Маркіян Шашкевич: пам'ять і сьогодення |
Руська мати нас любила: (М. Шашкевич) Нещодавно розпочався 2013/14 н. р. і тому варто нагадати учням, батькам та вчителям про визначну постать Маркіяна Шашкевича, який відіграв у нашому просвітницькому русі важливу роль. Тим більше, що цьогоріч виповнилося 170 років від дня його смерті. Маркіян Шашкевич – це винятково заслужений діяч у нашій історії, який в несприятливих умовах висунув ідею піднести мову українського народу на висоту мови літератури і науки. Він також був визначним богословом, тому варто згадати його ім’я і в контексті 1025-річчя Хрещення України-Русі. Коли появився Шашкевич, Західна Україна перебувала у стані повної економічної та культурно-освітньої руїни. Не було шкіл, освіти, свідомого міщанства та ще й діяло москвофільство, яке поширювало тупість серед народу. Тодішні українці Західної України жили в безпросвітній темряві. На превеликий жаль, духовенство не було достатньо свідоме, не могло піднімати народ на вищий культурно-цивілізаційний рівень. Одним із перших почав підносити народне шкільництво й освіту Іван Могильницький (1778–1831) – український освітній і церковний діяч, вчений-філолог, крилошанин перемишльської капітули. Він заклав ідею національного відродження в Галичині. За ним пішов західноукраїнський (галицький) пророк («Будитель»), визначний письменник, поет і захисник української мови, основоположник нової української літератури в Галичині о. Маркіян Шашкевич. Він відомий як священик УГКЦ, який на проповідях вживав виключно українську мову, займався культурно-громадською та освітною працею. Його проповіді та літературні твори, зокрема організація «Руської трійці» та видання альманаху «Русалка Дністрова» (1837), – лише частка подвижницької освітньої діяльності. Народився Маркіян 7 листопада 1811 р. у с. Підлисся Золочівського повіту в домі свого діда о. Авдиковського. Батько Маркіяна, о. Семен, був парохом у Княжім. У сім’ї він був найстаршим (мав чотирьох братів і двох сестер). Брат Микола був священником у с. Лолин Перегінського деканату; Антін як капітан служив в австрійській армії – «при піонерах» у Будапешті; Захар – корабельний капітан – виїхав до Америки, звідки вістки перестали надходити (за іншими відомостями, загинув трагічно у війську); Осип пропав безвісти. Сестра Марія померла в молодому віці; Юлія (Юстина), після заміжжя Сметанова, єдина з родини залишила спомини про Маркіяна. Життєва дорога Маркіяна Шашкевича була тяжкою, як і в багатьох тодішніх галицьких душпастирів, національних діячів. Майже всі письменники його доби належали до священичого сану, та й національно свідомі діячі переважно походили зі священичих родин. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанській гімназії, у 1838 р. закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету. Закінчивши семінарію, став парафіяльним священиком у Гумниськах, Нестаничах і Новосілках. Під час навчання писав вірші й підо впливом читання «Енеїди» та пісень Михайла Максимовича в нього зародилося бажання служити своєму народові та працювати над розвитком живої української мови.
Мало кому відомо, що М. Шашкевич кілька разів побував як просвітитель у княжому місті Перемишлі. Заходами вдячних перемишлян відзначено пам’ятною дошкою будинок, в якому він перебував, його іменем названо вулицю, яка поєднувала вул. Словацького з вул. Баштовою. Його іменем у 1911 р. з ініціятиви Брацтва св. Миколая та товариства Педагогічного названо українську школу. На превеликий жаль, польські шовіністи в рамках затирання українських слідів на Закерзонню пам’ятну таблицю і вулицю ліквідували і перезвали на вул. Ракочого. Інші вулиці з іменами українських діячів також ліквідовано. На диво, не так давно біля катедрального собору св. Івана Христителя УГКЦ було названо вулицю іменем єпископа Й. Коциловського (1876–1947), якого проголосив блаженним папа Іван Павло ІІ, та проти цього протестують поляки. Для розвитку, закріплення і популяризації української мови М. Шашкевич використовував різні методи. Він писав народною мовою проповіді, вітання, відозви, звернення, записував пісні, їздив селами і містами й поширював ідею популяризації мови як фундаменту окремішності нашого народу. Хоча прожив він тільки 32 роки, його спадщина не така багата, але має неабияку цінність. Його ювілеї відзначать по всій Україні, адже він один із перших серед українських письменників заговорив про злуку східних і західних земель України. Згадуємо Шашкевича і тому, що сьогодні як докір нам звучать його слова і кличуть «схаменутися», куди ми йдемо?! Можливо, наша біда в тому, що ми байдуже спостерігаємо, як нашу мову зневажають, асимілють, витісняють, позбавляють нас права на україномовний інформаційний простір, звужуючи його використання до ганебних розмірів. Прем’єр М. Азаров не володіє державною мовою, а його наймити Колісніченко і Ківалов проштовхують у Верховну раду України новітні укази на взір «Валуївських» (1863) і «Емських» (1876), головне завдання яких знецінити і принизити нашу мову – підготувати ґрунт до повалення державності. Дуже високо цінував працю М. Шашкевича відомий проф. Г. Ващенко, який вважав, що його твори мають велике виховне значення. Геніальний український педагог К. Ушинський писав, що мова – це скарбниця народу, в якій відбита природа, серед якої він живе, його вірування, світогляд – всі здобутки його культурного розвитку. Тому, на його думку, втрата мови для народу рівнозначна втраті національності. На думку К. Студинського, М. Шашкевич був «першим русином у Галичині, який глибоко проникнув ідеєю національності». Його значення як народного пророка («Будителя») Західної України безцінне, співпадає з таким велетнем, як Тарас Шевченко. По містах і селах, особливо Галичини, відзначають річниці Шашкевича, Шевченка, Франка, Лесі Українки. Школи в Перемишлі, Бережанах, Золочеві та інші в Україні і за її межами урочисто відзначили 200-річчя його уродин. Академічна спільнота Львівського національного університету також урочисто відзначила на науковому рівні його ювілей як видатного Українця, світоча науки, якому завдячуємо розвитком і закріпленням української мови. Вшановуючи пам’ять талановитого поета, перекладача, великого патріота й гуманіста, людини високої культури та громадянської мужності, з особливою тривогою звертаємося до його поетичних рядків, котрі через понад два століття будять національну свідомість нашого народу. Працюючи творчо в напруженні, стан здоров’я обтяженого буденними справами, клопотами Шашкевича систематично погіршувався – він тяжко захворів на туберкульоз. Далі жорстока доля заслонила перед ним світ – він осліп. Будучи прикутим до ліжка, помер 7 червня 1843 р. Похований у с. Новолілках. Однак, як вище зазначено, в 1893 р. прах поета перенесено на Личаківський цвинтар до збудованого гробівця на полі Ч.3, в якому спочиває і його син Володимир (1839–1885) – також визначний письменник, перекладач, публіцист і драматург. Після смерті культ Шашкевича набирав обертів як реакція на русифікацію і полонізацію України та асиміляцію українців у діаспорі. Тепер він немов дістає свою нову молодість підо впливом реакційних сил, які в незалежній Україні провадять підступну жорстоку русифікацію. У 1959 р. у пам’ять поета в Підліссі відкрито літературно-меморіальний музей, а в 1962 р. – поставлено бронзове погруддя. За часів незалежності України відкрито музеї-садиби в с. Нестаничах Радехівського району та с. Новосілки Буського району, а також музей у с. Деревня Жовківського району, яким у 2012 р. рішенням виконкому Львівської облради надано звання «Народний музей». Пам’ятні місця Шашкевича відвідують, як і могилу Шевченка біля Канева. У 1990 р. біля вежі церкви Святого Духа по вул. Коперника у Львові відкрито пам’ятник Маркіянові Шашкевичу. У 1993 р. пам’ятник встановлено у Золочеві. У канадському місті Вінніпег у 1962 р. засновано Інститут імені Маркіяна Шашкевича, який з 1963 р. видавав впродовж 25 років збірники «Шашкевичіяна» та «Бібліотеку Шашкевичіяни» (редактор М. Марунчак). У 1944 р. там споруджено бронзове погруддя, а в 170-річчя від дня народження іменем Шашкевича названо місцевий парк. У 1991 р., після ІІ Шашкевичівських читань, у Львові сформована Шашкевичівська комісія. Того ж року Білокамінській школі рішенням виконкому Львівської обласної ради присвоєно ім’я М. Шашкевича. Рішенням сесії Бережанської міської ради №714 від 02.08.2001 р. Маркіяну Шашкевичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бережани». У 2003 р. ім’я Шашкевича присвоєно Бродівському педагогічному коледжу. Проведено ряд культурно-мистецьких свят, зокрема фестиваль «Чисті джерела Бугу» в селищі Білий Камінь Золочівського району, відреставровано музей-садибу, встановлено пам’ятник у с. Підлисся Золочівського району, відновлено Народний дім і бібліотеку тощо. 4 листопада 2011 р. відбулася Урочиста академія з нагоди 200-річчя від дня народження М. Шашкевича у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. 5 листопада відслужено молебень біля пам’ятника М. Шашкевичу, відбулася свічкова хода від пам’ятника до могили на Личаківському кладовищі за участю семінаристів Львівської духовної семінарії Святого Духа та громадськості, після чого відбулася панахида на могилі. 6 листопада покладено квіти до пам’ятника та відслужено Архиєрейську Божественну Літургію в соборі св. Юра. І. Франко в 1898 р. писав так: «Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі. Він мав відвагу і дар висловити досить виразно, досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися». Свою статтю закінчу словами визначної поетеси Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». Тому не даром кажуть, рідна мова дається народові Богом і вона становить національну ознаку Божого дару, її треба берегти так, як зіницю ока. Ми завдячуємо своїй ідентичності свідомим душпастирям, які наше життя виповнювали релігійно-національним змістом. Наші провідники Церви завжди підтримували тісний духовний зв’язок релігії з національністю, зокрема дбали за розвиток мови. Як часто народ себе індентифікував із Церквою і навпаки. Нація без релігії гине, а Церква служить нації, інакше вона залишається «пастирем без стада». Наші священики і вірні навіть у більшовицьких тюрмах не втрачали довіри до Церкви і любові до Батьківщини. Вони рішуче виступали проти глуму над нашою Церквою, мовою та національною історією. Все це вказує на великий духовний зв’язок Церкви і народу, який себе оправдав у найважчих моментах життя. Нехай же мова і Церква Маркіяна Шашкевича, якого самі небеса подарували Галичині, скріплює наші релігійні й національні почуття і братню любов до ближнього. Ярослав Стех ( 6 голосів )( 14695 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео