Народитися в міжвоєнний час, емігрувати у 13-річному віці, зростати в діаспорі, писати докторат латинською, писати ще один докторат і 20 років чекати на таки довгоочікувані єрейські свячення. А між тим – активна громадська діяльність, боротьба проти комуністичної системи життя та мислення, відстоювання Патріархату УГКЦ, терпіння за свої «незручні» й «занадто сміливі» погляди. Душевна відлига можлива завдяки дружині та чотирьом синам, надихають книги і можливість викладання. Це швидкий етюд до постаті українського богослова в діаспорі о. д-ра Петра Біланюка – постаті, яка, безперечно, надихає.
Не так давно через популярні дискусії мені довелося задуматися над тим, що за 25 років вільності й незалежності в Україні, схоже, досі немає сучасного богослов’я – ні популярних та наукових досліджень, ні відомих імен та прізвищ. Та ось пощастило познайомитися з о. Петром Біланюком, щоправда, посмертно.
Ab ovo
Майбутній митрофорний протоєрей Петро-Борис Біланюк народився 4 серпня 1932 р. у с. Заліщики на Тернопільщині. Проте жити в Україні йому довелося не довго, оскільки після Другої світової війни сім’я Біланюків емігрувала в Канаду. Це минав 1949 р. – Петрові виповнилося 17 літ, і треба було наново народжуватися в діаспорі.
Alma mater
У 1951 р. Петро складає іспит зрілості у школі Колегії св. Михаїла в Торонто та подається на навчання до Монреальського університету на філософський факультет. Після успішного дворічного навчання, в 1953 р., юнак розпочинає студії в Духовній семінарії та на богословському факультеті, де й здобув ступінь «бакалавра богослов’я» у 1955 р. Тоді ж подався на продовження навчання до Рима в Папський Урбанський університет. Вже на першому році студіювання Петро показав себе як надзвичайно здібний студент, за що навіть отримав золоту медаль як один із найкращих спудеїв філософського факультету. Проте, як згадує о. д-р Іван Дацько, який познайомився з Петром Біланюком у Римі, молодий семінарист уже тоді зрозумів, що його покликання – це одружене священство. А оскільки в Папському університеті на той час навчалися тільки ті юнаки, які згодом могли прийняти целібат, то Петро вирішує продовжити богословські студії в Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана, де в 1961 р. захистив докторат із богослов’я з оцінкою «magna cum laude» («дуже добре»).
Одним із викладачів Петра Біланюка в Мюнхені був відомий богослов-догматист Міхель Шмаус, який також був професором папи Бенедикта ХVІ. М. Шмаус – один із найсильніших догматистів, які брали участь у І та ІІ Ватиканських соборах. Саме під керівництвом цього визначного науковця Петро Біланюк написав згодом докторську працю про звичайний безпосередній учительський уряд Римського Архиєрея. Усе дослідження було написане латинською (!) мовою. Відомо, що примірник дисертації особисто попросив у молодого доктора відомий французький богослов Ів Конґар.
Утім на цьому науково-дослідницький запал Петра Біланюка не закінчився: за 11 років, у 1972 р., він захистив ще один докторат із філософії в Українському вільному університеті в Мюнхені з оцінкою «summa cum laude» («відмінно»). Цього разу професор звернувся не до догматики, а до церковного права: робота була присвячена V Латеранському собору (1517), де також порушували питання щодо Східних Церков. Керівником наукового дослідження був відомий каноніст Клаус Нордоф, який спеціалізувався і на східному праві. Цей докторат вже написано англійською мовою.
Отець Іван Дацько поділився враженням від ознайомлення з дисертацією: «Знаменита праця! Покійний ректор Володимир Янів казав, що то блискуче дослідження. Він відобразив дискусію латинників довкола східного богослов’я, хоч і залишався на стороні східних, але також був досить критичним щодо реального стану речей у Східних Церквах на той час».
9 листопада 1982 р. о. Петро став почесним доктором університету в Тусоні (Арізона, США), а 22 лютого 1985 р. – почесним доктором Колегії св. Томи в Монреалі.
У світлі наукової діяльності д-ра Біланюка окремо варто згадати про колосальну бібліотеку богослова, яка після його смерті за заповітом поповнила фонди Інституту ім. митрополита Андрея Шептицького в Канаді.
Син Микола Біланюк згадав про те, як отець цінував спокій: «Батько найкраще і найглибше думав тоді, коли панував спокій. І тому його улюбленими домашніми тваринами були рибки, котрих він тримав і годував роками».
Думаю, що можна продовжити цей спогад так: тому його улюбленими домашніми тваринами були рибки, а улюбленими вчителями-співбесідниками – книги.
«У батька було стільки книг, – згадує Микола Біланюк, – що неможливо сказати, котрі були його улюбленими. Він не говорив про улюблені, а шанував прямо всі книги і книги як суто поняття – вони були джерелом знання».
Про те, що о. Петро був неабияким книгоманом, свідчить спогад о. д-ра Андрія Чировського: «У нього не тільки кабінет при університеті, але й ціла хата була переповнена книгами: на полицях, у шафах, у кожному куточку, навіть під ліжками. Як його дружина й сини це все витримали, не знаю», – із гумором переповів колишній студент проф. Біланюка.
Згодом книги настільки заповнили будинок, що довелося переїхати, а попереднє помешкання залишити «під бібліотеку».
Викладання через спілкування: docendo discimus
З 1962 р. Петро Біланюк почав викладати в Університеті Колегії св. Михаїла у Торонто, а з 1974 р. став професором релігійних студій в Торонтському університеті. У 1973 – професор історії Української Церкви в Українському вільному університеті у Мюнхені.
Отець-доктор Андрій Чировський так згадує про лекції свого викладача:
«Митрофорний протоєрей, професор, доктор Петро-Борис Терешкович Біланюк (він сам так себе представляв) був моїм професором, ментором магістерської тези та членом комісії (зовнішнім іспитувачем) при моєму захисті докторату. Він був студентом знаменитого німецького богослова Михайла Шмавса. Студіюючи в Мюнхені, професор залюбився у строгу німецьку наукову методологію. У нього часто посилання займали більше місця на сторінці, ніж сам текст статті. Він нас вчив, що так воно повинно бути завжди. Дуже любив дефініції. Його писання часто мають довгі, дуже точні дефініції богословських понять. Любив про дефініції дискутувати, бо любив мови взагалі».
Також під час лекцій, як згадує о. д-р Мирослав Татарин, який певний час був студентом Петра Біланюка, а згодом і викладав разом із професором, отець майже завжди старався вкраплювати український історичний контекст: «Треба сказати, що отець Петро думав не тільки про те, що є поза нашою буденністю, але й клопотався дуже людським практичним питанням: як зберегти нашу Церкву і наш народ в обставинах еміграції, протиставити себе радянській владі, де би вона не поширювала свої пазурі. Тому доктор Біланюк не боявся у своїх викладах, незважаючи на тему, паралельно розказувати своїм студентам про долю України й УГКЦ у підпіллі. Він цього не соромився і не зважав на критику, що буцімто викладач вводив у тематику лекцій зайві справи. Всі знали, з якого народу отець Петро та до якої Церкви він належав».
Як вже було сказано, о. Петро був досить модерним щодо поглядів на загальну політику Церкви, але, схоже, ця модерність і відкритість були присутні й у викладацькій діяльності. Студенти неодноразово приходили до будинку Біланюків на гостину після недільної Літургії. Очевидно, під час цих зустрічей навчання продовжувалося, але вже в інший спосіб – більш полемічний та вільний.
«Для мене великою радістю було знати і спілкуватися з багатьма цікавими людьми, з якими познайомилася завдяки своєму чоловікові чи на офіційних заходах, чи в нашому помешканні, – ділиться спогадами про “недільні зустрічі” Марія-Тереза Біланюк, дружина о. Петра. – Після недільної Літургії та розповідей про ікони в маленькій каплиці на верхньому поверсі церкви Святого Миколая, він завжди запрошував кожного студента до нас на обід. Потім усі приїжджали до нашого будинку, і я ніколи не знала, скільки буде осіб. Могло бути 20 чи 30, а інколи й набагато більше. Одного разу він зателефонував мені з церкви, де служив, і сказав, що замість 20–30-х сьогодні буде тільки 5, бо всі решта мають важливий тест наступного дня. Тоді я послала наших синів зібрати знайомих студентів з інших церков до нас на гостину. Та подія була дуже веселою, особливо прибирання, коли Петро зібрав усіх у вітальні й багато гостей стали волонтерами, миючи і витираючи посуд. Я завжди відчувала, що та гостина на кухні була найкращою».
Яко богослов: causa sui
Усі, хто знав о. Петра Біланюка та з ким нам вдалося поспілкуватися, згадують, що на свій час отець був дуже прогресивним і сміливим у висловлюваннях. Зокрема, о. Іван Дацько влучно зауважив: «У висловах він був трохи модерним, але у своїм вченні – традиційним. А загалом – мав великий дар слова».
Як богослов-науковець о. Петро був дуже працьовитим і плідним. Найбільшими його науковими зацікавленнями були: вчення ранніх Отців Церкви, тріадологія, христологія, сотеріологія. Досліджував також історію Церкви в Україні та на Сході, ранні дохристиянські вірування слов’ян, містицизм. Особливо дискусійними для д-ра Біланюка виявилися теми целібату й непомильності Римського Архиєрея.
«Треба перше сказати, що це була людина унікальна: не боявся, цінував інтелектуальну зрілість та бажав, щоби всі зрозуміли всеохопну Божу присутність у світі, – змальовує богословський портрет о. Біланюка о. Мирослав Татарин. – Інтелектуальні джерела отця Петра лежали у східному богослов’ї, це – беззаперечно. Але він також дуже цінував і вглиблювався у творчість отця Шардена. Для отця Петра французький богослов отець Тейард, мабуть, найкраще зі сучасних мислителів науково розумів значення теорії апокатастасісу ранніх Отців Церкви».
Проте не рідко відкрита, активна і тверда позиція о. Біланюка щодо різних «незручних питань» у наукових колах служила богословові недобру службу. Про це також згадує син о. Петра Микола Біланюк: «Він залишався ориґінальним і відважним. Батько був готовий висловити нетипові ідеї, навіть якщо знав, що в багатьох випадках це деяким людям не сподобається. За це його широко подивляли, але ця звичка також здобувала ворогів. Тяжко було тільки одне: залишитися незворушним і нейтральним.
Наприклад, можу згадати дещо щодо еклезіальних поглядів батька. На ІІ Ватиканському соборі (котрий відбувся на початку його кар’єри) було прийнято рішення, що Церкви східного обряду можуть зберігати і плекати власні традиції. Батько вважав, що ми в діаспорі повинні скористатися цим рішенням і повноцінно жити в нашому обряді (наприклад, висвячувати одружених священників, створити Патріархат тощо), а не просити додаткових дозволів із Рима. Більш стримані богослови та єрархи діаспори боялися таких поглядів і ще більше боялися здійснити такі кроки. Тому батькові ідеї мусили довго чекати, щоби бути втіленими, але врешті-решт перемогли. Щойно після його смерті висвятили першого одруженого священика в США – Якова Банкстона. Я поїхав до Чикаго на цю подію, бо батько хотів би бути свідком, якби міг».
Варто тут зауважити, що Петро Біланюк, окрім продуктивної наукової, викладацької та дослідницької діяльності, також брав активну участь у мирянському русі, який діяв в Канаді у другій половині ХХ ст. і виступав за збереження українських традицій в еміграції, був проти латинізації греко-католиків, порушував теми помісності Української Церкви та Патріархату. Відповідно, з-під пера професора вийшла не одна публіцистична стаття на тему ролі Української Церкви, її сучасного та майбутнього. Зокрема саме так – «Українська Церква, її сучасне й майбутнє» – називалася доповідь проф. Біланюка, яку він виголосив 16 січня 1966 р. перед аудиторією у 800 осіб в Чикаго і яка згодом розійшлася друком тиражем 10 тис. примірників.
Довгий шлях до священства: Deus vult
Увесь цей довгий кар’єрний шлях науковця-викладача й активіста Петро Біланюк мріяв стати священиком, але чекати після закінчення семінарії довелося добрих 20 років. 1 червня 1980 р. Петро прийняв дияконські свячення з рук владики Ізидора Борецького, єпископа Торонтського і Східної Канади. А вже 18 квітня 1981 р. здійснилося заповітне бажання – одержав рукоположення на пресвітера з рук самого патріарха Йосифа Сліпого. Таїнство відбулося в монастирі Студіон. Менше ніж за рік – 15 лютого 1982 р. – Блаженніший Йосиф Сліпий наділив о. Петра срібним нагрудним хрестом.
14 жовтня 1985 р. патріарх Мирослав-Іван Любачівський підніс о. Петра Біланюка до гідності почесного крилошанина Львівської архиєпархії, а 19 грудня 1988 р. владика Ізидор – до гідності митрофорного протоєрея.
Чому юний дослідник Петро Біланюк не одержав свячення відразу після закінчення богословського факультету в Мюнхені? До відповіді на це запитання можуть скерувати два чинники: перший – молодий богослов бачив своє покликання в одруженому священстві, а такого типу таїнство на той час не могли звершувати єпископи на Заході, тільки – патріарх Йосиф Сліпий; другий – д-р Біланюк брав активну участь у полемічних суперечках в УГКЦ і був вільним та незалежним, а головно – відвертим у своїх поглядах, які не завжди знаходили однодумців.
Тим не менше, попри такі обставини протягом тих 20-х років Петро Біланюк не полишав твердого наміру одержати свячення. Отець А. Чировський пригадує, як професор не раз показував йому товсті папки з невдалою кореспонденцією щодо одержання священства. Зрештою, всі переповідають, що після того щасливого та доленосного 18 квітня 1981 р. нововисвячений о. Петро приїхав із Рима дуже щасливим.
«Треба також визнати, що рукоположення отця Петра було для нього ласкою примирення, – зауважив о. Мирослав Татарин. – У роках перед свяченням отець інколи виявляв нетерпимість, може й навіть дратівливість. Це, мабуть, найбільше виявлялося в його активності як мирянина в обороні прав і традицій Церкви. Це була потрібна позитивна енергія на той час. Зі свяченням, мені здається, йому стало легше на душі – немов він знайшов своє місце! Тогочасний владика Ізидор дуже шанував отця, радився з ним і часто запрошував його до слова на священичих конференціях».
In memorіam
Останні роки життя отця-доктора не були легкими через недугу, та попри це він все одно намагався працювати над виданням власних праць, розвідок, статей. Врешті-решт його душа знайшла спокій 8 вересня 1998 р. І, напевно, найкращою біографією та пам’яттю про будь-яку людину є свідчення її рідних, близьких, знайомих, друзів. Нижче подаємо спогади про те, якою Людиною був о. Петро Біланюк.
Марія-Тереза Біланюк, дружина:
Я зустріла його під час комуністичного молодіжного фестивалю у Відні, де ми обоє були серед тих, хто організовував антифестиваль. Ми зустрілися після української католицької Літургії в неділю, опісля вдвох молилися за кращий хід тогочасних подій. Його докторат був відкладений на деякий час, бо в тезах було сказано, що навіть після І Ватиканського собору все одно велику роль відіграє собор. Папа Йоан ХХІІІ фактично підтвердив цю тезу, коли скликав останній.
Під час Берлінської кризи Петро бачив нічні жахи про те, як ми з нашою 8-місячною дитиною тікали на велосипеді до Атлантичного берегу, щоби встигнути на корабель за кордон. Тоді він послав мене з дитиною жити до його батьків у Торонто, які свого часу пережили довгий шлях втечі з Росії. У 13-річному віці одного разу він мусів самостійно подолати 40 кілометрів пішки, щоб наздогнати свою родину. Отже, Петро приєднався до нас у Торонто за чотири місяці після нашого переїзду з дитиною, і ми жили з його батьками три роки, поки, очікуючи третього хлопчика, не придбали власний будинок.
Петро був дуже турботливим батьком і чоловіком, який тішився своїми чотирма синами та дуже підтримував мене в моєму навчанні. Він брав на себе всю домашню роботу та приглядав за дітьми, поки я навчалася. Коли чоловік став більше поринати у свої викладацькі курси, дослідження й політику Церкви, часу, який він міг проводити з нами, стало менше, тому йому довелося залишити все на мене.
Його останні роки життя були більш складними. Він хворів понад три роки і помер невдовзі після офіційного виходу на пенсію. Він не мав нових дослідницьких чи богословських ідей, наскільки я знаю, але залишався зацікавленим у власних публікаціях і стежив за подіями в Церкві.
Микола Біланюк, син:
Мій батько був цікавою і складною людиною. Про нього неможливо сказати кількома реченнями. Але коли я про нього думаю, то найбільше пригадую щось пов’язане не з богослов’ям, а з родинним життям. Коли я був малим, він чудово розповідав нам, дітям, історії на різні теми, особливо при вечері. Інколи (як ми усвідомили пізніше) його розповіді були сюжетами голлівудських фільмів, а інколи – пригодами із власного життя. Усе було переповідано українською, і ми радо слухали, навіть повторно, ті самі розповіді. Фактично, ми навіть «замовляли» улюблені розповіді та з радістю їх переслуховували знову і знову.
Батько любив хвалитися своїми різносторонніми знаннями. Але суть у тому, що його оцінка про себе була великою мірою оправдана. Я подам приклад. Він хвалився, що знав багато мов, і час до часу мені озвучував їх список. Коли я був малим, він у цьому контексті ніколи не згадував російської. І не було жодної причини, чому він мав би її знати – він народився в Україні, але за Польщі. Під час Другої світової війни його батьки втекли на Захід і забрали дітей зі собою, так що вони жили під радянським пануванням тільки кілька днів. Отже, коли мені було близько 20 років і я студіював інженерну фізику в Торонтському університеті, де батько викладав богослов’я, ми час до часу зустрічалися на обід. Одного такого дня йшли вдвох до китайського ресторану, він – в ризах, схожий на православного батюшку, а я – в типових для студентів джинсах. Коли ми проходили повз вхід до російської православної церкви, до нього підбігла бабуся і почала розмову російською. Вона просила благословення, і він їй уділив цю ласку. Вона подякувала. Ми пішли далі. Я сказав татові: «Вона би була трохи спантеличена, якби знала правду, що ти українець і ще до того католик». Відповів батько щось на кшталт: «Ні, чому? Якщо вона відчувала потребу звернутися до священика і підійшла до мене, то не робить різниці, якого я віровизнання». (Точних слів я не пам’ятаю). Мені однаково імпонували і глибина батькової думки, і факт, що він так плинно знав російську мову (знанням котрої ніколи не хвалився), що потрафив цілковито переконати росіянку, що він сам того походження.
Отець-доктор Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ (Рим–Львів):
Перший раз я його бачив у 1959 році, коли він співав Апостола під час посвячення Української папської малої семінарії в Римі. Тоді я мав 12 років і був зовсім малим, та пам’ятаю, як тогочасний ще студент Петро вразив мене своєю поставою: традиційний підрясник, борода, словом – оригінальний тип.
Його дружина – чистокровна німка Марія-Тереза. Велика жінка, яка дуже добре вивчила українську мову. І вона, виховуючи малих дітей, зуміла написати докторат із германістики. Дух в їхній родині був направду український – попри німецьке походження Марія-Тереза носила вишиванку та ходила на українську греко-католицьку Літургію. Вони мали чотирьох дітей і виховували їх по-українсько-німецьки. Брав усіх перед іконами, молилися та чи не щодня співали «Ой хто, хто Миколая любить…».
Він дуже хотів бути священиком. Я його питав: «Петре, чого ти так хочеш бути священиком?», а він відповідав: «Іване, чи ти не розумієш, що я маю покликання?!». З його свяченнями зволікалось, бо на той час наші єпископи на Заході не могли висвячувати одружених. А Блаженніший Йосиф тим його, так би мовити, тримав, щоби він добре поводився, щоб діяв згідно з його вказівками. Коли вже нарешті висвятився, то був дуже традиційним: ходив у підряснику, рясі, з хрестом на грудях.
Петро був дуже гордий з того, що народився в Заліщиках. Також він був пластуном, що теж додавало йому поваги.
Отець-доктор Андрій Чировський (Інститут Східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького):
Мало хто знає, що він писав досить цікаві поезії. Пригадую, як одного вечора почав декламувати свої вірші українською, англійською, німецькою та латинською мовами. Довгі роки страждав, бо хоч мав два докторати, жоден єпископ не хотів його висвятити на священика. Тоді була заборона висвячувати одружених, а до того ж о. Петро Біланюк мав нелегку вдачу. Ніколи не був дипломатом. Дуже твердо тримався певних позицій, і це не одного владику напевно відстрашувало. Не раз показував мені грубу папку з неуспішною кореспонденцією у справі свячень. Думаю, коли його нарешті висвятили (кілька років після моїх свячень, а я був його студентом), це мусів бути для нього дуже радісний день. Невдовзі став митрофорним протоєреєм. Його кінець був нелегким. Довго мучився при останній недузі. Думаю, він сьогодні заступається за нас, богословів, щоб ми були точні у дефініціях та посиланнях, та щоб твердо трималися святоотцівської віри й київського благочестя.
Отець-доктор Мирослав Татарин, професор в Університеті св. Єроніма (Ватерлоо, Канада):
Отець Петро був людиною відданою Богові та своєму народові. Я пізнав отця вперше, коли був його студентом, опісля недовго викладав із ним у Торонтському університеті.
Мені здається, що отця Петра неадекватно оцінили сучасники, тому що його мислення насправді було глибоким і всеохопним. Я знаю, що між богословами в Торонто в ті роки дуже шанував отця Петра отець Тібор Горват. Цей отець-езуїт попросив його написати статтю про іконографію для свого журналу «Остаточна реальність і значіння». Ця співпраця була прикладом того, що отець Петро глибоко задумувався над найосновнішими та найглибшими питаннями людського буття.
Але не можна згадати отця без того, щоби не вшанувати його жінку Марію-Терезу. Це – справді свята особа. Людина молитви, терпеливості, надзвичайної гостинності та щирості. Отець Петро не зважав на своє здоров’я, натомість його турботливо доглядала і лікувала Марія-Тереза. Вона була для нього ангелом-хоронителем та інтелектуальним співбесідником. Не знаю, чи це правда, але мені завжди здавалося, що це задля неї отець став сильним екуменістом. Адже вона плекала ці погляди щодо інших християн і знала особисто головних осіб православного світу.
Віддати належне
За наукову, виховну та громадську працю о. Петро Біланюк отримав ще за життя низку нагород, стипендій, хрестів і медалей. Серед них: Пропам’ятна золота медаль св. Петра і Павла, яку він отримав під час партикулярної аудієнції від святого Івана Павла ІІ; срібна пропам’ятна медаль від Вселенського Патріарха Димитрія І; медаль Альберта Ейнштейна; Шевченківська медаль від Конгресу українців Канади. З нагади 60-річчя о. Петра Біланюка Віденський та Грацький університети видали збірник наукових праць на його честь: Renate Pillinger – Erich Renhart (Eds), The Divine Life, Lightand Love. Euntes in mundum unidersum. Festschrift in Honourof Petro B. T. Bilaniuk. Graz, Andreas Schnider Verlags-Atelier, 1992.
Та коли отця-доктора не стало, чи належно вшановують пам’ять про нього, яку винагороду чи подяку визначний український богослов-сучасник отримав посмертно? Ще на початку ми порушували тему реальності українського сучасного богослов’я. Більшість схиляється до думки, що такого феномена поки що немає в Україні, але мене змушує засумніватися хоча б цей один приклад із біографії о. Петра Біланюка: ще за життя професора було видано п’ятитомник його дослідницьких і публіцистичних праць та два потужні докторати. Всі ці праці видані здебільшого англійською мовою, а українською їх не прочитаєш (за винятком декількох статей) ось уже 18-й рік після смерті богослова. Звідси привід для роздумів: українського сучасного богослов’я немає, бо воно не існує в принципі чи «немає», бо ми не знаємо про його існування, бо немає україномовних видань і перекладів?...
Ніна ПОЛІЩУК
Рекомендована література:
Біланюк Петро. Божа істина, краса і любов: проповіді, доповіді і розповідки. – Дрогобич: Відродження, 1995.
|