Битва видима - битва невидима Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_davyd_i_holiaf.jpgНародна війна – це перш за все війна духовна: між правдивим й оманливим, вічним і тимчасовим, гідним і мерзенним, здоровим і деградованим… Це війна, яка виявляє ціннісний хребет нації, якість її духовної «закваски», солоність «солі землі», внутрішнє глибинне наповнення кожного. У людині, яка в епіцентрі російсько-української битви протистоїть злу і темряві, зникають страх смерті, інстинкт самозбереження, егоїстичні бажання, а з’являється щось надзвичайне людське і водночас надприродне … божественне. Народ як єдиний організм переплавляється в горнилі віри, надії і жертовності та переходить на інший рівень, рівень «більшої любові», коли кожен відчуває у собі готовність «життя своє віддати за друзів своїх» (Йо. 15, 13). Кожен стає Божим воїном, «сотником», із найбільшою вірою, яку міг знайти Христос (Мт. 8, 10). На цьому людському і божественному рівні «Я» відходить далеко на задній план. Наше життя перетворюється на тотальне «Ми». Отець Наш Небесний стає, ще ближчим і ще більше Нашим Батьком. Віра, молитва і життя кожного конденсуються в напруженій народній згуртованості. Кожен борець видимої та невидимої боротьби внутрішньо усвідомлює себе не лише теперішнім громадянином України, а й, як писав ще в ІІ ст. св. Юстин Мученик, відчуває себе вічним громадянином «наднебесної країни», якого не можливо вбити жодною зброєю, бо головнокомандувачем є Христос-Переможець.

Студенти і працівники Українського католицького університету воюють на двох фронтах: видимому і невидимому. Вірують, моляться і працюють для перемоги!

Віктор Жуковський


ДУХОВНА ВІЙНА ВИЗНАЧАЛЬНА

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_s_olha_subbotina.jpgсестра Ольга Субботіна, студентка філософсько-богословського факультету Українського католицького університету

Кожен із нас сотворений і покликаний за Божим задумом до любові, радості та єдності з Ним і між собою. На жаль, ураження смертельною духовною хворобою – гріхом – має нищівний і надто помітний вплив не лише на духовну, а й матеріальну дійсність, адже як людина, так і світ у своїй сутності цілісні. Війна, з якою ми зараз стикнулися, так чи так заторкує всі сфери нашого буття, але засадничо коріниться саме в духовній боротьбі.

Впевнена, що події такого масштабу не можуть залишити байдужими людей, наділених свідомістю, розумом і свободою, спонукаючи до глибшого осмислення й пошуків. Очевидно, що було б наївно і нерозважливо очікувати на швидкі та прості відповіді, але ще більш згубно й деструктивно ховатися за бронею скептицизму чи агностицизму. Бог справді поруч із тими, хто страждає. Він не розкидається відповідями на численні «чому» та «за що», але Сам є мета-Відповіддю. Можливо, для пробудження від ситого індиферентизму комусь може допомогти лише такий сильний поштовх…

Однак ми все ж таки вільні. Перед кожним із нас відкривається вибір: сховатися чи діяти, будувати чи руйнувати, вірити чи зневіритися тощо. Навіть маленьке рішення чи крок може стати вирішальним. Тож, приймаючи виклики і випробування, які постають перед нами не без Божого допусту, можемо використовувати їх як нагоду для духовного зростання: відвертого діалогу з Богом, правдивого самопізнання, служіння ближнім і любові до ворогів.


ТРЕБА ЗАЙМАТИ ЧІТКУ ПОЗИЦІЮ: «ЗЛО – ТИ Є ЗЛОМ, А НЕ ДОБРОМ!»

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_bohdan_andriivskiy.jpgБогдан Андріївський, студент філософсько-богословського факультету УКУ

Сьогодні – наступний день героїчної боротьби всього українського народу з російським агресором. Упродовж цих днів кожен із нас намагається не піддаватися руйнівній паніці, критично мислити, намагатися давати певні оцінки дійсності, у якій Боже Провидіння визначило нам перебувати. Чим цей динамічний етап російсько-української війни запам’ятається мені, молодій ще людині, на все свідоме життя, а також, який урок повинна винести світова спільнота людства, спостерігаючи за ходом війни на території суверенної держави Україна?

Мені неодноразово доводилося чути свідчення активних учасників Революції Гідності взимку 2013–2014 рр., що на Майдані Україна докорінно змінилася: нація по-новому засвоювала такі поняття, як «єдність», «солідарність», «любов», «самопожертва» і т. д.; українці реально об’єдналися, аби захистити свої цінності, права, і зуміли виконати спільний обов’язок – вистояти перед наступом зла й побороти його. Мені куди краще зрозуміти такі свідчення, спостерігаючи, як кожен свідомий українець та українка кидаються у вир боротьби за власну державу сьогодні. Хтось активно волонтерить, хтось займається перевезеннями гуманітарної допомоги, хтось на інформаційному фронті воює проти безлічі фейків із боку російських окупантів. Ми чуємо про величезні черги громадян до лікарень із метою здачі крови для поранених українських вояків, до військкоматів, щоби вступити до лав українського війська і зі зброєю в руках боронити все рідне серцю від офензиви нахабного ворога. Багато людей спішать до храмів, беруть участь у Божественній Літургії чи на різних паралітургійних відправах, вливаючись спільнотною палкою молитвою у крутіж духовного протистояння. Всю цю масштабну картину боротьби можна змалювати категоріями соборності, любові до ближнього, довіри до Божих милосердя й справедливості тощо. Так, реалії воєнного часу показали, що ми здатні об’єднатися задля досягнення спільного блага і що разом ми таки непереможна сила, яку додатково оснащує Господь Бог багатством Своїх щедрот. Такий вияв дієвої єдності українців (й паралельно різноманітних форм підтримки від української діаспори, народів різних країн світу) я пам’ятатиму все життя.

За цей тиждень інтенсивної фази російсько-української війни я переконався, що наша планета в різних її куточках переживала й переживатиме різного калібру трагедій. До прикладу, людство зазнало (і зазнає) чималих втрат унаслідок пандемії COVID-19. Не так давно світова спільнота співпереживала білоруському народові, який намагався виступити проти нахабної узурпації влади з боку «довголітнього» політичного «батька» країни; тривожили новини про військовий конфлікт між Азербайджаном та Вірменією; певний час у центрі уваги перебував Афганістан під контролем талібів. Зараз тяжкі часи переживає мій український народ. У майбутньому кризові моменти досвідчуватиме інша етнічна спільнота і т. д. На жаль, такі реалії земного світу. Проте людство не має права зневірюватися. По-перше, земне сьогодення – тимчасове й минуще, попереду всіх нас чекає перспектива вічності із Пресвятою Трійцею. По-друге, ми не маємо права бути байдужими щодо несправедливості, мовчати на різні вияви зла. Жодної політики умиротворення! Треба займати чітку позицію: «Зло – ти є злом, а не добром!». І в такому дусі підтримувати в різний спосіб скривджених, робити щось корисне для власної спільноти, вірити у своє майбутнє. Переконаний, що так можливо зберегти людяність на тлі жорстокої війни, не втратити почуття любові до іншої особи, а також не розучитися великого бажати та його на ділі реалізовувати.


ВІЙНА ЯКА ОБ’ЄДНАЛА НЕ ЛИШЕ КРАЇНУ, А Й МОЮ СІМ’Ю В МОЛИТВІ

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_natalia_heynyk.jpgНаталія Гейник, студентка філософсько-богословського факультету УКУ

Сьогодні ще один день повномасштабної війни. Війни, що триває 8-й рік. Моя сім’я особливо важко переживає цей час – значна кількість близьких людей перебуває в найгарячіших точках нашої країни (Біла Церква, Донбас тощо). Ми важко переживаємо ці часи, бо події не дають нам спокійно спати чи їсти, ба більше, жити.

Проте ця війна як ніколи нас з’єднала. З’єднала в молитві. Кожен у нашій сім’ї християнин, щобільше, практикуючий. Але, на жаль, спільну молитву ми практикували лише на Літургії. У цей запеклий час для нас рятівною стала вечірня вервиця. Навіть наймолодші, які, напевне, що не до кінця розуміють всю силу молитви, щоразу питають, як і коли будемо молитися. У них з’явилося бажання тримати в руках вервицю і молити її. Та, певно, найважливіше, що вона дарує спокій кожному з нас. Приємністю є те, що наші рідні, бійці та й мирні жителі дають свідчення про дієвість молитви. Ці свідчення – доказ живого Бога, який не залишає Своїх улюблених дітей, а є з ними завжди, навіть у найважчі часи, навіть у сховищах. Він – той, який ніколи не покидає!


ХРИСТОС НЕ ЗДАВСЯ …

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_yaroslav_anokhin.jpgЯрослав Анохін, студент філософсько-богословського факультету УКУ

«Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!», – ці слова з послання апостола Якова (2, 17) могли би стати одною з аксіом християнства. Але, на жаль, духовні принципи в нашому гріховному світі не настільки очевидні, як, скажімо, фізичні. Проте від цього вони не менш правдиві. Просто в мирний час існує простір для інтерпретацій та перекручувань. Зараз очевидно, що ми цієї розкоші позбавлені. Ми вже не маємо права лише говорити, бо час і навіть сама наша віра вимагає від нас одного – діяти. Християнство – це слідування за Христом. І цим шляхом не можна йти наполовину: ми або з Ним, або ні. А як це, бути з Ним? Усе просто – робити так, як Він робив. А як Він робив?

Коли Ісус бачив того, хто потребує допомоги, то не обходився молитвами, а допомагав. Коли Ісус бачив несправедливість, то не чекав коли вона буде покарана владою зверху, а відповідав на несправедливість. Коли Ісус бачив того, хто не знає, що йому робити й куди податися, то не лише вказував правильний шлях, а й Сам вів ним. У Євангеліях ми бачимо низку вчинків, які завершує один головний – розп’яття. І найбільше вражає те, що навіть коли Ісус говорить, Він все одно діє! Чому нам варто повчитися, так це віри, яка буде не перешкоджати нашим добрим вчинкам, а спонукати до них. Можна зробити закид і сказати, що інколи трапляються ситуації, коли віра суперечить сама собі, а тому краще цих ситуацій уникати. Наприклад, як нам любити ближнього і вбивати його одночасно? Але хіба наша віра настільки безглузда? Я так не вважаю. Думаю, будь-які спроби виставити себе заручником своїх переконань – це безхребетність. Людина не є рабом віри. Христос наказав нам любити ворогів наших, але хіба Він говорив, що ми не матимемо ворогів? Насправді ж християни від свого початку були ворогами цілого світу, бо світ спаплюжений гріхом. І нашою метою ніколи не було ховатися від світу, але хоробро вийти йому назустріч. Як Христос не втік і не здався, але пішов на вчинок, щоби світ спасти, так і ми не маємо права ховатися від світу, якому ми є світлом у Христі.

 Підготував Віктор Жуковський


Рейтинг статті

( 4 голосів )
Теги:     дискусія      проблема      роздуми
( 475 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити