За виконання аборту до 99 років за ґратами!? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_vykon_abortu.jpgЧи доводилось Вам спостерігати за циферблатом лічильника, що відраховує об’єм спожитої електроенергії, коли одночасно ввімкненні кілька електроприладів? А може ви коли-небудь вдивлялися у секундомір і думали про те, як стрімко «втікає» час? А тепер спробуйте уявити собі, що подібним чином можна візуалізувати статистичні дані, котрі стосуються «згасання життя» дітей у лоні їхніх матерів. Цифри змінюють одна одну, сума чисел стає все значнішою, а за ними стоять мільйони невинних жертв. За підрахунками американських науковців щорічно у світі здійснюють більше ніж 73 мільйони абортів [1, с.1157]. 

Якщо ще донедавна жінки соромились говорити про те, що вони зробили аборт, то зараз такого «табу» більше не існує. «Я одна з чотирьох» – саме під таким гаслом проводили флешмоб у соцмережах представниці жіночої статті, що є прихильницями абортів. Згідно з даними, оприлюдненими в 2017 р. працівниками Інституту Гуттмахера, майже кожна четверта американка до 45 річного віку матиме досвід здійснення аборту [4, 1907]. Бурхливу дискусію в американському соціумі викликали закони, прийняті сенатами деяких штатів США, котрі були покликані суттєво обмежити доступ до легальних абортів. В більшості випадків ці закони так і не вступили в силу через їхнє оскарження у судах. Та 1 вересня цього року Верховний суд США залишив чинним Техаський закон, котрий забороняє вбивство дитини в лоні матері після 6 тижня вагітності [9]. Насправді це рішення суду є досить революційним. Воно «відкриває шлях» іншим штатам США до введення в дію консервативніших законів щодо аборту. Одним із таких нормативно-правових актів, котрі можуть бути розблокованими, є закон штату Алабама. Відповідно до нього аборт є забороненим не залежно від терміну плоду, а лікарі, які зважаться на вбивство дитини в лоні матері можуть понести відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном від 10 до 99 років. Цікаво, що жінка, котра вдасться до нелегального аборту не нестиме кримінальної відповідальності [11]. Чому ж сенатори штату Алабама у своєму пролайфівському законі так «несправедливо» вирішили повестися з лікарями? Чому «замовники абортів» не несуть жодної відповідальності, а лише медики, котрі просто виконують свою роботу? І справді на перший погляд закон штату Алабама виглядає дискримінаційним. Однак чи це відповідає дійсності? А можливо жорсткі обмеження, в даному випадку, є формою турботи про медичних працівників?

Національна жіноча рада Ірландії у своєму звіті стосовно доступності абортів у цій країні констатувала, що лише кожен десятий лікар загальної практики в 2020 р. підписав контракт з управлінням охорони здоров’я, у котрому погоджувався на участь у зігнанні плоду. Загалом в Ірландії налічують 3 496 практикуючих лікарів і тільки 385 з них готові взяти на себе відповідальність за вбивство ще ненародженої дитини [5, 23]. Чому ж 90 % ірландських лікарів не хочуть бути залученими до процедури легального аборту? Причин цьому є чимало. Найперше, участь у проведенні абортів навіть серед медичних працівників вважається «брудною роботою». І хоча народження дитини теж супроводжується болем, крововтратою тощо, та така праця акушера-гінеколога не асоціюється із чимось «брудним», а навпаки вважається престижною. Тоді як медик, що залучений до роботи в абортарії здебільшого стикається із соціальною ізоляцією [3, 96-97]. Ця стигматизація відбувається не лише внаслідок відкинення їх суспільством, яке може керуватися при цьому християнськими моральними нормами, але й самі виконавці абортів воліють відсторонитися від соціуму. Свідченням цьому є те, що особи, котрі знищують плід у лоні матері, здебільшого не хочуть розголошувати свої персональні дані та те, чим вони займаються. Наприклад, у ті й же Ірландії для того, щоб отримати інформацію про медиків, які можуть «допомогти» з абортом, жінці слід зателефонувати на гарячу лінію «Мої варіанти». На письмі таку інформацію отримати неможливо [5, 23]. Цікавим є й те, що виконавці аборту часто приховують інформацію про свою роботу навіть від власних дітей [12, 72].

Лікарі, котрі задіяні у знищенні немовлят у лоні матері, мовчать не лише про «особливий характер» їхньої діяльності, але й про те, що вони відчувають. Часто причиною цієї «тиші» є проабортна позиція самих медиків. Вони бояться, що їхні зізнання можуть стати підставою для делегалізації абортів. На одному із семінарів директор американського абортарію визнав, що «це секрети про які не говорять за межами цього місця… Чи можете ви сісти за обідній стіл і сказати: О, я відчував себе жахливо, коли сьогодні побачив ці частини плоду?”» [7, 80]. В одному із опитувань майже всі співробітники, причетні до процедури аборту, призналися, що мали негативі емоції як реакцію на те, чим вони займаються. Рівень вираженості цих негативних почуттів залежав від багатьох чинників. Зокрема, медики, праця котрих у абортарії була результатом їхнього особистого вибору, відчували менший дискомфорт ніж ті, хто був змушений працювати у цій сфері. Також інтенсивність негативних емоцій корелювалася із рівнем залучення особи у процедуру аборту. Працівники, які лише здійснювали консультування менше тривожилися ніж ті, котрі безпосередньо виконували маніпуляції по умертвінню плоду [10, 438]. Останні своєю чергою реагували гостріше на аборт на пізніх термінах вагітності, ніж на знищення дитини на початкових етапах її розвитку. Медичним працівникам набагато складніше спостерігати за останками абортованого немовляти тоді, коли це вже не є «згустки крові», а сформована особа. Повитуха із трирічним досвідом роботи зазначала: «Коли я вперше побачила це, я була дуже сильно здивована. Це виглядало мені як вкрай незвична менструація. Насправді це дуже сильно дестигматизувало мене. Однак коли я побачила результат зачаття на 13-му тижні – це змусило мене зупинитися… Іноді у мене розривається серце, коли я бачу 12-ти  або 13-ти тижневі плоди» [2, 6]. Для того, щоб споглядання тіл абортованих дітей виглядало менш шокуючим, викладачі ще в контексті навчальної практики розповідають студентам-медикам, про ті виклики, котрі чекають їх  у разі роботи в абортарії. Зокрема, виконавчий директор однієї із американських клінік зазначала: «Я розповідаю про технічний процес хірургічного аборту і ніколи не соромлюся сказати: “і в залежності від терміну вагітності, там можуть бути маленькі ручки і ніжки...”. Як спільнота, що робить аборти, ми повинні не боятися говорити про цю реальність. Звичайно, у плода є руки і ноги, голова, хребет і внутрішні органи […] Всі ці розмови про згустки клітин... Я не думаю, що це приносить комусь користь» [2, 6].

Спостереження за останками знищених немовлят справляє враження навіть на тих лікарів, котрі цілковито підтримують право жінки «розпоряджатися власним тілом». У дослідженні, в якому брали участь лише медики із проабортними поглядами, було виявлено, що 77 % із них розглядають процедуру аборту як деструктивну. «Аборт – це знищення чогось, що було живим» –  зазначали учасники цього опитування. 18 % респондентів говорили про аборт, як акт вбивства [8, 1193-1194]. Одна лікарка порівнювала свою працю із службою в армії: «[Робота в сфері абортів] схожа на війну... Я думаю про те, що відчувають солдати, коли вбивають»[7, 78]. Цікаво, що Рейчел М. Макнейр (американський експерт у ділянці психології ветеранів) теж вбачає аналогію між цими двома фахами. Як і у солдатів, котрі пережили психотравмуючі  події, так і у медиків, що виконують аборти, можуть проявлятися ознаки посттравматичного стресового розладу. Зокрема, у медичних працівників спостерігалися: нехіть йти на роботу, дистанціювання від колег, відсутність енергії, втома, депресія, гнів на себе та на інших, зниження самооцінки, нав’язливі думки про аборт та жахливі сновидіння. Одна з колишніх співробітниць абортарію також зазначала, що «іноді працівники втрачають свідомість. Іноді їх нудить. Іноді їм доводиться залишати приміщення. Це просто проблеми, з якими ми маємо справу, але про це не говорять» [6]. Темою «табу» теж є поширеність різного роду залежностей серед медиків, які умертвляють дітей у лоні їхніх матерів. Згідно із дослідженням Міжнародного інституту невиношування вагітності та насильства над дітьми, 40 % колишніх виконавців абортів мали алкогольну чи наркотичну залежність в часі виконання своєї «брудної роботи». 16 % респондентів через депресію серйозно задумувались про скоєння суїциду. 32 % –  відчували провину навіть після того, коли припинили свою діяльність [12, 103].

Продовжуючи тему провини, слід зазначити, що для християнина участь у аборті завжди є гріхом. У випадку, коли закон зобов’язує до виконання такого роду маніпуляцій, медики мають висловити рішучий протест сумління [13, №143-145]. Однак тягар гріху «на своїх плечах» несе не тільки безпосередній виконавець аборту, але й інші причетні особи. Таким «причетними» є жінки та їхні чоловіки, які наполягали на аборті; друзі та родичі, що стояли осторонь або намовляли на цей негідний вчинок; а також мільйони пасивних спостерігачів, котрі нічого не зробили, щоб зупинити масове дітовбивство [12, 79-80].

Підсумовуючи, треба зазначити, що тема аборту (як би банально це не звучало) все ж не втрачає своєї актуальності. Щорічно мільйони жінок звертаються до лікарів з метою «вирішення своїх проблем». Медичні працівники змушені виконувати «замовлення» своїх клієнтів, навіть тоді, коли це суперечить їхнім внутрішнім принципам. Більшість лікарів, як це показує досвід Ірландії, добровільно не бажають брати участь у процедурі знищення життя у лоні матері. Навіть тоді, коли медики з власної ініціативи погоджуються на виконання абортів, – це не звільняє їх від наслідків, котрі несе з собою ця «маніпуляція». Персонал, що виконує «брудну роботу», здебільшого не користується повагою серед колег-медиків та може потерпати від суспільної ізоляції. Майже всі співробітники абортаріїв відчувають негативні емоції, пов’язані з родом їхньої діяльності, про які не можуть сказати нікому. Через цю «тишу» пересічні члени суспільства навіть не здогадуються, через що доводиться проходити медикам, котрі задіяні у процедурі зігнання плоду. Це виконавцям аборту доводиться спостерігати за пошматованими останками дітей. Це їм належить відчувати себе тими, хто нищить «щось живе» в лоні жінки. Це медичним працівникам не хочеться виконувати свою «роботу» через депресію, гнів, втому, постійні жахливі сновидіння... Це співробітникам абортаріїв доводиться відчувати провину за те, чим вони займаються. Це вони несуть тягар гріха на «своїх плечах». Але чи тільки виконавці абортів грішать? Зізнаймось собі чесно, чи думали ми коли-небудь: «я є противником абортів, але краще нехай їх роблять у клініці легально, ніж нелегально де-небудь»? Якщо так, то ми фактично підтримували вбивство дитини в лоні матері чужими руками. Християни, як свідомі громадяни суспільства, мають боротись проти законів, які нищать людське життя. І тут не йдеться лише про вбивство немовляти, покривдження його матері, але й про руйнування життя медика, який змушений виконувати «брудну роботу». Чи здається вам у цьому контексті закон штату Алабама, котрий забороняє лікарю виконувати аборт, дійсно дискримінаційним?


Катерина БІЛЕЦЬКА
викладач кафедри богослов’я УКУ

Література

  1. Bearak J. et al. “Unintended pregnancy and abortion by income, region, and the legal status of abortion: estimates from a comprehensive model for 1990-2019 // Lancet Glob Health, September 2020, Vol. 8, p.e1152 – 1161.
  2. Becker A., Hann L. R. “‘It makes it more real’: Examining ambiguous fetal meanings in abortion care // Social Science & Medicine, March 2021, Vol. 272, p.1-9.
  3. Chiappetta-Swanson C. “Dignity and Dirty Work: Nurses’ Experiences in Managing Genetic Termination for Fetal Anomaly” // Qualitative Sociology, Spring 2005, Vol. 28(1), p. 93-116.
  4. Jones R. K., Jerman J. “Population Group Abortion Rates and Lifetime Incidence of Abortion: United States, 2008–2014” // American Journal of Public Health, December 2017, Vol.107(12), p.1904-1909.
  5. Kennedy S. Accessing Abortion in Ireland: Meeting the Needs of Every Woman. National Women’s Council 2021.
  6. MacNair R. M. “Abortion Practice as a Perpetration-Induced Trauma” http://uffl.org/vol10/macnair10.pdf (11.07.2021)).
  7. Martin, L.A. et al. “Dangertalk: voices of abortion providers” // Social Science & Medicine, July 2017, Vol. 184, p.75–83.
  8. Roe, K. M. “Private Troubles and Public Issues: Providing Abortion amid Competing Definitions” // Social Science and Medicine, 1989, Vol. 29(10), р.1191-1198.
  9. Stohr G. “Supreme Court Lets Texas Six-Week Abortion Ban Stay in Force”// Bloomberg, September 2, 2021.
  10. Such-Baer M. “Professional Staff Reaction to Abortion Work” // Social Casework, July 1974, р. 435-441.
  11. Trotta D. “Alabama Senate bans nearly all abortions, including rape cases” // Reuters, May 14, 2019.
  12. Ней Ф., Петерс М. Шлях центуріона / пер. з англ. З. Городенчук. Львів 2001.
  13. Папська рада у справах душпастирства служби охорони здоров’я. Хартія працівників служби охорони здоров’я. Ватикан 1995.

Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     біоетика      дискусія      за життя      проблема
( 104 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити