| Фото Тараса Гринчишина | У сучасних державах громадяни беруть участь у процесі управління країною шляхом голосування. Значна їх частина належить до політичних партій, рухів, союзів, блоків та інших організацій, створених на основі різних політичних доктрин і поглядів. Ці організації, прагнучи організувати життя суспільства згідно з політичними переконаннями своїх членів, мають однією зі своїх цілей досягнення, утримання або реформування влади в державі. У процесі виконання повноважень, одержаних під час волевиявлення громадян на виборах, політичні організації можуть брати участь в діяльності структур законодавчої і виконавчої влади.
Наявність у суспільстві різних, інколи суперечливих політичних переконань, а також інтересів, які по-різному діють, породжують політичну боротьбу, яка ведеться як законними і морально-виправданими методами, так і методами, що суперечать нормам державного права, християнської та природної моралі.
2. Церква, за заповіддю Божою, покликана піклуватися про єдність своїх чад, про мир і злагоду в суспільстві, про залучення всіх членів до спільної творчої праці. Вона повинна проповідувати і творити мир з усім зовнішнім для неї суспільством: «Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі» (Рим. 12, 18); «З усіма дбайте про мир» (Євр. 12, 14). Але ще важливішим для неї є внутрішня єдність у вірі та любові: «Благаю вас, брати, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ... не було розколів поміж вами, але щоб були поєднані в однім розумінні» (1 Кор. 1, 10). Єдність Церкви як таїнственного тіла Христового (Еф. 1, 23), від непошкодженого буття якого залежить вічне спасіння людини, є для неї найвищою цінністю. Святий Ігнатій Богоносець, звертаючись до членів Церкви Христової, пише: «Всі ви є ніби одним храмом Божим, ніби одним жертовником, ніби одним Ісусом».
Перед лицем політичних розбіжностей, протиріч і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей з різними політичними поглядами. Вона допускає різні політичні переконання серед її єпископату, духовенства і мирян, окрім таких, які ведуть до дій, що суперечать православному віровченню і етичним нормам церковного Передання.
Неможливою є участь церковних провідників та священнослужителів, а, отже, і церковної Повноти, у діяльності політичних організацій, у передвиборних процесах, таких, як публічна підтримка тих, хто бере участь у виборах політичних організацій або окремих кандидатів, агітація і так далі. Не допускається висування кандидатур священнослужителів на вибори будь-яких органів представницької влади всіх рівнів. У той же час ніщо не повинно перешкоджати участі єрархів, священнослужителів і мирян, нарівні з іншими громадянами, в народному волевиявленні шляхом голосування.
В історії Церкви є чимало випадків загальноцерковної підтримки різних політичних доктрин, поглядів, організацій та діячів. У низці випадків така підтримка пов’язана з потребою відстоювання насущних інтересів Церкви в крайніх умовах антирелігійних гонінь, руйнівних і обмежувальних дій інославної та іновірної влади. В інших випадках така підтримка була наслідком тиску держави або політичних структур і, звичайно, вела до поділу і протиріч у Церкві, до відходу від неї частини неміцних у вірі людей.
| Фото Тараса Гринчишина | У XX ст. священнослужителі та єрархи Російської Православної Церкви були членами деяких органів влади, зокрема, Державної Думи Російської Імперії, Верховних Рад СРСР і Російської Федерації, місцевих рад та законодавчих зборів. У деяких випадках участь священнослужителів у діяльності органів влади приносила користь Церкві і суспільству, проте нерідко подібна участь породжувала негаразди і поділ. Це траплялось особливо тоді, коли допускалося членство священнослужителів лише в певних парламентських фракціях, а також коли клирики висували свої кандидатури на виборні посади без церковного благословення. Загалом практика участі священнослужителів у діяльності органів влади показала, що вона неможлива без прийняття на себе відповідальності за прийняття рішень, які задовольняють інтереси однієї частини населення і суперечать інтересам іншої, що серйозно ускладнює пастирську та місіонерську діяльність священнослужителя, покликаного, за словом апостола Павла, бути «для всіх ... усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор. 9, 22). Історія переконує: рішення про участь або неучасть священнослужителів у політичній діяльності приймалося і має прийматися, виходячи з потреб кожної конкретної епохи, з урахуванням внутрішнього стану церковного організму і його положення в державі. Однак з канонічного погляду, питання про те, чи повинен священнослужитель, що займає державну посаду, працювати на професійній основі, вирішено однозначно негативно. ...
Неучасть церковної повноти в політичній боротьбі, в діяльності політичних партій і в передвиборних процесах не означає її відмову від публічного вираження позиції з суспільно-значущих питань, від представлення цієї позиції перед особою, яка представляє органи влади будь-якої країни на будь-якому рівні. Така позиція виражає позицію виключно церковних Соборів, провідників Церкви та уповноважених осіб. У будь-якому разі право її вираження не може бути передано державним установам, політичним чи іншим світським організаціям.
3. Ніщо не перешкоджає участі православних мирян у діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, політичних організацій. Більше того, така участь, якщо вона здійснюється згідно з віровченням Церкви, її моральними нормами та офіційною позицією з суспільних питань, є однією з форм місії Церкви у суспільстві. Миряни можуть і покликані, виконуючи свій громадянський обов’язок, брати участь у процесах, пов’язаних з виборами влади всіх рівнів, і сприяти будь-яким морально виправданим починанням держави.
Історія Православної Церкви зберегла безліч прикладів найактивнішого залучення мирян в управління державою, в діяльність політичних та інших громадських об’єднань. Таке залучення було в умовах різних систем державного устрою: самодержавства, конституційної монархії, різноманітних видів республіки. Участь православних мирян у громадянських і політичних процесах було ускладнене лише в умовах іновірних панувань або режиму, що дотримувався політики державного атеїзму.
Беручи участь в управлінні державою і політичних процесах, православний мирянин покликаний основувати свою діяльність на нормах євангельської моралі, на єдності, справедливості та милосерді (Пс. 84, 11), на турботі про духовне і матеріальне благо людей, на любові до батьківщини, на прагненні переображати навколишній світ за словом Христовим.
У той же час християнин – політик чи державний муж – повинен ясно усвідомлювати, що в умовах історичної реальності, а тим більше в контексті теперішнього розділеного і суперечливого суспільства, більшість прийнятих рішень і політичних дій приносить користь одній частині суспільства, одночасно обмежуючи або ущемляючи інтереси і бажання інших. Багато зі згаданих рішень і дій неминуче пов’язані з гріхом чи потуранням гріху. Тому від православного політика чи державного діяча потрібна надзвичайна духовна і моральна чуйність.
Християнин, який працює у сфері творення державного й політичного життя, покликаний осягнути дар особливої жертовності й особливої самовідданості. Йому потрібно бути уважним до свого духовного стану, щоб не допускати перетворення державної або політичної діяльності зі служіння на самоціль, яка живить гординю, пожадливість та інші вади. Потрібно пам’ятати, що «начала, чи власті, все було ним і для нього створене ... і все існує в ньому» (Кол. 1, 16–17). Святий Григорій Богослов, звертаючись до володарів, писав: «З Христом ти пануєш, з Христом урядуєш, від Нього отримав ти меч». Святий Йоан Золотоустий пише: «Воістину царем є той, хто перемагає гнів, заздрість і похіть, підкоряє все законам Божим, зберігає свій ум вільним і не дозволяє, щоб у душі взяла гору пристрасть до задоволень. Такого чоловіка я бажав би бачити начальником над народами і землю, й морем, і містами, і областями, і військами; бо хто підпорядкував душевні пристрасті розуму, той легко керував би і людьми згідно з божественними законами ... А хто, мабуть, управляє людьми, але підкорився гніву, честолюбству і задоволенням, той... не буде знати, як розпорядитися владою».
4. Участь православних мирян у діяльності органів влади та політичних процесах може бути як індивідуальним, так і в особливих християнських (православних) політичних організаціях або християнських (православних) частин більших політичних об’єднань. В обох випадках діти Церкви мають свободу вибору і вираження своїх політичних переконань, прийняття рішень та здійснення відповідної діяльності. Проте миряни, які беруть участь у державній або політичної діяльності індивідуально або в різних організаціях, роблять це самостійно, не ототожнюючи свою політичну роботу з позицією церковної Повноти чи будь-яких канонічних церковних установ і не виступаючи від їхнього імені. Вища церковна влада не дає спеціального благословення на політичну діяльність мирян. ...
Існування християнських (православних) політичних організацій, а також християнських (православних) частин ширших політичних об’єднань Церква сприймає як позитивне явище, що допомагає мирянам спільно здійснювати політичну і державну діяльність на основі християнських духовно-моральних принципів. Згадані організації, які є свобідні у своїй діяльності, одночасно закликають до відкритості щодо поряд з боку церковного уряду, до координації дій у сфері здійснення позиції Церкви з суспільних питань.
У взаємовідносинах церковної Повноти з християнськими (православними) політичними організаціями, в діяльності яких беруть участь православні миряни, а також з окремими православними політиками і державними діячами, можуть виникати ситуації, коли заяви або дії цих організацій та осіб суттєво розходяться з загально церковною позицією з суспільних питань або заважають реалізації такої позиції. У таких випадках церковні провідники повинні встановити факт розбіжності позицій і публічно оголосити про це, щоб уникнути непорозумінь і збентеження серед вірних і суспільства. Констатація такої розбіжності повинна спонукати православного мирянина, який бере участь у політичній діяльності, задуматися про доцільність його дальшого членства у відповідній політичній організації.
Організації православних християн не повинні мати характеру таємних товариств, що передбачають повне підпорядкування своїм лідерам і свідому відмову від розкриття суті діяльності організації під час консультацій з церковним урядом і навіть на сповіді. Церква не може схвалити участі православних мирян, а тим більше священнослужителів і в неправославних товариствах такого типу, оскільки вони відривають людину від повноцінної відданості Церкві Божій і її канонічного устрою.
* Уривки з «Основ соціальної концепції Російської Православної Церкви». http://www.mospat.ru
|