Розповідь неба Друк

Сотворення світу
Сотворення світу
Під час відправи в єрусалимському храмі соліст встав і заспівав стародавнє «Вірую» Ізраїлю. Це був «Великий Галлел», найгарніша Хвала зі всіх,

Псалом 136:

Хваліте Господа, бо добрий…
Він мудрістю створив небо…
Розстелив землю над водами…
Витворив великії світила…
Сонце, щоб днем правило…

Місяць і зорі, щоб правили ніччю…

А народ на кожне прохання відповідав: «Бо милість Його вічна».

І. На початку якийсь звук
Дивна це книга, Біблія, не тільки тому, що укладена як мозаїка з десятків різних книжок і книжечок, але також і тому, що останній її укладач вибрав для вступу до неї одну з новіших її сторінок. Той славнозвісний перший розділ книги Буття, тобто: «на початку [створив Господь небо й землю]», насправді написано лише при кінці VI ст. до Хр., майже 500 років після того, як молодий пастух на ім’я Давид став царем Юдеї.

Для Біблії сотворення – звукова подія: це Божий голос, що дає початок буттю. Велике значення має прослава безмежної тиші, яку перериває могутній наказ Господа: «Нехай буде світло... і настало світло». Слово з початку вирішальне, і це передусім для такого народу, як Ізраїль, який вибрав мовчанку образів: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах», – накаже Декалог (Вих. 20, 4). Буття не висить над якоюсь фатальною прірвою, ані сотворення не є плодом війни між богами. Для Біблії ми наче «повішені» на це первісне Слово: «Споконвіку був Логос», тобто Слово, Слово дієве, як писав євангелист Йоан.

На початку був звук, гармонія. У цьому переконаний інший давній автор Ізраїлю, автор книги Приповідок. Зображена, як юнак, Мудрість при кінці сотворення віддається танцю, своєрідному радісному сп’янінню, висловленому єврейським дієсловом, що означає утіху, радість, радісне забуття, танець: «я була при ньому, при роботі, я була його втіхою щоденно, усміхалась перед ним повсякчасно, гралась на його земному крузі» (Прип. 8, 30–31). Цим образом буде теж захоплений поет книги Йова, який впровадить на сцену космосу, що виникає, Творця у супроводі ангельських хорів: «під радісні співи ранніх зір, під оклики веселі всіх синів Божих» (Йов. 38, 7). Для людини завжди залишиться викликом схопити цей первісний спів, відгомін якого роздається в часі і просторі.

Для Святого Письма сотворення майбутнього «нового неба» і «нової землі» буде довірене хору, оркестру і солісту. Звук виходитиме завжди від Того, хто першим сказав: «Нехай буде світло». І простягатиметься крізь століття аж до останнього збігання голосів, Божого і людського, в останньому вірші Одкровення: «Говорить, хто свідчить це: Так, приходжу скоро. Амінь, прийди, Господи Ісусе!» (Од. 22, 20).

II. Розповідь неба
Звук первісного Божого наказу не зупинився. Він і далі відлунює у всьому сотвореному. Він майже скристалізувався в сотворінні. У цьому переконаний і священний поет, автор ліричної перлини, яким є Псалом 19, що починає словами: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна». У цій пісні чути двох солістів. Перший той, що простягається над небом Палестини; другий – блистить в душі Ізраїлю, тобто Тора, Божий закон, біблійне об’явлення, описане сонячними образами: «Господні заповіді – праві: вони радують серце. Веління Господнє – ясне: воно просвічує очі» (Пс. 19, 9).

Тепер дивимося на перше сонце. Так як молодий герой, сонце виходить із шлюбної спальні, лона темряви, де провів ніч; так як атлет біжить, не знаючи ні зупинки, ані втоми, щоб охопити цілу планету своїм півднем. На початку псалма можна чути голос творіння, тобто «розповідь» неба. Єврейський поет не дивиться на світ з душею романтика, він у пошуках первісного голосу і відкриває його на небесному схилі. Ніч і день представленні як сторожа, яка передає Божу вістку: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна. ... День дневі передає слово, ніч ночі об’являє вістку. ... То не слова, не мова, яких би голосу не було чути: ... по всій землі залунав їх звук, на край світу – їхні слова. На них він розіп’яв намет для сонця» (Пс. 19, 2–5). Відомий коментатор Псалтиря, Герман Ґункель, зауважив, що для псалмопівця існує у Всесвіті «богословська музика», неписане Євангеліє, яке приготовляє оте писане.

Іншими словами, Божий голос можна «бачити» і «прочитати» на пергамені, що розтягнений між землею і небом. «Бо, – запише автор книги Мудрості, – з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Муд. 13, 5). І тим же шляхом піде апостол Павло, розпочинаючи свій богословський шедевр – Лист до Римлян, такими словами: «невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме» (Рим. 1, 20).

III. Божий «шарф»
«Тоді сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній, щоб відділяти день від ночі й нехай вони будуть знаками для пір (року), для днів і років; ... нехай будуть світила на тверді небесній, щоб освітлювати землю. І так сталося. І зробив Бог два великі світила: світило більше – правити днем, а світило менше – правити ніччю, і зорі», – продовжує автор книги Буття (Бут. 1, 14–16). Це четвертий з семи днів першого тижня. За юдейським апокрифом, книгою Ювілеїв, найбільші юдейські свята випадали саме на четвертий день тижня. День свята, день в якому «вішаються на небі великі світила», призначені ритмувати доби і «відділяти» світло від темряви. Творити – це «ділити», відокремлювати, порядкувати в гармонії. Біблійний закон заборонить ткати в одному одязі вовну і льон, спарувати тварин різних порід, сіяти двома родами насіння (Лев. 19, 19), тому що це був би замах на Боже діло сотворення.

Для стародавнього Близького Сходу сонце, місяць і зірки були божествами. У XIV ст. до Хр. фараон Ехнатон, захоплений сонячним диском (Атоном), розпочав свою «монотеїстичну» реформу і заспівав гімн Атону, який може й залишив деякі сліди в Псалмі 104, біблійній «пісні творінь». У Месопотамії сонце і місяць, надихали співи і богослужіння. Натомість, біблійний вибір чіткий: сонце, місяць і зірки – творіння, які несуть на собі слід Творця, які можуть говорити про Нього, і є лише звичайними космічними годинниками. Найбільше вони можуть стати Його військом: цей такий войовничий титул: «Господь саваот (військ)», – яким Ізраїль назве Бога Завіту, спершу вказував саме на зоряні легіони Творця: «Зорі блищать на своїх чатах і веселяться; покличе їх, – вони відкликаються: “Ось ми!”. І світять радісно для того, хто створив їх» (Вар. 3, 34–35).

Біблія відкидає віру ханаанці – мешканців обіцяної землі до приходу в неї ізраїльтян – які були переконані, що божества «гніздяться» в плідності їхніх жінок і їхніх стад та плодючості полів. Природа несе на собі Божий знак, але вона «позбавлена міфів»; роздумування про природу релігійне і, водночас, світське: ханаанські «боги» втікають, щоб залишити єдиного Творця і Його творіння на відповідних рангах. І саме тому небо, і далі представляючи безмежне і вічне, залишається банею, твердю, металевим склепінням, яке лежить на земній платформі, на якій повішані «великі світила» сонця, місяця і зірок, і на якій відкриваються щілини, щоб пустити «верхні води» дощів. Соломон і не сумнівається: «…ось небо та небо небес не обіймають Тебе» (1 Цар. 8, 27).

Бог завжди перебуває понад сотворене, і Він – Інший. Творіння завжди скінчене, обмежене, поміщене в рамки (Іс. 40, 12; 15; 17):


Хто зміряв коли пригорщею в морі воду
або небеса зміряв п’яддю,
зібрав у мірку земний порох,
важив на вазі гори чи пагорби на терезах?...
Народи в нього – неначе з відра крапля;
вони не більш, ніж на вазі пилинка.
Острови в нього, як порошинка, важать.
Усі народи перед ним – ніщо:
вони в нього менші від ніщоти й порожняви.

Безмежність неба може якнайбільше бути порівняна до намету, якого Він ставить на землі. Цей великий намет підносить Він, Творець: «Він простирає небо, як намітку, він розпинає його, мов намет на житло», – читаємо в Ісаї, який, відтак, ще з усмішкою додає: «Це він – той, що над земним кругом возсідає; і мешканці його, мов сарана для нього» (Іс. 40, 22). Цар Давид в Псалмі 18 іде ще далі й уявляє, що небеса покриті хмарами можуть стати своєрідним літургійним «шарфом» (покриттям) Бога. Господь, насправді, виходить на сцену як величавий кіннотник, покритий чорними хмарами, верхом на херувимі, міфічному ангелі Вавилону з людським обличчям і тілом тварини, в контексті бурхливого богоявлення (Пс. 18, 9–15):

І бухнув дим із ніздрів у нього і пожираючий вогонь із уст у нього і вугілля, що запалив він.
Він небо нахилив, спустився, і чорна хмара в нього під ногами.
Верхи летів він на херувимі, линув, нісся на крилах вітру.
Він темряву зробив собі покровом. Шатро його – то темні води, густі хмари.
Від сяйва, що перед ним, палюче вугілля загорілось.
І загримів Господь на небі, Всевишній подав свій голос.
Він пустив стріли свої і їх розсипав, блискавок силу, і розігнав їх.

Бог величний і великий, «цілком Інший». На його вид природа вклоняється і Він виконує свою функцію Спасителя: «Він простер руку з високости, взяв мене, витяг мене з вод глибоких... Він мене на простір вивів і визволив мене, бо мене любить» (Пс 18, 27; 20). Він схиляється з любов’ю, щоб витягнути свого вірного з-під пекельної безодні водяного хаосу і покласти на безпечне місце на березі життя. Небо і земля – великий Божий шедевр, де можна знайти несподіванку і фантазію, красу і незграбність. Це передусім Йов у прекрасній фресці в 17 строфах відкриває перед читачем безмежну фантазію Творця, план якого, оминає будь-яку людську раціональну каталогізацію. Земна платформа, повішана над безоднею, море, ранішня зоря, світло і темрява, сніг і град, дощ-роса-лід, зорі і небесні тіла, урагани, дикі звірі, генетика гірських кіз, сила буйвола, швидкість страуса, краса коня, відчуття здобичі в орла – мальовничий калейдоскоп див, які йдуть від космічних будов до таємничого відокремлення від стада серни під час пологів, і включають елегантність коня і кумедність страуса. Це Божа поезія! Це поема Творця!
У Святому Письмі, однак маємо не лише спів, покладений Богом в «уста» небес, щоб вони передали нам божественну вістку, не лише «поезію» Господа, яку може почути кожна людина, але також пісню відповіді творіння, яке хвалить Творця. Псалом 148 закликає 22 хористів – цілий алфавіт буття, бо стільки літер єврейського алфавіту! – поміщає їх на небесному склепінні (яке розуміємо саме як стеля) і на чолі з людиною, яка провадить вселенським обрядом, озвучує їхнє могутнє «Алилуя». Це те, що французький богослов Теяр де Шарден назве «космічною Літургією», коли, перебуваючи в китайській пустині без хліба і вина, принесе Богові жертву в якій, завдяки молитві і спогляданню природи, сама матерія була освячена і прославляла Бога, об’являла Його і почитала. «Хай хвалить Господа все, що живе!», – співає останній вірш псалтиря (Пс. 150, 6). Ще один раз музична нота просякає буття. А партитура – містична.


IV. Містична географія

Приспів одної хасидської Пісні такий:

Де б я не йшов – Ти.
Де б я не зупинився – Ти.
Тільки – Ти, знову – Ти, завжди – Ти.
Небо – Ти.
Земля – Ти.
Де б я не обернувся,
Куди б я не дивися –
Ти, Ти, Ти...

Єронім Босх. Сотворення
Єронім Босх. Сотворення
Існує, отже, переконання, що простір – це місце богоявлення, місце об’явлення, відкритого всьому людству. Ізраїль, насправді, більше уваги приділяє часу, тобто історії, як місцю найвищого Божого об’явлення, ніж простору. Та все ж у Біблії існує переконання, що простір не лише частина фізики чи астрофізики, але потрібно вважати його містичною географією, свого роду космічним храмом, в якому всі поміщаються.

У цьому храмі є окреме місце, яке більш «святе», «храм у храмі». Можна сказати, що йдеться про ряд концентричних кругів, які виявляють завжди вищий рівень святості. Подивімося тепер на ці круги. Перший круг, як ми вже бачили, – «храм» світу, який містить в собі другий круг – круг ізраїльської землі, обіцяної землі, святої землі.

Ця маленька земля, якихось 25000 км2 (трохи більша від Миколаївської області) повна значень і символів. Вона – предмет Божої обітниці Авраамові, Ісаакові і Якову, обітниці здійсненої з виходом з Єгипту. Отже, вона дар, завдання, знак і тому біблійна топографія переходить в поезію, а геофізика в ідеал, як це виходить з порівняння між сухою і важкою землею, якою є насправді Палестина і землею, що «тече молоком і медом».

Земля, отже, – символ настільки, що пророк Єремія звертається до неї, як до особи: «Ой земле, земле, земле! Слухай слово Господнє!» (Єр. 22, 29). І повільно вона перетворюється в образ досконалої землі, наново створеної Богом для праведників: «Бо благословенні Богом заволодіють краєм, а кого він прокляв, знищені будуть… Праведники заволодіють краєм і житимуть повіки у ньому» (Пс. 37, 22; 29). Слова, які Ісус повторить в Нагірній проповіді: «Блаженні тихі, бо вони успадкують землю» (Мт. 5, 5). Земля, в якій справедливість переможе, «так буде повна знання Господа, як води покривають море!» (Іс. 11, 9).

А тепер круг звужується до одного міста, до Єрусалиму, «міста миру». Єрусалим теж стане символом, ба, навіть особою – дочкою Сіону, нареченою, Матір’ю, як це співатиме пророк Софонія в одному із псалмів: «Виспівуй, о дочко Сіону!... Радуйся й веселися з усього серця, дочко Єрусалимська!… Цар Ізраїлю – Господь – посеред тебе… Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує» (Соф. 3, 14–17).

І в цьому вузькому колі перебуває четвертий і останній священний круг, круг храму, найвище місце Божої присутності на землі. Там Ягве має свій трон. Численні сторінки оспівують любов Ізраїлю до цього священного будинку, скромного, але вдягненого в безмежне світло. Паломник, прийшовши у двір храму, заздритиме навіть горобцеві і ластівці, які можуть збудувати свої гнізда в піддашші, тому що «один бо день у твоїх дворах ліпший, ніж тисяча деінде» (Пс. 84, 4; 11).

Цар Соломон у день посвячення храму, переймається передусім тим, щоб розв’язати проблему між Божою безмежністю і присутністю Бога у просторі. І, здається, знаходить рішення! «Вислухай благання слуги твого і народу твого, Ізраїлю, коли вони будуть молитися на цьому місці. Вислухай з місця, де ти перебуваєш, з неба; вислухай і прости» (1 Цар. 8, 30).

Бог, отже, слухається зі свого безмежного «простору», але згоджується «слухати» і діяти на цій священній землі храму, який не є земним помешканням, як це розуміли тоді, він лиш знак зустрічі між людською і божою свободою. Ось чому святиню в пустині називали «наметом зустрічі», зустрічі, що відбувається на Боже скликання. Святиню теж називатимуть «скликанням» народу зі сторони Ягве (звідки і приходить грецька назва ekklesia – церква), який збирає синів Ізраїлю. І саме через це святість храму не автоматична, але залежить від вільного Божого рішення бути присутнім у ньому. Про це нагадує пророк Єремія, який висловлює переконання, що можна затримати вавилонське військо, лише тому що «храм Господній, храм Господній, храм Господній!» (Єр. 7). Якщо нема морального зусилля, якщо культ – магія, справедливість знищена, то храм – «печера розбишак», а не місце перебування Спасителя.

Географія для Біблії, як ми вже бачили, одночасно і геофізична, і надприродна. Динамізм, енергії, час, простір – все переплетено, подаючи нам богословські вістки. Всесвіт, отже, не є «тілом» Бога, як це, поширене на Близькому Сході. Господь – понад, перед, поза творінням. Він його охоплює. У цьому полягає значення поняття «сотворення», яке мати сімох синів з доби Макавеїв передасть наймолодшому синові: «Тож нахилившись над ним, почала вона глузувати з жорстокого тирана, кажучи так, батьківською мовою: “Сину мій, змилуйся надо мною, що носила тебе в лоні 9 місяців, що годувала тебе 3 роки і вигодувала та й довела до цього віку, кормивши тебе. Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом…”» (2 Мак. 7, 27–29).

Відкритими залишаються ще багато питань. Ми залишаємо тепер космічний храм зі словами Сираха, мудреця, що жив у II ст.: «Чимало б ще сказати – та не дійшли б до краю! Тож слів завершення: Він – усе!... Він бо величніший від усіх своїх діл… Багато інших є тайн, ще більших, ніж оці: з діл його ми лише часточку бачимо. Усе бо створив Господь – і мудрість дав благочесним» (Сир. 43, 27–28 і 32–33). На цьому фоні видимих і невидимих діл звучить для пророка Єзекиїла тільки цей голос: «Я – Господь сказав це і зроблю» (Єз. 22, 14). Ще раз повертається символізм звуку, слова, що розбиває мовчанку нічого. Слово, що попереджає, творить і перемінює, проникаючи в обмежену дійсність світу, а все ж таки залишаючись потойбічним: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55, 10–11).


о. Тарас БАРЩЕВСЬКИЙ
(м. Львів)
Кандидат біблійних наук,
закінчив Папський біблійний інститут (м. Рим).
Заступник директора
Катехитично-педагогічного інституту
Українського католицького університету.


Рейтинг статті

( 11 голосів )
Теги:     №3      довкілля      богослов’я      Біблія
( 7339 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити