Роздуми над Різдвом: між душею та традиціями Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_yalynka.jpgЗ цією думкою я живу останні кілька днів. Вона приїхала зі мною зі Львова до Херсона й не намагалася відступати усі ці тисячі кілометрів брукованої, залізничної та асфальтованої «в дірку» дороги. Мене запитали, і я спробую відповісти, вірніш – приручити цю думку, щоб краще її дослідити. Так ось…

Я чув, що на Центральній Україні більше святкують Новий Рік, а не Різдво, - нещодавно мовив мій колега зі Львова. – Вперше я це досвідчив, коли був на студіях в Польщі. Тоді дівчата та хлопці повбиралися, як на велике свято, наготували багато страв, і, звичайно ж, - випивки. Для нас то була дивина: ну подумаєш, Новий рік - пішли собі купити пива…

- Так-так, якось на Сході не дуже відчутно духа Різдва, - підхопив другий. – Ніно, як там у ваших краях, чи залишились якісь різдвяні традиції?

Що ж, погодитися чи не погодитися – ці обидва шляхи приведуть до непорозумінь. Я просто розповім вам історію, а там побачимо.


Миколай

Для мене, маленької дівчинки з двома косичками з провінційного південного регіону, в якому показники тубінфікованих й досі більші за показники прибутку від туризму чи експорту, зимові свята були особливою казкою, коли навіть найбільша фінансова скрута в родині соромилася своєї нікчемності й ховалася далеко за батьківською любов’ю та турботою, а особливо – за винахідливістю нашої мами. Усе починалося, як, гадаю, у більшості «традиційно святкуючих» дітей - із візиту святого Миколая. Це була неймовірно інтригуюча подія, хоч і подарунки від святого завжди були найскромнішими. У переддень - чомусь так запам’яталося – випадав перший сніг, і нехай на ранок він танув під рівномірним промінням степового сонця, проте ці замерзлі краплі дощу вже були найбільшим подарунком. Перед сном ми чемно ставили капці біля ліжка (хоч могли не ходити в них увесь рік, але так треба було) і намагалися якнайшвидше заснути, щоб Миколайко прийшов. Коли дорослішали, то навпаки - намагалися не спати, щоб підловити когось із батьків на підкладанні подарунків; а ще більш дорослими - тихесенько підкрадалися до ліжка мами, щоб залишити і їй «передачку» від святого. Скільки ж радості було на ранок! Нарешті ти вперше цього року насолоджувався ароматом мандаринів з далеких Грузії чи Іспанії, навіть ввижалися ті сонячні країни та величезні контейнери, якими, можливо, помаранчі приїхали до нас.

Так, батьки ніколи не розказували нам про історичного єпископа Мир Лікійських Миколая, який творив чуда й дав смачного ляпаса Арію за його витівки довкола христологічних суперечок. Але нам, дітям, щоразу дарували красу щедрості та несподіванки, яка властива будь-чому і будь-кому святому. Так, день св. Миколая не був для нас урочистим церковним святом із літургією чи, бодай-би, молитвою до Чудотворця, проте зараз, частково досвідчивши умиротворений стан молитви, я можу сказати, що в той день у серцях усіх моїх друзів творилася самостійна сердечна розмова, якщо не з Богом, то зі святим – це точно. Ми багато не знали, у нас не було давніх традицій від діда-прадіда, наші батьки, можливо, не завжди були твердими у вірі й нехай вони не вчили своїх дітей правил Катехизма, проте саме завдяки їхній простій любові та простому бажанню подарувати дітям свято в особливий день особливого святого, ми торкалися світу духовного через їхні люблячі серця. «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:3).


Новий Рік

Від св. Миколая до Нового Року дні прошмигували, як струм від Каховської ГЕС до нашого будинку в селі, де русло ріки значно зменшилося після будівництва вищезгаданої гідроелектростанції. Усі чекали цього свята із майже магічним благоговінням. Цей день можна було б порівняти із довгоочікуваним душем після місяця мандрівки горами у найбільш непередбачувану погоду, або із ковтком свіжого повітря після тривалого пірнання під воду, або зі скиданням важкого багажу, який не давав тобі випростатися довгий час. Словом, сам прикметник «новий» мав у собі стільки всього обіцяючого та життєстверджуючого, що й годі було дочекатися тих завітних дванадцятьох ударів курантів.

В останній день року всі справді намагалися вдягнутися якнайкраще, особливо тішило, коли була змога одягнути будь-що нове. Святковий стіл не ломився від наїдків, та мама готувала страви, якими рідко доводилося ласувати протягом року. До прикладу, олів’є – це був майже виключний привілей Нового Року, як і «Советское шампанское». Так вже було в моєму дитинстві, звичайний святковий побут аполітичних людей у хворому на політичну неврастенію суспільстві. Словом, іншого шампанського не було, або було – тільки не в економ-версії святкового застілля. А щодо олів’є –воно для нас асоціювалося тільки зі святом і з історією походження цього салату, і мови не було про гидкі стереотипи, пов’язані з новорічним нічлігом «перебірливих».

Ледь не забула ще декілька неодмінних новорічних атрибутів: символ нового року за китайським календарем (хтось із розумних казав, що навіть якщо віра/Бог не існували б, то людина їх все одно б вигадала), відповідний колір у новорічному вбранні (це майже як найкращий одяг до церкви), бенгальські вогники (просто бо радісно), «Голубой огоньок» (коли по ящику не було нічого більш адекватного чи незаїждженого), загадування бажання під час ритуально святкового бамкання годинника (є різні варіації, навіть із спалюванням бажання), промова президента (ще коли ці люди були більш-менш шановані…ну це рідкісні випадки) і тощо-тощо. А після усіх урочистостей ми виходили на морозне вітряне повітря, знаходили місце, де найкраще видно, як сусіди і навіть сусіднє село запускають салюти, а бувало – й сигнальні вогні. Це однозначно був особливий день, бо в ньому було стільки рідкісного та магічного, можна навіть сказати – заповітного.

Але я не про алгоритм святкування, а про настрій та очікування, якими останній день року прикрашав не зовсім і не завжди новий одяг, не найбагатший святковий стіл і не велику ялинку, а радше – гілку чи декілька гілок сосни, які все ж були прекрасними і прегарними. Традиції. Так, можливо, не можна цілком назвати вищезгадані прикмети Нового Року традиціями, адже через подекуди надмірну вразливість до апокаліптичної навали «русского міра», ми воліли б взагалі не зауважувати таких болюче «нетрадиційних» свят як Новий Рік. Але з моєї дзвіниці виднокіл, можливо, дещо викривлений, так-отож: завдання традиції – навпонювати людину змістом, силою, відчуттям самодостатності й певності в тій культурі/добі, в якій вона знаходиться; особливо сильною є та традиція, яка містить в собі духовний сенс/вимір. Нав’язаний, як може здатися, атеїстичним режимом Новий Рік міг би й не містити духовного виміру, якби цю преображаючу складову в нього не внесли люди, які не можуть бути не духовними по своїй природі. Ми очікували Нового Року як нового народження, як спільного родинного свята, яке було однаковим для усіх: віруючих, агностиків чи невіруючих, політично заангажованих, індиферентних чи аполітичних, істориків з вищою освітою чи бабусь із атестатом початкових класів. Чому таким святом не могло стати Різдво? Напевно тому, і це тільки суб’єктивне враження, що християнське підґрунтя вибивали з-під ніг «східняків» набагато раніше, ніж це сталося на Заході України, - у 20-х роках минулого століття. А якщо до цього літочислення додати особливості «синодальної церковної політики», то аргументів на «чому ні» може побільшати. Не знаю і не можу сказати достеменно, але, мені так здається, що Різдво через таку «архаїчну непопулярність» у ті часи набуло в серцях людей ще більшої сакральності. Далі, напевно, про це…


Різдво

Батьки не розповідали мені з братом про Різдво Ісуса Христа, а ми не питали. Цей день усі називали Вечерею, бо після 6 січня можна було йти до хрещених батьків і нести їм кутю, вітаючись: «Батько і мати просили передати вам вечерю». Тоді ми вечеряли у хресного та у хресної окремо і кожну трапезу обов’язково розпочинали з куштування куті. Усі протягом 6-14 січня обмінювалися кутею, майже як пасками на Великдень, у цьому відчувалося щось трепетне та єднаюче. Вечеря робила родинний зв’язок із духовними/хресними батьками по-особливому відчутним. Це вже тепер я можу сказати, що тоді любов і благодать, які ми отримали під час таїнства хрещення, ставали для нас явними, хоч, можливо, ми могли не шукати їх навмисно, могли й не зауважувати. Вечеря – це був єдиний час протягом довгого року, коли повнота духовного світу наших сердець і родин розливалася, незважаючи ні на що, усе було природньо та органічно. Дух Різдва діяв, хоч про нього й не говорили прямо, хоч і не починали цей день з літургії, а вечерю не освячували молитвою, хоч і не чули проповідей про любов до ближнього, про жертву Христа чи про життя вічне, та все це діяло, адже воно живе глибше, ніж людське розуміння речей.

У нашій родині ніколи не сідали за святковий стіл 6 січня, якщо не з’являлася перша зірка на небі. Знову ж таки, не пригадую, щоб хтось нам зачитував уривки з Євангелія, чи розповідав історію народження Ісуса Христа, а тим паче – Воплочення Бога. Найбільше, що я могла дізнатися – це переглянути різдвяний мультфільм по телевізору на кшталт «Біблія для дітей». Мама просила порахувати страви на столі, щоб їх було лише 12. Під скатертину по кутах розкладала часник та сіно, а на запитання, чому так треба, мама казала, що так робила її бабуся.

Можливо, я не все пригадаю, але знаю, що цього року Різдво відбудеться для моєї родини так само, як і багато років перед тим: Христос увійде до наших сердець не літургічно, не зачитуючи догмати про природи, іпостасі та Воплочення, можливо, хтось не зможе пригадати молитви Отче наш напам’ять і ще довго не говоритиме з Богом свідомо, проте я впевнена, що новонародженому Христу буде затишно в душі кожного, хто здатен любити, не знаючи декалогу, хто здатен на прощення, хоч і після десятиліть озлоблення та образи, хто все ж вірить і сподівається, хоч і часто сумніваючись та нарікаючи, хто вірить Богу, хоч і не може Його назвати чи покликати, вагаючись чи остаточно заплутавшись у власних пошуках і бажаннях. Христу буде затишно в серцях людей, які, можливо, не знають традицій Різдва, не цілком розуміють дух цього свята, але які у своїй недосконалості та душевних зраненнях трепетно приймають Його у рідкісній, але найщирішій молитві, що її можуть творити несвідомо, мимохіть. Христу затишно серед усіх блаженних, а можливо найбільше – серед убогих духом, бо з ними затишно, як у яслах, в які звичайні пастухи поклали сіно на поживу тваринам, не знаючи, що готують ложе для самого Бога.

«Я жив для людей під виглядом життя для Бога, вона натомість живе для Бога, думаючи, що живе для людей», - сказав отець Сергій з однойменного твору Льва Толстого, сказав і подався шукати свого правдивого служіння, уникаючи надмірного покладання на власну самодостатність і людські традиції, але прагнучи діткнутися Божого і в собі, і в людських традиціях, і в Церкві…

Мені б не хотілося залишати тут остаточну відповідь на запитання моїх колег – чи є дух Різдва у Центральній Україні. Але я думаю, що ми дізнаємося про це обов’язково за філіжанкою кави, розмовляючи з Богом у Царстві Небесному віч-на-віч. Головне, щоб ми не забули, як прокладати цей шлях не тільки собі, але й іншим.

Ніна

Tеги:

Рейтинг статті

( 7 голосів )
Теги:     есей
( 896 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити