Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).
Незважаючи на дані, котрі озвучують медики, немало наших співгромадян досі не визнають існування COVID-19. Неодноразово у різних середовищах мене запитували: «Невже ти віриш у коронавірус?» Серед тих, котрі ставили мені подібного роду питання, було чимало практикуючих християн. Останні заявляли, що не вірять в коронавірус, бо довіряють милосердю Божому, його заступництву. І справді, чи мають християни боятися COVID-19 тоді, коли вони довіряють своє життя Господу? Найперше слід сказати, що коронавірус не може бути предметом нашої віри. Християни сповідують правди віри (існування одного Бога у трьох Особах, божество Ісуса Христа тощо). Що стосується тих чи інших захворювань, то тут Католицька Церква закликає нас дослухатися до фахівців у сфері охорони здоров’я. Безумовно тут не йдеться про «сліпе довір’я» до медиків (наприклад, не дозволено невиліковно хворому робити евтаназію, навіть якщо це дораджує лікар), проте коли рекомендації спеціалістів не суперечать моральним нормам, то до них безумовно варто дослухатися. Однак чи несе моральну відповідальність особа, яка не зважає на поради медичних працівників, наражаючи при цьому своє життя і життя ближніх на небезпеку? Моральна оцінка таких дій залежатиме, зокрема, від усвідомлення власних вчинків та цілковитої згоди суб’єкта. Що це означає? Наприклад, якщо особа, інфікована коронавірусом, знає про своє захворювання (тест на COVID-19 був позитивним або у неї присутні декілька симптомів, що однозначно вказують на цю хворобу), то, користуватись громадським транспортом без нагальної потреби, морально не правильно і безвідповідально. Кожна людина має усвідомлювати, що наслідки її вчинків можуть впливати не лише на її власне життя, а й на ближніх. Якщо хворий коронавірусом відвідує місця загального користування і при цьому нехтує будь-якими протиепідеміологічними засобами, то він може заразити цим захворюванням кілька осіб. Останні в свою чергу «принесуть» цю хворобу у свої домівки чи місця, де вони працюють. Таким чином кількість інфікованих осіб збільшиться у геометричній прогресії. Невиключено, що через такий «ланцюг інфікування» хтось може втратити своїх рідних чи близьких. Мені відомий випадок, коли чоловік, інфікований коронавірусом [і він про це знав], через участь у масовому заході заразив велику кількість мешканців села. Кілька його односельців згодом через ускладнення, спричинені COVID-19, навіть перебували на межі між життям та смертю. Чи може «мовчати» сумління християнина, коли він усвідомить те, що спричинився до погіршення здоров’я своїх ближніх або навіть наразив їх на небезпеку смерті?
Багато людей можуть сказати, що ситуація з коронавірусом не однозначна. Немало інфікованих можуть не знати про це, а відповідно зараження інших відбувається несвідомо. І справді, в такій ситуації ми не можемо говорити про цілковиту моральну відповідальність за поширення захворювання. Однак, якщо ми усвідомлюємо, що існують якісь профілактичні засоби, щоб вберегти свої власне здоров’я і життя, а також своїх ближніх, то чи не мудріше до них вдатися? Безумовно, навіть ретельне миття рук, правильне носіння маски, дотримання дистанції не гарантує нам 100% гарантії, що ми уникнемо цього захворювання. Та цілковита відмова від виконання цих елементарних дій подібна мені до водіння автомобілем без дотримання буд-яких правил. Ми можемо їздити містом на швидкості 120 км./год. і при цьому не травмувати себе та інших, але чи це відповідальна поведінка? Співробітники Інституту біоетики при Аргентинському католицькому університеті спільно із колегами із інших монотеїстичних релігій видали документ, котрий частково пояснює вірним, як варто ставитися до протиепідеміологічних обмежень. Зокрема, у цьому документі йдеться, що «особи мають обов'язок піклуватися про себе та інших, дотримуючись санітарних заходів, визначених владою, намагаючись запобігти розповсюдженню [хвороби], відкладаючи особисті побажання або інтереси, якщо вони ставлять під загрозу здоров'я населення» (F. Szlajen, R. Revello, M. S. Gill, G. Ballerini, B. De Hoyos Estrada “Marco Bioético de las Religiones Monoteístas en ocasión del Covid-19”). Подібною є позиція проводу Української Греко-Католицької Церкви. Ще навесні 2020 р. Блаженіший Святослав Шевчук зазначав, що «ми зобов’язані дотримуватися всіх правил, які випливають з певних розпоряджень органів державної влади» (Коронавірус: Коментар Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, http://ugcc.ua/news). Звичайно, в цій ситуації будь-які надуживання з боку урядів щодо обмеження прав та свобод своїх громадян теж є неприпустимими. Наприклад, примусове вакцинування проти COVID-19 (навіть з огляду на найкращі мотиви, котрими можуть керуватися керівники держав), не може вважатися етично прийнятним. Натомість добровільне проведення щеплень не викликатиме жодних застережень, якщо проводитиметься безпечними, ефективними та морально бездоганними вакцинами. «Моральна бездоганність щеплень» означає, що в процесі досліджень чи виробництва цих препаратів не використовувалися клітинні лінії абортованих дітей (Congregation for the doctrine of the faith “Note on the morality of using some anti-Covid-19 vaccines”). Також про надуживання з боку влади можна говорити і тоді, коли пріоритети у розподілі вакцин будуть надані заможним особам, а не тим, хто їх найбільше потребує (людям зі слабким здоров’ям, медикам тощо).
Серед мешканців України та інших країн немало людей, які пов’язують COVID -19 із комерційними інтересами окремих осіб чи груп і через це взагалі заперечують існування цієї хвороби. Справді, «коронакриза» спричинилася до того, що одні збанкрутували, а інші навпаки суттєво примножили свої прибутки (іноді через різного роду маніпулятивні дії). Але чи доцільно через надуживання певних бізнесових кіл взагалі відкидати існування коронавірусу? Навіть якщо припустити, що цього захворювання не існує, чи може зашкодити нам ретельне миття рук? Дотримання певних санітарних норм не є рівнозначним тому, що ми недовіряємо Богу. Позиція людини, яка «всю свою надію» покладає на «антисептик», «маску» чи «вакцину», а Господь мусить її вберегти, теж не є коректною. Безумовно кожне життя людини є у Божій владі. Однак поміркована турбота особи про власне здоров’я і життя чи про своїх рідних не суперечить цій істині.
Підсумовуючи ці роздуми, хочу сказати, що в час поширення коронавірусу усі ми покликані до братерства (про це наголошує Папа Франциск). Ми можемо допомагати людям, які знаходяться в скрутному становищі, робити милосердні вчинки. Також одним із проявів турботи про свого ближнього є спостереження за власним здоров’ям. Оскільки усі ми є взаємопов’язані, то інфікована коронавірусом особа, котра свідома свого стану, може нести моральну відповідальність за поширення цього захворювання. Якщо ж людина не певна у стані свого здоров’я, то їй варто дослухатись до рекомендацій лікарів чи державних інституцій (якщо звичайно їх настанови не суперечать моральним законам!). Дотримання елементарних санітарних норм не є свідченням того, що людина не довіряє своє життя Богу. Навпаки, якщо особа через любов до свого ближнього погоджується на часткове обмеження своїх прав і свобод (тут не йдеться про фундаментальні для кожного права), то це може виявляти її стосунок із Господом. «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (І Йо. 4, 20).
Катерина Білецька
викладач кафедри богослов’я УКУ
|