На путі до єдності, гармонії і Божої слави Друк

37009841.jpg

Сьогодні ми є свідками загрозливої для людства глобальної ситуації: як усе щільніше й масштабніше диявольсько-апокаліптична «темрява землю вкриває, а морок – народи». Та попри все це біблійний погляд на перспективи реалізації Господнього плану спасіння світу наразі всіляко утішає й надихає різноконфесійний Божий люд. А надто в Україні, яка посідає унікальне й, перш за все, географічно-стратегічне місце в епіцентрі своєрідного світового духовно-релігійного і культурно-цивілізаційного «розламу» та зберігає й відроджує матеріальні та духовно-сакральні святині і скарби нашого золотоверхого ІІ Єрусалима – Києва, запевняючи його, що вже «сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється!» (Іс. 60, 2).

Й попри те, що надалі все більше й більше невіруючі «люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на увесь світ, бо сили небесні порушаться», то ви, як каже Господь Ісус до своїх вірних, навпаки: «випростуйтесь, і підійміть свої голови, – бо зближається ваше визволення» та вже скоро «скінчиться час тих поган» (Лк. 21, 26, 28, 24).

Й саме вітчизняне християнство – в силі й владі, дарах та плодах Святого Духа – мусить стати тою «розчиною» («закваскою»), що буде головним генератором і каталізатором грядущих грандіозних та вельми потужних і дивовижних процесів вселюдського євангельсько-екуменічного духовного пробудження й оновлення, преображення, освячення та єднання.

Це коли, починаючи з нашого українського, за новозавітною географією, «з північного краю», в якому «тими днями» частини («доми») до того поділеного Божого народу вже спільно «підуть і разом прибудуть» до «обіцяної» для їхніх «батьків» Богом Святої Землі. А затим «того часу… до Єрусалима» близькосхідного, якого «назвуть» як «Господній престіл», урешті-решт, «згромаджені будуть народи усі ради Ймення Господнього, і більше не підуть вони за впертістю [колишнього] серця лихого свого» (Єр. 3, 17–18).

Тобто, по досягненні есхатологічної повноти «того часу» ті «народи усі» із населення, за теологією бл. Августина, грішного й нечестивого «Граду земного», якісно змінившись і преобразившись, уже стануть спасенними й повноправними, праведними та надзвичайно щасливими громадянами благословенного «Граду Божого».

Беручи до уваги зазначене, хочемо наголосити на деяких немаловажних моментах, так чи так пов’язаних із вітчизняною церковною історією, особливо – із розколом Київської Церкви, спричиненим Берестейською унією 1596 р. І, як би хто не трактував події тієї вельми неоднозначної і складної, тяжкої й контраверсійної минувшини, вважаємо, це доречно зробити, дещо зацитувавши із Вступного слова «У пошуках гармонії», виголошеного екс-главою УГКЦ Владикою Любомиром Гузаром на Перших «Берестейських читаннях», що відбулися в Україні на початку жовтня 1994 р. (за ред. Б. Ґудзяка, О.Турія. – Львів, 1995. – С. 1–6). Те, що загалом виходить за межі власне православно-греко-католицьких відносин і, як видається, багато в чому не втратило своєї слушності та актуальності й дотепер.

Зокрема, говорячи про деякі «зустрічі духовенства різних конфесій, де лунають палкі промови про взаємне порозуміння, евентуальну єдність», Блаженніший Любомир акцентує на тому, що, одначе, «там не відчувається правдивого, щирого бажання єдності». І це тому, що оте відоме трагічне церковне і суспільне «роз’єднання на довгі століття, аж до наших часів» спричинило те, що «в серцях людей» як священнослужителів і душпастирів, так і просто вірних, та «їхніх душах вже була закладена якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні». Безперечно, «це – гострі і жорстокі слова, але, можливо, їх треба сказати, щоб можна було, врешті, розпочати те спасенне діло об’єднання. А серйозно почати його ми мусимо, якщо не хочемо загинути... Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття – це іграшка».

«Отже… усвідомлюючи всю згубність роз’єднання… ми не повинні чекати, коли хтось [чужий] за нас зробить наше діло, а самі мусимо негайно приступити до праці… братися енергійно до відбудови єдності».

При цьому обов’язково потрібно «спокійно і неупереджено глянути [історичній] правді в очі. Коли хочемо єднатися, не можемо лукавити, твердячи, що нічого не сталося, що не було взаємних [й, причому, немалих] образ, кривд, насильства [і не лише – додамо від себе – в міжконфесійних та міжетнічних – узагалі суспільно-людських стосунках]. Правду треба казати, але спокійно, предметно, без зайвих емоцій та істерії».

Маємо «перестати боятися один одного», бо «ми все ще діємо під впливом страху: друга сторона хоче нас піймати, поневолити». Треба «позбутися такого упередження з усіх боків. Але це тільки передумова. Нам потрібні дві речі: …людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці… і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідності становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдності… Сьогодні треба відважних людей, справжніх пророків, які Божу науку про єдність словом і ділом засвідчувати перед упередженою, а то й неприхильною публікою.

Друга річ – нам усім… треба візії майбутнього [єдності вітчизняної Церкви]», якої уповні, судячи з усього, «в нас зараз ніхто не знає… Вона – знову ж таки – мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх ближніх, своєї Церкви».

Свого часу, в дуже неспокійні 30-ті–40-ві роки ХVІІ ст., – знову зауважимо від себе – першоєрархи (митрополити) обох основних тодішніх розділених вітчизняних Церков – Православної (П. Могила) та Унійної (Й. В. Рутський) – також прагнули відновити єдність українсько-білоруського християнства. Або, як тоді казали, «примирити Русь з Руссю». А через це – попри тодішні тенденції у світовому християнстві – навіть започаткувати подолання Великої (з 1054 р.) схизми Вселенської Церкви.

І для цього вони в дусі й букві тогочасного еклезіально-канонічного права опрацювали і запропонували відповідний план. Той проект, що, одначе, не схвалила та не підтримала як більшість вітчизняного загалу, так і Рим й Константинополь, а тим паче Москва. Усе те, що спричинило відомі згубно-руйнівні, жахливі й трагічно-криваві події подальшої української історії. Сумні й печальні «постпереяславські» наслідки всього того, що Слово Боже оцінює як синдром національного «сорому та ганьби» (Іс. 30, 1–5) ...

Хрещення України-Русі
Хрещення України-Русі
Водночас, мабуть, варто зауважити, що Біблія дуже чітко каже: «кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб» (1 Ів. 3, 15). Причому, до цих «братів», яких потрібно «любити» та «благословляти», Слово Боже недвозначно зараховує не тільки одновірців і всіх співплемінників із титульного етносу, а й інших, за біблійним означенням, місцевих «тубільців». Зокрема тих чи тих з етнопоходження «чужинців», але «що [постійно] мешкають серед вас, що породили синів серед вас» і яким Господь також, як і вам, «на спадок» дав «цю землю» (Бут. 12, 1-3; Єз. 47, 21–23). Серед усього того загалу мешканців «цієї землі», звичайно, можуть бути адепти різних світоглядів, конфесій і навіть релігій.

Щобільше саме через доброзичливе ставлення до старо- та новозавітного люду Божого і, загалом, через нормальні цивілізовані, дружні міжетнічні та міжконфесійні, суспільно-людські взаємини Господь «благословляє» та дає «добробут» і «мир» націям, народам і державам. Інакше вони обов’язково накликають на себе тяжке «прокляття» (Бут. 12, 1-3; Бут. 4, 10–12; Євр. 29, 7). Історія людства подає нам безліч красномовних підтверджень цього, серед них і ті, про які казав Блаженніший Любомир у цитованому виступі.

А от шлях очищення, звільнення рідного краю від наслідків того та деяких інших «проклять», вочевидь, пролягає через суспільне усвідомлення їхньої реальної й чималої шкоди як для нинішнього, так і наступних поколінь співвітчизників, усвідомлення та наступне всенародне, загальнонаціональне покаяння й примирення. І, як видається, виявити ініціативу в цьому та м’яко й коректно, але водночас наполегливо і послідовно формувати відповідну громадську думку – актуальне й важливе духовно-патріотичне завдання і обов’язок перед власним народом соборної вітчизняної Церкви. Не в останню чергу – її суспільно свідомих й активних «пересічних» вірян. Тих членів Тіла Христового в Україні – православних і греко-католиків, римо-католиків й протестантів, етнічних українців та вихідців з нацменшин, україномовних і російськомовних, – які мають нарешті згуртуватися і об’єднатися, сконсолідуватися, зорганізуватися заради того, щоб щоденно й переконливо доносити та практично зорієнтовувати український соціум до втілення в життя біблійно-євангельських моральних і духовних цінностей, принципів та ідеалів, зокрема при вирішенні конкретних соціально-економічних і громадсько-політичних, національно-культурних, науково-освітніх, екологічних та інших актуальних питань.

26 червня 2001 р. у Львові, під час візиту в Україну блаженного папи Івана Павла ІІ, у присутності близько півтора мільйона людей тодішній глава УГКЦ Любомир Кардинал Гузар урочисто виголосив таку молитву-вибачення і прощення: «У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви, бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».

І відповідь з Небес на таке вельми й вельми важливе молитовне звернення прийшла за три з половиною роки (відомий біблійно-містичний часовий термін): 26 грудня 2004 р., на переголосуванні ІІ туру тогочасних президентських виборів в Україні, переміг кандидат тодішнього блоку демократичних і патріотичних сил…

У цьому контексті, мабуть, варто також наголосити, що цю ініціативу архиєрея однієї з українських конфесій почув і підтримав провід РКЦ у Польщі. У подальшому на знак і свідоцтво історичного примирення польського й українського народів були організовані й на чолі лідерів обох Церков проведені кілька подібних спільних велелюдних (за активної участі молоді) молитовно-паломницьких акцій до деяких святих місць в Україні та Польщі.

Себто, наразі маємо якраз той історичний процес Великого покаяння і очищення, започаткований Римським Архиєреєм у його (подібній до відомого, доленосного в історії людства звернення до Бога-Творця старозавітного пророка Даниїла) знаменитій молитві у Ватикані у Великопосну Попільну середу, 12 березня 2000 р. Або, як сказав про це через іншого біблійного пророка Господь, маючи на увазі саме цю, одну із трьох (найчисельнішу) основних церковних спільнот Свого Вселенського Божого народу і якраз нашої історичної доби, коли ж «ти згадаєш про [деякі минулі – неправедні й помилкові] свої дороги й засоромишся», то тоді «ти візьмеш сестер своїх, старших від тебе» – православні Церкви, «разом з меншими від тебе» – протестантськими спільнотами, «і дам їх тобі за дочок, але не з твого заповіту. І відновлю Я Свого заповіта з тобою, і ти пізнаєш, що Я – Господь» та, зрештою, «прощу тобі все, що ти наробила, говорить Господь Бог» (Єз. 16, 61–63).

Відрадно відзначити, що в такому «пізнанні Господа» наслідує й продовжує згадану ініціативу свого попередника і нинішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук), який наголосив, що прагне будувати стосунки з іншими християнськими Церквами та конфесіями в Україні на основі відомої євангельської постави: «Прощаємо і просимо прощення».

Одначе, на всі ці ініціативи і пропозиції й дотепер ніяк офіційно не відгукнулась, не відреагувала й не продовжила їх жодна з інших вітчизняних Церков та церковних конфесій, деномінацій та юрисдикцій! Й, відповідно, в такий спосіб відновлення на наших теренах отих тісних міжсестринських, міжхристиянських родинних стосунків, про що провіщає нам Боже Слово, гальмується. Свідомо чи, радше, підсвідомо…

Очевидно, необхідно взяти до уваги ситуацію в сучасному українському православ’ї, а особливо в УПЦ МП, детальний аналіз якої потребує окремого ґрунтовного дослідження.

Проте, як дуже чітко та недвозначно каже до всіх християн та загалом усього роду «гомо сапієнс» Святе Письмо, жодної «немає людини праведної на землі, щоб робила б добро й не грішила» (Екл. 7, 20). Недобрими, беззаконними вчинками, словами та/чи думками. А тому-то, як ми «всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим. 3, 23), то Господь Бог «ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити по правді увесь світ» (Дії 17, 30–31). Причому, надходить і навіть надійшов «час уже суд розпочати від Божого дому» (1 Петр. 4, 17). Саме від Божого дому. Без будь-яких винятків і довготривалих відтермінувань!

І якраз через Свою величезну незбагненну любов, милість і довготерпіння до нас, недосконалих й грішних людей, ще дотепер, як і тоді, у старозавітну добу та пізніше, як каже про це в Біблії Сам Господь, «шукав Я між ними чоловіка», бодай одного, найкраще серед наділених чималою владою і відповідальністю державних лідерів чи архипастирів Мого місцевого Божого люду. Того «чоловіка, що поставив би загороду і став би [в молитовно-покаянному заступництві] у виломі перед Моїм обличчям за цей Край, щоб Я не знищив його». Однак у тогочасcі такого «Я не знайшов!». І тому-то тоді «вилив Я» – просто вимушений був! – справедливий і праведний «гнів Свій на них». Тобто, вельми беззаконну й нечестиву «їхню дорогу Я дав на їхню голову, – каже Господь Бог». І, не в останню чергу, – «за ту [братню] кров, яку [рясно] проливали вони на [цю Мою святу] землю, та бовванами своїми занечистили її» (Єз. 22, 30–31; 36, 18).

Дякувати Господеві, в сучасній Україні, як бачимо за прикладом славного попередника б. п. митрополита Андрея Шептицького, таки «знайшлися» щонайменше два смиренномудрі і вельми чутливі до Божого голосу «чоловіка». Тобто, ті із середовища поважних церковних єрархів і провідників, які не лише почули, а й реально (і відважно!) відгукнулися на цей Його заклик! Саме таких духовних провідників Божого народу мав на увазі Господь, коли через Свого біблійного пророка пообіцяв, що певного часу «і дам пастирів вам згідно із серцем Своїм, і вони будуть пасти вас умінням та розумом» (Єр. 3, 15).

А що ж усі ми, які позиціонуємо себе духовно народженими «згори», християнами і патріотами? Судячи з усього, ще досі багато хто з нас продовжують почивати на таких звичних і дуже зручних лаврах фарисейськи-самоправедної конфесійної гордині, самолюбування і самозакоханості ...

А, може, саме в тій площині, що це покаяння і прощення (тобто – моральне і духовне очищення) не було всесуспільним, загальнонародним, й треба шукати одну з головних і глибинних (первісних) – ДУХОВНИХ причин того, що ті наші великі й дуже шляхетні «помаранчево-майданні» сподівання та очікування, на превеликий жаль, ніяк не справдилися? Прикро й ганебно були (фактично) зраджені, зневажені й забазікані. Тим паче, що вони покладалися не на всемогутнього, всесильного, всеблагого й милостивого Бога-Творця, а на людей – відомих політиків. Тих, які виявилися негідними, недостойними. Із цього приводу «так говорить Господь: “проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає! І він буде, як голий той кущ у степу, і не побачить, щоб добре прийшло, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та не замешканому”» (Єр. 17, 5–6).

Й справді, надії, покладені на цих людей, стали заручниками очевидної фахової некомпетентності, а то й недолугості, неспроможності та елементарного небажання здійснювати якісь кардинальні реформи і позитивні зміни. А ще більше – вельми суперечливих особистостей із, здебільшого, невисокими морально-етичними та ментально-духовними якостями, гостро-конкурентих зіткнень бізнесово-групових, корумпованих інтересів, амбіцій і взаємостосунків двох знаних (колишніх головних «помаранчевих») політичних лідерів та їх оточень. Й заради «нейтралізації» та усунення своїх партнерів-суперників вони не зупинялись навіть перед безпринципними, нечистоплотними заграваннями і домовленостями із силами «біло-блакитної» кріміналізовано-колаборантствуючої пітьми…

І все це – цілком логічно і закономірно – й обернулося у 2010 р. цинічно-зухвалим реваншем та безпардонною узурпацією основних важелів влади, рейдерською окупацією України донецько-олігархічною зграєю-ордою та її ставлениками і спільниками. Зокрема функціонерами (світськими і церковними) войовничо-українофобствуючої, проімперсько-шовіністської «5-ї колони» в Україні. І які у такий спосіб установили в нашій державі панування свого всуціль антинародного, мафіозно-корумпованого, авторитарно-кланового режиму. Зрозуміло, що зовсім (попри те, як вони про те наївно-легковажно вважають) не «навічно» й не «назавжди»…

Вважаємо, що в контексті всього викладеного нам є над чим серйозно й відповідально-патріотично (та спільно) міркувати, розважати й молитися. А тоді натхненним й провадженим Святим Духом відповідно спільно діяти. Заради безумовного й конкретного виконання волі й задуму Господнього Провидіння щодо України та її Христового Божого народу. В усій їх повноті й красі та величі і славі. Щоби вітчизняні християни, зрештою, як каже про це Господній ангел, «заспокоїли духа мого в північному краї» (себто, саме в Україні), який неодмінно й дуже благословенно «буде названий [Господнім] домом молитви для всіх народів». А тому-то «і підуть народи за світлом твоїм, а царі – за ясністю сяйва твого» та «звернеться морське багатство до тебе, і прийде до тебе багатство народів» і, відповідно до обітниці Небесного Отця, «і Я прославлю [цей] дім слави Своєї!» (Зах. 6, 8; Іс. 60, 3–7).

 

Лев ОВШТЕЙН
Християнський публіцист
(Київ)


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     есей      роздуми
( 3071 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити