«Двері, котрі насправді є…». Віра й культура в пошуках причетності |
Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції). З іншого боку, маємо феномен віри, який втілюється в єрархії цінностей окремої релігійної спільноти – Церкви. Тому громадянське суспільство боронитиме спонтанність і свободу самоорганізації, а Церква – єрархію цінностей. Щоправда, будь-яка форма самоорганізації (якщо це не одноразова акція на кшталт громадської акції із прибирання території міста напередодні свята) рано чи пізно виробляє власну єрархію цінностей, перетворюючись в організовану структуру. І навпаки, для Церкви з її єрархічним підпорядкуванням окремі вияви самоорганізації також не чужі. Щобільше, відсутність самоорганізації в житті релігійної спільноти – це часто ознака занепаду, як і надмір «самоорганізаційної активності» може призвести до релігійного розколу, виокремлення сектантського угрупування тощо. Тому між самоорганізаційною складовою громадянського суспільства та дією, спрямованою в напрямі єрархії цінностей Церкви, на перший погляд не повинно би бути жодних суперечностей. Навпаки, вони б мали взаємодоповнювати одна одну. Майдан і діяльність волонтерських організацій, що активно співпрацюють з українськими Церквами, – красномовне свідчення цього. Також не можна оминути увагою й напруження, що наростає, котре зауважуємо останнім часом між громадянським суспільством і Церквою. Тут свідомо ставлю крапку, не вдаючись у конкретику й календар подій, адже причина конфлікту не в обороні прав і свобод громадянського суспільства, яке начебто стало по інший бік барикади від церковної єрархії цінностей, мовляв: «Не для того ми вийшли на Майдан, щоб нам Церква тепер нав’язувала свої принципи». І не в обороні Церкви як морального й духовного авторитету українського народу, що протистоїть руйнівній сваволі «свободи без меж» європейських ліберальних цінностей. Проблема значно глибше – в релігійному агнозисі, який, на думку голландського богослова Антона Хаутепена, похідний від глибшого культурного агнозису західноєвропейського суспільства. Пропонованим циклом статей маю намір висвітлити проблематику релігійно-культурного агнозису, який однаково притаманний як для західноєвропейського, так і українського суспільства, хоча у випадку останнього існують деякі особливості, про які також мовитиму. Винесеною в заголовок циклу цитатою львівського поета Грицька Чубая – «Двері, котрі насправді є» – маю намір заакцентувати позитивний аспект дискусії, а використанням терміна «причетність» прагну наголосити на взаємозв’язку й залежності релігії й культури і навпаки. А все разом повертає нас у духовну атмосферу третьої книги «Відшукування Причетного» з поетичної збірки «П’ятикнижжя» вже названого автора. У цьому випадку вона мала би відіграти роль своєрідного «герменевтичного ключа» до заявленої проблематики пошуку виходу з релігійно-культурного агнозису. о. Олег Гірник ( 10 голосів )( 2074 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео