Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).

З іншого боку, маємо феномен віри, який втілюється в єрархії цінностей окремої релігійної спільноти – Церкви. Тому громадянське суспільство боронитиме спонтанність і свободу самоорганізації, а Церква – єрархію цінностей. Щоправда, будь-яка форма самоорганізації (якщо це не одноразова акція на кшталт громадської акції із прибирання території міста напередодні свята) рано чи пізно виробляє власну єрархію цінностей, перетворюючись в організовану структуру. І навпаки, для Церкви з її єрархічним підпорядкуванням окремі вияви самоорганізації також не чужі. Щобільше, відсутність самоорганізації в житті релігійної спільноти – це часто ознака занепаду, як і надмір «самоорганізаційної активності» може призвести до релігійного розколу, виокремлення сектантського угрупування тощо. Тому між самоорганізаційною складовою громадянського суспільства та дією, спрямованою в напрямі єрархії цінностей Церкви, на перший погляд не повинно би бути жодних суперечностей. Навпаки, вони б мали взаємодоповнювати одна одну. Майдан і діяльність волонтерських організацій, що активно співпрацюють з українськими Церквами, – красномовне свідчення цього.

Також не можна оминути увагою й напруження, що наростає, котре зауважуємо останнім часом між громадянським суспільством і Церквою. Тут свідомо ставлю крапку, не вдаючись у конкретику й календар подій, адже причина конфлікту не в обороні прав і свобод громадянського суспільства, яке начебто стало по інший бік барикади від церковної єрархії цінностей, мовляв: «Не для того ми вийшли на Майдан, щоб нам Церква тепер нав’язувала свої принципи». І не в обороні Церкви як морального й духовного авторитету українського народу, що протистоїть руйнівній сваволі «свободи без меж» європейських ліберальних цінностей. Проблема значно глибше – в релігійному агнозисі, який, на думку голландського богослова Антона Хаутепена, похідний від глибшого культурного агнозису західноєвропейського суспільства.

Пропонованим циклом статей маю намір висвітлити проблематику релігійно-культурного агнозису, який однаково притаманний як для західноєвропейського, так і українського суспільства, хоча у випадку останнього існують деякі особливості, про які також мовитиму.

Винесеною в заголовок циклу цитатою львівського поета Грицька Чубая – «Двері, котрі насправді є» – маю намір заакцентувати позитивний аспект дискусії, а використанням терміна «причетність» прагну наголосити на взаємозв’язку й залежності релігії й культури і навпаки. А все разом повертає нас у духовну атмосферу третьої книги «Відшукування Причетного» з поетичної збірки «П’ятикнижжя» вже названого автора. У цьому випадку вона мала би відіграти роль своєрідного «герменевтичного ключа» до заявленої проблематики пошуку виходу з релігійно-культурного агнозису.

о. Олег Гірник