Андрей Шептицький – праведник-реформатор, якого боїться світ?! |
Він мав усе: вроду, добру освіту, багатство…, але почувався нещасним. Хтось усе життя тратить на те, щоби стати успішним і відомим, а він відмовився від престижу й світської слави так легко, ніби це було ніщо й не мало жодного значення. Цього року вся Україна на державному та церковному рівні вшановує 150-річчя від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Та що насправді ми знаємо про духовне життя й боротьбу цього Божого послушника? Чому він обрав монаший стан і так рішуче відстоював ідею возз’єднання Церков? Про те, яким був Андрей-протоекуменіст, Андрей-соціальний реформатор та Андрей-люблячий батько українців і всіх покривджених та ким він є для нас сьогодні, детально поговоримо з нашими експертами.
Оксана ГАЙОВА, понад 20 років присвятила упорядкуванню архіву Андрея Шептицького: Багатьох дослідників життя та діяльності митрополита Андрея цікавило і цікавить, чому освічений, вродливий і багатий граф Роман Шептицький, нащадок дуже відомих аристократичних родів у Європі (Шептицьких і Фредро), вирішив відректися від усього і 28 травня 1888 року вступив до василіанського монастиря в Добромилі? Очевидно, причиною цього є і голос предків, бо відомо, що давній український рід Шептицьких прославився не тільки у військовій та світській сфері, а й у церковній. Наприклад, його вихідцями є будівничі собору Святого Юра та києво-галицькі митрополити Атаназій і Лев, архимандрит Варлаам. Певний вплив на формування покликання митрополита Андрея мали й розмови з російським філософом та істориком, автором праці «Росія і Вселенська Церква», католиком східного обряду Володимиром Соловйовим, з яким митрополит зустрічався в Москві, і розмови з українським істориком Володимиром Антоновичем, з яким зустрічався в Києві. Але все це не було вирішальними чинниками у виборі чернечого стану. Відомо, що владика Андрей був глибоко віруючою і духовною людиною та все життя присвятив виконанню Христового заповіту: «Да всі єдино будуть». На думку Шептицького, УГКЦ (католицька за вірою і східна за обрядом), до якої належали його предки, могла послужити мостом до зближення Східної і Західної Церков. Митрополит Андрей мріяв про єдність Христової Церкви у Вселенській, яку вважав безконечно глибоким і мудрим ділом Христовим, мріяв про подолання трагічного розколу 1054 року. Але ось що говорить про своє покликання сам Андрей Шептицький: «Примір предків і родинне передання не були вирішальними у виборі стану. Коли я рішився посвятитися монашому станові в руському монастиреві, я прямо забув про те, я про те не думав, що се рішення відповідає моїм родинним традиціям, традиціям любові моїх предків. Якби я був народився французом чи англійчиком, я був би то само зробив, так само я вступив би до Чину, до монашого Чину Східного Обряду. Зробивши се, я доперва по розвазі спостеріг, що я поступив не тільки правильно перед духом родини, перед її традицією. Посвячуючися Східній Церкві, справі Унії, я мав на оці лиш мотиви всесвітового характеру… всесвітове діло веліло мені шукати праці для злуки Церков». Уже в першому посланні митрополит, подібно до апостола Павла, заявив: «Ціль моєї праці – привести вас усіх під стяг Христа. – І продовжив: Нехай я нині помру і у вічності не зазнаю щастя, коли б лишень ви, мої дорогі браття, були спасенні». Проте Андрей Шептицький дбав не тільки про спасіння повіреного йому українського народу, але і про добро всіх християн. Коли в 1908 році папа Пій Х надає митрополитові окремі повноваження, які передбачали право поїздок на територію Російської імперії, Шептицький, скориставшись ним, зустрічався і провадив розмови з російським православним духовенством та інтелігенцією. У 1917 році, після повернення із заслання в Санкт-Петербурзі, було проголошено російський греко-католицький екзархат, який очолив уродженець цього міста, нині блаженний, отець Леонід (Леонтій у чернецтві) Фьодоров. Очевидно, було доволі складно дійти до цього, про що свідчить навіть уціліла кореспонденція російської православної інтелігенції. Наприклад, листи від і до племінниці Петра Столипіна Наталії Ушакової, князя Петра Волконського, княгині Марії Волконської, Анастасії Грузинської, Софії Лихарьйової. Оскільки всі листи, які надсилалися з території Російської імперії, підлягали цензурі, то доводилося писати зашифрованою мовою. Якщо не знати історії, то може видатися, що вони не мають жодного сенсу. Наприклад, митрополита Андрея в них називали стрийком, Вселенську Церкву – мамою, Греко-Католицьку Церкву – дружиною, клир – братами і сестрами. Радянський полковник, кагебіст і «геніальний» публіцист Клим Дмитрук, автор «Жовто-блакитних банкротів», знаючи, що дослідники не мають доступу до документів, бо ті перебувають на таємному зберіганні, дуже професійно спотворював зміст цієї кореспонденції. Та не тільки він, але й багато інших радянських публіцистів писали різні небилиці про митрополита Андрея. До Шептицького часто писали діти-сироти, підписуючись «Твоя донечка», «Твій синочок». Так і народилася історія, нібито митрополит має багато рідних дітей. Серед зашифрованих листів від росіян до Шептицького був і такий: «Ти знаєш, що я останнім часом хворію і лікарі мені приписали пити вино. Я привик пити червоне вино, а лікар мені радить біле». Ніби нічого такого в ньому немає, але насправді йдеться не про вино, а про зміну обряду. Російська синодальна Церква на той час була під колосальним впливом політики Кремля і не могла не непокоїти чесних, відданих і правдивих російських православних християн. Багато з них, не бажаючи з цим миритися й належати до такої Церкви, змінювали обряд та переходили до Римо-Католицької. Латинський обряд гарний, але він не притаманний православній душі. Тому було бажання залишитися в Церкві східного обряду і вихід вбачали в Католицькій Церкві східного обряду. Це – провідна думка послань та діянь митрополита Андрея: «Да всі єдино будуть». І хоч тоді ще не існувало такого терміна, як «екуменічні заходи», Шептицький був першопрохідцем у цій сфері. Митрополит Андрей – ініціатор відомих Велеградських конгресів, які відбувалися в Моравії, де раніше уславилися рівноапостольні Кирило й Методій. Для сучасних істориків мають велике значення його праці, написані з цього приводу на початку 20-х років ХХ століття: «Психологія Унії», «Дві ментальності», «Ролю західних у ділі об’єднання Церков», «Віднова східного чернецтва», «Християнський Схід». Неабияке значення для продовження справи християнської єдності мало і листування митрополита Андрея в період Другої світової війни з українською православною інтелігенцією та єпископами. Вперше за багато століть Шептицький ініціював діалог між католиками і православними про причини розколу Церкви, а також про шляхи, які можуть привести до єдності. Звичайно, владика Андрей був передовсім пастирем народу та дбав про його вічне спасіння. Але потрібно пам’ятати, що Шептицький був і батьком народу, який не мав своєї держави, тому переймався й дочасним добром повірених йому людей. Мрією життя Андрея поряд із виконанням Заповіту Христового було здобуття його народом своєї держави, наділеної християнською душею. Шептицький вважав, що український народ, як і всі інші, має право на державу, а тому використовував будь-яку нагоду, щоб цю ідею реалізувати. Будучи послідовним у її втіленні, він неодноразово потерпав від переслідувань окупаційних режимів. Наприклад, коли в 1914 році царські російські війська вступили до Львова, то відразу провели обшук у митрополичих палатах. Багатьом відомо, що митрополита арештували й ув’язнили на три роки у глибині Росії. Але мало хто знає, що причиною була не тільки його проповідь у львівській церкві Успіння Богородиці, де той закликав людей твердо триматися своєї віри, а й пропам’ятна записка-меморандум, яку знайшли під час обшуку. У ній Шептицький висловив сподівання, що після Першої світової війни українці здобудуть як не власну державу, то принаймні автономію (на превеликий жаль, цього не сталося). А також виклав, яким має бути майбутній устрій Української держави: правовий, військовий і церковний аспекти. І ось там, у пропам’ятній записці, митрополит написав, що Українська Церква може вільно існувати й розвиватися тільки при одній умові – повного відокремлення від московської синодальної Церкви. Зрозуміло, це не могло сподобатися новій владі, тому Шептицького ув’язнили. У тому часі, 1916 року, Андрей Шептицький написав листа до папи Венедикта ХV, в якому просив благословення на мученицьку смерть. Чому він це писав? Будь-яка війна – це вбивство, насильство, а відповідно й порушення п’ятої Заповіді «Не вбий». Митрополит хотів взяти на себе гріх порушення людьми цієї Заповіді Божої, а водночас звернути увагу в Апостольській столиці на невідрадні обставини, в яких опинився його народ. У 1917 році владика Андрей перед українською громадою в Санкт-Петербурзі заявив, що радо би провів не кілька років у тюрмі, а ціле життя, тільки б побачити рідний народ вільним. За період архипастирського служіння митрополита Українська Греко-Католицька Церква набула виразно національного українського виміру. Від початку Шептицький запровадив відправлення Служби Божої українською мовою, щоб люди розуміли, що відбувається в часі Літургії і могли взяти участь у церковному співі; щоби знали, що діється і чому так важливо бути у храмі від проскомидії до благословення, закінчення Богослужіння, а не просто прийняти Святе Причастя і бігти з Церкви. Богдан МАКСИМОВИЧ, член президії Львівського Крайового Товариства «Рідна школа»: Соціальне вчення митрополита Андрея неабияк вплинуло на духовно-економічний розвиток Галичини в період його управління Греко-Католицькою Церквою. Священики, монахи і миряни, дотримуючись вказівок митрополита, створили справжній феномен культурного прориву від бідного й неосвіченого населення до високорозвиненої християнської нації. На жаль, у наш час вплив соціального вчення великого митрополита на розвиток нашого народу значно менший, передовсім через значно слабшу соціальну активність священства. Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор УКУ, директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії, член Українського богословського наукового товариства: Передусім скажу, що для мене митрополит Андрей Шептицький – це приклад людини, яка одна може преобразити світ. Інколи ми сумніваємося у своїх силах і кажемо: «Що така маленька людина, як я, може зробити? Нехай сильні змінюють і перетворюють світ, а я житиму своїм маленьким життям». Але в очах Бога немає маленького життя – кожне життя має бути великим, і життя митрополита Андрея – свідчення того, що це можливо. Згадаймо хоча б сумирність Шептицького в дитинстві, його тяжіння до чистоти і святості, віднайдення ним свого покликання в повній посвяті себе Богові та складенні чернечих обітів. Прожити велике життя – це не обов’язково стати монахом. Це означає, що ми повинні взяти за основу нашого буття засадничі цінності й відповідно до них жити, преображаючи бодай свій невеличкий світ. Тоді в очах Бога ми проживемо велике гарне життя! Хитрість у тому, що більше ми вчимося змінювати довкола себе світ на краще, то більше здобуваємо сили, талану і спроможності його преображати: починаємо із себе маленького, а виходимо на великі масштаби. Тобто життя Шептицького вчить нас важливої істини: якщо ми займемо правильну життєву позицію, то зможемо внести величезну зміну в життя суспільства, у якому живемо. Поштовхом до програмного викладу соціального вчення для митрополита Андрея була енцикліка «Rerum Novarum» папи Лева ХІІІ, видана в 1891 році. Це була революційна на той час енцикліка. Вперше Церква заговорила близькою для робітничого класу мовою і зайнялася його справами. Тобто вона перехопила ініціативу в комуністів, які репрезентували себе як єдині, що опікуються бідними й покинутими. І треба визнати, що певною мірою комуністи спочатку мали рацію, бо Церква трошечки недоувійшла в закономірності цього світу: священики орієнтувалися на багатих і впливових людей, забуваючи про бідних й упосліджених. Натомість в енцикліці «Rerum Novarum» папа чітко ствердив: робітники зараз є об’єктом уваги Церкви і їм треба допомогти! Церква мусить стати на бік скривдженого, упослідженого народу та його підтримати. Треба також усвідомити, що тоді не було Інтернету й мобільних телефонів, а отже, темп поширення інформації був значно повільнішим, ніж сьогодні. Митрополит Андрей після оприлюднення енцикліки почав виклад свого соціального вчення аж у 1902 році. Але на ті часи – це дуже швидко. Тобто 11 років Шептицький витратив на осмислення енцикліки і лише тоді приступив до написання ґрунтовної праці «О квестії соціяльній», опублікованій 1904 року. Митрополит прочитав енцикліку, пропустив її через своє серце й розум і написав своє послання, спрямоване до духовенства. У ньому він дав настанови щодо того, що духовенство Галичини повинно робити, коли є робітничі рухи, зони людських бід і страждань; як Церква повинна прийти до скривджених та бідних. Фактично, те, що Лев ХІІІ в енцикліці «Rerum Novarum» писав для всієї Церкви, Шептицький спроектував й описав для українських галицьких священиків. Отже, послання «О квестії соціяльній» – це творча переробка енцикліки і програма для галицького духовенства на багато-багато років. Але це не та ситуація, коли Шептицький сидить у кабінеті й думає, як би звалити всі обов’язки на духовенство, щоб умити руки та самому нічого не робити. Митрополит виписав цю програму передусім для себе, і від часів служіння до кінця життя був великим соціальним трансформатором, великим переображувачем своєї землі. Один лише перелік того, що він зробив у соціальній сфері, вражає. Зокрема віддаємо йому належне в питанні розвитку кооперативного руху в Галичині. Це той рух, який значною мірою став опертям для робітників, упосліджених і бідних людей, бо дав їм можливість економічно утвердитися, піднятися з колін. До владики Андрея кооперативів практично не було, а завдяки йому до початку Першої світової війни, тобто до 1914 року, в Галичині існувало вже 1 500. Це – фантастика! І якщо би сталося тільки це одне, то це вже величезна допомога для тих, що не мали доходів, не були солідарні один з одним і не могли опертися на польську владу, бо та тоді неприхильно ставилася до українців. Така економічна основа для існування галицьких трудівників на той час була дуже важливою. По-друге, енцикліка «Rerum Novarum» порушує проблему права робітників на створення спілок та організацій, які би відображали їхні інтереси. І знову ж таки, завдяки Шептицькому Галичина впродовж кількох десятиліть обросла найрізноманітнішими молодіжними, жіночими, християнськими й суспільними організаціями. Маю на увазі, наприклад, утвердження діяльності скаутської організації «Пласт» або започаткування марійських жіночих товариств, які перехопили ініціативу світських західних, я б навіть сказав, секулярних, антицерковних жіночих організацій, що виходили з типового західноєвропейського просвітництва, а саме антицерковності: Церква – пережиток, а ми, мовляв, пропонуємо щось зовсім інше, передове. Жіночий рух на Галичині перехопив ініціативу захисту прав жінок від Західної Європи й активізував галичанок, але поле для їхньої активності було процерковним, а не антицерковним. Іншими словами, Шептицький досягнув того, що я не знаю, чи зміг би досягнути будь-який релігійний діяч у Європі: надав просвітницькій ідеї християнської форми. У Галичині просвітництво пустило дуже глибоке коріння, навіть товариство «Просвіта» укріпилося тут через благословення Андрея Шептицького. Якщо подивитися на фотографії, то біля кожної сільської «Просвіти» є зібрання людей на чолі з парохом, війтом і вчителем. Із погляду західного європейця, це – дуже патріархальна структура, але їй вдалося виконати просвітницьку роль для усього суспільства. Наше селянство одержувало з матеріалів «Просвіти» дуже багато професійних практичних порад, наприклад, як організовувати сільське господарство, ремісницьку допомогу тощо. Галичина того часу бурлила від активного суспільного християнського життя. Порівняно з часом митрополита Шептицького, ми живемо дуже затхло. Незважаючи на всі теперішні інформаційні можливості, ми себе не можемо порівняти з тим часом. Скільки було засновано молодіжних організацій! Це і товариство студентів-католиків «Обнова», й «Українська молодь – Христові», і молодіжні з’їзди. Усе це благословив, започаткував, ініціював Шептицький – одна людина! Тому перед нами дуже великий простір для удосконалення й активізації. Дай Боже кожному з нас зробити хоча б невеличку часточку того, що зробив митрополит. Згадаймо також про розвиток фінансових та економічних інституцій у Галичині: іпотечний банк, банк взаємодопомоги, самопомочі (коли банки на певних засадах співпрацювали зі своїми вкладниками). Останні на Заході існують до сьогодні. Приїдьте в Нью-Йорк, Чикаго або ж у Канаду – і побачите банк «Самопоміч». Ідеї, які з’явилися завдяки Шептицькому, виявилися дуже перспективними, а їх матеріалізація – помічною. Цьогоріч літня школа «Соціальна думка митрополита Андрея» стартувала в УКУ вп’яте. Її головна мета очевидна – привернути увагу слухачів до питання внеску митрополита в розвиток Галичини і дати їм розуміння, як саме Андрей Шептицький її переображав. Це – питання ставлення до політичної еліти, побудови справедливого державного ладу. Пересічна людина про Шептицького скаже, що це той, хто «колаборував із німцями». На Сході України про те, що це був стратег, етнарх, який дуже чітко бачив, як можна Українську державу поставити на християнські цінності й зробити її щасливою, не знає майже ніхто. Ці погляди і діяльність Андрея треба людям показати, зокрема його ставлення до насильства. Відтоді, як Шептицький став митрополитом, життя постійно наштовхувало його на проблему насильства. Якщо подивитися крізь усі десятиліття його перебування при владі, то побачимо, що він постійно боровся з ідеєю допустимості насильства для досягнення високої мети. Вважати, що добра мета дозволяє насильство, було ілюзією і гріхом ХХ століття. У літній школі ми присвячуємо день темі порятунку Шептицьким людей, зокрема євреїв. Адже нам надзвичайно важливо зрозуміти, якими він бачив основи справедливого ладу. Це не був лад, збудований на принципі нульової суми, де має бути добре тільки українцям, а всім решта – погано, бо то вороги, яких треба задавити. Відповідно до соціального вчення митрополита Андрея, справедливий лад можна збудувати лише тоді, коли всі жителі краю матимуть гідне життя. Рятуючи життя, Шептицький робив свій внесок у реалізацію цього принципу: підтримував гідність життя людини і стверджував, що не може один народ бути винним у всіх гріхах світу. Про це важливо пам’ятати, якщо хочемо сьогодні збудувати в Україні справедливий лад. Пропозиції митрополита щодо його побудови такого ладу постійно відкидають, але це лише підтверджує, що вони є наріжним каменем. Ми не матимемо в Україні справедливого ладу доти, доки принципи, проголошені Шептицьким, не будуть покладені в основу державного устрою. Хоча знову і знову можемо доходити висновку, що на насильстві (маю на увазі силу, застосовану до громадян всередині країни, а не оборону своєї землі від зовнішнього ворога) не збудуєш справедливого ладу. Володимир ЩЕРБИНА, економіст й автор Альтернативної концепції пенсійної реформи, основаної на соціальному вченні митрополита Андрея Шептицького: Роздумуючи про Андрея Шептицького в соціальній сфері минулого і сучасного, можу зробити висновок, що однією з його провідних ідей була така: моральність – це не приватна справа однієї людини, а справа усієї спільноти, й економіка та бізнес також мають бути побудовані на засадах моралі. Адже, наприклад, запитання: «Куди йдуть мої податки?», – фундаментальне для становлення громадянського суспільства. Обізнаність, активність і вплив спроможних громадян – вирішальна умова для формування демократичного суспільства самоврядних громад. Людина, згідно з Божим задумом і природою, має набувати приватну власність і нею володіти. Митрополит Андрей Шептицький був свідомим того, що не кожен може бути роботодавцем і бізнесменом, а дуже багато людей вимушені заробляти спеціалізованою найманою працею й за цей рахунок формувати надходження в сімейний бюджет і належно його використовувати не лише на поточне споживання, а й нагромадження, інвестування зекономленого для поступового утворення приватної власності своєї родини. Тому митрополит дав певні настанови, як це робити, а також наголосив, що свою зарплатню люди повинні витрачати з ощадливістю і на зекономлене набувати активи, які потім можна передати у спадок. Бо зв’язки, які об’єднують сім’ю та родину, за своєю природою святі і їх треба берегти, спрямовувати на це всі зусилля, зокрема як Церкви, так і держави. Люди рівні перед Богом, але між собою вони не можуть такими бути. Андрей Шептицький каже, що соціалізм – це утопія, ворожа Богові, Церкві й народові секта. «І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в життя, там у слід за нею іде мир і щастя, а скільки разів люди від цієї науки відступають, стільки разів мотаються відносини; настає війна, ненависть», – продовжує митрополит. І ми повинні сьогодні критично подивитися на наслідки того, що українське суспільство не боролося і не бореться із соціалістичними принципами буття й з екстремальною групою лібералізму, про що нас раніше застерігали і митрополит Андрей Шептицький у пастирському посланні «О квестії соціяльній», і Папа Римський Лев ХІІІ в енцикліці «Rerum Novarum». У нас внески в пенсійний фонд побудовані на засадах соціалізму, які митрополит Андрей Шептицький цілком доцільно називає утопічними. Суть і мета економіки – це обмін працею між людьми задля наповнення бюджету сім’ї. Щоб жити, потрібні фінанси. Можна піти щось вкрасти. Але це – аморально. Отож, залишається єдиний вихід: піти продати свою працю, щоб заробити. Однак сьогодні в Україні податків більше, ніж джерел їх фінансування. Тим джерелом і є наймана праця. Пенсійні заощадження держава формує внаслідок недоплати людям їхньої заробітної плати. Щомісяця роботодавець під примусом держави із зарплати своїх найманих працівників відраховує частину нарахованої суми й перераховує її у пенсійні фонди. 35 % пенсійних внесків робить роботодавець. «У нас ситуація стає ще складнішою через загально нестерпну економічну ситуацію цілого краю, через безперервні політичні війни, надмірні податки, і більшу як деінде нестачу просвіти убогих. – Казав митрополит Андрей Шептицький, та радив: Розв’язання соціяльної квестії в тому, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертий на справедливість і на Христовий закон». Цікаво, що тепер людині не говорять, що вона може не дожити до пенсії, а отже, принцип пенсійних внесків аморальний, і ми можемо його ототожнити із прихованим обдиранням людей. Сьогоднішній перерозподіл праці податками та внесками – «солідарні» фонди суспільного споживання – виглядає так: 1 гривня 27 копійок зобов’язань проти 83 копійок чистої ефективної заробітної плати, або 3 408 гривень (60 %) зобов’язань проти 2 200 гривень (40 %) заробітної плати в середньому по Україні. Якщо розглянути чисту зарплату як прихідну сторону умовного рахунку сімейного бюджету, а зобов’язання з її перерозподілу та витрати сім’ї – як розхідну, то самих лише зобов’язань виявиться більше, ніж доходів, для їх обслуговування не вистачатиме поточного джерела фінансування. Цікаво, що період виплати пенсії становить 25 років, а в Україні люди на пенсії живуть щонайбільше 24 роки, в середньому – не більше 14, а чоловіки – трохи більше 2 років. Тому шанси отримати бодай половину накопиченої суми дуже малі. Її капіталізація втрачається. Якщо особа не доживе до пенсії «від держави» або недовго її отримує, то для родини ці кошти недосяжні. Передавати у спадок нічого. Цим порушується приватність праці. Кожне нове покоління в сім’ї та родині вимушене починати з нуля та діяти за принципом «кожен сам за себе». Як тут не згадати настанову митрополита Андрея з послання «О квестії соціальній»: «Зв’язи родинні суть, з природи і права Божого, святими, а звідси, хто підкопує зв’язи родинні, бурить основи людського щастя? … Держава чи суспільність, котра би нарушувала ті права одиниці чи родини, приносила би їм не хосен, а шкоду, була би не справедливою, а шкідливою. Власть держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць, може і повинна вглядати там, де серед родини комусь дієся кривда, але не сміє переступити сеї границі, не має права втискатися самовільно у внутрішній устрій суспільности родинної. Власть вітцівська не може бути усунена через власть державну. Соціалісти, ставляючи загальну опіку суспільности державної замість опіки вітцівської, миляться, виступають против природної справедливости і нарушують основні в суспільності в’язі родинні». Отож, соціальна доктрина Шептицького дуже актуальна для нас сьогодні. Маємо поступово та послідовно повертати функцію забезпечення пенсійної потреби від держави її природному носієві – сім’ї та родині. Бо одна з найважливіших функцій праці – створення активів, які належать сім’ї та передаються правонаступникам у вигляді приватної власності. Це – головний легітимний шлях як для утворення капіталу, так і розвитку сім’ї та родини, а отже, суспільства в цілому. Із цією метою я розробив Альтернативну концепцію пенсійної реформи – реформи відносин перерозподілу праці. Для фінансування приватної частини пенсійної потреби концепція пропонує передовсім створення джерела фінансування приватної пенсійної потреби в сімейному бюджеті, а наступним кроком – приватних успадковуваних пенсійних рахунків громадян зі спеціальним режимом функціонування у спеціалізованому пенсійному банку чи спеціалізованому відділенні Ощадбанку. Відповідно до концепції, щомісячно робитиме внесок у пенсійний фонд не роботодавець, а сам працівник (що сприятиме становленню свідомого громадянського суспільства!), і внесок становитиме не 35 % від суми отриманої зарплати, як зараз, а лише 10 %. Адже внески в такому розмірі з помісячною їх капіталізацією лише під 6 % річних за 35 років утворюють практично такий самий фонд пенсійних нагромаджень, як і внески в розмірі 35 % від зарплати без капіталізації. Так ми зможемо нейтралізувати обкрадання державою її громадян і значно зменшити рівень корупції й тінізації в Україні. Використання коштів із рахунків дозволятиметься тільки після виходу людини на пенсію, але нарахування процентів на залишок коштів у період використання продовжуватиметься, а головне – невикористаний залишок на рахунку після смерті особи або в іншому передбаченому законодавством випадку успадковуватиметься за звичайними правилами успадкування й оподаткування спадщини. При реалізації запропонованої системи Україна отримає значний власний інвестиційний ресурс, сформований на приватній основі, який за 10 років складе понад 100 мільярдів доларів США. У цьому сенсі наша концепція має ширше значення для економіки, ніж просто концепція пенсійної реформи. Вона є концепцією суспільно-економічної реформи, адже збалансовує дію основних суспільних інститутів українського суспільства (праці, нагромаджень, приватної власності; сім’ї, родини, громади та держави), які сформувалися історично. А це і є засадами моралі. Їх повернення відродить в українському суспільстві притаманну йому родинність, забезпечить успішність, конкурентоздатність та експансивність. Розмовляла Марія ВСЯКА Tеги:
( 5 голосів )( 7998 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
Також можна спитати Гугля, що він знає за ключем пошуку; Володимир Щербина: Альтернативна Концепція
Концепцією пропонується повне заміщення за 35 років. На цей період припаде "зустрічний рух" економіки нелінійно вгору, солідарної потреби нелінійно вниз і нелінійний рух приватних накопичень вгору, на зростання. При тому не обов'язково створювати для них спеціальний механізм, щоб не мати клопоту з недовірою населення і з ризиками "украдання" тих грошей. Головне створити в сімейному бюджеті притаманне (і достатнє!) джерело фінансування приватної пенсійної потреби. А далі - суспільство собі само раду дасть. Є купа вже діючих механізмів, можна "в дітей вкладати"...
Я не розумію питання "скільки треба грошей на реформу"? На ті збитки і згортання економіки і народонаселення йде більше грошей. Тут не гроші потрібні, а поінформованіст ь суспільства і дбайлива робота справжньої еліти. Їх результатом буде впровадження реформи без грошей. ЄСВ 0, ПДВ 12% і геть усі "навороти" з ПДВ включно з податковими накладними. Скільки на це треба грошей? Депутати і так свою зарплату отримують. А реформа гроші ДАСТЬ! Забезпечить надходження до зведеного бюджету, достатні, щоб профінансувати не лише його, а й тих комуністичних фондів суспільного споживання, які "не можуть наїстися". Належно профінансувати! Без касового розриву!
Інше питання, - щоб заплатити тим хто буде забезпечувати поширення інформації, розробникам... Тут рахувати треба, але це без формування конкретного проекту не рахується. ...Якщо дбайливо підходити до справи. А якщо так, як у нас звикли, то дивіться на стелю і беріть ту цифру, яка перша в голову прийде.
Українська "політична" "традиція" останніх десятиліть, на жаль, іде другим шляхом.
...проте, можливо, їй не десятки років, а "парканадцять" десятків: у Пастирському посланні "о Квестії соціяльній" 1904 року Митрополит Андрей пише, що "У нас положеннє стає єще трудніше через загальне невиносиме положеннє економічне цілого краю, через неустаючі борби політичні, надмірні податки і більший, як деінде, брак просвіти убогих."(с)
"Не зовсім так" хоча б тому, що пані Марія виходить з точки зору апріорного припущення, що реформа - це щось "непопулярне", що призведе до політичних проблем "реформатора", якого "електорат не захоче знову переобрати". Правильно збудована реформа не може бути "непопулярною", бо вона несе ідею, яку народ поділяє, змін на основі якої прагне і довкола якої гуртується. Але непросто таку ідею не тільки генерувати. Її непросто навіть розгледіти у інших людей (як от - у Митрополита Андрея, хоча він і подає її чітко та однозначно). А щоб розділити і підтримати, треба ще й додатково попрацювати: набути знань, вгамувати свій внутрішній спротив до чужого креативу (явище, яке отримало умовну назву "пророка у своїй вітчизні") і докласти своїх власних зусиль (думки, фізичних зусиль і засобів) до просування ідеї у форматі чину в суспільну свідомість.
Питання - чому уряд не запроваджує конкретної реформи?
А уряд і не буде запроваджувати реформи, запровадження якої не вимагає суспільство, і не зобов'язаний цього робити. Уряд зобов'язаний виконувати законодавство. Для створення законодавства є ВР. Саме вона є представницькою владою в широкому розумінні. І має для здійснення своїх повноважень у законодавчій сфері усі важелі та інструменти. Саме вона повинна акумулювати думку суспільства і втілювати її в законодавчих ініціативах. А формувати ту думку і прагнення(!)пов инні Політики, а не "політики", які "тримають ніс за вітром"(с) у прагненні влади (...без відповідальност і!). А тими Політиками мали б стати, за висловом Блаженійшого Любомира Гузара, "люди доброї волі". Саме вони мали б вдатися до визначення найнагальніших суспільних пріоритетів для реформування, виробити до них чин і поширювати його у суспільній свідомості. "Бо, якщо вони не візьмуться, то нема на що сподіватися"(с) А вони, допіру, не беруться.
Стрічка RSS коментарів цього запису