Християнин на війні Друк

vvysochan.jpgНавіть морально допустима війна не може гарантувати людському сумлінню спокою. Адже завжди несе зі собою фізичне насилля, смерть, інформаційну пропаганду. Захистити Батьківщину від окупанта необхідно. Проте як бути певним у тому, що, усуваючи одне зло, не чинемо ще більшого? Людина, особливо християнин, часто за таких обставин опиняється перед внутрішньою дилемою і, не знаючи, де шукати правильних відповідей, розривається під її страшним натиском: вбивство агресивного ворога – гріх чи необхідна передумова настання справедливості і відновлення добра? Інформаційна політика, побудована на принципі недомовок та замовчуванні фактів, – злочин чи необхідний крок задля збереження здорового психічного стану громадян? Чи християнська позиція означає автоматично поклик до захисту рідного краю, чи ні?

На ці та інші запитання ми спробували знайти відповіді разом з о. Ростиславом Височаном, головою комісії душпастирства силових структур Стрийської єпархії УГКЦ.

Як людина, яка побувала на Сході України, що Ви можете сказати про свої враження від побаченого?

– Говоритиму як священик-капелан, який їздив туди до наших військовослужбовців на різні місії. Найбільше, що мене вразило, – щирість і відчуття щастя військовослужбовців від того, що вони роблять. Звичайно, є багато мінусів, наприклад, неналежне матеріально-технічне забезпечення, зокрема зброя, що не зовсім відповідає сучасним вимогам, перебування в соціально незахищеному стані, переживання різних сімейних драм, оскільки кожному з них довелося залишити своїх дітей, жінок чи батьків. Але, незважаючи на це, вони є прикладом справжніх патріотів, людей, готових бути там до кінця і навіть віддати життя за Батьківщину. Тому найбільше мене вразив і зворушив їхній патріотизм, що дарує їм відчуття щастя. Коли я їхав на Схід, то думав, що побачу тільки розчарування, але побачив інше. Так, є і розчарування, але, попри це, військовослужбовці радісні та щасливі. Вони роблять свою роботу, хоч немає чим робити. Вони роблять…

Якою має бути позиція християнина під час захисту Батьківщини: що говорить про це Біблія?

– Для початку маємо подивитися, як Біблія описує військову професію, адже вона безпосередньо пов’язана з веденням бойових дій у певний час. Хочу заздалегідь звернути увагу на те, що мусимо окремо проаналізувати Старий і Новий Завіти, але наперед скажу, що Біблія не засуджує і не відкидає військової професії. Наприклад, у Святому Письмі в переліку професій бачимо воїнів або військових, ремесло яких завжди займає чільне місце чи відіграє особливу роль. Ситуація у Старому Завіті порівняно з Новим для сучасної людини виглядає надто суворою і жорстокою. Пригадаймо хоча б, як Ісус казав до фарисеїв, що через жорстокість їхніх сердець Мойсей раніше дозволяв їм те чи те. Тому позиція щодо війни у Старому Завіті також була такою жорстокою, немилосердною.

Відомий науковець і бібліст Майкл Слаторі стверджує, що старозавітний Ізраїль був подібний до Божого народу, де останній виглядав, як військовий табір, в якому Бог був головним воїном. Війна була серцем і релігією Ізраїлю, й Ізраїль виявляв через війну свою ідентичність. Дуже часто у книгах Старого Завіту можемо натрапити на такий термін, як «священна війна», тобто війна, яку веде сам Бог проти грішних народів і людей, що не є з Ним у союзі. Тому ізраїльський народ, коли воює, освячується. Це і є старозавітний спосіб мислення, старозавітне богослов’я, де багато жорстокості й навіть самі правила ведення війни дуже немилосердні: дозволялося повне знищення цивільного населення, захоплення в полон мирних жителів і вбивство дітей, жінок, старших, тобто те, що зараз для нас неприпустиме, що можемо ототожнити з геноцидом.

Важливо зазначити, що в десятій главі дев’ятого розділу книги Чисел є згадка про захист рідного краю, благословенний Богом: Бог обіцяє допомагати народові, який захищає себе. Ці слова, до речі, можна вжити до сьогоднішнього захисту українцями своєї Батьківщини від країни-агресора. Щодо «священної війни», то існувало правило духовного очищення перед початком бою, коли воїни мали пройти певну духовну підготовку. Це дуже цікаво. У книзі Чисел читаємо, що й після повернення з бою вони мусили очиститися (Чис. 31, 19), бо заплямовувалися, оскверняли свою культову чистоту вбивством. Навіть сам Давид, який, будучи воїном, пролив багато крові, не смів будувати храму Господнього (1 Хр. 28, 3). Старий Завіт не засуджує війну як явище, але й не заперечує її жорстокості.

У Новому Завіті ми натрапимо на кардинально інше бачення війни. У Євангеліє від Луки читаємо, що, коли воїни підійшли до Йоана Хрестителя і запитали, що їм робити, аби спастися, то у відповідь почули: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк. 3, 14). Йоан Хреститель не сказав їм: «Залиште свою професію». Відтак, у Новому Завіті також немає заперечення військової служби. Понад 20 разів знаходимо там згадки про військових, зокрема про сотника. Всі ті згадки позитивні і подані біблійними авторами як приклади чогось. Першим, хто після смерті Ісуса на хресті визнав, що Ісус – це Син Божий, був римський сотник (Мт. 27, 54). Перший язичник, тобто не юдей, який увірував у Господа Ісуса Христа як свого Спасителя й охрестився, був сотник Корнилій (Ді. 10). Окрім того, сказавши до римського сотника в Капернаумі: «Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Мт. 8, 10), Христос визнав віру сотника як зразок для наслідування. Отож, Ісус Христос не відкидає у Своєму вченні військових, але кардинально змінює розуміння військової служби, війни і вбивства. Дуже важливо це відмітити.

Новий Завіт доповнює Старий. Бог об’являє Себе більше в Новому Завіті. Він об’являє Себе через Ісуса, який цілком змінює погляди тогочасних людей на життя. Ісус Христос приносить нову і добру новину, а вона несе любов і мир. Несе любов, яка все перемагає і зцілює. Ісус каже: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що вас ненавидять» (Мт. 5, 44). Любов, про яку говорить Христос, не надимається, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла (Кор. 13, 4–5). Ця любов не мстить і все прощає. «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5, 39). І зрештою Христос каже: «Мир вам!», коли об’являється апостолам після Свого воскресіння. «Мир свій даю вам» (Йо. 14, 27). Христос залишає Свій мир як дар людям. І в Нагірній проповіді Він високо підносить тих, хто бореться за мир, кажучи: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться».

Усі цитати Нового Завіту, де Ісус Христос говорить про мир і силу, вжиті в певному контексті, з якого не можемо їх виривати. Ісус каже підставити другу щоку, але, коли Його б’ють по щоці в синедріоні, не підставляє, а противиться злу і говорить: «Якщо моя правда, то за що ти мене тоді вдарив?». Пригадуємо, Він каже: «Хто витягнув меч, той від меча загине». Але коли звертається до Петра, то говорить: «Сховай свій меч». Не викинь, але сховай! Дуже важливі такі нюанси. Ми маємо відчитувати в них, що насправді Ісус хоче до нас донести. В одному місці Христос каже: «Любіть ворогів ваших, моліться за тих, що вас гонять», але в іншому: «Я прийшов принести не мир, а меч». Очевидно, що в останньому випадку йдеться про духовну боротьбу. Коли до Ісуса прийшли зі спокусою фарисеї запитати, чи давати їм податок кесареві, Христос сказав: «Богові – Боже, а кесареві – кесареве». Тобто Він хоче, щоб ми розуміли, що живемо в матеріальному світі, в якійсь державі та культурі, а тому, крім того, що маємо віддавати Богові як християни, також повинні віддавати нашій державі те, що вимагає від нас соціальне служіння, зокрема йдеться і про військову службу. Але найважливіше, чого Ісус Христос навчає всіх нас у Новому Завіті, – це любов. У Старому Заповіті про любов ніхто дуже не говорить. Натомість у Новому Бог об’являє нам себе як любов; любов, яка жертвує собою, яка любить до кінця. Каже Ісус: «Ніхто не має більшої любові, як тоді, коли життя своє віддає за друзів своїх». Це – основна теза, якою я би хотів підсумувати вчення Ісуса Христа щодо військової служби.

Яка позиція Вселенської Церкви щодо війни та оборони своєї держави?

– Позицію Вселенської Церкви ми можемо побачити в «Катехизмі Католицької Церкви». Чи ми як християни маємо право себе захистити? Питання законного захисту – одне з основних питань. Катехизм говорить, що ми маємо повне право захистити себе і своє життя. Про це писав ще святий Тома Аквінський у «Сумі теології», зазначаючи, що акт самозахисту може мати подвійний результат: перший – збереження власного життя, другий – смерть напасника, тобто агресора. «Лише перший результат є бажаний, а другий – ні! – каже святий Тома Аквінський. – Той, хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар, однак, якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, – його дії протизаконні». Отож, по-перше, згідно з «Катехизмом Католицької Церкви» ми маємо право на захист, але, по-друге, він має бути пропорційний нападу, щоб, захищаючись, ми не зробили більшої шкоди, ніж та, яку треба усунути. Читаємо в Катехизмі: «Законний самозахист може бути не лише правом, але й вагомим обов’язком того, хто відповідальний за життя інших».

Якщо говоримо про військо, то треба з’ясувати, для чого воно існує? Згідно з християнським світоглядом для того, щоб захищати, і ніколи, щоб нападати! Це – основне. Тобто військо існує для захисту життя народу своєї держави. «Захист загального добра вимагає, щоб протизаконний агресор перебував поза можливістю шкодити. Ті, хто законно користуються владою і кому довірена відповідальність за суспільство, правосильні також застосовувати зброю для знешкодження агресорів» (Катехизм Католицької Церкви, 2265). Чітко, конкретно і зрозуміло. Всі ми розуміємо, що маємо захищати життя. Життя – це великий дар, який Бог дав нам, але ніхто не має права, крім Бога, в нас його забрати. Просто важливо, щоб цей захист був із певним балансом сили і ми, як християни, розуміли, що першопричиною і суттю є мир. Ми не пацифісти, які кажуть: «Ні! Не можна брати в руки зброю! Не можна себе захищати!», бо є ситуації, в яких просто доконечний самозахист. Але передусім маємо нести мир, а отже, треба спробувати знайти мирний шлях урегулювання ескалації конфлікту, зробити все можливе, щоб не застосовувати сили. Проте, якщо все вже зроблено для мирного врегулювання конфлікту, а ситуація не змінюється на краще, то маємо право застосувати силу, щоб себе захистити.

Також Церква говорить нам про те, що миру на землі не можна досягти без захисту добра людей, вільного спілкування між ними, пошани до гідності людини і народів та постійної підтримки братерства: «Мир є “спокоєм порядку”, ділом справедливості і плодом любові» (Катехизм Католицької Церкви, 2304). Ще би хотів зацитувати пастирську конституцію «Gaudium et spes», де читаємо, що доки існуватиме небезпека війни і не буде компетентної міжнародної влади, наділеної достатніми силами, доти не можна відмовити урядам держав, після вичерпання всіх можливостей мирного врегулювання, права на законний захист (79). Це – основна теза Вселенської Церкви щодо оборони своєї держави. Кожна держава має право на законний захист. Але вчення Церкви дає чіткі вказівки, за яких умов можна почати застосовувати силу і як її застосовувати. Це якраз торкається традиції «справедливої війни». До речі, святий Іван Павло ІІ відкоригував термін «справедлива війна» в Посланні на День миру, замінивши слово «справедлива» на «законна». Але все одно в Катехизмах часто бачимо стару версію. Так, Вселенська Церква наголошує на кількох умовах, за яких маємо право застосувати військову силу (лат. Jus ad Bellum – право на війну):

  • по-перше, щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті нації, була тривалою, важкою і безперечною, тобто був дійсно явний агресор;
  • по-друге, щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними;
  • щоби були обґрунтовані можливості успіху (треба правильно оцінювати свої сили);
  • щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя важчих, ніж лихо, яке треба усунути. Під час оцінювання цих умов необхідно враховувати потужність сучасних засобів руйнування.

Це ті чотири умови, які держава повинна взяти до уваги перед тим, як почати свій самозахист. Далі йде питання безпосередньо самого ведення війни (лат. Jus in Bellu). Як її провадити, щоб не суперечити Божому вченню? По-перше, потрібно поважати мирне населення, поранених солдатів та полонених і гуманно з ними поводитися. Якщо заглянемо в «Міжнародне гуманітарне право», то побачимо, що воно дуже переплітається з традицією «справедливої війни». Там також першим пунктом, власне, розрізнення військових і невійськових чи, іншими словами, комбатантів і некомбатантів, тобто мирного населення, цивільних і військових. Якщо людина у військовій формі зі зброєю, то ти маєш право з нею воювати, але якщо це мирний громадянин або жінка, дитина, хтось старший, каліка, хворий, тобто особа без форми і зброї, то ніхто не має права її чіпати і вбивати. І, по-друге, має бути пропорційність у силі, тобто не можна завдавати більшої шкоди, ніж потрібно. Катехизм каже: «Всілякі воєнні дії, спрямовані, без ніякої різниці, на знищення цілих міст та великих регіонів з їхніми жителями, є злочином проти Бога і самої людини, злочином, який повинен бути суворо і без вагань засуджений» («Gaudium et spes», 80). Це вже безпосередньо стосується тих, хто веде бойові дії. Про ці два принципи ми, як капелани, завжди говоримо нашим хлопцям. «Ви не маєте права вбивати невійськових людей! І пам’ятайте: коли ви вже застосовуєте зброю, то застосовуйте її стільки, скільки потрібно», – кажемо їм. Ми говоримо про те, що незважаючи на гнів, бажання помститися чи почуття ненависті, не можна добивати поранених, а треба гуманно поводитись із полоненими і не виявляти надмірної агресії. Але легко говорити про це тут – важче там! Проте ми про це говоримо…

На Вашу думку, що Церква дієво може робити під час війни? Чи можемо говорити про особливість підходу українських Церков до воєнної ситуації в Україні?

– Церква має робити під час війни те саме, що й покликана робити в мирний час: дарувати Боже спасіння людям. Як Церква це робить? Через молитву, голошення Євангелія, харитативну діяльність тощо. Загалом нічого нового. Церква – це люди, це вірні, які хрещені і зібрані довкола Христа. Тому там, де є наші люди, і повинна бути Церква, повинні бути ми, як священики. Якщо наші вірні є на передовій, то наш обов’язок – забезпечити їх духовні потреби там. Це означає, що де-факто ми переходимо на місію військового капеланства, коли священики надають духовну опіку військовим там, де ті перебувають. Дуже гарно характеризує таку душпастирську діяльність слово місія. Бо місія передбачає вихід поза межі своєї парафії і, так би мовити, є прощею туди, де, з одного боку, священнослужитель іде до людей, які є його вірними, які його чекають, а з іншого – розуміє, що може бути несприйнятий іншими. Тобто місія – завжди вихід поза межі. Це і є тим, що Церква має робити під час війни: не замикатися на рівні своєї парафії, молячись за мир, що також, без сумніву, дуже важливо і потрібно, але пам’ятати і про друге своє покликання – вихід за межі, місійність. Звичайно, нас, військових капеланів, немає так багато, щоб ми могли вирішити всі проблеми, але нас достатньо, щоб робити те, що робимо: збирати гуманітарну допомогу, збирати продукти, теплі речі, кошти на амуніцію, бронежилети і каски, аби відправляти це на Схід у зону АТО. Отож, як представник Української Греко-Католицької Церкви думаю, що ми не забуваємо про місійність, яка є своєрідною прощею. Щодо інших Церков, думаю, не коректно мені тут щось коментувати. Але, вважаю, кожна Христова Церква робитиме те, що й ми.

Чи можемо проводити паралелі сьогоднішньої ситуації боротьби з неправдою та злом із феноменом хрестових військових походів? Чи не є зараз актуальним клич «Хрестом і мечем!» щодо нашого ворога на Сході? Чому?

– Думаю, що хрестові походи – це дуже болюче минуле для Церкви. Це – визнана Церквою помилка. Церква визнала, що давала колись благословення військовим, щоб ті йшли і здобували, відвойовували Святу Землю, і Вона попросила пробачення за це. Тому нам не треба повертатися назад. «Мечем і хрестом!» – це не те, до чого Церква сьогодні має закликати, що має робити.

Назвіть, будь ласка, основні причини, чому хрестові походи були помилкою, і проаналізуйте, чим сьогоднішня ситуація відрізняється від того, що було?

– Основна проблема була в тому, що Церква і держава перебували в дуже тісних стосунках, прирікаючи себе на цезаропапізм: імператор міг керувати Церквою, а патріарх – імперією. Так би мовити, церковне і державне двовладдя. Таке явище мало місце у Візантійській імперії, середньовічній Європі. Це була проблема. Отож, коли Церква з державою сплітаються в одну структуру, є небезпека, що Церква не зможе виконувати свої функції, які Бог у ній заклав, а основна, як я сказав, – вести людей до спасіння, а не захищати ту чи ту політичну позицію або здобувати нові землі для своєї імперії тощо. Тобто Церква повинна бути в тих питаннях відокремлена від держави. Вона має займатися своїм, а держава своїм: забезпечувати охорону, оборону кордонів тощо. Ці речі не повинні переплітатися. Функція Церкви і функція держави – це дві різні функції. Якщо ж ми все поєднаємо, то одержимо хрестовий похід, повернемося до Старого Завіту: освячення війни, освячення вбивства – і дозволимо Церкві втратити те, що в ній первісно заклав Ісус.

Чи християнська позиція автоматично означає поклик до захисту Батьківщини? Наскільки тут відіграє роль власний вибір кожного? Чому?

– Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» каже, що згідно з християнським суспільним вченням кожен член соціуму має відчувати обов’язок перед державою, перед спільнотою. Він має виявлятися, наприклад, в участі у виборах, сплаті податків, у захисті власної країни від агресора, у службі в армії. У «Катехизмі Католицької Церкви» також бачимо подібне: публічна влада має право й обов’язок накладати на громадян зобов’язання, необхідні для національної оборони. Тобто наш Катехизм каже, що держава має таку владу і повинна відчувати обов’язок це робити, але при цьому кожен із нас має залишатися вільним вибрати. Церква ніколи не може когось до чогось змушувати. Держава може – церква не може! Однак у тому ж таки «Катехизмі Католицької Церкви» знайдемо, що влада повинна відповідно подбати про тих, що відповідно до сумління відмовляються брати в руки зброю, і зобов’язати їх в інший спосіб служити людській спільноті. Отож, мусить бути цей вибір. Хтось може не хотіти воювати, і він може допомогти державі по-іншому, наприклад, збирати кошти для військових, варити їм їсти і шити для них одяг... Є великий спектр того, що можна робити, якщо не хочеш воювати і вбивати, але ти мусиш відчувати свій обов’язок перед тими, хто пішов усе ж таки захищати свою державу. У Катехизмі знаходимо слова, які дають чітке уявлення про професію військового і її благородність: «Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині військовою службою, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов’язок, вони насправді сприяють загальному добру і підтриманню миру» (ІІ Ватиканський собор. Пастирська конституція «Gaudium et spes», 79). Тому бачимо, що Церква в особливий спосіб підносить військове служіння, військову професію. І наш Катехизм, порушуючи питання, хто має боронити цілісність держави чи не має, говорить також про чесноту патріотизму. Ми маємо право вибирати, але чеснота патріотизму випливає з четвертої Божої Заповіді: «Шануй твоїх батька і матір, щоб тобі добре було і щоб ти довго жив, і Господь Бог тобі то воздасть». Тому чеснота патріотизму – це любов до Батьківщини, любов до того, що твоє і рідне, і ми повинні виховувати цю чесноту, повинні вчити і наших військових, і всіх любити свою Батьківщину.

Чи має Церква перебрати на себе провідну роль в обороні незалежності й наших моральних цінностей?

– Думаю, що оборона незалежності та захист від зовнішньої агресії – функція держави, а функція Церкви – вести людей до Бога. Але щодо захисту моральних цінностей, то Церква може тут співпрацювати з державою. Однак не можна допускати злиття Церкви і держави. Відповідно до Божого закону, Церква – окрема держава. Є різні місця доторків, але Церква не може захищати й обороняти територіальну цілісність країни – це функція держави. Церква робить своє, а держава – своє.

Що можемо запозичити з європейського досвіду ролі Церкви в нормалізації подібних військових ескалацій?

– З європейського нам треба запозичити досвід військового капеланства. Наприклад, нещодавно прем’єр-міністр Арсеній Яценюк дав Міністерству оборони України (МОУ) вказівку розробити концепцію військового душпастирства, над чим зараз МОУ і Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій працюють, бо на сьогодні ми не маємо військового капеланства як окремої структури, як інституту, який офіційно визнаний державою. Всі ті військові капеланства, які зараз у нас є, – це волонтери Церкви. Якщо Церква хоче, то вона йде виконувати таку місію, але її можуть як пустити на територію військового конфлікту, так і не пустити. Тепер уже пускають. Проте офіційного статусу військовий капелан досі не має – тільки церковний. Для держави військовий капелан – не більше, ніж священик. Тобто немає законів, які би передбачали діалог між Церквою і державою у сфері вирішення таких проблем. Тому європейські зразки (польські, німецькі) чи навіть американські – це, власне, те, що нам потрібно запозичити. Бо лише, коли Церква і держава співпрацюють у вихованні здорових, морально і духовно стійких, фізично витривалих військовослужбовців, можна виховати нормальних воїнів. Коли ми додаємо до тактично-силового ще й духовний елемент, то виховуємо воїна, який не просто діє, виконує накази, а також розуміє, що він робить, як він робить, тобто є велика надія, що він буде моральним і справедливим. Отож, не тільки держава має займатись військовослужбовцями, як, наприклад, було в часи СРСР, коли на державному рівні заперечували існування Бога. Зараз говоримо, що Європа секуляризована, але там майже у всіх країнах є військове капеланство. Це означає, що держава розуміє, наскільки важлива роль Церкви у вихованні нормального військового. Треба, щоби священик був із призовниками, виховував їх, із ними їздив і молився. Зараз нам в Україні цього бракує і треба набиратися такого досвіду.

Життя – це дар Божий! Як на війні позбавити життя іншу людину? Чи не суперечить це Заповіді Божій «Не вбий»? Чому?

– Вбивство – великий гріх, а війна – велике зло, і дуже часто ці речі переплітаються між собою. Але сьогодні хлопців, які повертаються з фронту, ми не називаємо вбивцями – називаємо героями. Чому? Бо вони захищають свою Землю, захищають свій народ і свої сім’ї, захищають кожного з нас. І можна сказати, що згідно з християнським світоглядом ці хлопці живуть заради інших, бо готові віддати своє життя за нас із вами. Це – любов, якої вчить нас Ісус Христос, кажучи: «Немає іншої любові, як та, коли хтось віддає своє життя за інших». Віддати життя за когось можна фізично, зокрема мученицькою смертю, а можна духовно – жити заради іншого, жити для когось, і це – любов. Це дуже важливо. Тому військові, які загинули, і військові, які живі, – це люди, що люблять нас із вами. Ми не можемо назвати тих, хто зараз бере участь в АТО, вбивцями, бо ми – держава, що захищає себе від агресії. Де факто, відповідно до вчення Церкви, ми ведемо «справедливу війну», оборонну війну, законну. Ми себе захищаємо. І знову ж таки повертаємося до заповіді «Не вбий!», яка в оригіналі староєврейською мовою звучить «razah». Це слово перекладаємо як агресивне вбивство, антисоціальний акт, насилля з метою загарбання чогось. Так, коли Господь каже не вбивати, то має на увазі агресивне вбивство, таке, яке передбачає жорстокість. Отож, якщо вбивати агресивно чи з метою загарбання чогось, то це – гріх, але вбивство задля захисту свого і кожного з нас життя, як казав Тома Аквінський, має зовсім інший моральний вимір, ніж те, коли ти виступаєш як агресор. Хоч, звичайно, ніхто не освячує вбивство і не говорить, що війна це – добро, бо вона – дуже велике зло, яке матиме наслідки й після закінчення, зокрема в людських душах і поранених тілах. Дуже важливо розуміти, що згідно з шостою Заповіддю, коли ми виступаємо як захисники, то не чинимо вбивства, від якого застерігає Бог. Адже агресор, що на нас наступає, сам провокує вбивство, бо захист – наш обов’язок.

Як простити і полюбити ворога, який є агресором твоєї держави?

– Дуже важке питання… Простити ворога... Христос навчає, що Його любов, Божа любов, яка віддає і жертвує, – це та любов, що здатна любити навіть ворогів. І тому простити ворога – означає полюбити його так, як любить Ісус, або подивитись на нього так, як би подивився Ісус. А як Господь на нього подивиться? Зі співчуттям і без осуду. Можливо, коли Ісус дивиться на людей, які роблять великі гріхи, то плаче, бо Йому важко на це дивитись, але Він любить цих людей. Тому ми, як християни, які покликані ставати досконалими, маємо просто просити в Бога, щоб Він через нас полюбив наших ворогів. Інколи бере верх людський чинник і нам стає важко любити того, хто нам робить зло. Тоді просто маємо просити Бога, щоби Він полюбив тих ворогів через нас. Але є деякі важливі маленькі практичні речі, які можна застосовувати під час бойових дій. Наприклад, любов до твого ворога може виявлятися навіть через дотримання норм міжнародного права, які передбачають гуманне поводження з пораненими і полоненими під час війни. Ти можеш вбити пораненого ворога і ніхто тобі нічого не зробить, ніхто про це не знатиме, але можеш не вбити його! Ти можеш бити його або можеш не бити! Можеш дати йому їсти, а можеш не дати! І якраз тут виявляється оця любов до ворога. Однак для цього потрібно бути морально стійким військовим зі здоровими поглядами, який зможе такі речі пропускати через себе і дозволятиме розуму та серцю обопільно підказувати йому, як в якій ситуації поводитися.

Що можете сказати про сучасний інформаційний простір України у площині неоголошеної війни Росії з Україною: плюси і мінуси?

– Вважаю, що ми вже програли інформаційну війну, зокрема на східних теренах держави, і, напевно, тому, що дуже мало звертали увагу на Схід. Кожен, хто був на східній території України до всіх тих подій, зрозуміє, що я маю на увазі. І тому, думаю, основне завдання держави сьогодні – пропагувати патріотизм там. Не знаю, наскільки це зараз можливо, але, думаю, що взагалі ситуація, яка склалася, дуже сильно об’єднала наш народ. Навіть той, хто живе на Сході, говорить російською мовою, сьогодні бере в руки синьо-жовтий прапор і каже: «Я – українець! Я помру за Україну!». Це дуже важливо! На жаль, у такий трагічний спосіб ми починаємо вивчати уроки патріотизму, хоча, якщо б держава звертала на це увагу раніше, можна було б давно їх вивчити й уникнути тих трагічних наслідків, які зараз маємо. Треба було пропагувати українську культуру, традиції на східних теренах. Однак виглядало так, ніби тільки наша УГКЦ там тим займалася. Я їздив колись на Схід на місії і бачив, що фактично обласні та районні ради цим не цікавилися. Якщо там була наша Церква, то вона дбала про те, щоби були проведені Шевченківські вечори, було вшановано пам’ять воїнів УПА, тобто робила те, що мала б робити держава.

Як Ви ставитеся до того, що події на Сході значно страшніші і жахливіші, ніж показують новини сучасних українських ЗМІ?

– Думаю, ми розуміємо, що ті новини, які нам пропонують ЗМІ, – це не вся об’єктивна правда, а погляд на правду з одного боку. Але, напевно, якщо б ми побачили правду зі всіх боків, то, можливо, не сприйняли б її. Це не означає, що нам мають говорити неправду, але, що ми самі, одержуючи інформацію, повинні аналізувати її і робити висновки. Можливо, навіть і добре, що не знаємо всього. Але це моя суб’єктивна думка. Важливо, щоб нам говорили правду, але наскільки вона буде в ширині та довжині, – то вже інше питання. Наші загинули? Загинули. Нам про це кажуть? Кажуть. Правду ніде не сховати, бо всі ми розумні люди.

Щодо плюсів, то, власне, один із них – це те, що ми говоримо правду, тобто наші новини правдиві. Другий плюс – у нас почали виходити новини російською й англійською (24-годинне супутникове мовлення інформаційного каналу Ukraine Today) мовами. Тобто ми відкриті до світу. Можемо різними мовами говорити про Україну, бо ми нічого не приховуємо, нам немає що приховувати (маю на увазі державну політику щодо ЗМІ). Ми такі, які ми є, чого не скажеш про наших сусідів, які постійно щось приховують, маскують, натягують якісь сіті, загортають новини в кольорові обгортки. У нас того нема. Можливо, десь можна знайти трошки такого і в наших ЗМІ, але все ж таки ми стараємося бути відкритими. Це – наш плюс.

То яким має бути воїн-християнин?

– Передусім наші військовослужбовці повинні пам’ятати про те, що вони – християни, а воїн-християнин – це той, хто постійно прагне миру, має настанову до миру, хто служить миру і зі зброєю в руках захищає мир. Воїн-християнин завжди дотримується християнських норм життя і не зловживає військовою силою. Під час військових дій він гуманно поводиться з мирним населенням та полоненими, завжди захищає слабших та стоїть на стороні закону і правопорядку, ніколи не виконує злочинних наказів, які суперечать моральним засадам Церкви, завжди пам’ятає про свій християнський обов’язок любити кожного і навіть ворога. Оскільки любов не виключає справедливості, то воїн-християнин – це той, хто несе справедливість і пам’ятає про милосердя, це той, хто не зловживає своєю силою, а завжди пам’ятає про слабших та немічних і у своєму служінні допомагає кожному, хто цього потребує. Воїн-християнин живе згідно з Божими Заповідями та вченням Церкви. Виконуючи ретельно свої християнські обов’язки, провадячи духовне життя, він прагне зростати і плекати свої чесноти та дари, які віддає іншим. І найважливіше – це служіння до кінця, готовність віддати життя заради життя інших людей.


Розмовляла Марія ВСЯКА


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:
( 7274 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #7 Instapromote 27.05.2017 15:21
My spouse and I stumbled over here from a different web address
and thought I might as well check things out. I like what I
see so now i'm following you. Look forward to looking over your web page for a second time.
Цитувати
 
 
+1 #6 Володимир 27.02.2016 20:09
Отець Ростислав Височан: "Всі ті згадки (про військових) позитивні і подані біблійними авторами як приклади чогось."
Євангеліє: Мт.27: 27. Тоді вояки правителя, взявши Ісуса у Преторію, зібрали на Нього всю чоту 28. і, роздягнувши Його, накинули на Нього червоний плащ 29. . і, сплівши вінець з тернини, поклали Йому на голову, а тростину дали в праву руку. Потім, припавши перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: “Радуйся, царю юдейський!” 30. І плювали на Нього, брали тростину й били Його по голові. … 35. Ті ж, що розп'яли його, поділили його одежу, кинувши жереб.
Лк.23: 11. Тоді Ірод з вояками своїми, зневаживши Його й насміявшись з Нього, надів на Нього білу одіж і відіслав Його назад до Пилата.
Цитувати
 
 
+1 #5 free iphone 27.01.2016 06:05
I was suggested this blog by my cousin. I am not sure whether this post is written by him as nobody else know such detailed about my difficulty.

You're wonderful! Thanks!

Stop by my weblog free iphone: https://www.youtube.com/watch?v=j1XpP_PYmfs
Цитувати
 
 
+1 #4 Belen 16.01.2016 18:22
Marilyn Marler, pure areas specialist with the University of Montana,
stated the conservation canines this month nosed out
unseen clusters Dyer's woad in Missoula.

Feel free to visit my webpage :: adopt a pet brooklyn - Belen: http://s3.amazonaws.com/dogscure/index/25.html,
Цитувати
 
 
+1 #3 Анна 08.12.2014 13:53
Уся правда про найбiльшого ворога Христа i Християнства.Файл Буклет про Антихриста Готовий.doc http://vc.com/club77818013 Школа Святоi Матерi
Цитувати
 
 
+2 #2 Петро Гусак 23.10.2014 07:50
Християнський погляд на війну, мир та самозахист:

http://xic.com.ua/z-zhyttja/21-problema/156-hrystyjanskyj-pogljad-na-vijnu-myr-ta-samozahyst
Цитувати
 
 
+2 #1 Леонтій 20.10.2014 16:12
До речі, деякі з тих жорстоких і немилосердних воєнних конфліктів, котрі вибухали й мали місце поміж старозавітнім вибраним народом, з одного боку, та іншими, язичницькими, народами, з іншого, були своєрідним Господнім судом і відплатою тим другим - дуже й дуже грішним і злочинним людям. Тим, котрі були надзвичайно довготривалий час причетні до вельми численних, страшних і жахливих злочинів. Включаючи і огидні масові сексзбочення та особливо - масштабні криваві людські жертвоприношенн я своїм поганським ідолам, у т. ч. і власних дітей.
А коли ж від Бога відпадав і збочував сам Ізраїль, то і він також отримував належне...
Тобто, все те було лише певним прообразом того справедливого і праведного - Божого суду, який, зрештою, чекає на всіх нечестивих, беззаконних і безбожних людей. Того Страшного суду, про який нам - так чітко, ясно й однозначно - нагадує і застерігає Святе Письмо. Причому, не лише в Старому, а і Новому Завіті!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити