Теоліпт Філадельфійський. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_9.jpgВін переконав свою дружину прийняти постриг. Був духовним учителем проповідника ісихазму Григорія Палами. Народився в Нікеї наприкінці ХІІІ ст., став монахом на Афоні, а згодом єпископом Філадельфійської митрополії. Коли на територію, якою він опікувався, в 1310 р. напали турки, Теоліптові вдалося виграти поєдинок. Проте перемога була здобута не фізичним насиллям, а силою слова цього святого старця.

Якщо його слова зупинили одну ворожу облогу, то чи не послухати нам його зараз, щоб ослабити нашу чергову духовну боротьбу?


СЛОВО ТЕОЛІПТА, МИТРОПОЛИТА ФІЛАДЕЛЬФІЙСЬКОГО, ЩО ПОЯСНЮЄ СОКРОВЕННЕ В ХРИСТІ ДІЯННЯ І КОРОТКО ОПИСУЄ ТРУД МОНАШОГО ЧИНУ

«Монаший чин – це дерево з рясним листом і плодами, а його корінь – це відчуження від усього тілесного, гілки – безпристрасність душі й відсутність потягу до речей, які ми залишили. А плід – це нагромадження чеснот і боготворна любов, а через них неперервна веселість».

Можливо, ви так думали раніше, хтось так казав, десь так переконували, що християнство – це дуже депресивна та сумна релігія, яка побудована на стражданнях, які треба приймати, на покаянні й самобичуванні з найменших провин і так далі. От і зараз, прочитавши слова про монашество, безпристрасність та відчуження, хтось біля вас або всередині вас запитає: «Невже не можна бути досконалим християнином без монашого чину? Чому це дерево відразу не можна вирощувати з веселості та боготворної любові? Чому обов’язково “відчуження” та “нагромадження чеснот”?».

Такі запитання мають у собі більше скепсису та недовіри, ніж бажання почути відповідь, а то й просто почати діяти за вказаною інструкцією, щоб самому перевірити сказане. Це і не дивно – світ вимагає скепсису та недовіри частіше, бо їх легше одержати. Попит породжує доступне, недосяжне ж більше звикли використовувати для філософії і таймменедженту, як морквинку для віслюка.

Якщо ж ще раз перечитати слова Теоліпта, то не важко побачити в недосяжному цілком конкретні та несуперечливі відповіді на запитання. Монаший чин – це не ряса, а прагнення до взаємогармонії між собою і Богом, цього прагне кожен, не тільки ченці. Корінь дерева – відчуження від земного не задля його заперечення, але заради духовного чування і прислухання до Божого в собі. Гілки – безпристрасність і відсутність будь-якого потягу, що породжують узалежнення. Подібно до того, як розлогі та незліченні гілки допомагають дереву встояти проти негод, так і безпристрасність, тобто духовно-емоційний баланс, допомагає людині максимально тверезо сприймати все й усіх довкола, не прив’язуючись і не прив’язуючи безмірно. Зберігати власну тверезість ума і свободу ближнього – це теж шлях до взаємогармонії у стосунках із людьми та Богом. А щодо нагромадження чеснот, то вони не можуть бути самоціллю, якщо ними провадить боготворна любов, що не знає гордості, зверхності чи осуду.

А вже за всіма терпеливими кроками приходять здобутки – неперервна веселість як вінець правдивого прагнення до Світла віри. Правдиве прагнення зміцнюється в терпіннях, тому й винагорода цінується більше і трепетніше. А Святе Письмо підтверджує:«Плід Духа – любов, радість, мир довготерпіння» (Гл. 5, 22).

«Прихильністю до світу вона [Людина] змінила божественні риси, співчуттям до плоті зіпсувала в собі образ Божий, морок пристрасних помислів потемнив дзеркало душі – мисленне Сонце – Христа».

Змінила, але не зруйнувала. Зіпсувала, але не остаточно вивела з ладу. Морок потемнив, але світло залишилося. Що вберігає нас від остаточного й цілковитого самознищення? Хто рятує нас від наших дій, коли ми в розпачі? Чому і звідки щоразу приходять слова розради, чи допомога, чи неочікувана зустріч, яка змінює життя? Пригадайте той день, коли, здавалося, все обернулося якнайгірше, і не було ні виходу, ні вибору, і світло вкінці тунелю виявилося витівкою невдахи-електрика. Якщо ви зараз можете пригадати ці болючі хвилини, години, дні, отже, вони проминули. Що ж тоді повернуло води Йордану назад?

Подумайте і, можливо, дійдете до першопричини, до відчаю, який розмовляє молитвами. У злагоді та достатках можна стати таким самим маловіром, як і у скруті й бідності. Чисте скло має стільки ж шансів розбитися, як і забруднене. У відчаї може рятувати пам’ять про Бога. Про це ж пише Теоліпт: «Пам’ять про Бога – це споглядання Бога, що притягує зір і бажання ума до себе й освітлює його своїм світлом. …Просвічення пам’яті про Бога з вірою та сокрушенням серця стирають лукаві спогади, як бритва».

«Ті, що відмовляються від задоволень і відкидають потяг до всього названого, притуплюють гостроту печалі».

Нас обтяжує і приземляє любов до володіння, навіть не сам предмет, яким володієш, а усвідомлення стану «Я-володар». Цей духовний паразит розвивається ще з дитинства: малюк плаче, коли в нього відбирають іграшку, йому не завжди легко чимось ділитися чи когось «ділити» з іншими; дитя дорослішає, бунтує, коли щось виходить не за його бажаннями чи планами. У дитинстві ми вважали, що світ крутиться довкола нас, це ж показували і дорослі. Проте реальність, здається, в тому, що нам тимчасово дозволили перебувати в цьому світі, щоб пізнати його красу і рух довкола одного центру – Любові, а не багатьох центрів, якими себе вважають люди.

Тобі тоскно, зусібіч підступає печаль чи зсередини розпинає гнів? Ти не можеш змиритися з обставинами та реальністю, все видається зумисно несправедливим і налаштованим проти тебе? Так, інколи жити справді нестерпно болісно, здається, що от-от не витримаєш, зійдеш із дистанції. А що як не зійти, а спробувати перечекати, перемучитися, спихнувши себе з центру? Що ж може бути далі, якщо, здається, далі вже неможливо нічого, крім глухої стіни? Чекати доводиться дуже довго, деколи ти можеш тільки пасивно чекати, не рухаючись, притлумлюючи будь-яку думку. Всі ці нескінченні години печалі, що ніяк не хочуть проминати, існують тільки в нас самих і більше ніде поза нами.

Обернутися – довкола стільки світів, що похнюплено сновигають або радісно плинуть, і в кожного – свій вимір часу, свої міри ваги й довжини, свої визначення більших чи менших печалей-радостей. Є речі, обставини та люди, які просто існують, для цього їм не потрібно особливого дозволу від нас. Натомість у нашому внутрішньому світі ми таки владні обирати радників і засуджених до страти. Чому б не дозволити існувати щастю та довірі до Любові так само безапеляційно, як ми це дозволяємо нашим печалям? Ми скидаємося на поборювачів вітряків, коли бажаємо цілковито викорінити їх. Та ще більше ми схожі на скриньки Пандори, коли тим печалям надаємо більше цінності й значення, ніж вони можуть мати. Гостроту печалі можна притупити, щоб гострішим стало прагнення до любові та її поцінування.

«Коли думка часто промовляє Господнє ім’я й ум уважно вслухається у прикликання божественного імені, світло Божого розуміння огортає всю душу, як світла хмара».

Усі прекрасно знають, що час лікує. Нещодавно я побачила інший бік цього вислову: «Час не лікує, лікує – Бог». Бог перебуває в позачассі, тому Його лік нескінченний. Натомість Він сотворив час для людей, щоб ми усвідомили цінність Його незмінного постійного перебування в кожному творінні одночасно. Отже, час, як стала величина, що на неї постійно помножують людське життя, теж покликаний вести нас до пізнання Бога, адже в кожній найменшій долі секунди збережена така ж повнота Божої присутності, як в годині, днях, десятиліттях. Який же ж інколи ми маємо запорошений погляд усім тимчасовим і проминальним, щоб не побачити Вічного й вічності в кожній наступній секунді!

Якщо б людині вдавалося пам’ятати про Бога, Його волю, Його промисел бодай би щодня, докладаючи до цієї пам’яті вухо своєї по-дитячому щирої відданості та віри, чи змогли б тоді наші уми звисати чорними паклями над нашими серцями?! «… світло Божого розуміння огортає всю душу, як світла хмара». Всю душу, без острівців полишеності чи забуття. І хоч теперішній стан видається нам хмарою, що, зазвичай, сіра й дощова, але в цій самій тьмяності незмінно живе світло, очікуючи нашої зрілості його прийняти і з’єднати з тим світлом, що так само незмінно живе в нашому нутрі.

«Коли ж ум, і слово, і дух припадають до Бога: той – уважністю, а те – призиванням, а той – умилінням, – то й уся внутрішня людина любов’ю служить Господеві. “Люби Господа Бога твого, – каже волочена Істина, – всім серцем твоїм” (Лк. 10, 27).

Бог дарує нам любов, Він довіряє нам пагінці, які мають у собі пам’ять дорослої гарної рослини. Наше життя – це та сила, яка може зростити ці пагінці або тільки кволо підтримувати їхнє існування, або знищити майже остаточно. Любов – це ніби універсальна ціна та цінність водночас. Її можна дарувати, нею ж можна винагороджувати, її ж вартістю можна і розраховуватися, і служити. Та правдива любов потребує цілковитого проникнення через таку ж цілковиту відданість цій природі. Відданість саме природі, що є цілісним й непізнаваним космосом. Коли ми розпізнаємо любов як емоцію, почуття чи стан, тоді ще не просякли любов’ю «всім серцем своїм», а тільки частиною, тимчасово.

Цікаво, що й шукати любові особливо й не потрібно, бо вона вже в нас. Її чисте джерело заховане в серці, пов’язане з умом. Якщо прислухатися, то це джерело мирно коливається, якщо допомогти потребуючому чи розрадити ближнього, то вода з нього піднімається вище, щоби виплеснутися на тих, кого любиш чи щойно полюбив, чи кому саме зараз відкрив свою любов. Але для того, щоб піднятися, всенаповнююче джерело має закрити собою кожну тріщину, щілину чи порожнечі всередині тебе. Інакше вода любові буде виплескуватися назовні тільки на короткий термін, подібно до зламаного фонтана. Такі «напливи» любові можуть бути корисними, але можуть і налякати, бо в перервах з’явиться порожнеча без любові, яка насторожуватиме ближнього.

Правдива ж любов спокійна і мирна, як дзеркало високогірного озера, де жоден вітер ніколи не здійме цунамі, бо цю любов живить повнота і все нові й нові води з підземного серця – джерела тої Любові, що нам дарував Бог, що і є Богом. Наповнити себе самого цією життєдайною та радісною любов’ю може здаватися дуже важко! Це справді так, якщо ми покладаємося тільки на самих себе, залишаючись самотніми. Проте «Господь моє світло й спасіння моє, кого буду боятись?» (Пс. 26, 1).

Тільки погляньте, авва Теоліпт дає нам цілком конкретні вказівки та століттями проторені шляхи, по яких грішні й недостойні йдуть до Царства Божого!

Ми запитаємо, як здобути просвітлення й стан безтурботного благоліпія? Він відповідає: «Коли думка кріпко й чисто перебуває в молитві, тоді серце повне радості й невимовного миру. Сидячи в келії, в думці тримайся молитви з тверезим умом і скрушеним духом – тоді споглядання осінить тебе тверезістю, і знання вселиться в тебе через молитву, і премудрість возляже в тобі через умиління, проганяючи безсловесну солодкість і вселяючи божественну любов».

Ми, нетерплячі, обурюємося, що не можемо так багато часу присвячувати молитві, бо не можемо зосередитися. Старець радить: «Смак страви відчутний тоді, коли її розжовувати, так і божественні слова, коли ворушаться в душі, збагачують і звеселяють думку. … Щоб не втратити пильність, треба читати Святе Письмо чи Отців, коли ум ухиляється від молитви».

Хтось поруч може заперечити і сказати, що молитва – це «робота» монахів, які повинні підтримувати належний рівень «намоленості» у світі. А я собі уявляю, як би поблажливо усміхнувся Теоліпт, кажучи: «Коли без суєти робитимеш якесь діло з молитвою в думці, то й це буде монаший подвиг».

І все ж, які ми суперечливі й маловірні! Можемо страждати від неспокою, розхристаної душі, можемо ганятися за власними думками, так і не наздоганяючи їх. Скаржимося, сердимося, шукаємо винних та виправдовуємося. Проблеми і їхнє псевдовирішення займають більше часу й простору в наших слабких умах. Вони крадуть години, які були колись присвячені родині, пізнанню, спілкуванню з Богом, молитві врешті-решт. Час спокою спливає все швидше. І ось, коли довкола пустеля та прикрість, залишки нашого его волають: «Скажи, що робити? Все виконаю! Тільки дай знак!». Схаменись! Відповідь увесь час була під ногами, Теоліпт тільки озвучить: «Коли вони [помисли] нападають, намагайся з першої ж думки убивати їх стрілою молитви, а якщо вони далі б’ють тебе і тривожать думку, то відступаючи, – знай, що їх зміцнює бажання, котре виникло раніше. Тому вони, ніби маючи право на душу, адже була переможена воля, докучають душі і тривожать її. Треба їх виявити ісповіданням, бо коли посоромити лукаві помисли, тоді вони утікають».

Сповідь – це не розмова зі священиком, не визнання своїх гріхів перед ним, не перелік заповідей на пам’ять, не сором і не одноразовий річний чи квартальний звіт християнина. Сповідь – це особлива зустріч із Богом, який міцно тримав тебе за руку, коли ти не захотів прислухатися до Його застережень. Це Він намагався щосили втримати тебе від переступу, пригортаючи ближче до свого милосердного серця, але свобода волі залишалася твоєю, і ти переступив. Це Він першим оплакував твої гріхи, втім, не втрачаючи надії та віри у твоє повернення. Поки ти відчував безмірну, аж до самозабуття, волю, поки вихвалявся своїми вчинками, поки зневажав Його, а то й взагалі забув чи завзято заперечував, Він усе так само смиренно і терпеливо очікував твого повернення. І, звичайно, не міг не прийти день, коли ти таки почув знову Його голос, який тепер точно звучить для тебе по-новому. Ти відчув теплу оболонку Його молитов довкола тебе, тобі стало прикро й гидко від самого себе… «І де ці сльози були раніше?!», – ти картався, а Він лагідно збирав кожну твою сльозинку, усміхаючись: «Син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся…» (Лк. 15, 29–32).

Безперечно, це Він тебе привів до священика – ти стоїш на колінах і говориш, говориш, говориш… Аж раптом щось всередині завмерло – це зустрілися твої умові очі з Його поглядом. Він дивиться й пронизує зсередини, щоби вимісти весь бруд, аби простору для Любові знову стало більше. Він прийняв тебе і знову міцно тримає за руку, вказуючи путь. Але ти все ще слабкий духом і знову захочеш втекти. Він це знає, тому спокійно чекає твого повернення. І після кожної наступної сповіді Він усе міцніше пригортає тебе до серця, знаючи твою немічність та бунтівну (чи просто ще недостатньо сповнену любов’ю) натуру. Що міцніше пригортає, то міцнішим стає твій дух після кожного прощення.

Про це ж зміцнення через падіння і розкаяння розказував своїм учням Теоліпт: «Всяку підозру, що ворушиться в серці проти когось, відкидай цілковито, бо вона руйнує любов і мир. Усяке лихо, що приходить іззовні, приймай стійко, бо воно приносить зі собою спасенне терпіння, за котре збудується тобі оселя і подарується спокій на небесах».

Ми подумаємо, що таке безпристрасне життя недосяжне або підвладне тільки праведникам. І справді, знищувати підозри, погані вчинки ще у своєму зародку видається досить складним. Та чому нам не вистачає сили духу продовжувати ці вправи? Дитина ж не відмовляється вчитися ходити, коли вкотре розіб’є чоло. Вона розумом може не хотіти вставати і знову розбивати коліна, але щось її підіймає. Бо ходити – це життєво необхідно. Так само життєво необхідно для душі – любов і мир, без жодного пилу та сумніву.

Чому нам так легко відчути тілесні потреби й будь-що їх задовольнити, і так складно розпізнати духовне виснаження та брак Божої присутності в нашому серці?! Чому бажання духовного здоров’я не таке природне й ревне у виконанні, як панічний страх перед тілесним недугом?!

«Ум, віддаляючись від зовнішнього і збираючись у внутрішньому, зосереджується в собі, себто природно з’єднується зі своїм словом, що із ним, з’єднуються з молитвою і молитвою восходить у пізнання Бога з усією силою любові та ревності».

Пізнання Бога з усією силою любові та ревності… Бог як цілісність, як найвища досконалість не може бути пізнаний лиш частково. Оскільки частина – це відсутність повноти, а отже, хибність враження та знання. Частину можна здобути, але вона ніколи не залишиться сталою, породжуючи відчуття неповноцінності. Коли ж здобудеш повноту в пізнанні, тоді будь-які питання і сумніви стануть хмарами, що швидко зрушує з місця і розсіває вітер Духа Святого. Всього лиш мимохідь доторкнувшись до одягу Ісуса, кровоточива одержала зцілення. Її не треба було переконувати в цілительстві Христа, не цікавили її фарисейські сумніви та суперечки щодо синівства Спасителя. Маючи віру, повноту відданості на волю Бога, хвора одужує і тихо цьому радіє.

Повнота матеріальна людину спокушає, здіймає над іншими, частіше згіршує, ніж спонукає до ще більшої жертовності, хоч і такі випадки бувають. Повнота ж духовна мирно заколисує у всюдисущій Любові, розум очищується, серце розкривається ширше, щоби віддати більше світла, і ти розумієш: справді, немає нічого нового під сонцем! Світ прекрасний своїм циклічним устроєм: кожен наступний, хто сюди приходить, прагне пізнати те ж, що й попередні, але це єдине для всіх бажання має безмежну кількість шляхів до однієї відповіді. Нічого нового під сонцем немає, але для нас кожен наступний схід виглядає інакшим і жоден із нас не бачить світоявлення однаково. Яка ж у цьому краса, яка гармонія: досконала Краса приваблює усіх, хоч і являється для кожного окремо! Ця ж краса закладена в давніх молитвах. Ось чому Теоліпт каже, що молитвою можна пізнати Бога.

«Коли відступиш від похоті земних речей частою і чистою молитвою, і замість сну відпочинеш від усякої думки, що після Бога, тоді відновиться в тобі, як помічниця, любов до Бога. Коли молишся, усеїдне прикликання виточує божественну любов, і божественна любов спонукає ум до виявлення сокровенного. Тоді ум, будучи поєднаний із любов’ю, здобуває плоди премудрості і премудрістю сповіщає про невимовні речі. Адже Бог, що Його в молитві, у сердечному призиванні називаємо Словом, бере помисел ума, як ребро, і дарує знання».

Відпочити від усякої думки, що після Бога. Що ж мене відділяє від Бога? Чи пам’ятаю про Його присутність повсякчас, чи є оази без Нього? Хто керує моєю душею, коли я засмучуюся чи засмучую інших? Я знаю, що Бог має бути на першому місці, але чи справді це приймаю і так живу? Чому збочую, якщо знаю, що правильно, а що неправильно?

Це потрібні запитання, але водночас і непотрібні. Бо якщо весь час роздумувати над непростими відповідями на не зовсім правильні запитання, то можна втратити більш чисту віру й бажання молитви. Надмірне знання збурює. Якось через вуста близької людини до мене промовила мудрість: «Філософія померла, коли прийшов Христос, коли Бог воплотився». Мається на увазі не відмирання науки, а відхід філософського мислення в пізнанні та прийнятті Бога. Філософія породжує багато питань, які не завжди можуть привести до прийняття Бога, але можуть заплутати в надмірному бажанні осягнути Його сутність, що людському розуму не підвладно. Втім, філософія допомагає сприймати богослов’я, яке пропонує не стільки питання про Бога, скільки досвід пізнання Творця іншими. У сукупності досвіди інших можуть спонукати до власного шляху. Вони не претендують на абсолют, але в кожному з них є його відображення, інакше ці мудрості не пройшли би стільки століть, не продовжили би традицію богослов’я до сьогодення. Філософія вимагає ще більше питань, а богослов’я пропонує перед кожною відповіддю більше молитви.

Святий Теоліпт знову простягає нам руку допомоги: «Коли розумієш, про що співаєш, то здобудеш пізнання. Через пізнання здобудеш знання, від знання походить діяння побаченого, через діяння набуваєш за навичкою плодів знання, а коли є досвід, тоді знання відкриває споглядання. А через споглядання сяє премудрість світлозорними словами благодаті, наповнюючи простір словами і через зовнішні речі пояснюючи потаємні».

Споглядання – це і є молитва, найвищий її ступінь, який ще Отці називали предстоянням перед Богом – очі в очі, вуста в уста, серце до серця.

«Жодного дня, навіть через неміч не пропускай молитви, поки життя твого. Слухай, що каже апостол: “Коли я немічний, тоді я міцний” (2 Кр. 12, 10). Коли так робитимеш, матимеш більше користі, і вона незабаром підніме тебе за дією благодаті. Там, де утішає Дух, нема ні немочі, ні зневіри».


Що більше я пишу, то менше слів, які були би здатними передати те, що відчуває серце. Які ж ми недосконалі, але які прегарні водночас, коли образ і подоба Бога починають сяяти всередині яскравіше. Інколи густина Божої присутності настільки явна, що, здається, ти от-от помреш, бо так добре на землі не може бути. А буває, що душа звисає на умовій шибениці, колихаючись від вітру зневіри та безвиході. Тоді повз цю страчену душу проходять люди: близькі та далекі, рідні й байдужі, святі та заблукалі, богоносні і сквернословні. Хтось роздаватиме поради, хтось ітиме далі, хтось зупиниться в задумі, хтось заплаче й заголосить, а душа все так само буде колихатися, заколисуючи вже проминулий біль. Та ось підійде Він, зніме зі зашморгу, пам’ятаючи про зняття з хреста, покладе у гріб, пам’ятаючи про крайнє упокорення, та воскресить за молитвами тих, що залишилися поруч навіть після падіння й смерті. І скаже, як до кровоточивої: «Дочко, віра твоя спасла тебе; іди в мирі!».

Здається, я зрозуміла, що казав до мене Теоліпт: 1) молитися справді треба ще більше, не женучись за кількістю, але шукаючи правдивого предстояння перед Богом, що може бути в одній єдиній молитві на мільйон; 2) молитися треба не від сприятливих обставин чи нагальних потреб, а тому, що нашій душі життєво необхідна Його особлива присутність під час молитви; 3) ми зобов’язані молитися один за одного, бо завжди комусь одному бракує молитви саме зараз. Під час Літургії священик промовляє такі слова: «…самі себе і один одного Христу Богові віддаймо!». Христос не руйнує, а перемінює…

Дякую тобі, Теоліпте Філадельфійський! Дякую, мій незнаний молільнику!

Ніна


Рейтинг статті

( 12 голосів )
Теги:     Добротолюбіє      духовність      есей      передання      роздуми
( 3558 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити