Церква, культура й «логіка супермаркету»: український контекст Друк

ddddddd.jpg«Більшість європейців Бога не потребують», – такий песимістичний висновок робить голландський богослов Антон Хаутепен після аналізу секуляризаційних процесів, які, починаючи 1965 р., спричинили в Західній Європі масовий відхід від традиційних християнських Церков [5, 57].

На перший погляд, західноєвропейський досвід не мав би стосуватися українських реалій, де інтенсивність релігійного життя і надалі залишатиметься беззмінно активною (така, принаймні, думка усталена серед українців), продовжуючи позитивну динаміку розвитку українських Церков, разом із розбудовою інститутів релігійної освіти та заснуванням богословських кафедр у державних університетах. З іншого боку, окремі процеси в суспільстві виявляють, якщо не симптоми кризи, то принаймні ознаки спаду динаміки зростання кількості релігійних громад передовсім традиційних для України Церков. Адже на зміну загальному піднесенню та ейфорії завжди спочатку приходить доба відносної стабільності, а відтак кризове згасання енергії первісного запалу, яке закінчується вичерпанням творчої ініціативи й ресурсів.


Глобалізація і мультикультуралізм

На сьогодні чи не найголовніший виклик, зокрема і для України, – це процес глобалізації, що зростає. Наприкінці минулого століття ще можна було символічно ділити Європу в релігійному сенсі на: Західну, де спостерігається серйозна криза християнського світогляду, що сформував феномен європейської цивілізації і всього, що з ним пов’язане; і Східну, в якій після доби атеїзму відбувалося релігійне піднесення, повернення до християнських цінностей. Але у ХХІ ст., початком якого, на думку деяких фахівців, треба вважати 1993 р. (рік масштабного поширення Інтернету), таке співставлення все менш актуальне. Що густішими стають «глобальне павутиння» та мережа мобільних комунікацій, то прозорішими видаються цивілізаційні кордони й одноманітнішою культура, аж до повного зникнення будь-яких відмінностей між її різними репрезентантами. Адже саме поняття культури можливе лише за умови існування багатьох культур, що немає нічого спільного з «мульткультуралізмом» як ідеологією, котра, позірно закликаючи до толерантного співжиття різні культури в межах одного суспільного утворення, в підступний спосіб реалізує політику повного знищення будь-якої культури, передовсім основаної на християнських цінностях культури європейської.

У зв’язку з останніми подіями, пов’язаними з т. зв. «сирійськими біженцями», почастішала критика на адресу європейської «політики мультикультуралізму», разом із заявами про її повний провал. Попри великі зусилля і ресурси в європейських державах все частіше бачимо випадками неможливості інтегрувати у своє середовище вихідців з інших, переважно мусульманських, країн. Великі європейські мегаполіси вже давно прикрашають екзотичні мусульманські квартали (на кшталт т. зв. «Лондоністану» у столиці Великобританії), які формують свій автономний релігійно-культурний стиль життя, показово демонструючи зневагу до всього, що ми звикли називати «європейськими цінностями». У середовищі європейських інтелектуалів наростає песимізм і непевність щодо майбутнього Європи та її ідентичності. Один із найпопулярніших сучасних французьких письменників Мішель Уельбек – відомий критикою розвитку західного суспільства і прогнозами про його абсолютну приреченість – в останньому романі «Покора» (2015) описує ситуацію професора Сорбони, який опиняється перед складним вибором: прийняти іслам або полишити викладацьку діяльність та піти на пенсію, позаяк у Франції «демократичним шляхом» прийшли до влади мусульмани, а шейхи Саудівської Аравії своїми капіталовкладеннями вже давно визначають напрям інтелектуального життя Паризького університету [4]. У статті «Життя як супермаркет» М. Уельбек докоряє сучасному християнству, що «майстерно ухиляється» від поєднання палкої віри з надією на причетність до абсолютного буття, попри те, що порівняно з посланнями апостола Павла вся антична культура виглядає млявою й блідою [3].

Але що може мати спільного досвід Франції, яка в особі президента Жака Ширака виступила з ініціативою вилучити з Конституції об’єднаної Європи покликання на християнський спадок із метою створення комфортних умов для представників інших культур (найперше з ісламських країн), із досвідом незалежної України, в якій майже всі президенти демонстрували свою відданість Православній Церкві (принаймні зовнішньо) та толерантність у ставленні до інших традиційних українських Церков?


Логіка супермаркету та щоденні практики

Релігійна активність життя людини залежить від її буденного життя та щоденних практик. У суспільстві, де переважає аграрна культура, людина була цілком залежна від сил природи, а заразом і від того, хто був понад природними стихіями – від Бога-Творця. Євангельські притчі про сіяча, загублену вівцю або аналогії-порівняння Христа й виноградної лози побудовані саме на досвіді щоденного життя, завдяки чому їх легко сприймали слухачі. Натомість у щоденних практиках індустріального суспільства причинно-наслідковий зв’язок настільки очевидний, що більше не потребує додаткових покликань на існування таємної невидимої сили за лаштунками природних процесів. Якщо в часи Наполеона відомий математик й астроном Лаплас був радше винятком, вважаючи Творця «непотрібною гіпотезою» для пояснення «небесної механіки», то в часи індустріального суспільства це вже належить до категорії очевидного, яке всотують із шкільною програмою вивчення природничих дисциплін на кшталт фізики, хімії, біології тощо. Але навіть за таких умов незайманим залишився простір одвічних прагнень до досконалості, що не позбавляв людський дух – принаймні на інтуїтивному рівні – відчуття причетності до Великої Таємниці.

Однак у постіндустріальному споживацькому суспільстві вольовий імпульс інтуїтивного відчуття причетності потрапляє в тенета «логіки супермаркету», внаслідок чого, зазначає М. Уельбек, людина більше не може бути «людиною єдиної волі, єдиного бажання», бо всі її бажання розпорошені під зовнішнім тиском інформації та рекламних пропозицій, де вже ніщо не нагадує «про ту стихійну, незламну силу, яка завзято прагне до здійснення», себто те, що ми розуміємо під словом «воля». Перебуваючи у створеній ілюзії «постійної зміни життєвих категорій», сучасна західна людина, на переконання М. Уельбека, вже не здатна самостійно мислити так, як мислила ще 10 років тому, оскільки не здатна вдовольнити те, що колись належало до її щоденної практики, яку французький письменник образно називає «смиренним проханням розкритої книги».


Симптом відходу інтелектуалів

Попри те, що в очах пересічного українця та західноєвропейського туриста Україна все ще залишається фортпостом християнських цінностей, висловлений французьким письменником песимізм тепер, на жаль, вже без вагань можемо застосувати й до європейського простору, який все ще прийнято називати «східним». Відомий російський філолог-бібліст Андрій Десницький нещодавно опублікував невеличку статтю «Втеча із церкви», в якій констатує тенденцію відходу інтелектуалів (автор вживає термін «інтелігенція», який є класово-тенденційним, тому його свідомо змінюємо на «інтелектуали») з Російської Православної Церкви (РПЦ) [1]. Йдеться про «тихий відхід» тих, які свого часу працювали в церковних структурах, можливо, навіть були священиками, тобто тих, які на запитання про віровизнання чітко декларували належність до РПЦ. Декотрі з них обирають храми інших конфесії й релігійних спільнот, але є й такі, яких, за визначенням А. Десницького, відтепер побачиш лише «вдома за читанням хорошої книги». Мова про категорію мислячих людей, які свого часу обрали життя у Православній Церкві як альтернативний світ до нудної радянської пропаганди чи дикого капіталізму, а згодом були змушені констатувати, що і там все частіше говорять мовою «ідеологічних директив або чистого бізнесу, не надто звертаючи увагу на людей, які не здатні поділитися з єрархами політичною владою або значним капіталом». Зазвичай церковна статистика, як зазначає російський вчений, відхід таких людей не зауважує, позаяк вони майже не впливають на бюджет релігійної громади. Парафіяльний касир фіксує лише зменшення надходжень від впливових у суспільстві бізнесменів-доброчинців.

На початках, продовжує А. Десницький, він трактував Православну Церкву як спільноту «церковних бабусь та інтелектуалів», в якій перші зберігали традицію, другі – творчо продукували нове. Однак, підсумовує бібліст, у світлі нових тенденцій він змушений відкоригувати своє визначення: «Тепер це радше церква бабусь, функціонерів та активістів». У найновішій статті «Задачник на ХХІ століття для російський православних» описує процес чвертьвікового «церковного відродження», який, вважає А. Десницький, був надто зосереджений на зовнішні форми: «Ми будували цегляні стіни, а треба було створювати інститути. Ми організовували молебні, а треба було займатися просвітою. Ми перевидавали старі книги, а треба було відповідати на нові виклики часу. Ми переконували державу у своїй потрібності та корисності для неї, а треба було вибудовувати діалог із суспільством. Ми здобували владу, а треба було – довіру. Ми збирали скарби на землі й назбирали їх надто багато» [2].


Рефлексії на тлі війни й великого ювілею

Безумовно, українська ситуація відрізняється і від російського контексту, поготів на тлі нещодавнього Майдану та воєнного протистояння з Росією. Андрій Десницький говорить про розгубленість і розчарування тих, хто у 80-х роках минулого століття прийшли у Православну Церкву в пошуках глибини духовної, а тепер довкола себе чують «набридливе патякання про православний русcкій мір». Але саме на цьому тлі особливо виразними стають українські проблеми: коли йдеться про духовну літературу та християнські інформаційні ресурси – український вірянин досі черпає знання переважно з російського інтелектуального й духовного середовища. Якщо ж російський вчений-бібліст А. Десницький (як вчений він, без сумніву, говорить із почуттям відповідальності науковця) свідчить про синдром втечі інтелектуалів із церкви, яка у своєму розпорядженні має такі потужні інформаційні ресурси, як bogoslov.ru та pravmir.ru, видавництва Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету чи Біблійно-богословського інституту св. апостола Андрія, якою ж тоді має бути ситуація в українському церковному просторі? Адже саме довкола таких ресурсів і видавництв групуються віряни-інтелектуали, а їхня наявність чи відсутність дає можливість діагностувати, а водночас запобігти поглибленню кризи й уникнути тих викликів, перед якими тепер опинилася Західна Європа.

Цього року в Україні відзначають 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького. Якщо говорити про інтелектуальний внесок у цю подію, то він більш ніж скромний. Ювілей великого митрополита – це радше виклик, що спонукає зробити серйозні висновки не лише в УГКЦ, але й загалом в українському релігійно-духовному просторі. Якщо найближчим часом в наших Церквах не виникне почуття пошани й опіки над тими, хто ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги», себто до вірян-інтелектуалів, то найближчим часом доведеться мати справу з «гібридною дехристиянізацією». Тобто такою «дехристиянізацією», яка не вимагатиме законодавчого затвердження європейських положень про світську державу, релігійну толерантність і політику мультикультуралізму: віряни поряд із недільним богослужінням поступово й добровільно надаватимуть перевагу вікенд-поклонінню маркетинговій пропозиції приміського супермаркету «три в одному» (шопінг + басейн або ковзанка + 4Dкінозал). Дуже швидко з’явиться (чи вже є) видресироване «логікою супермаркету» покоління без волі з мультирозпорошеними споживацькими бажаннями. Як свідчить західноєвропейський досвід, серйозні проблеми виникають тоді, коли в такі середовища приходять мусульмани зі своєю релігійною переконаністю та нерозпорошеним вольовим поривом.


о. Олег ГІРНИК

Фото Günter Tauchner — El Mac tauchner.tumblr.com

Література

  1. Десницкий Андрей. Побег из церкви // http://www.gazeta.ru/comments/column/desnitsky/7657745.shtml.
  2. Десницкий Андрей. Задачник на ХХІ век для русских православных // http://www.pravmir.ru/zadachnik-na-xxi-vek-dlya-russkih-pravoslavnyih/
  3. Уельбек Мішель. Життя як супермаркет // http://molotoff.info/texts/28-2009-09-16-18-51-14/5665-mishel-uelbek-zhittja-jak-supermarket.html.
  4. Уельбек Мішель. Покора. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015.
  5. Хаутепен Антон. Бог открытый вопрос. Богословские перспективы современной культуры. – Москва: ББИ, 2008.

Рейтинг статті

( 11 голосів )
Теги:
( 1562 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #4 Тлумач 27.11.2015 07:35
Р.Р.S. Про те, як деколи в "політкоректній" і "мультикультурно "-антихристиянськ ій Європі її т. зв. "ювенальна юстиція" вчиняє, приміром, супроти багатодітних християнських сімей, можна ознайомитися, зокрема, отут:
http://www.invictory.com/news/story-59917.html
Цитувати
 
 
+1 #3 Тлумач 26.11.2015 08:03
Р.S. Звичайно, демонічна ґей-збоченська мафія - це далеко не єдина злобно-нечестива сила, що, по суті, править бал і домінує у сучасній Європі. Європі, що так легковажно і безвідповідальн о відмовляється від своїх християнських коренів, власної християнської ідентичності, моралі і культури.
І от до всього цього нині додається й іраціональна влада СТРАХУ й, насамперед, перед смертоносним тероризмом. :eek: Воістину так виходить, що наразі переживаємо оту саму - есхатологічну добу!
Цитувати
 
 
+1 #2 Тлумач 26.11.2015 07:30
Судячи з усього, у т. ч. цьому є і деякі біблійні підтвердження, Боже Провидіння приготувало для України та її Божого люду дещо іншу місію і долю.
А саме: знову принести нині ситій і благополучній Європі, що наразі, у наш (уже, дуже схоже) останній, завершальний період Історії спасіння, потрапила під жорсткий - демонічний диктат ґей-збоченської мафії, Христове Євангеліє. Як, до речі, і тій, переважно авторитарній, частині пострадянських обширів, що проcтягається на Північ і Схід від України. А також у південному напрямку - у близькосхідний регіон, включаючи неодмінно і Святу Землю. :-)
Цитувати
 
 
+1 #1 Читач 25.11.2015 19:07
Жадібність і страх - головні гальма розвитку. Як бачимо, жадібність вже стала причиною проблем в Україні. Коли ж її підсилить страх - Європу доженемо швидко :sad:
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити