“Лікар – це не ремісник, що дуже вузько знає свою професію. Ми хочемо мати лікарів, які … були б людьми з великої літери” – Блаженніший Любомир Гузар Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_husar_foto.jpgВідповіддю на виклики сучасного світу має стати підготовка високоінтелектуальної та високодуховної студентської молоді, що формуватиме ядро української інтелігенції. Особливо це стосується медичної галузі, яка сьогодні зазнає нищівного впливу пострадянської адміністративної вертикалі системи охорони здоров’я. Підготовка в таких умовах медичної еліти, яка забезпечила би розвиток і функціонування галузі на європейському рівні, – це вкрай важливе та далекосяжне завдання. Про виховання студентства й чимало інших важливих питань йшлося на зустрічі медичної громади і студентів-медиків Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького з архиєпископом-емеритом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром). Тема зустрічі: «Послання Митрополита Андрея Шептицького: місія медиків у сучасних реаліях».

Про формування свідомого громадянина, патріота України, носія високих моральних якостей та духовних цінностей йшлося в численних відповідях Блаженнішого Любомира на запитання, які підготували учасники зустрічі. Фрагменти відповідей пропонуємо вашій увазі.


– Як не втратити віру у свій народ у такі важкі часи?

– Ці важкі моменти самі собою спонукають людей до певних позитивних кроків. Війна застала нас цілком неготовими у військовому плані. На подив цілого світу, та й самого агресора, за короткий час з’явилися добровольці, з’явилася серйозна військова сила. Отже, цей негатив підштовхнув до усвідомлення громадянами потреби боронити свою землю.

– Як мотивувати студентів, якщо заробітна платня мізерна і дуже важко знайти місце праці? Адже 90 % випускників повинні працювати лікарями загальної практики, а при вступі мріяли про інше. Сьогодні відчувається дуже сильне розчарування в молоді.

– Відповідальні за таку ситуацію високопосадовці повинні усвідомлювати ці проблеми, створювати обставини, в яких молодь зможе реалізувати себе. Але тут важливе не тільки відповідне працевлаштування. Йдеться також про духовно-емоційні обставини. Наприклад, Японія наприкінці ХVIII століття вважалася однією з найбільш слаборозвинутих держав і не представляла собою нічого особливого, але там почали відбуватися певні процеси. Свідомі люди заохочували молодь «йти у світ», пізнавати життя, культуру інших країн. Вони посилали своїх студентів на навчання по цілому світу. Секрет криється в тому, що ті не залишилися на чужині, а повернулися. Вони цю скелю здолали. У кінці XIX і на початку XX століття Японія стала однією з передових держав.

Так само і ми на всіх рівнях повинні заохочувати, створювати відповідну атмосферу, дбати про місце праці й так далі. Але кожен повинен усвідомити – чи це лікар чи інженер, – що він відповідальній і зобов’язаний творити суспільство, в якому кожен зможе розвивати свої таланти якнайкраще. Оскільки ми про це говоримо в медичному університеті, то це вимагає від наших осередків вищої освіти дуже важливої місії – дати натхнення молоді. Нагадуючи молодим людям, що вони є собою завдяки зусиллям їхніх батьків і що будуть щасливими настільки, наскільки будуть спроможними творити нове середовище, де самі зможуть багато зробити, де виховуватимуться майбутні творчі покоління.

– Якою є Ваша думка щодо впровадження Міністерством освіти України у 2015 році під виглядом реформ суттєвого зменшення академічного часу для вивчення українознавчих дисциплін: мови, історії, культури в непрофільних вищих навчальних закладах загалом і вищих медичних закладах зокрема?

– Я не можу зрозуміти політики, яка обмежує інтелектуальний рівень наших професіоналів. Лікар – це не ремісник, що дуже вузько знає свою професію. Ми хочемо мати лікарів, які, попри добре вивчену спеціальність, були б людьми з великої літери. Коли ми перестанемо вивчати історію, духовні надбання свого народу, то перестанемо бути собою. Я дуже дивуюся, що наше міністерство щось таке впроваджує. Я би сказав навпаки: кожен лікар, як і кожен українець, повинен якнайширше, якнайкраще розуміти природу людини в її суті, пізнати досягнення людини в галузі культури, науки, життєвої філософії. Тобто маємо формувати осіб, максимально свідомих своєї людської гідності, своїх можливостей.

Пригадую приклад зі свого життя. Якось у Штатах мені знадобилася медична допомога. Коли я запитав свого дуже доброго і досвідченого лікаря-офтальмолога про те, куди б мені звернутися, він відповів: «Не йди до медичної клініки у Прінстоні, бо там будеш числом. Я раджу піти до клініки Майо, там тебе лікуватимуть як людину».

Ми хочемо мати лікарів, які нас, пацієнтів, вважатимуть за людей, а не за медичні випадки. А це може статися тільки тоді, коли сам лікар матиме широке і повноцінне розуміння природи людини. Тому, я думаю, дуже важливо, щоб лікарі мали якнайширшу особисту культуру, адже саме ця галузь безпосередньо стосується людських відносин. А це треба виховувати, до цього треба заохочувати. Тому час навчання в медуніверситеті не повинен бути суто технічною наукою, але повинен стати вихованням лікаря-людини.

– Як сучасній молодій людині в епоху бурхливого розвитку науки, техніки, Інтернету, нових віянь щодо статевої рівності та сексуальної свободи все ж не втратити віри і залишитися християнами?

– І дитину, і молоду людину треба виховувати – це завдання батьків, вчителів, духівників, яке триває до 35 років, коли особа стає самостійною. Хто пам’ятає, радянська філософія виховання була така, щоб людину, громадянина, виховувала держава. Тому учні якнайдовше мали бути у садочку, школі – якнайдалі від батьків, нормального людського середовища. Це робилося для того, щоби виховати раба, духовного невільника, який би не думав, який би жив тільки тим, що йому партія чи уряд наказує. Він не повинен мати ані бажання, ані ініціативи щось самостійно розвивати. То була комуністична філософія виховання невільників.

Ми ж мусимо робити навпаки. Особливо беручи до уваги сьогоднішні обставини, повинні намагатися дуже свідомо виховувати вільних людей, свідомих своєї гідності. А це починається з моменту, коли немовлятко розплющує очі й бачить перед собою обличчя батька й матері.

У наших теперішніх обставинах я б хотів звернути увагу на те, що викладачі, професори вищих наукових інституцій, окрім передачі знань студентам, особливо дбали про те, щоб допомагати молоді ставати гідними, добрими людьми. Завдання викладача, до деякої міри, – завершувати процес виховання. Молода людина, опинившись у нинішніх обставинах, не повинна розгубитися – має знати, куди йти. Виховання – це дуже важливий суспільний процес, від якого залежить розвиток людини та майбутнє суспільства.

– Чи Богові потрібні наші терпіння?

– Напевно, що ні. Не Бог посилає нам терпіння. Ми самі спричиняємо їх своєю нерозважністю, гріховністю, коли не виконуємо Божого Закону. Дехто думає, що Бог дав Десять Заповідей, щоб нас мучити, обмежувати. Навпаки! Бог дав нам Десять Заповідей, щоб допомогти йти правильним шляхом.

Бог не тільки нас створив – Він вчить нас правильно жити. Як сказано в Книзі Второзаконня, коли «вибираємо життя», тоді ми спокійні, і навіть тимчасове терпіння абсолютно нас не тривожить, але стає ще однією нагодою певного посту. Коли ж ми свідомо хочемо жити у гріху, коли свідомо вибираємо гріх, вибираємо смерть, то не звинувачуймо Бога, що Він хоче нам зла. Наша гріховність – це причина наших терпінь.

– Якою є позиція Церкви щодо евтаназії?

– Паліативне служіння стосується хворих, які перебувають на стадії закінчення свого земного життя. Я говорю з досвіду, бо моя рідна сестра вмирала в хоспісі у Штатах. Хоспіс – це частина паліативної допомоги, місце, де людина готується до переходу в іншу форму буття. Там працюють лікарі, духівники, психологи, які і вмираючому, і його рідним допомагають прийняти певний факт – людина закінчує своє існування на землі. Але це не означає, що вона закінчує своє існування взагалі. Те, що ми називаємо смерть, – це ще не кінець, це – перехід. Тут є велика різниця між віруючими і невіруючими. У давньому римському суспільстві, коли когось хоронили, то казали «був», значить, вже його немає. Це – поганське бачення смерті. Християнське – це коли людина усвідомлює перехід, бо не припиняє існувати, коли закриє очі, а продовжує своє існування, своє життя. І щоб їй допомогти в усвідомленні цього, поширюється явище паліативної обслуги.

Евтаназія – це брак надії. Така людина каже: «Я більше не хочу терпіти». Відтак бере своє життя в руки, ніби тепер все закінчилося. Ми не самі прийшли в цей світ – ми народилися, одержали дар життя через наших батьків. Ми не з’явилися з нічого і не маємо права розпоряджатися нашим життям. Але мусимо бути свідомими, що жити – це не нещастя. Навіть коли я терплю, то це приготування до дальшого життя. Безумовно є моменти, є хвороби, коли людина дуже-дуже терпить, але паліативне служіння розвивається власне для того, щоб людині допомогти в той дуже важкий, інколи дуже болючий період. Тому Церква заперечує самогубство, яке називається евтаназія.

– Ваше ставлення до трансплантації органів.

– Чому ні? Якщо є можливість врятувати життя людини, то я не бачу тут якоїсь особливої моральної проблеми. Дочка моєї шкільної товаришки мала значні проблеми з нирками. Її мати погодилася бути донором. У результаті і дочка вижила, і мати не постраждала.

– Чи прийнятна і доцільна, з погляду Церкви, реклама ліків?

– Це – фатальне явище. Як на мене, це суто комерційна справа. Коли рекламують алкоголь, то дуже гарно розповідають про те, як добре було випити того напитку, а в кінці – коротенько про те, що це може вам зашкодити. Так само і з ліками. Як на мене, і це не тільки моя думка, тут добре було би якось краще врегулювати ці моменти відповідними законами. У багатьох людей вдома є дуже багато різних ліків, куплених після перегляду реклами, і це для них створює додатковий ризик неправильного застосування препаратів.

– Чи клятва Гіппократа актуальна на сьогодні? Можливо, медикам варто складати клятву на Біблії?

– Від лікаря дуже багато залежить у житті людини. Якщо ви, наприклад, банкір і погано комусь порадили, то він втратить гроші. Від цього світ не завалиться. А якщо лікар неправильно лікуватиме, то хіба священик його помилку заховає. В якій формі би це не було, думаю, лікар повинен бути відповідно вихований, а пацієнти – свідомі, що лікар – це не тільки фах й одна з багатьох професій, але щось дуже особливе, де людина зобов’язується якнайкраще підготуватися і якнайкраще виконати своє завдання. Чи це буде у формі присяги Гіппократа, чи на Святому Письмі людиною, яка вірує, – великої різниці немає. Думаю, що і для самого лікаря, і для пацієнта усвідомлення такого зобов’язання добре.


Своїми думками щодо сучасної ситуації у сфері виховання майбутніх медиків поділилася також учасниця зустрічі з Блаженнішим Любомиром, завідувач кафедри клінічної імунології та алергології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, професор, проректор із навчальної роботи Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького Валентина Чоп’як.


– Сьогодні українське суспільство хоче бачити високоінтелектуального та високодуховного лікаря. На Вашу думку, наскільки українська медична освіта здатна ефективно відповісти на таку суспільну потребу?

– Завдання вищої медичної школи, зокрема нашого університету, полягає в тому, щоб наша молодь, яка отримує диплом лікаря, мала не тільки якісні знання. І хоча нам ще потрібен певний перехідний період, ми намагаємося стандартизувати систему викладання до європейських вимог. Крім інтелектуальної та фахової підготовки студентів, університет намагається виховати в молодого лікаря розуміння важливості моральної і духовної підтримки пацієнта. Обов’язковими є знання мови, історії, морально-етичних аспектів праці лікаря, побудованих на глибинних християнських принципах. Оскільки в нас навчаються понад тисячу студенів-іноземців, серед них і мусульмани, і протестанти, то такі морально-етичні елементи обов’язково вкладаються в позааудиторну роботу. Серед іншого, це відзначення усіх найбільших українських державних та релігійних свят. Ми намагаємося виховати такого лікаря, який має не лише знання, але й добру духовну основу.

– Життєвим девізом Миколи Пирогова була теза: «Бути людиною серед людей». На Вашу думку, наскільки глибоко християнська духовність вплетена у формування моральних підвалин майбутнього лікаря?

– Дуже важливо, коли лікар співпереживає, співчуває пацієнтові. Коли людина має порушення функцій тих чи тих органів, завжди поряд із соматикою є і душевна травма. Тому, щоб підтримати пацієнта, лікар повинен бути обізнаний у різних духовно-релігійних моментах, які можуть допомогти. Той лікар вважається добрим, який, крім глибоких фахових знань, володіє і психологічними, а коли й цього не вистачає для підтримки, користується усіма засобами, зокрема і молитвою, щоб допомогти побороти хворобу. Тому з цієї цитати відомого хірурга Пирогова ми бачимо, що він розумів, наскільки духовні моменти можуть допомагати спільно боротися з хворобою. Лікар, який є атеїстом, як правило, не користується повагою у пацієнтів. Лікар також повинен мати силу духовну, яку дає віра, для того, щоби спільно з пацієнтом боротися з хворобою. Християнські основи ввійшли дуже глибоко у психологію, в життєве кредо багатьох спеціалістів, таких лікарів пацієнти люблять, поважають і довіряють їм.

– Система виховання медика має давні традиції, але чому сьогодні ми так багато говоримо про хабарництво та корупцію в медичній галузі. Чи може це свідчить про те, що пора щось кардинально змінювати?

– Певний відсоток причин цього явища існує в силу проблем соціального середовища, в якому ми живемо. Крім того, професію лікаря не належно шанує держава. У цивілізованих країнах вона піднята на п’єдестал поваги на державному і суспільному рівні. Я була на стажуванні у Відні ще в далекому 1993 році, де нас, молодих тоді лікарів, приймав прем’єр-міністр Австрії. Він сказав, що низько схиляє голову перед лікарями за те, що вони роблять для людей: «Ви на одну сходинку перебуваєте ближче до Бога, бо Він дає у ваші руки і голови такі важливі завдання. Тому ми повинні створити всі умови, щоб ви значною мірою могли тут, на землі, виконувати ті завдання, які Бог посилає для конкретної особи через лікаря». Тоді я відчула, наскільки справді пошанована професія лікаря і наскільки це важливо. Це було найвищою оцінкою державного високопосадовця.

Це не фотошоп!
Це не фотошоп!
На жаль, певні моменти радянщини, яка прижилася в нашій уже незалежній державі, та домінування певних матеріальних цінностей присутні в медичній вертикалі. Хоча Господь Бог нам каже робити добрі справи, допомагати людям, рятувати їх, робити це як для самого себе і воно сторицею віддасться – цих духовних моментів, на жаль, не вдалося привити широкому соціуму, особливо при владі. Народ, який не торкнувся отих брудних владних коридорів, розуміє й оцінює це. Якщо людина віддячує чимось лікарю, то може останнє віддати, бо знає, що той їй допоміг. І ми тут не можемо засуджувати. Але коли лікар вимагає і не надає допомоги хворому, який її потребує, – це вже великий гріх, і він повинен відповідати за свої дії. Часто через це в медіа принижують лікаря і загалом професію.

Навчаючись шість років в університеті, два роки – в інтернатурі й набуваючи знань кожен рік, лікар сьогодні отримує найнижчу зарплату. Через те, що державні кошти розкрадаються, медична галузь і далі фінансується по залишковому принципу. Коли мене запитують, як вижити лікарю на платню у дві тисячі гривень, мені соромно дивитись у вічі своїм учням, які йдуть у самостійне життя. Як вони мають прогодувати свою сім’ю? На жаль, держава спонукає лікарів до певних неприйнятних методів заробітку і виживання. Тому дуже багато лікарів їдуть за кордон, де підтверджують свої дипломи. У нас справді є мудрі діти, з яких дуже багато пішли навчатись за покликанням, їм подобається ця професія, вони хочуть робити добро, але наша держава, на жаль, перешкоджає цьому. У верхніх ешелонах влади часто не керуються тими моральними засадами, які ми закладаємо студентам, і в цьому серйозна проблема.

Тут можна навіть сказати: «Як живе лікар, такою є держава». Наприклад, у Швейцарії медицина належать до найвище оплачуваних професій. Там лікар не думає, як прогодувати дитину, – він зосереджений на тому, як допомогти пацієнтові. Тому, можливо, якби лікар-професіонал отримував достойну винагороду, було би більше користі, ніж у тій ситуації, коли державні кошти просто розкрадаються чиновниками чи, скажімо, відбувається закупка не тих ліків, які ми можемо запропонувати пацієнту. Часто наші лікарі, медсестри беззбройні… Вони ніколи б не взяли копійки… Інколи бідна бабуся останній гріш віддає… Але так немає бути – це ненормально! Про це повинна дбати держава.


Підсумовуючи представлені думки учасників зустрічі, розуміємо, що праця українського медика чи в державному, чи у приватному секторі, вимагає від фахівця не лише ґрунтовних фахових знань. У кожному конкретному випадку лікар повинен брати до уваги також глибинні духовні аспекти як у складних медичних маніпуляціях, так і у спілкуванні з пацієнтом. Кожна людина, потрапивши до медичного закладу, хоче, щоб її лікував фахівець із великої літери, який і допоможе, і зрозуміє. Таке, на перший погляд, мале, проте в українських умовах таке велике завдання стоїть перед українським студентом-медиком. Адже бути лікарем – це покликання, яке вимагає самовідданості, гуманності та милосердя.


Розмовляв Василь КОВАЛИШИН


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:
( 6642 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити