Буттєвий вимір Різдва, або чому Христа попросили піти? Друк

Різдвяна шопка на Майдані
Різдвяна шопка на Майдані
Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.


Яким є українське Різдво сьогодні? Де Христос перебуває цього дня? Яким є буттєвий вимір правдиво християнського Різдва?


petro_baloh.jpgОтець ПЕТРО БАЛОГ (ОР, віце-директор Інституту релігійних наук Св. Томи Аквінського, католик): Різдвяні свята в Україні популярні. Подібно, як у цілому християнському світі. Проте, звичайно, по-християнськи їх святкують не всі. У нас ситуація має свій український колорит: на Заході країни більшість традиційно відзначає цей церковний празник, на Сході – меншість. Якщо Новий рік, який в Радянському Союзі мав замінити народові Різдвяні свята, святкують майже всі, то Різдво Христове – меншість, навіть меншість серед охрещених. Чому так? Роки атеїзації даються взнаки і даватимуться ще не одне покоління. Традиція не виникає з дня на день, але формується століттями. А знищити її можна швидко: знищивши одне-два покоління носіїв традиції…

Проте не варто проблемою дехристиянізації обтяжувати лише радянську минувшину. Адже маємо приклади цілком вільних країн, де так само (а може й більше) Різдвяні свята майже втратили християнський вимір. Відповідальність за прищеплення в суспільстві християнських традицій лежить не на державі, але передовсім на самому суспільстві, на кожному окремому християнинові. Це завдання для наших сімей, для наших спільнот, для наших Церков.

Сьогодні Різдво в Україні часто має традиційне, народне, інколи фольклорне значення. Традиція різдвяної вечері з 12 пісних страв – типова для слов’ян. Її майже нема в романських, германських чи скандинавських народів. Багато традицій та обрядів Святвечора перейшли до християнства з язичництва: обряди, пов’язані з кутею, ворожіння, дідухи («духи дідів»), різні прикмети тощо. Упродовж віків Церква пробувала надати цим традиціям християнського виміру, як наприклад: 12 страв – це дванадцять Апостолів, проте в більшості випадків небагато людей знає християнську інтерпретацію різдвяних звичаїв. Мало того, більшість християн, які святкують Різдво, не дуже відрізняють християнські звичаї від язичницьких, а дехто навіть не переймається цим розрізненням. Іншими словами, пастирів чекає ще немало катехиз про Різдво, його значення та обряди.

Проте в тих родинах, де Різдвяні традиції збереглися разом із сильним і правдивим християнством, де останнє домінантне, маємо гарні християнські звичаї чи то Святвечора, чи то всіх інших Різдвяних святкувань. Народжений Ісус Христос там справді є центром цієї урочистості, а молитва й участь у Богослужіннях мають визначальний вимір. Давні, навіть язичницькі звичаї, не обов’язково відкидати – їх належить християнізувати, як це завжди було упродовж історії християнства. Тоді християнство входить у культуру, стає її фундаментом, основним оформленням та наповненням.

yu_chornomorets.jpgЮРІЙ ЧОРНОМОРЕЦЬ (релігієзнавець, д-р філософських наук, проф. Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, православний): Колись, в часи моєї шкільної юності, я був неприємно вражений намаганнями дуже доброго етнографа з музею в Пирогово показати дохристиянські корені практично всіх християнських свят. Мені, як християнинові, було дуже боляче сприймати саму ситуацію протиставлення християнського і народного, при якому народне було чимось первинним, чистішим та універсальнішим, ніж християнство. Насправді ж існує велике дерево християнської Церкви й Київська Церква в 988 р. привилася навіки до цього дерева. Християнство – це нове людство, більш універсальне, ніж звичайне. Не християнство є частиною людства і народу, а навпаки, людство й народ існують у лоні християнства як єдиної універсальної реальності. Українська культура відбувалася як частина загальнохристиянської культури і сьогодні доля України не віддільна від долі християнства.

m_cherenkov.jpgМИХАЙЛО ЧЕРЕНКОВ (д-р філософських наук, проф. кафедри культурології Інституту філософської освіти та науки Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, протестант): Сьогоднішнє українське Різдво дуже нагадує перше Різдво: країна живе в умовах (майже) окупації, люди втратили свою гідність, забули духовну традицію. Все, що залишається, – мріяти про втручання Бога в історію, про чудесне визволення. Я не знаю, де б народився Христос у сучасній Україні, але впевнений, що не в Межигір’ї чи Лаврі, не в палаці Ірода і не в домі первосвященика. Так само я впевнений, що Він не обійшов би стороною Майдан. Христос завжди був в епіцентрі людських подій, тому ми можемо запросити Його до нас, в наше проблемне громадське життя. Я знаю, що Він завітає в гості до простих українців, тому кожний дім, кожна родина може чекати на Нього. Тільки з Ним, з Його присутністю можуть відбутись справжні глибинні зміни в індивідуальному та суспільному житті людей.

Як понад дві тисячі років тому поневолений Ізраїль, так сьогодні Україна чекає приходу Царя, який би спас свій народ. Як і дві тисячі років тому ізраїльтяни, так сьогодні й українці за виром політичних перепитій, хаосу, страху, насильства ризикують не побачити у Христі царя чи розчаруватись у Ньому.


– Яке значення Воплочення нашого Месії має сьогодні для України? Що переобразити і кого спасти приходить сьогодні (в контексті історично важливих політичних подій) Новонароджене Дитя? Чи є ризик, що цьогоріч події в нашій державі стануть важливішими в наших серцях, нашій свідомості від Різдва Христового?

Отець ПЕТРО БАЛОГ: Якщо ж говорити про суспільний вимір та значення Різдва Христового в сьогоднішній Україні, то воно має (або повинно мати) також для політики та суспільства символічне значення. Подібно, як колись у Віфлеємі народилося нове Життя, Україна вже багато років чекає свого відродження, оновлення. Подібно, як колись ізраїльський народ чекав перемін, чекав Месію, українське суспільство також чекає перемін та змін. Чи ґрунтуються ці очікування на Христі? Правду кажучи, не часто-густо, і це знову подібно до того, яким було очікування більшості суспільства Ізраїлю – чекали політичного месію, який визволить народ з-під гніту римлян та відновить колишню силу й велич Ізраїльського царства. А Христос, народившись, приніс щось зовсім інше, щось набагато цінніше, щось набагато краще. Він приніс народу Мир, приніс Любов, приніс Боже спасіння. Приніс Царство Небесне, яке тепер житиме і розвиватиметься не залежно від земних царств. І знайшлася частина людей, котра повірила Йому й пішла за Ним, а потім ширила вістку про Нього та Його спасіння, а також Його науку по всьому світі.

Подібно і тепер Україні невистачить якихось зовнішніх перемін. Досвід попередніх років показує, що цього замало. Потрібні переміни внутрішні, докорінні, потрібне впровадження християнських принципів життя в суспільстві, таких як любов ближнього, правда, взаємоповага, справедливість, братерство, рівність усіх перед Богом та законом. Потрібна мудрість. Навіть якщо прагнемо нових керівників України, це мусять бути мудрі керівники, далекоглядні, які готові, подібно до Христа, присвятити все життя заради свого народу.

Різдво Христове є для нас натхненням і символом. Народжений у простій родині, вихований у звичайному середовищі, Ісус Христос будував своє Царство на принципах любові, правди, миру та добра. На принципах самопожертви. Все це заради свого народу, заради його спасіння. Це була основна мета Його народження. Надіємося, що Господь натхне якусь частину людей, які покликані від імені народу втілювати в Україні зміни, щоб робили це з мудрістю, далекоглядністю, повагою до інших. І насамперед із любов’ю до тих, які є громадянами цієї країни. А нас усіх натхне до переміни наших сердець, до привернення їх до Бога, бо саме в серцях людей починаються справжні зміни, чи то релігійні, чи то політичні, чи то суспільні.

ЮРІЙ ЧОРНОМОРЕЦЬ: Я би сказав ширше: чи здатні європейці побачити Христа як благодать, яка спасає, яка звільняє, яка надає повноту життя? Чи здатні на це люди у всіх частинах світу? Вже на сьогодні не існує національної замкненості України. Доля України як нації, що вступила у завіт із Богом не віддільна від долі Європи, від долі людства. На початку 1980-х папа Іван Павло II оголосив змагання проти берлінського муру, проти полону душі Європи в тоталітаризмі, який прикривався словами про захист прав пролетаріату та народу загалом, але обкрадав всіх і вся. Ніхто не вірив в успіх цього змагання, однак надії папи справдилися. Зараз йде нова боротьба за душу Європи з агресивним постмодернізмом, який теж прикривається спекуляціями про захист прав тих чи тих меншостей, але насправді виправдовує суспільство рабства всіх і вся, встановлене за допомогою маніпулятивних політтехнологій. Сьогодні ніхто не вірить, що нова боротьба за богообразну гідність людини може закінчитися перемогою християнства. Здається, що ми стоїмо за крок від повного справдження пророцтв про зникнення віри на землі в останні часи. Але ж цілком можливо, що християнство матиме власне третє тисячоліття, позбавлене помилок другого, яке буде поверненням до єдності різноманіття першого. Адже православні так подібні до олександрійських богословів, католики – каппадокійців, протестанти – антіохійську богословську школу. У першому тисячолітті вдавалося знаходити баланс, підтримувати загальну традицію, мати спільну чашу. Сьогодні ми стоїмо перед можливостями всім консервативним християнам, які протистоять релятивізму постмодернізму, знову мати єдність, якщо не організаційну, то хоча б духовну та онтологічну. Усвідомлення есхатологічної єдності Церкви може стати новим народження Христа в історії людства – народженням через Церкву, через нове відкриття значення літургійного сопричастя.

Тільки якщо ми говоримо щось важливе в загальнохристиянському дискурсі – ми існуємо. Тільки якщо українські піснеспіви вплітаються у вселенську літургію – наше існування виправдане. Потрібно покінчити з хуторянським баченням нашого київського християнства. Спасти Україну Церква Христова може тільки, якщо спасає всю Європу, якщо спасає все людство. Якщо нам нема чого сказати кожній людині, якої би вона не була національності та релігії – нам нема чого сказати й українському християнинові. Отже, треба навчитися направду мислити глобально – як християни, і тоді нам буде зрозуміло, як діяти локально – в Україні. Преображення України може відбутися лише завдяки нашим конкретним справам, які були б частиною загального християнського відродження третього тисячоліття.

МИХАЙЛО ЧЕРЕНКОВ: Насправді, Україна не має чекати на прихід Месії, адже Він вже прийшов, Він вже з нами. Україні нема чого чекати – Бог зі Свого боку вже все зробив, тож Він зараз чекає нас. Ми повинні діяти – прийняти Христа, схилитись перед Ним, йти за Ним, чинити так, як Він. Тому усвідомлення того, що Христос вже з нами і є нашим справжнім Царем, звільняє від страху перед силами цього світу. Залишається тільки один страх – не перед кримінальною владою, а перед Богом, страх за себе, що ми живемо так, наче Христос не народився, наче царюють Іроди та кесарі або ще гірше – гріх царює в нашому власному житті та серці.

Воплочення Бога, народження Ісуса Христа говорить про те, що не тільки душа, але й тіло, історія, культура людства стають ареною спасаючих Божих діянь. Не можна жити так, що більшість українців визнають себе християнами, а народ і країна в цілому живуть безбожним життям. Воплочення означає, що Божа присутність обожнює колективне тіло нашого народу, трансформує все наше спільне буття, переображує Духом. На жаль, Воплочення не стало реальністю для нашого народу. «Християни»-беркутівці проливають кров студентів. «Християни»-урядовці моляться, не знімаючи шапки. Тому я пропоную не відділяти суспільно-політичні події в державі від «духовних», а подивитись на перші та другі через подію Воплочення, у світлі Різдва.


Підготувала Наталія Лех


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     інтерв’ю      проблема      богослов’я
( 2961 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити