Весна
Весна надлетіла нежданно. Ще вранці холодна земля Затерла об сніг свої рани І враз - піднялась, ожила.
Сніжинки у біг захопило, Розтали найменші грудки... А сонце із неба світило Теплом весняним залюбки.
Душа відірвалась від тіла, Напилась від неба життя.... І враз аж до сонця злетіла, Відкрила межу небуття!
І виросли крила чарівні, Які лиш весною ростуть. Усе почало бути дивним, Але ще не втратило суть.
Над лісом кружляли надії, Крилаті, рожеві, тонкі. Маленькі, не зрослі ще мрії У серці почали танки.
Наївно все? Може ще осінь У вас не згоріла дотла. А ви якось спробуйте просто Напитись від неба життя.
Ви спробуйте злитися з лісом, Пірнути у сонце, у сни... А я вже погляну, як ви все Це зробите вже без весни.
Все добре
Питаєте завжди - як в мене справи? Та добре все. Знов плакала вночі. Я досі ще не випила заграву Й не дочекалась принца на коні. Отак й живу - без хмар, але без сонця. Це сонце десь засіло вже в думках. Мої всі болі вмістяться в долонці, Але я ще не вбила власний страх. Казок давно чомусь вже не читаю. І музику сприймаю врізнобій. Пишу про дощ весняного розмаю, А розум... Розум, певне, сам не свій. Не можу ще збагнути цього світу. Якийсь він не такий, як у книжках. Ну що ж, ходімо. Проведу до літа. Воно живе у мене в подушках. Ось, подивіться - це мої картинки. Так, знову очі, верби, трави, хвощ. Ой, почекайте, певно що, хвилинку. У мене в віях щось заплутавсь дощ.
Я просто розгублений: стільки віршів – і напевно Поезії. На 1-ій сторінці чомусь пропускаю перший вірш «Іронія» - і зупиняюся на другому. І відразу остовпів від враження: «Та добре все. Знов плакала вночі». Не знаю, що мене ще чекає на подальших аркушах. Але я б відразу назвав цю книжечку (збірку) саме цим рядком. Як схоплено геть усе, що й не треба жодних пояснень. Може, більш зворушливо, аніж знамените «щоб не плакать, я сміялась» (гарно і гордо), а тут зворушливо, бо не стільки для людей, як для себе. І вхопив перо, не дочитавши до кінця. Навіть, якщо розчаруюся від цілості оцієї поезії (таки поезії, а не вірша) чи навіть усього рукопису, я вже знаю – і це надовго, що Оля Стасюк – це «Та добре все. Знов плакала вночі». Та ба! Що не рядок – вражаючі образи, не стану їх всіх наводити, бо це увесь твір, але ще не стримаюся: «Ну, що ж ходімо. Проведу до літа». З мене досить. Я застарий, аби стільки дивуватися.
Ігор Калинець Кредо
Щоби серце мати завжди чисте, Мов на відсіч болю і рокам, Не подам я руку егоїсту, Пустомелі руку не подам. Хай найкраща в світі квітка буде, Хай засяє дорогий сапфір - Не візьму у того, хто у люди Вибивсь через купу грошомір. Я іще пробачу жарт невдалий - Все буває, гумору нема. Той, хто наїдає тільки сало, Людськості трима в собі катма. Зраднику не дам ніколи слова, Не відкрию рідної душі. Хай яка улеслива та мова, Та вона - гостріша за ножі. Сльози хай брехливі - не заплачу. Я ж бо сильна, не якесь дитя! Та завжди пробачила й пробачу Біль впереміш з щирим каяттям.
Мені боліло
Мені тоді боліло, як уперше. У сльози влились крапельки дощу. Ну не шуми, тонкий зелений верше, Не можу, не виношу, не терплю! Мені тоді боліло як востаннє, Мені боліло сильно, як вві сні. Мені здавались сміхом починання, Я всміхалась навіть цій весні..... Весна тому, можливо, налетіла, Образлива, все ж жінка - все бува.... Надворі було холодно і біло, В моєму серці ще жила зима. Мені тоді боліло, як уперше! Немов уперше так мені болить! Та ні... Шуми, як треба, зелен-верше... Кидай і далі сонцем мимохіть....
Летіла душа
Летіла душа до Бога. Сміялося небо. Було тільки дві дороги – «потрібно» й «не треба». І вкраплення миру пахтіли, І сяяла доля. До Бога душа летіла, Мов пісня, мов воля. Ланіти пашіли гарячі – Допоки? Допоки? Здавалось, то очі знов плачуть, - Та ні, то лиш спокій. Холодне серденько волошки У такт відбивалось. Не треба сльозинки ні трошки, Землі не торкалась... Чарівними струнами неба Душа відлітала. В мирському «потрібно» й «не треба» Вона не палала. Було тільки сонце й дорога, І в майбуття звітність. Летіла душа до Бога, Сміялася вічність...
Я хочу жити!
Я хочу жити й квітами цвісти, Допоки небо, світло, край і зорі, Допоки рідний лан й холодне море Будуть у такт до осені плисти. Я хочу жити. Жити духом лева, Росою квітки і небесним дзвоном, Я хочу без якоїсь перепони Ввіллятись в ліс, де молоді дерева. І хай що кажуть що минає все, Що все пливе – і ми пливемо з часом, Немає місця неприємним фразам, Що кожен день у пуп’янках несе. Болючі рани хай горять й палають, Вони були й будуть, жили і є. Це просто дивовижний кутюр’є, Гаряча доля, біди насилає. Хай серце б’ється в дзеркало хвощу, Рожеві коні стукають копитом, - Я просто хочу, вірте, вірте, жити... Цвісти дощем, навстріч лише дощу
Найлегше пишеться
Найлегше пишеться вночі, У темну і гарячу пору. І вітер чуєш на плечі, І Муза не стоїть в заторах... Тоді у шибки вітерець Летить із самої Еллади, І ясний кримський ялівець Тоді лиш віє східним садом... Тоді модрини стугонять, Тонкі карпатські верховіття. І зорі до долонь летять, І розкриваються суцвіття... Тоді весела дітвора Мрійливу думку не злякає... От тільки комарова гра Дратує й в ліжко знов вкладає. І сняться ніжні-ніжні сни, Гарячі мрії, рідні очі, Де від весни і до весни – Без комарів рожеві ночі....
В житті немає випадковостей. Гадаю, невипадково мені в руки потрапила збірка поезії Олі Стасюк, яка спонукала мене задуматися над багатьма аспектами нашого життя. Не часто трапляється так, що книга зачаровує з першого слова. Проте у випадку зустрічі з поезією Олі було саме так. Починаєш читати і немовби поринаєш у внутрішній світ, який захоплює багатством барв відчутого та пережитого, влучністю спостережень та мудрістю висновків. На основі прочитаного складається враження, що таке могла написати особа, яка має за собою величезний досвід життя. І коли довідуєшся, що це написала дівчина, якій всього –надцять, тоді здивовано задаєш собі запитання: звідки в неї така мудрість життя? Як могла вона, будучи ще такою юною, так глибоко проникнути і вміло описати різні стани людської душі? Адже в віршах просвітлюється не лише здобуті знання з літератури, мистецтва чи психології, тут чітко проявляється вміння бачити і помічати те, чого не бачать інші. Якою тонкістю повинна відзначатися її душа і яким ясним має бути розум у цієї Божої дитини! Дійсно, за фасадом такої поезії криється велич і щедрість дарів самого Творця. Глибоко в душі кожної людини Господь посіяв зерна Істини, яким потрібно лише дозволити проростати. Іноді ці багатства в багатьох людських душах закриті «панцерами» агресії, егоїзму, песимізму, зневіри та буває десятиліттями їх треба видобувати. Проте є люди, які, не зважаючи на свій молодий вік, у простоті та чистоті серця вміють ці зерна істини і мудрості в своїй душі споглядати та проявити їх на зовні. До таких людей, без сумніву, належить юна Ольга Стасюк. Своє духовне обдарування вона виражає за допомогою слова, що виливається в ріку поезії і всім, хто входить в її русло, дозволяє пережити незвичайну духовну мандрівку.
Поезія як мистецтво має здатність торкатися до найінтимніших струн людської душі та одним лише дотиком викликати в читача цілу гаму відчуттів та емоцій. В поезії Олі описані іноді звичайні явища чи події (пори дня, пори року, атмосферичні явища тощо)… Проте на фоні цих звичних змінних явищ і подій ми можемо помітити незмінні універсальні ритми людського життя: народження, зростання, вмирання, відродження… Вірші Олі, хоч написані в конкретних обставинах її життя, виразно проявляють те, що є універсальним устремлінням людей всіх часів: їхніх прагнень і пошуків істини, щастя, радості, любові, до яких зводяться всі дії та зусилля людства. Оля вміє захопити описами краси природи («Потяг літа»), яку барвисто змальовує словами різних відтінків, зачарувати звичними явищами природи, які стають незвичними під впливом внутрішніх пережиттів автора («Осінній дощ», «Осінній вальс»). Нерідко кадри зовнішнього світу допомагають краще передати стани душі людини («нехай хоч дощ цю млявість дивну змиє із серця», «Не бийте музу, крапельку душі. Її вразливим пуп’янком зростили. Вона і так неначе на межі – Недавно обідрали білі крила»). Відчуття краси навколишнього світу в поезії Олі невід’ємно пов’язане з відчуттям краси духовного світу. Ці два світи переплітаються, взаємодіють, впливають один на одного.
Слово – це лише форма. І автор збірки поезій вміло ним послуговується. Однак і зміст ні в чому не уступає формі. Вірші Олі Стасюк приємно вражають багатством своєї тематики. В них і згадане вже спостереження за природою, і тема самопізнання («я не горда..», «а я писатиму для себе, кажіть хоч тисячі причин»), і тема українських традицій («Український оберіг»), і тема різних сторін суспільного життя («жахи суспільства»), але і теми мрій, прагнень і очікувань любові, щастя, і тема людських взаємин, наповнена радістю сподівань і печаллю нездійсненних мрій чи зневіри… В такій багатій палітрі тем кожен читач може віднайти щось для себе. Гармонійне поєднання вмілого орудування словом та глибина вираженого змісту в поезії Олі Стасюк обдаровує читача відчуттям повноти, цілісності та внутрішнього збагачення. Залишається лише побажати Олі берегти і розвивати ті дари і таланти, якими щедро обдарував її Господь. Хай ще не одною збіркою творів вона збагатить цей світ.
Галина Кришталь доктор богослов’я, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри богослов’я Українського католицького університету (м. Львів) Оля Стасюк - учениця Вінницького ліцею №7, учасниця міських, обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсів та олімпіад з української мови і творчості Т. Шевченка, на яких займала призові місця.
|