Цю дивовижну історію, яку свого часу друкували багато видань десятків країн світу (зокрема й деякі християнські України), розповіла відома діячка міжнародного християнського місіонерського руху голландка Коррі тен Боом. Під час нацистської окупації її сім’я – попри велику небезпеку для себе – переховувала у своєму домі переслідуваних євреїв від депортації в табори смерті. Але їх зрадили. Через донесення в гестапо вся родина потрапила в концтабір, де кілька її членів загинуло. Проте сама Коррі, чудом Божого Провидіння, врятувалася. У 1944 р., після тривалого перебування в Равенсбрюку, її несподівано звільнили.

 По закінченні війни ревна християнка Коррі, відгукнувшись на Боже покликання, повністю присвятила своє життя церковно-місіонерському служінню – вона активно проповідує й свідчить людям у різних країнах про Христа-Спасителя, про Його велику й незбагненну до них любов, милосердя і прощення. Проте незабаром – доволі не очікувано – вона, перебуваючи у США, чітко усвідомила Божий заклик: «Їдь у Німеччину!».

– Господи, куди завгодно, хоч в Африку, тільки не туди! – благала Коррі. – Там я таке неймовірне жахіття побачила і пережила в гітлерівських катівнях! Тільки не в Німеччину!

Однак голос звище був невблаганним: «Саме а Німеччину».

…Його вона запримітила в одній з церков Мюнхена, де тоді, 1947 р., часто промовляла в тамтешніх парафіяльних громадах. Так, сумнівів не було – це справді він. Й хоч зараз він був у цивільному пальті та тримав у руці коричневого капелюха, Коррі добре пам’ятала цього кремезного лисуватого есесівця у стандартному однострої й кашкеті з черепом та двома перехрещеними кістками. У таборі він «прославився» як один із найжорстокіших, найлютіших садистів і бузувірів.

Але чому він тут? Не за тюремними ґратами за все скоєне, а на волі?! Не переховується і до того ж перебуває у Божому домі! Що йому тут потрібно?

І ось він стоїть перед нею й каже:

– Чудове і переконливе ваше свідчення, цікаві й дуже вдалі аргументи. Як добре усвідомлювати, що всі наші гріхи й провини можуть бути, як про це провістив ще старозавітній пророк Михей, поховані на дні морському. Й усе це завдяки відкупній, звільняючій кожну людину від влади диявола, беззаконня і смерті, Голгофській жертві нашого Господа Ісуса Христа. Звісно, якщо ми, за Божою волею, їх ясно бачимо, визнаємо і в таїнстві Покаяння засуджуємо та щиросердно просимо Божого пробачення.

– Ви також, – продовжував він, – говорили про апокаліптичні страхіття нацизму, зокрема згадали Равенсбрюк. Так-от, я там був наглядачем і брав участь у знущаннях й тортурах над в’язнями. Словом, був професійним катом і душогубом. Але після того всеблагий і люблячий Господь зглянувся та змилувався наді мною, й дав шанс щиро покаятися і, спокутуючи злочини й переступи, докорінно змінитися. Й, насамперед, духовно народитися «згори». Відтоді я став християнином-практиком. Окрім регулярних відвідин церковних богослужінь, прийняття у Святому Причасті Тіла і Крові Господніх, дуже полюбляю читати і розважати над Святим Письмом, а також іншою духовно-релігійною літературою. Мрію колись, як дасть Бог, здійснити паломництво до Святої Землі і там, у Храмі Гробу Господнього, ще раз перед Богом покаятися. Намагаюсь виконувати Божі Заповіді, а надто – робити конкретне щоденне добро. Наприклад, намагаюся помагати діткам із сиротинця та сім’ї «переміщених» осіб зі Сходу, що замешкали неподалік (і які, до речі, зацікавили мене духовно-культурним спадком їх східного християнства) тощо.

– Однак мова не про це, – сказав він наприкінець. – Я знаю, що милосердний Бог простив мені жахливо-криваве минуле. Я сподіваюся це почути і від вас. Саме від вас – для мене це дуже важливо: чи можете ви мені пробачити?

Він простяг їй свою руку.

«Як це пробачити?», – миттєво промайнуло в її думках. Коррі, яка стільки разів переконувала інших прощати своїм недругам, заздрісникам та недоброзичливцям, відчула, що не в змозі простити йому.

Враз її захлиснуло сильне почуття гніву. У цьому концтаборі померла її старша сестра. Повільно й страшно. Загинули й інші члени родини. І вона має забути, викреслити це та багато чого іншого тільки через оце його прохання? Простити цьому огидному катові і вбивці? Одному з тих, які так зухвало-богохульно, цинічно й людиноненависницьки проголошували: «Совість – це неарійська, нікчемна химера для здегенерованих рабів і кретинів, боягузів та слабкодухів, спеціально вигадана й спритно насаджувана рабинами і попами. А тому в мене немає совісті! Фюрер – мій повелитель і моя совість! І нехай же кров неповноцінних рас і, найперше, юдеїв, а також циган та слов’ян, як і всіх отих паразитарних й асоціальних елементів та інших ворогів і зрадників нації, тече рікою!»?..

Одначе євангельська Добра Звістка про те, що Господь любить і милує, зцілює душу й тіло та благословляє, а, головне, прощає – Коррі добре знала це, – пов’язана з умовою, що й ми пробачимо тим, хто нас образив чи скривдив: «А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6, 15).

І все-таки вона продовжувала стояти з холодним серцем, розуміючи, що прощення та любов – це не стільки емоції, скільки, передусім, продумане, свідоме й незворотнє рішення та дія людської волі. «Господи Ісусе, допоможи мені, – про себе молилася Коррі. – Руку я ще можу подати йому, але прощення і любові, Твоєї любові, до цієї людини в моєму серці нема. Будь ласка, заради Твого Святого Імені подай їх мені!».

Вона майже автоматично підняла свою здерев’янілу руку й вклала її в руку, простягнуту їй. Й раптом трапилося неймовірне: від плеча, через усю її руку, пройшов якийсь дуже теплий, неначе електророзряд, енергетичний потік до долоні цього колишнього нациста. Коррі відчула, як надзвичайна радість розлилася й заповнила все її єство, а в серці спалахнула Божа любов до цієї людини. На очі виступили гарячі сльози й вона тихо промовила до нього:

– Я вірю, що цю нашу зустріч влаштував Сам Господь. І дуже хочу, щоб у нашому грішному, злочинно-безбожному і жорстокому світі сьогодні, хоча б на трошки, наблизилося повне й остаточне торжество Його Царства. Й задля цього я радо пробачаю й благословляю вас, мій брате у Христі. Від усього серця…

Щоразу, під час церковного богослужіння або індивідуального молитовного спілкування з нашим Небесним Отцем, чи деінде, ми в Господній молитві «Отче наш» просимо у Всевишнього Бога: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6, 12).

А чи справді ми завжди і скрізь у нашому повсякденному житті так робимо? А саме: достеменно, безумовно та повністю прощаємо, й, відтак, з легким і спокійним серцем «відпускаємо» тих, хто вчинив супроти нас якусь провину або неправду, несправедливість чи прикрість, свідомо чи несвідомо завдав нам болю або інших терпінь, кривд і страждань? Навіть, якщо вони не просять нас про це? Як, висячи на Голгофському хресті, Господь Ісус пробачив усім тим людям: «Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23, 34), – що так люто й злобно зневажали, мучили і розпинали Його...

Лев Овштейн
Християнський публіцист
(Київ)