8 травня минулого року мій близький друг Чукума Акпуокве, нігерієць за походженням, римо-католик за віросповіданням, взяв шлюб в одній із церков Лагосу. По якомусь часі в інтернеті було виставлено понад 120 знимок, відзнятих у церкві і на весільному святкуванні. Переглядаючи ті знимки і читаючи коментарі до них, я почала роздумувати над тим, наскільки все-таки рідкісними є такі шлюби... уся церковна спільнота знає обох молодят, хоча вони з різних міст; шлюб відбувається в контексті літургії; молода читає Апостола; члени спільноти висловлюють свої побажання; подружжя вперше переживає таїнство Євхаристії в одній спільноті вже як одне ціле; старші члени церкви діляться своїм шлюбним досвідом; нарешті, пресвітер будує проповідь навколо значення здійснюваного Таїнства для їхньої маленької церкви і для Вселенської Церкви Христової. Знимки мого друга так вразили мене саме тому, що в світлі його шлюбу ясніше почав бути видимим занепад спільнотно-євхаристійного виміру шлюбу у пересічному українському греко-католицькому храмі. Ані передшлюбні науки, ані часто-густо формальне хрещення у немовляцькому віці, ані настанови батьків здійснити обряд шлюбу як данину суспільній традиції, ані бажання урочистої помпези в присутності друзів і родини, ані все разом узяте, здається, не здатні вирвати акцію сучасного шлюбу з конвейєру церковних „послуг”. Спостерігаємо радше спроби окремих парохів повернути таїнство шлюбу до Церкви, до Тіла Христового, до Євхаристії, до спільноти дітей Божих. Той факт, що спроби є поодинокими, свідчить про іншу, сильнішу і домінуючу тенденцію. Звідки вона? Завдання цього невеличкого есею полягає у спробі знайти відповідь на це питання. Інтуїція підказує, що істинний глибинний вимір таїнства шлюбу мусить бути збережений бодай залишково в сучасному візантійському обряді шлюбу, і лише зворотня хронологія його розвитку може пролити світло на теперішній стан речей. Почнімо здалека.
ДОХРИСТИЯНСЬКІ ОСНОВИ Мітологія стародавнього Близького Сходу подає нам три важливі міти, пов’язані з природним подружжям, на фоні яких стає легше зрозуміти старозавітній контекст шлюбу. Перший міт про уґарітського бога Еля, творця неба і землі. Його змальовано в одній із історій як такого, що породив двох синів у двох подружніх зв’язках, і що є богом плідності. Другий міт оповідає про божественний шлюб, у якому Ніккал пошлюблює бога місяця. Третій – це епос про Ґільґамеша, в якому богиня Іштар (відповідниця Венери) є гнана сексуальною пристрастю до Таммуза, бога розмноження. Отже, маємо плідність, розмноження, пристрасть і подружжя. Вони з’являються у Старому Завіті, де провідним є послання про те, що врешті Бог пошлюблює Ізраїль. Якщо Бог сотворив Ізраїль і любить її (його як наречену), то це тягне за собою певні вимоги щодо повсякденного життя Ізраїлю перед Богом як відповідь на обраність і любов з боку Господа, а відтак маємо певний архетип шлюбних стосунків. Два міти про сотворення світу у книзі Буття ясно вказують на предвічний задум Бога про сам принцип подружжя. Ягвіст (Бт 2: 18-25) робить чоловіка і жінку рівними, незважаючи на те, що чоловіка створено першим, а поняття чоловіка і жінки як одної плоті з’являється вперше у словах: „Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла”. Другий міт про сотворення (Бт 1: 26-9) від Священика відображає схожі ідеї, але Бог не лишень сотворює їх, але й благословляє. Ця тема відлунює певним зародком тогочасної „літургійної” практики.
Інститут шлюбу, згідно з Клементом Александрійським, є присутній вже в раю оскільки Адама сотворено за образом Христа, а Єву – за образом Церкви [1, с. 209]. У своєму коментарі до 2 Кор він стверджує, що ані гріхопадіння, ані весь проміжок часу до приходу Христа не змогли до кінця знищити таїнственну природу шлюбу. Св. Єфрем Сирійський додає: „Від Адама до Христа правдива подружня любов і була досконалим таїнством” [1, с. 209]. Направду ґрандіозну картину таїнства шлюбу малює Алєксандр Шмеман [2, с. 77-88], намагаючись пояснити своїм сучасникам, чому шлюб – єдиний інститут стосунків між людьми, піднесений до рівня таїнства. Виносячи сутність шлюбу за рамки виключно міжстатевих людських стосунків, він показує онтологічну одвічність шлюбного зв’язку між Богом і людиною, який вповні знаходить свою реалізацію через Діву Марію, а відтак – через Церкву Христову. На такому тлі шлюб чоловіка і жінки виглядає як причетність до великої таємниці Божого задуму і плану щодо світу і сотвореної ним людини від самих початків. Про онтологічний вимір шлюбу (в контексті гріхопадіння) говорить у своїй статті і Каралямбіс: ”Гріхопадіння спричинило спотворення людської онтології, розділивши людину на безпритульну маскулінність і фемінність, що приречені на нескінченний процес притягування–відштовхування. В цьому процесі руйнується первинна двоїчна єдність, у якій людські сотворіння були не просто „чоловіком чи жінкою”, а „чоловіком і жінкою”. Оте „і” виражає повноту теантропії, Божого образу в людині. По-іншому можна ще сказати так: стать пробудилася в людині через бунт супроти духу, і пробудилася як автономний елемент, як притягання, як пристрасть, що не просто перестала бути керована духом, але сама почала ним керувати. Статеве життя втратило свою первинну гармонію і набрало трагічного виміру. Саме тому прихід Царства Божого неминуче збігається з досконалою зрілістю подружньої любові в одній істоті, у пан-людській реальності, сконцентрованій у Христі, Котрий долає гріховну прірву між внутрішньою і зовнішньою реальністю, ту прірву, в якій закорінена похіть. Саме зрілість у Христі надає силу безсиллю пошкоджених маскулінного і фемінного начал відкрити наново і сповнити свою одвічну цілісність автентично і в спосіб, що нічим їм не загрожує”. Ми повернемося до цієї глибокої думки трохи згодом, коли говоритимемо про важливість спільнотного виміру шлюбу і його невід’ємність від Євхаристії, а наразі ще кілька слів про те, яке місце посідає шлюб у юдейському світі.
У традиції патріярхів юдейського народу маємо випадок, коли Ісаак мусить вести переговори про свій шлюб з Ревекою і її сім’єю. Ісаак і Ревека є заручені вже якийсь час, перш ніж вони фактично одружуються. Більше того, коли Ревека покидає свій дім, вона отримує благословення з боку сім’ї – благословення на народження дітей. Однак коли вона бачить Ісаака перед шлюбом, вона одягає вуаль і лишень тоді шлюб знаходить свою реалізацію (Бт 24). Отож, вже тут ми маємо стадію переговорів про укладення контракту, заручини, період заручення, молитву і звершення шлюбних обов’язків. Усе це відбувається в звичних домашніх умовах. Подекуди в книгах Старого Завіту маємо, нехай алегорично-поетичні, але свідчення про наречену, зодягнену в оздоблені шати і прикраси (Іс 49: 18, Єр 2: 32) чи про молодого з вінцем і молоду з коштовностями (Іс 61: 10). Нарешті, не можна не згадати про шлюбні алюзії у двох псалмах, що стають популярними пізніше в образі шлюбу – псалми 45 і 127. Пізніше юдейське передання подає нам два важливі свідчення про шлюб. Перше з них є у книзі Товита, де розповідається про шлюб Товії і Сари (Тв 7 і 8). Послідовність події така: Товія просить у Рагуела, батька Сари, її руки, а він дає згоду словами: «Вона дана тобі від сьогодні й повіки. Нехай Господь, моя дитино, цієї ночі дасть вам щастя з неба і вчинить з вами милость і спокій». Текст Товита чітко виділяє шлюб на фоні звичайного статевого зв’язку, коли Товія у молитві перед шлюбною ніччю з Сарою каже: „І нині я беру оцю мою сестру не для розпусти, але з добрим наміром” і згадує про Боже благословення шлюбу. Далі в Тв 7: 14 Товит пише на сувої шлюбний договір, укладаючи його „згідно з законом та рішенням записаним у книзі Мойсея”. Таким чином, є присутні елементи заручин, молитви, батьківського благословення, контракту і самої реалізації шлюбних зобов’язань.
Ще одне джерело, де згадуються ранні обряди шлюбу, – це юдейський Талмуд, що походить уже десь з третього століття після Христа. Вважається, що він відображає раніші практики шлюбного обряду. Для юдеїв він, напевно, не має особливого значення у світлі розвитку цього обряду. У випадку ж з християнами, можливий зв’язок між талмудичною практикою (яка нам відома) і ранньою християнською практикою (про яку ми майже нічого не знаємо впродовж двох століть) грає чи не визначальну роль. Згідно з талмудом, існує два етапи подружньої церемонії: заручини і шлюб. Заручини можуть здійснюватися через гроші, договір, або (неправомірно) через співжиття. Коротка молитва berakah читається над кожним із партнерів для затвердження заручин. Період заручин зазвичай триває у юдеїв 12 місяців, а шлюб здійснюється відразу по завершенні цього терміну. Пара постить за день до шлюбу, сповідається з гріхів як у день Йом Кіпуру, одягає корони з мирту. Наречена – якщо вона незаймана – закрита за довгою вуаллю, коли вона заходить зі своїм почетом до дому нареченого на вечірній бенкет. На порозі укладається шлюбний контракт. Після бенкету сам наречений читає сім благословінь, котрі пізніша традиція довірила промовляти равинам [3, с. 14-15]. Багато можна сказати про ці благословення, але ми обмежимося лише кількома вартісними для нас зауваженнями. Структура молитви поступово рухається від благословення вина і всього сотвореного Богом взагалі, до сотворіння людства і заяви Божої волі для цього. Тоді іде прохальна молитва за Сіон і молоду пару із згадкою про Сад Едемський; молитва про радощі подружнього життя. Пізніший розвиток цього звичаю свідчить про перенесення ритуалу назовні – цілком можливо, для підкреслення Божої присутності. Згодом виділяються дві визначальні риси юдейського шлюбу: (1) заручини і шлюб злилися в один обряд в часи Середньовіччя і (2) перстень або монета давалися зазвичай як знак шлюбу. Можна припустити, що ці риси були або результатом християнського впливу, або ж наслідком певних соціально-релігійних змін.
Таким чином, вище перелічені згадки дають нам підстави вважати, що ще задовго до появи Церкви Христової шлюб вирізнявся серед інших інтерперсональних стосунків як особливо святий і важливий союз, захищений ритуалами сім’ї і законами Ізраїлю, благословенний самим Господом. Вже від найраніших дохристиянських практик тягнеться „інтуїтивна” традиція здійснювати обряд заручин і шлюбу за участю сімей наречених, в спільноті близьких людей, при святковій трапезі. Потім, у новозавітньому вимірі, родинну спільноту замінить Церква, а урочисту трапезну чашу – Чаша євхаристійна.
Перш, ніж перейти до наступного етапу еволюції шлюбу, варто, на мою думку, сказати декілька слів про те, як різні поза-юдейські групи, племена і спільноти вирішували ритуальні проблеми шлюбу. У своїй праці "Les Rites de Passage" Арнольд Ван Геннеп [3, с. 7] досліджує різні шляхи, якими примітивні суспільства давали собі раду з народженням, статевим дозріванням і смертю. Він пише, що обряди ініціяції переважно складалися з трьох етапів: стадія сепарації - стадія марґінації - стадія аґреґації.
Іншими словами, мова йде про ритуали відокремлення, межування і воспільнотнення. Геннеп проводить паралель між цими етапами і їх відповідниками у християнських реаліях. Обряду сепарації відповідає входження у катехуменат, обряду марґінації – сам період перебування в катехуменаті, а обряду воспільнотнення – остаточна ініціяція через хрещення і євхаристію. Те саме, очевидно, можна дозволити собі сказати і про шлюб, провівши паралелі з обрядом заручин, періодом заручин і шлюбним обрядом (вінчанням). Напрошується питання, яке полягає в тому, чи ці три етапи подружжя є реальністю, котру Церква сьогодні не відображає і не ідентифікує? Або, якщо говорити літургічною мовою: чи є ці три етапи „глибинними структурами” шлюбу, його найсокровеннішим змістом? Чи є вони настільки глибоко закладені в сфері людського духу, що хоч-не-хоч випливають назовні, незалежно від того, що Церква робить (чи не робить) з ними в своїх обрядових практиках? Поставити це питання є важливо з огляду на те, що проблема великомасштабної нереалізованості сучасного інституту шлюбу пов’язана не стільки із невиконанням поверхових обрядів і приписів, як із неусвідомленням того глибинного змісту, що ховається під ними. РАННЯ ХРИСТИЯНСЬКА ПРАКТИКА Щодо новозавітніх часів існує питання: як одружувалися перші християни? Деякі дослідники відверто зізнаються, що про це нічого достовірно не відомо, а деякі вважають, що християнського обряду шлюбу як такого не існувало, а існувала лише адаптована версія юдейської практики. Стівенсон вважає, що ранні християни знали послідовність заручин і шлюбу, переговори і укладання договору, а обряд шлюбу відбувався вдома з довгим благословенням над парою. Як підтвердження своєї думки, він наводить ранньо-християнські письмові свідчення, скажімо, про легендарний шлюб Йосифа і Азенати, що може бути зразком або пізнього юдейського, або раннього християнського обряду. „Хоча діючим учасником релігійного обряду є не хто інший, як сам Фараон, традиція бере своє вже тому, що подруги є заручені; вони приходять до нього за коронуванням і благословінням, а після цього відбувається весільний бенкет. У момент благословення руки Фараона покладаються на голови подругів” [3, с. 18]. Інший приклад Стівенсон наводить з апокрифічних джерел, зокрема з християнських Діянь Томи (бл. 2-3 ст після Христа), де розповідається про шлюб, на якому побував Св. Апостол Тома. Від нього проситься благословення, що скаладється з численних молитв подяки до Господа, а завершується словами: „...Так, Господи, я прошу Тебе від імені цих молодих людей, щоб усяке відоме Тобі благо (приготоване) для них, Ти вчиним з ними”. Далі в тексті читаємо: „І він поклав свої руки на них і промовив до них: Нехай Господь наш перебуває з вами. А тоді покинув їх і пішов” [3, с. 18-19].
В працях Святих Отців (зокрема Іґнатія, Атенагора і Діонісія з Корінту) містяться ясні згадки про подружжя, з яких зрозумілим є їхнє ставлення до шлюбу як до події, що має окремий ритуал і становить важливість для цілої спільноти християн. Згідно з Листом Діогнета, „християни одружуються, як і всі інші”. Але „таке розуміння не повинно заступати інших особливостей: Христові учні намагаються жити новим життям , вони шукають шлях, щоб охопити еклезіяльний і христологічний виміри подружжя в знаках і словах молитви; вони хочуть розуміти і визнавати подружжя як вияв віри і так жити в ньому” [4, с. 411]. Тертуліан (са. 160-225) згадує про перстень як невід’ємну частину заручин і наголошує на літургійному контексті шлюбу. Уже в третьому столітті він захищає християнське подружжя від негативних порівнянь з римською практикою поганських шлюбів і каже, що здійснення шлюбу у Церкві є не лишень рівноцінним світському, але й значно вартіснішим і глибшим: „Чи під силу нам буде колись описати адекватно щастя того шлюбу, котрий Церква зааранжовує, Жертва зміцнює, благословення пресвітера запечатує, котрому ангели є свідками і на котрий сам Всевишній дає свою згоду?” [3, с. 19-20].
Точно зрозуміло, що ці слова Тертуліана мають відношення до християнської літургії в її зародках, з урочистим благословенням шлюбу. Неясно, однак, чи Тертуліан має тут на увазі весільну євхаристію. Не можемо також з цього уривку зрозуміти чи шлюб у тісній спільноті є дескриптивним чи радше, прескриптивним, бажаним. Не вказано і час, коли відбувається церемонія – до чи після євхаристії, але слова, згадувані Пауліном з Ноли – „наповни, Господи, цю щойноз’єднану пару” [5, с. 39] – ясно вказують на те, що євхаристія приймалася вже чоловіком і дружиною. Сміренський стверджує, що ні в яких інших джерелах (окрім хіба що вище згаданого Пауліна) немає згадок про те, щоб Церква когось „з’єднувала” у шлюбі; Церква радше схвалювала шлюб, що відбувся за згодою єпископа.
Більшість історичних розвідок і сама природа східного обряду дозволяють схилятися до думки про те, що у перші 3-4 століття після Христа шлюб не мав обряду у його теперішньому розумінні, але мав тісний спільнотний і євхаристійний контекст. Якщо Західна Церква розвинула цілу юридичну систему сакраментального богослов’я (у тому числі про шлюб), православний Схід зберігав своє богослов’я шлюбу радше у літургійній і канонічній практиці, аніж в юридичних формулюваннях. Через те Православна Церква і не дає нам чіткого уявлення про обряд шлюбу на ранніх етапах розвитку християнства. Ту саму думку підтверджують багато дослідників, зокрема Міхаель Кунцлер. У своєму підручнику, підсумовуючи ранній літургійний розвиток обряду шлюбу, він каже, що по якомусь часі у Вселенській Церкві сформувалися дві концепції шлюбу – юридичний (на Заході) і літургійний (на Сході). У першому випадку літургійна діяльність була чимось другорядним щодо здійснюваного аж донині обряду благословення, а наречені розглядалися як ті, хто взаємно вділяє собі таїнство подружжя. На Сході його вділяв священик, який у літургійному акті (від якого не можна було відмовлятися) завдяки епіклектичному благословенню (або посвяченню) підносив до таїнства природне одруження, що виникло завдяки бажанням наречених.
Тепер повернімося до христологічного виміру шлюбу, розкриймо той новий, втрачений після гріхопадіння, „райський” і „царський” сенс подружнього зв’язку, що може бути відкритий тільки у лоні церковної спільноти і таємниці Христової Жертви.
ЄВХАРИСТІЯ І ШЛЮБ У юдаїзмі основоположне значення подружжя зводиться до продовження роду; головним знаком Божого благословення праведника є обітниця помножити його насіння як „пісок у морі”. Відсутність дітей, з іншого боку, вважається прокляттям, особливо для жінки. Цей старозавітній погляд інтимно пов’язаний з тим, що ранньому юдаїзму бракувало чіткого уявлення про майбутнє. Бог був Богом живих, а не мертвих, і тільки через потомство можна було продовжити своє життя. Новозавітня доктрина шлюбу, навпаки, чітко відрізняється від старозавітньої тим, що її суттісна основа лежить у любові і вічній єдності нареченої і нареченого. Це підкреслює і Св. Макрина, коли вона, на пропозицію одружитися вдруге після смерті свого зарученого чоловіка, відповідає: „...шлюб є за своєю суттю єдиний, так само як єдиними є народження і смерть. Мій наречений жив надією на воскресіння і було б помилково з мого боку бути невірною йому.” [6, с. 207] У римському світі ідея шлюбу відрізнялася від юдейської, оскільки вона стосувалася не відтворення себе в потомстві і не продовження роду, а передовсім римського права, і базувалася на принципі згоди, укладення контракту між двома сторонами з усіма матеріальними і юридичними наслідками. П’ята глава послання до Ефесян (Еф 5: 2) показує нам, що є нового у християнському шлюбі. Із цього вірша видно, що воно не може зводитися лише до юдейського утилітаризму чи римського леґалізму: можливість єдності чоловіка і жінки преображується у нову реальність – реальність Царства Божого. За хронологією четвертого Євангелія (Йн 2: 1-11), перше чудо Христа сталося під час весілля в Кані. Вже самими речовинами, що тут були задіяні – водою і вином, – воно звіщає Голгофу і проголошує зародження Церкви на Хресті: „один з вояків списом бока Йому проколов, – і зараз витекла звідти кров та вода.” (Йн 19: 34). Сам символізм цього чуда асоціює і пов’язує місце чуда, весільний бенкет із євхаристійною природою Церкви. У Кані, пише о. Євдокімов [6, с. 210], Ісус „виявив свою славу” у маленькому діапазоні домашнього шлюбу і домашньої церкви. Це був практично шлюб подружньої пари з Христом. Він головує весіллям у Кані так само як і, згідно з грецькими отцями, Він головує на кожному християнському весіллі. Царство Боже стає прямо доступним для нас у досвіді євхаристії, бо саме в ній земна Церква стає Церквою Божою через Христа, що її очолює. Уся спільнота християн стає одним з Його тілом в такий спосіб, щоб зруйнувати бар’єр між історичним процесом і вічністю. Це пояснює чому подружжя, будучи таїнством, не може бути відділеним від євхаристії – таїнственність Церкви присутня у контакті Христа з людиною у всіх його (контакту) проявах. Тут варто зазанчити також і те, що рання Церква сприймала еклезіологічний символ шлюбного союзу настільки серйозно, що формально не допускала переходу єпископа до іншої єпархії, порівнюючи це з розлученням між двома канонічно пошлюбленими подругами. Єдність пастора і людей є видимою також з того факту, що тільки одного священика можна було рукопокладати під час служби рукопокладення.
Важливо ще раз підкреслити, що напочатку Церква не виконувала функції «з’єднувача» людей у шлюбі. Церква лише визнавала те, що ми тепер називаємо «цивільним шлюбом», але для своїх членів вона вимагала попереднього дозволу від Єпископа на укладення такого цивільного контракту. Східний церковний обряд, у своїй первинній формі, виявляв таїнственний принцип, який ми можемо також бачити у Хрещенні, а саме – перетворення чогось старого у нове сотворіння. У випадку зі шлюбом, новоспечена пара перетворювалася на нову реальність через Євхаристію, отримувала нове життя у Христі. Єпископ, що представляв Христа, не був аґентом, який з’єднував пару, а був тим, хто через Євхаристію вводив пару у нове життя. Таїнство шлюбу не асоціювалося, як тепер, з ритуалом, але з Містичним союзом пари з Христом в одному тілі.
Наш теперішній обряд зберігає сліди первинної спільнотно-євхаристійної форми, в ньому проглядається літургійна структура, тотожна з Божественною Літургією, він містить момент оферування, ритуал заручин, епіклезу, біблійні читання, причастя Святих Дарів і молитву вдячності. Це єдине з семи головних таїнств, що розпочинається словами відкриття літургійного служіння: «Благословенне Царство Отця і Сина...». І хоча ми послуговуємося старим текстом таїнства вінчання, вже самі приписи на початку ритуалу говорять про те, що він відбувається після літургії. Реально, за невеликою кількістю приємних винятків, маємо вже згадуваний конвейєр ритуальних послуг шлюбу. Прірву різниці може пояснити короткий екскурс до історії розвитку вже сформованого східного обряду.
ПІСЛЯ IV СТОЛІТТЯ Доки східна вітка Церкви жила у розмаїтті візантійського обряду, дихаючи літургійним життям без серйозного втручання з боку держави, обряд шлюбу (нехай і дуже ще бідний) залишався у лоні Церкви як спільноти вірних невідривно від таїнства Євхаристії, маючи заручини і шлюб як дві окремі стадії подружжя. Щойно коли ієрархи церкви почали виконувати юридичну функцію єднання людей у подружжя, шлюбний ритуал почав ставати чимось віддільним від Євхаристії.
Після четвертого століття (прийняття християнства як державної релігії) говорити про розвиток східного таїнственного обряду шлюбу вже неможливо без його тісних і складних зв’язків з державним правом і світським інститутом шлюбу. Звідси починаються складні зміни, що певною мірою спричинилися до сучасних проблем, поверхнево згаданих у вступній частині. Позитивним моментом є, однак, вже хоча б те, що завдяки юридизації шлюбного обряду на цій стадії розвитку східного християнства ми маємо багато інформації про літургіку подружжя. Сміренський пише про це так: „Оскільки шлюб представляв собою складні до розв’язання проблеми як для Церкви так і для Держави, заторкуючи релігійне життя індивідів і їх правовий статус, то неважко прослідкувати за тим, як Церква і Держава переплелися в тісних стосунках щодо питання шлюбу. Оскільки обоє були тісно задіяні в шлюбному обряді, то обоє неминуче видавали закони та умови , яким члени Церкви чи суб’єкти юридичного права мали підкорятися” [5, с. 38].
Першою стадією відокремлення шлюбу від спільнотно-євхаристійного обрамлення можна назвати обростання обряду численними молитвами і збагаченням ритуалу. Саме по собі це явище не мало нічого поганого, позаяк лише підкреслювало значення обряду для спільноти, однак згодом, через „несприятливі” історичні умови, це послужило швидшому відриву обряду від літургійного контексту. До кінця 9 століття уже розвинений обряд все ще є частиною Євхаристійної Літургії, а після указу Лева Мудрого (893 р. після Христа), який вимагав, щоб усі легальні шлюби здійснювалися у Церкві, починається виокремлення шлюбу в окремий ритуал [5, с. 40]. Очевидно, Церква, рятуючись в таких обставинах від профанації Євхаристії, інтуїтивно відокремлює природній шлюб (для всіх) від євхаристійного (для посвячених у таїнство Церкви). Чаша з Кров’ю Христа перетворюється на символічний (скляний) келих вина, з якого п’ють наречений, наречена і ще хтось зі свідків, після чого її розбивають на щастя [5, с. 40]. Сміренський наводить зразки ритуалів шлюбу [5, с. 41] з перших російських рукописів після 13 століття, порівнює їх з грецькими і сербськими зразками і доходить висновку, що вони свідчать про наближення до сучасного обряду шлюбу: відбувається поступове відокремлення ритуалу від Євхаристійної Літургії, поступове включення в Літургію Преждеосвящених Дарів і нарешті, повна еволюція шлюбного обряду, унезалежненого від Євхаристії в тій чи іншій формі. З наведених рукописів стає зрозумілим також і те, що заручини і вінчання зливаються в один обрядовий ряд. Після тріумфу Церкви у Візантії, матримоніальне законодавство продовжувало базуватися на колишніх поганських римських законах і практиках, і до певного етапу Церква не мала з цим клопоту. Однак згодом вона була змушена прийняти цілу святкову і урочисту церемонію одруження, заініційовану Державою. Зі справжньою „халепою” Церква зіткнулася, коли візантійські імператори почали вимагати урочистої церемонії навіть у випадках другого і третього шлюбу. Коли Церква погодилася на максимум трьох шлюбів, це призвело до конфліктного прецеденту, коли імператор Лев Мудрий запросив благословення і святкової церемонії навіть на своє четверте одруження. Церква Росії, успадковуючи віру від Візантії, перейняла і її законодавство, разом з церковними канонами. Після реформи Петра Великого і впровадження Синодальної системи, Церква отримала повну юрисдикцію у справах шлюбів і розлучень. Природньо, це лише підсилило відокремлення шлюбу від церковно-євхаристійного контексту і Церква перетворилася на державну аґенцію з надання урочистих шлюбних послуг. Такий розвиток подій міг би бути цілком виправданим, якби вся Держава і суспільство складалися з християн. Далі маємо з наслідку причину: відрив шлюбу від Євхаристії призвів до поступової лібералізації канонічного законодавства про шлюб. Наголос перейшов зі спільнотного і таїнственного обряду на обряд суто юридичний. Сміренський співчутливо підкреслює: „Оскільки не було іншої можливості одружитися, як тільки у Церкві, то кожен охочий легально вступити у подружній зв’язок, був скеровуваний Державою до Церкви. Для цього достатньо було бути номінальним християнином” [5, с. 44].
Цей короткий і поверховий аналіз розвитку сучасного матримоніального обряду вказує на те, що Церква була вимушена пристосовуватися до звичаїв суспільства радше з поваги до шлюбу, аніж з бажання спричинити еволюцію номінально християнського суспільства до високих стандартів шлюбу згідно з вченням Церкви. Будучи ж змушеною до такого кроку, Церква, як ми вже згадували, інстинктивно уникала профанації Євхаристії, відокремлюючи її від шлюбного обряду.
Які ж можуть бути шляхи виходу з теперішньої ситуації? Мені видається, що хоча практика „використання” традиційних бажань наречених освятити свій шлюб у храмі як нагоди просвітити їх напередодні шлюбу (т. зв. передшлюбні науки) і є гарним знаком того, що церковні ієрархи намагаються десекуляризувати обряд, її недостатньо. Часто молоді люди, що відвідують такі науки (як свого роду обов’язкову умову для візування вінчальної церемонії), відбувають її як необхідність і вступають у шлюб несвідомими своєї відповідальности. Мало того, після шлюбу вони не залишаються в Церкві, бо не відчувають потреби у цьому. Церква в свідомості таких молодих людей відіграє роль якогось особливого священного маґазину, де можна, в разі потреби, купити собі той чи інший ритуал. Крім того, важко за лічені заняття зрозумілою мовою донести молодій людині глибокий сенс таїнства шлюбу, не пояснивши таїнственної природи Церкви і Жертви Христа. Спочатку таку людину треба привести до Христа, до навернення, воцерковити, а це треба починати з проповідей, єванґелізації, реколекцій, особливо ж у складному підлітковому віці. Поверненню шлюбу до Церкви може сприяти і активізація спільнотного руху. Відчуття буття-у-спільноті, серед „своїх”, які завжди тебе зрозуміють, підтримають порадою і діленням, робить виклики сімейного життя не такими вже й важкими, а шлюб – справжнім святом не лише завдяки помпезі і урочистому столу з наїдками, але й завдяки діленню своїм щастям з однодумцями. За часів радянської влади ми потерпали від того, що вся урочистість шлюбу переходила до рук „попаді” у ЗАГС-і і наші батьки звикли, що церковне таїнство шлюбу здійснювалося або потайки, або (в кращому випадку) на одному рівні з цивільним обрядом. Тепер ми підсвідомо маємо шизофренічну роздвоєність на дві стадії вступу до подружжя – державну і церковну, хоча в інших християнських культурах юридична процедура підписування паперів триває кілька хвилин просто у храмі і є цілковито підпорядкована ритуалові таїнства шлюбу. Це не озаначає, що я виступаю за оцерковлення світського шлюбу, бо це би повернуло нас до тої точки, з якої намагаємося вийти. Навпаки, мусить існувати вільний вибір людей одружуватися і творити велике чудо своєї любові поза Церквою. Я лише хочу сказати, що на тих знимках, котрі мене так вразили, добре видимим є те свідчення, що правдивий шлюб у найглибшому і найсокровеннішому його сенсі є немислимий без присутності Тіла Христового у вигляді сім’ї вірних і Євхаристії. Галина Пастушук літературознавець, есеїст, перекладач-синхроніст 12-річний стаж подружжя, 2 дітей ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Clement of Alexandria, Strom., PG 8, 1184, зацитовано зі статті Стефаноса Каралямбідіса. 2. Шмеман А. За жизнь мира. Перевод с английского Л. Волохинской, США, 1983. 3. Stevenson, Kenneth W. To Join Together. The Rite of Marriage, New York, 1987. 4. Кунцлер, Міхаель. Літургія Церкви, Львів „Свічадо”, 1995. 5. Smirensky, Alan N. The Evolution of the Present Rite of Matrimony and Parallel Canonical Developments// St Vladimir Seminary Quarterly, 1964, No.1. 6. Charalambidis, Stephanos. Marriage in the Orthodox Church// One in Christ, 1979, No.3, p.p. 205-222.
|
Коментарі
strаtegіes to your wwon website.
Also visit my hⲟmeⲣage - poxket қnives 2018 (goo.gl: https://goo.gl/bBxMHJ)
to and you aare just extremely magnifіcent.
Ӏ really like what you've acԛuired here,
really like what you are statiing and the way iin whiсh you say it.
Yߋou make it enjoyаbⅼe and you stіll take care off to keeⲣ it smart.
I can't wait to read far more from you. This is actually a wonderful web site.
Feel free to surf to my web-site ... dɑnsk schweizerkniv (Derick: https://www.schweizerknive.dk/schweizerkniv-med-paa-camping/)
Стрічка RSS коментарів цього запису