Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?
Основна причина загальноприйнятої заборони клонування людини є у пам’яті людства про власну гідність. Принаймні в контексті клонування людство про це ще пам’ятає. Чому ж клонування є негідним ставленням до людини? З двох основних причин. Найперше клонування, якщо було б дійсним, вводило б розподіл людей на прототипів та їхніх клонів. Люди-прототипи були б джерелом походження людей-клонів, тобто були б начебто більш гідними та більш унікальними, ніж останні. Дитина-клон мала б мати прототипа, а не батьків, тобто мала би бути не унікальним організмом, який в свій неповторний спосіб поєднує батьківські та материнські гени, а наче «копією» якоїсь унікальної людини. Це очевидно вводить дискримінацію. По-друге, з клонуванням пов’язана масова втрата життів зачатих, але не життєздатних ембріонів. Про це свідчить історія з клонуванням тварини (вівця Доллі – перша успішно склонована тварина – була виведена після приблизно двох з половиною сотень спроб).
Іншими причинами неприйнятності клонування людини є богословські. Церква не відкидає аргумент про гідність людини як підставу для заборони клонування, але доповнює його іншими аргументами. Зокрема для більшості християнських конфесій важливо ствердити не лише вимогу пошанування гідності ембріонів, їхнього права на життя, але й вимогу приводити дітей у світ в гідний спосіб. Будь-яке розділення дітородження від подружнього статевого співжиття є проблемним з християнської точки зору. У розумінні Католицької Церкви подружжя укладається з подвійною метою, що нею є благо подругів (любов, взаємодопомога, підтримка) та дітородження. Ці дві цілі укладення подружжя справедливо сприймаються як дві сторони медалі, тобто як неієрархічні та нероздільні. Клонування натомість розділяє дітородження від подружньої любові, виносить дітородження поза контекст статевого єднання. Це очевидно є зневагою до подружжя як єдиного простору, в якому зачинається нове людське життя. Не науковець чи лікар має бути автором зачаття, а батьки – чоловік та жінка. І не людина має творити (чи радше повторювати у випадку клонування) унікальність людського генотипу, а Бог. У природному процесі зачаття є безліч варіантів поєднання генів однієї пари – чоловіка та жінки, тож кожна дитина народжується неповторною у своєму генотипі. Якщо мова йде про монозиготних близнюків, які мають однаковий генотип, все ж вони посідають відмінний фенотип, а отже також залишаються унікальними організмами людського виду. Клонування натомість претендує ввести «копіювання» організмів. Словами православного богослов’я, це намагання людини сотворити людину на свій образ і подобу. Якщо Бог творить людину на свій, Божий, образ, то, клонуючи, людина має претензію сотворити людину на образ іншої людини. Це така собі начебто «гра в Бога», силкування людини забезпечити собі безсмертя.
Намагання людини створити «копію» себе насправді є утопічним. Якщо суспільна мораль лібералізується в майбутньому настільки, щоб легалізувати клонування людини, а наука забезпечить ефективність цього процесу і життя людей-клонів стане фактом, ніхто не зможе забезпечити однаковість людини-прототипа з людиною-клоном. Адже людина не є сукупністю генів та зовнішніх проявів цих генів. Людина є духовно-матеріальним буттям, посідає розум та свобідну волю. Хто може забезпечити однакове думання людей? Однакову їхню поведінку? Ніхто. Розум і свобідна воля роблять людину непередбачуваною, недетермінованою, не «копією». Тож претензія на безсмертя з цим вичерпується. Ніхто не в силі повторити іншу людину. Повторити генотип не є тим самим, що повторити людину.
А для чого взагалі це людині? Творити собі так звані «копії»? Дехто вважає, що це потрібно, щоб позбавити людину гнітючого болю та жалоби за померлим. В такому разі людина-клон мала б замінити своїм життям людину-прототипа для тих, хто любив останню. Інші вважають, що корисно мати людину-клона, щоб при потребі взяти в цієї людини органи для трансплантації. Тоді людина-клон трактується як біоматеріал. Чи перша, чи друга мотивація клонування людини демонструє неповагу до потенційних людей-клонів. Адже ідея клонування пов’язана зовсім не з тим, щоб приводити у світ людей заради них самих. Тоді як людина, згідно з відомим категоричним імперативом Канта, не може в жодному разі використовуватись як засіб, а повинна бути прийнята як мета сама у собі. Щоб закрити питання непошанування людей у випадку клонування, дехто стверджує, що потенційні люди-клони не матимуть людських душ, а отже, не будуть людськими особами. Таке мудрування позбавлене сенсу, так як жодне живе буття не може існувати без душі (тіло без душі є трупом), а жодне людське буття не може бути одушевлене нелюдською душею (людина є не сумою частин – тіла і душі – а нероздільною єдністю людського тіла і людської душі).
Тож клонування людини у будь-якому випадку є посяганням на людську гідність та порушенням прав людини. Водночас це знецінення ролі подружжя у дітородженні та в кінці посягання на роль самого Бога.
Марія Ярема доктор біоетики старша викладачка кафедри богослов’я УКУ
|