Поняття гідності людини, як і багато суміжних понять, як от особовості людини, моральної суб’єктності, рівності, є поняттями філософськими, тобто тими, що підпадають під наукове зацікавлення та наукову методологію саме філософських дисциплін. Це важливо розуміти з огляду на те, що ці та інші поняття нерідко використовуються невластивим чином у сучасному суспільному та навіть академічному дискурсі. Така ситуація стосується не лише філософії, чиї поняття запозичуються науковцями з інших галузей та невластиво ними використовуються, однак її стосується все ж чи не найбільше. Наприклад, медичний працівник може настійливо запевняти жінку в неособовості її ненародженої дитини, так начебто особовість була видна під апаратами пренатальної діагностики. Фізик може заперечувати існування Бога, так начебто Абсолютне Буття було матеріальним. Біолог може стверджувати моральну суб’єктність тварин, так начебто свобода вибору була видима під мікроскопами і т.д. Усе це свідчить про так званий «епістемологічний стрибок» (стрибок в пізнанні; в цьому випадку в негативному значенні), коли науковці, використовуючи методологію власних наук, роблять висновки в чужих їм ділянках знання. Ситуацію ускладнює те, що сучасний світ з легкістю сприймає плюралізм думок, роблячи саме з плюралізму, а не з істини найвищу цінність.
Такі поняття як людська особовість, гідність та багато інших понять є фізично невидимими, а тому виходять поза межі наукового інтересу всіх тих, хто займається природничими науками. Виключення з кола наукових зацікавлень усіх невидимих категорій з необхідністю призводить до «механістичного пояснення живого буття», згідно з яким «живе буття не виглядає суттєво відмінним від матеріалу, з якого утворене» [1].
Це тут говориться зовсім не для того, щоб принизити цінність і потрібність природничих наук, але для того, щоб підкреслити, що знавці природничих наук не можуть формувати думку про особовість та гідність ненародженої дитини чи людини у тривалій комі, чи людини з синдромом Дауна, чи старця з хворобою Альцгеймера. Висновки науковців, що працюють у галузі природничих наук, щодо особовості чи неособовості, гідності чи негідності вразливих людей не можуть претендувати на наукову істинність, бо попросту виходять поза межі наук, якими вони займаються. Питання особовості та гідності людини є питанням саме філософських наук. Висновки знавців природничих наук про не/особовість тих чи інших людей є тією ж помилкою некомпетентних суджень, що й висновки знавців філософських наук про, наприклад, наявність в організмі тієї чи іншої фізіологічної хвороби або про найкращі способи її лікування. Кожен науковець компетентний у своїй галузі наук, і для того, щоб приходити до правильних висновків, потребує будувати правильні засновки (початкові судження). Якщо хтось намагається з даних фізики зробити висновки в метафізиці або навпаки, попросту проявляє свою некомпетентність в розумінні меж тієї чи іншої галузі знання та методології, відповідної до цієї галузі.
Повертаючись до попередньо сказаного, питання особовості та гідності є питаннями, якими оперує філософія. У філософії – галузі знання, що є результатом мислення, контрольованого критичним розумом, співіснують різні системи, методи пізнання, підходи та, відповідно, різні визначення одного і того ж феномену [2]. Не є винятком і поняття особовості та гідності, і це, звичайно, ускладнює ситуацію зі зрозумінням цих категорій широкими верствами населення. Існують течії у філософії, які стверджують особову гідність всіх без винятку людей, адже пов’язують особовість та гідність з людською природою, і водночас існують течії, які заперечують особову гідність всіх індивідуумів людського роду, приписуючи її натомість деяким тваринам, адже пов’язують особовість з автономією, зі здатністю відчувати біль, перебувати у стосунку до зовнішнього світу чи подібними характеристиками. Отже, одні знавці філософії вважають особами всіх людей, незалежно від їхніх характеристик, а інші – лише тих людей, які володіють необхідними якостями. Для перших важлива сама наявність розумної людської природи, щоб ствердити особову гідність, а для других – маніфестація цієї природи.
Свого часу Йоганн Ґотліб Фіхте стверджував: «Те, яку філософію хтось обирає, залежить від того, якою він є особою. Бо філософська система не є неживим предметом побуту, який можна за своїм бажанням покласти або взяти; філософська система натомість є живлена самою душею особи, яка приймає її» [3]. Слова Фіхте вдало відображають ситуацію з питанням вибору філософської течії щодо розуміння особовості та гідності людини. Ті, хто дивиться на світ з перспективи сили, вибирає ту течію, яка приписує особовість та гідність лише сильним. Ті, хто дивиться на світ з позиції сутності буття, вибирає тут течію, яка приписує особовість та гідність усім індивідуумам однієї природи.
Класичне визначення поняття «особа», яке належить Боецію, гласить: «Persona est naturae rationalis individua substantia» («Особа – це індивідуальна субстанція розумної природи») [4]. Саме це визначення, попри складність формулювання, найкраще відображає сутність особи. Згідно з Боецієм, усі індивідууми, які існують в розумній природі, є особами, а отже і мають особову гідність. Існувати в тій чи іншій природі та маніфестувати можливості цієї природи – зовсім не одне і те ж. Існують в людській природі усі люди: народжені і ще ненароджені, здорові і хворі, сильні і немічні, з розвиненим інтелектом і з обмеженими розумовими можливостями. Якщо слідувати визначенню Боеція, усі ці люди є в однаковій мірі особами, бо в однаковій мірі посідають людську природу. Ніхто з людей не має більше або менше людської природи. Однак сучасне суспільство часто вибирає іншу філософію, а саме прагматичну, ставлячи як пріоритет «діяння», а не «буття» [5]. У такому світлі особами вважатимуться лише народжені люди і то не в перші роки свого життя, лише розумово розвинені люди, лише ті, які перебувають при свідомості та здатні входити у стосунок зі світом, іншими словами, лише працездатні або корисні люди. Це дуже прагматичний підхід до поняття людської особовості та гідності. «Те, яку філософію хтось обирає, залежить від того, якою він є особою…».
Поняття людської особовості та гідності, а разом з ними категорія прав людини, яка власне випливає з двох попередніх понять, є занадто серйозними, щоб легковажно і бездумно їх означувати, приписуючи тим чи іншим людям і відмовляючи в них іншим. Не можна з легкістю ставитися до «висновку» лікаря, що діти в лоні або люди у комі чи з розумовими обмеженнями – це не особи, чи до ствердження законодавця, що вони не мають прав. Не слід легко довіряти твердженням тих осіб, які не можуть навіть доладно пояснити, що мається на увазі під поняттям «особа» та «гідність». Не можна маніпулювати цими поняттями в залежності від корисливих цілей та поглядів. Потрібно бути правдивими з собою та іншими, щоб вибирати правдиву філософію.
Марія ЯРЕМА доктор біоетики старша викладачка кафедри богослов'я УКУ
1. Richard Berquist, From Human Dignity to Natural Law. An Introduction, The Catholic University of America Press, Washington 2019, 23. Переклад власний.
2. Пор. J. Passmore, Philosophy // The Encyclopedia of Philosophy (ed. Paul Edwards), volume 5, Macmillan Publishing Co., Inc. & The Free Press, New York – Collier Macmillan Publishers, London 1967, 218.
3. J. G. Fichte, Introductions to the Wissenschaftslehre and Other Writings (1797-1800), Hackett Publishing Company, Inc., Indianapolis/Cambridge 1994, 20. Переклад власний.
4. Пор. A.C. Danto, Persons // The Encyclopedia of Philosophy (ed. Paul Edwards), volume 5, Macmillan Publishing Co., Inc. & The Free Press, New York – Collier Macmillan Publishers, London 1967, 111.
5. Пор. Salvino Leone, Nuovo Manuale di Bioetica, Città Nuova, Roma 2007, 11.
|