного Бога. До такого висновку схиляють й інші слова Ісуса Христа: «Я виноградина, ви – гілки, − сказав він. − Хто перебуває в мені, а я в ньому – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5).

Отож, для християнина проблема єдності з Ісусом Христом чи не найважливіша. Без цієї єдності людське життя втрачає сенс. І хоч це виглядає парадоксально, все ж таки, будучи різними особами, людина і Христос, у духовному плані цього явища, можуть бути чимось «одним цілим». З одного боку, це видається духовним монізмом, де все зводиться до Одного, і не зрозуміло, що є цим Одним: Бог чи Людина? Але, з іншого боку, проаналізувавши, яку єдність мав на увазі Ісус Христос, виглядає, що одне ціле з Богом, що не має на меті затерти індивідуальність тієї чи тієї людини.

Єдність усіх людей з Ісусом Христом, чи не найкраще висвітлив ап. Павло в ідеї «Містичного тіла Христа»: «Так само, як тіло є одне, хоч і багато має частин, і всі частини тіла, хоч є їх і багато, становлять одне тіло, так і Христос. … Тіло бо складається не з однієї тільки частини, а з багатьох. Коли б нога сказала: “Я не рука, отже не входжу у склад тіла”, – то хіба через те не належала б до тіла? І коли б вухо сказало: “Я не око, отже не входжу у склад тіла”, – то хіба через те воно не належало б до тіла? Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? … Тепер же частин у тілі є багато, але одне лиш тіло. … Ви ж – Христове тіло, і його частини кожний зокрема» (1 Кор. 12, 12–27).

У цій теорії єдності показано наскільки унікально врегульовані відносини Бога та людини. Якщо визнавати, що Бог існує, то людина від природи повинна Його вшановувати і покланятися Йому. А тут ми бачимо наскільки Христос шанує людину і, замість поклоніння Йому, пропонує зовсім інші відносини. Ап. Павло, говорячи про Містичне Тіло, навіть зазначив, що: «частини тіла, які слабшими здаються, є найпотрібніші; … Бог так уклав тіло, що дав більше чести менш важливим частинам тіла, щоб не було роздору в тілі, але щоб його частини дбали однаково одна про одну. І як страждає одна частина, страждають усі з нею; і як одна частина тіла у славі, радіють з нею усі інші» (1 Кор. 12, 22–26).

Якщо проаналізувати прихід Ісуса Христа, Його діяльність, як специфічність Божества, то можна зауважити, що Його завданням було, наче б то, утворити саме це: «одне ціле» між Богом і людиною.

Відповідно до вчення Церкви, народившись як людина, Христос – Друга Особа Пресвятої Трійці – поєднав у собі дві природи: Божу і людську. Цим, залишаючись Богом, зблизився з людиною, сам ставши людиною. У цьому поєднанні можна добачити ціль – зблизити людину з Богом.

Щоправда, подвійна природа Ісуса Христа піддавалася сумнівам і критиці в історії творення церковних догматів віри. Зокрема варто згадати IV Вселенський cобор, що відбувся в 451 р. у Халкедоні, з приводу т.зв. монофізицтва.

Монофізицтво, як христологічна доктрина, виникла в V ст. і постулювала наявність лише однієї Божественної природи в Ісусі Христі, відкидаючи Його досконалу людськість. Іншими словами, монофізитство сповідувало, що Христос – Бог, але не людина. Його людський вигляд трактували примарним, оманливим.

Засновником монофізитства вважають Євтихія (378–454) − ігумена одного з константинопольських монастирів. Євтихій висловлював суть своєї віри так: «Я сповідую, що Господь наш складався з двох природ до з’єднання, а після з’єднання сповідую одну природу». Сенс такого сповідання Євтихія полягав у тому, що Христос, будучи єдиносущним з Отцем у Божестві, не визнавався єдиносущним у людськості з людьми. Євтихію приписують думку, що людська природа Христа, прийнята від Матері, розчинилася у природі Божества, як крапля меду в океані, і втратила своє буття.

Однак на Халкедонському соборі учасники проголосили таке офіційне вчення Церкви:

«Услід за Отцями Церкви ми одноголосно вчимо визнавати Одного й Того ж Самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, однаково досконалого в божестві і однаково досконалого у людській природі, правдивого Бога й правдиву Людину; Того ж, що має розумну душу і тіло, єдиносущного з Отцем у Божестві, єдиносущного з нами у людській природі, Який “у всьому подібний до нас, крім гріха” (Євр. 4, 15); родженого від Отця перед усіма віками по Божестві і в ці останні дні, Він же народився задля нас і задля нашого спасіння, по людському порядку, від Діви Богородиці.

Одного і Того Самого Христа, Господа, Сина Єдинородного, ми повинні визнати у двох природах, без змішування, без змін, без розділення й без відділення. Відмінність двох природ зовсім не скасовується їхнім поєднанням, а радше властивості кожної зберігаються й об’єднуються в одній особі, в одній іпостасі».

Звичайно, люди, які впродовж історії намагалися пізнати справжній образ Ісуса Христа, знаходили підстави для своїх тверджень, які суперечили істині про Бога.

У більшості випадків людини пізнають одного і того ж Христа по-своєму. «Христос, − як писав апостол Павло, – учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). Але судження про Нього в кожної людини особисті й неодноразово суперечать одне одному.

Якщо пізнавати Ісуса Христа на власному досвіді, то в собі можна також спостерегти своєрідне роздвоєння. Здавалось би, людина одна, цілеспрямована, але інколи здається, що в одній і тій самій людині живуть дві сили, чи дві природи. Таке роздвоєння, на основі власного досвіду, описав вже часто згадуваний тут ап. Павло в одному із послань: «Що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. … Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. … Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7, 15–23).

Звісно, таке роздвоєння в людині не можна порівняти з подвійною природою Ісуса Христа, але все ж таки в одній людині є подвійне прагнення: добра і зла. І хоч Ісус Христос не мав прагнення зла, але цілком допустимо, що Він прагнув чогось як Бог і як людина, бо мав у собі Божу і людську природу. Тут варто згадати про несторіанство, яке було засуджене на Ефезькому соборі у 431 р. Головний богословський принцип несторіанства в тому, що воно визнає повну симетрію богочоловіка Христа: в одній особі Ісуса Христа від зачаття незлитно поєднані дві природи – Бога і людини. Однак воля в несторіанстві вважається ознакою особи, а не природи. Тому тут визнають одну волю Христа, яка складається з двох складових: божественної та людської.

У цій течії, що зберігала елементи античного раціоналізму, предметом критики було християнське поняття «боголюдини». Згідно з Несторієм, якого традиційно вважають засновником несторіанства, Діва Марія народила людину, яка згодом, подолавши людську слабкість, піднеслася до Сина Божого (Месії). В Ісусі Христі людське і божественне начала перебувають лише у відносному поєднанні, ніколи цілковито не зливаючись. Тоді, як ортодоксальне віровчення наголошувало на єдності людського і божественного.

Згідно зі вченням Церкви: «Суб’єктом людської природи Христа є тільки Божественна Особа Сина Божого, Який її прийняв і зробив Своєю від часу Свого зачаття». Тому Марія, як проголошено на Соборі в Ефесі: «…є Матір’ю Божою не тому, що Слово Боже (Христос) взяло від неї Свою Божу природу, а тому, що Слово поєднане іпостасно зі святим тілом, наділеним розумною душею, яке народилося від неї, – кажемо, що Слово народилося “у плоті”».

А на VI Вселенському соборі Церква визнала, що Ісус Христос посідає дві волі і дві природи: Божу й людську. Так, будучи вже Воплоченим, бажав по-людськи того, що вирішив по-божому з Отцем і Святим Духом, з якими, як Бог, творить Пресвяту Трійцю. Людська воля Христа йде за Його Божественною волею, ні в чому їй не опираючись і не суперечачи, а радше підпорядковуючись.

У цих історичних дискусіях і догмах Церкви бачимо, наскільки глибока таємниця єдності між Богом і людиною. Ісус Христос, насамперед у собі, поєднав божественне й людське, до того ж так, що «залишився Тим, Ким був, і прийняв те, чим не був». Іншими словами, Христос не став частково Богом, а частково людиною, або результатом якогось змішання божественного з людським. Він став правдивою людиною, залишаючись правдивим Богом.

Однак, крім того, що Христос сам став Богочоловіком, можна спостерегти, що в цьому Він намагався і намагається об’єднати всіх людей і кожного зокрема. Щоб кожен став частиною Містичного Тіла Ісуса Христа, не втрачаючи при цьому своєї особистості та ідентичності, подібно як не затерлася Божественна природа Божого Сина, коли Він став людиною.

Сам процес поєднання Ісуса Христа з кожною людиною, так би мовити, «вже відбувся і ще не закінчився». «Відкупленням» Христос дав можливість кожній людині взяти участь у Його боголюдстві, але ще не кожна людина повністю використала цю можливість. Дехто ще й не почав її використовувати. У християнстві цей процес називається «спасінням». А «спасіння», згідно з цим же християнством, довірене свободі людини; воно «міститься у крихкій посудині людської свободи». Наскільки людина захоче, настільки стане одним цілим із Христом.

Були в історії такі люди, які доходили до подиву гідної єдності з Христом. Ця єдність виражена, для прикладу, в таких ось словах: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20).

Тут важливо звернути увагу на те, що до такої єдності з Христом, можна дійти лише провадячи відповідний спосіб життя. У наведених словах цей спосіб виражений у вислові «живу вірою». Йдеться не про формальну приналежність до Містичного Тіла, а про живу участь у ньому − таку, яку в будь-якому тілі відіграє та чи та його частина.

Сам Ісус Христос сказав таку мудрість: «Ніхто не пришиває латки з нової тканини до старої одежі, бо латка в одежині збіжиться, і діра стане гірша» (Мт. 9, 16). У цих словах можна побачити принцип єдності між Христом і людиною. Щоб єдність між ними заіснувала, вони мусять бути більш-менш подібними в духовному плані. Не може мати чогось спільного з Христом людина, яка бодай якось не уподібнилася до Нього. І це не так вимога, як закономірність. Оскільки дірка у старій одежі, про яку говорить мудрості, не може мати постійну спільність з латкою із нової одежі, так і людина, яка не уподібнилася у світогляді до Ісуса Христа, не може мати з Ним тривалу єдність.

Тут напрошується ще один висновок про єдність між Богом і людиною. Його можна схарактеризувати словами св. Атанасія: «Син Божий став людиною, щоб ми стали Богом». Або словами св. Томи Аквінського: «Єдинородний Син Божий, бажаючи, щоб ми були учасниками Його Божества, прийняв нашу природу, щоби, ставши людиною, зробити людей богами».

Як би там не було, євангелист Іван передав нам слова самого Ісуса Христа про Його ставлення до своїх учнів: «Ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15, 13–15).

Усвідомлюючи, що це сказав Бог-Христос, залишається лише сповнитись подивом і вдячністю за таку можливість для людини. Мабуть, у жодній іншій релігії не пропонують таких стосунків між Богом і людиною. До того ж моральність, яка зазвичай у релігіях є вимогою, у християнстві показано на іншому рівні. Христос закликає людину провадити моральний спосіб життя не тому, що Він Бог і має на це право, і не тому, що Йому належиться поклоніння. Він закликає людину до моральності, бо хоче для неї кращого майбутнього – хоче зробити її богом.

Важко тут не ствердити, що якщо хтось є християнином не лише формально, а й духовно, то за нього можна лише порадіти.


Олеся Рибакова 

Tеги:

Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     есей
( 4948 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити