Триєдине джерело краси, людина як митець Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_tryjedynedgerelo.jpg*Статтю подано з деякими скороченнями та відповідно до вимог сучасної української мови за виданням о. Петро Біланюк. Триєдиний Бог як джерело краси і людина як митець / Божа істина, краса і любов. – Дрогобич: Відродження. 1995. – С.93-98.

Літопис Київської Руси року 6495 (тобто 987 по Р.Х.) виразно наголошує, що св. Володимир Великий і наші предки — київські русичі мали високорозвинений естетич­ний смак, а їхня релігійність опиралася, насамперед, на відчутті краси. Там же читаємо свідчення посланців св. Володимира, які досліджували різні релігії у різних країнах:
«Ми ходили до болгарів, і ми приглядались, як вони покло­няються у храмі, який зветься мечеттю, де вони стоять без пояса; (болгарин) поклониться і глядить сюди і туди, як біснуватий, і немає радості в них, а тільки смуток і сморід великий. Недобрий закон їх. І прийшли ми до німців, і бачили ми у храмах, як вони відправляли численні служби, але ми не бачили там жодної краси». І прийшли ми до греків, і завели нас туди, де вони служать своєму Богові, і ми не знали, чи ми були на небі чи на землі, бо на землі немає такого виду або такої краси, і ми не зуміємо того переповісти знаємо тільки те, що там Бог перебуває з людьми, і їх служба краща від всіх країн. Ми бо не можемо забути тої краси; кожний чоловік як спробує солодкого, то потім не сприймає гіркості, так і ми не можемо довше тут бути».

З цієї цитати бачимо, що правда і добро Хрис­тової віри не подіяли на них так сильно, як це зробила краса і велич візантійської церковної архітектури, святих ікон, мозаїк, фресок і літургійного співу, чудових драма­тичних церковних обрядів. Отже, саме краса промовила виразно до їхнього відчуття містерії і вмотивувала правдивість Христової віри. ... Основою їхнього релігійного світогляду не була містерія, що напов­няє страхом, ані містерія віри, яка промовляє до розуму, ані містерія доброчинності, любові чи милосердя, а саме від­чуття Бога як таїни безконечної краси.

Але що таке краса? Загалом красу можна описати як гармонію єства чи істоти, блиск і витонченість форми, як безпосередню, кінцеву й ессенціальну посілість кожного правдивого єства. Насправді краса встановлює і доповнює всі інші ессенціальні характеристики єства. Тому в кожному об’єкті, в кожній речі одність, доброта, правда і краса взаємодоповнюють одна одну і зливаються в єдине єство.

Варто також пояснити різницю між внутріш­ньою і зовнішньою красою, яка дуже важлива у релігійній площині. Внутрішня краса має душевну та містичну природу. Вона вища і витонченіша ніж фізична, чи зовнішня краса. Акцентує не на зовнішній кількості, а внутрішніх якостях істоти. У раціональних істот вона підкреслює святість, духовність, внутрішню славу і велич, внутрішню, душевну силу ума і волі, внутрішні чесноти, внутрішню богообразність чи богоподібність. І саме це зна­чення має монаший титул «преподобний» чи навіть «високопреподобний», тобто людина, яка під впливом Бо­жої ласки-благодаті стала більш подібною до Бога, ніж інші.

Інколи у візантійській іконографії навмисне спотворюють обличчя, щоб підкреслити вищість внутріш­ньої краси, або краси душі чи духа. У таких випадках непривабливість обличчя відштовхує нас тимчасово і змушує зо­середитись над виразом внутрішньої краси.
Найпромовистіший випадок спотворення людського облич­чя на святих іконах можна спостерігати в іконі св. Христофора з собачою головою. Така ікона промовляє до нас, що не зовнішня, а внутрішня краса має вищу вартість перед Богом. Внутрішня і зовнішня краса позначається тими ж формальними характеристиками: простотою, пропорційністю, чистотою ліній, гармонією тощо.

Без сумніву внутрішня, або душевна краса належить до вищого порядку, ніж зовнішня, або фізична. Однак на різних ступенях інтенсивності кожна краса віддзеркалює єдину красу самого Бога. Тому застановимось над цим аспектом істини про красу.

Таїна самого Бога зі східньохристиянського погляду – це безконечна, свята, вічна, найдосконаліша і животворяща дійсність; це Триєдине Божество або один Бог у Трьох Особах. Триєдиний Бог – архетип краси, бо Його есенція прекрасна, і всі Три Особи безконечно гарні. Триєдиний Бог є Творцем краси, бо Він ... через свою присутність у Всесвіті об’являється, насамперед, через динамічну присутність Святого Духа – ікону Бога-Отця і Бога-Сина по лінії Їхньої краси, величі і слави, які є зовнішнім відблиском Божої Святості. Святий Дух об’являє нам відблиск Божої Святості як також недоступного і вічного Божого світла, життя любові Триєдиного Бога. Але заглибившись у містерію Божої краси, побачимо, що Бог Отець є Творцем усіх речей, і через них Він об’являє свою красу. Божий Син Господь Ісус Христос через вочоловічення є Богочоловіком або воплоченим Божим Словом, яке об’являє себе досконалою людиною і джерелом людської зовнішньої і внутрішньої краси. Знову ж Святий Дух об’являється через діяльність і динаміку всіх живих істот і наповнює їх Божою красою, бо Він – віддзеркалення святості, недоступного світла і краси Бога-Отця і Бога-Сина.

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_pantheon.jpgВідтак, вся сотворена чи матеріальна, чи духова дійсність – це ікона Божа, а тому і відблиск Божої краси. Однак людська істота з огляду на свій розум і ра­ціональність, свобідну волю та есте­тичне почуття, яким вона сприймає красу – особлива Божа ікона, сотворена на образ і подобу Божу. Це означає, що людина є, насамперед, особою, тобто найвищим Божим творивом. Тому людська істота може роз­важати про власну красу і пізнати у собі образ і по­добу Божу. Людина спроможна пізнати в собі присутність Три­єдиного Бога, джерела краси або самої таки безконечної краси. Тому бути внутрішньо і зовнішньо гарним і творити красу — це конечна екзистенційна обставина і моральне зобов’язання кожної розумної істоти. Більше того, для християнина, який живе і діє у Святій Трійці, бути гарним і творити красу є остаточним екзистенційним християнськими постулатом і моральним обов’язком. Занедбання цього обов’язку – гріх проти Святого Духа, який є Духом Божої Любові і Краси. Тому кожна людина має у собі оту Божу іскру мистецької творчості або сприймання краси. В одних ця Божа іскра більш розвинена, в інших менше, але вона завжди жевріє у кожному з нас.

Правдиве мистецтво, в такому значенні, як його розуміють християни – це спроба через творчу інтуїцію і душевне проникання зму­сити німу природу промовити і розкрити свою таємницю. Здійснюють це мистці творчим словом поезії чи прози. Музи­ки і композитори — творчими звуками, що зливаються в мелодію чи поліфонію. Образотворчі митці та іконописці роблять це фарбами, відтінками, формою і гармонією зобра­ження. Хореографи і танцюристи намагаються рухом людського тіла створити ту гармонію дії, яка висловлює все наше життя і наші почування. Всі форми мистецтва, свідомо чи несвідомо, мають релігійний вимір, бо кожне ми­стецтво, в остаточному аналізі є спробою охопити і роз­крити нові аспекти Триєдиного Бога, Його Святості, Бла­женства, слави, краси, правди та всіх інших Божих атрибу­тів. І саме в цьому причина, чому поетів та інших мистців нази­вають «натхненними», або «повними Бога», чи «повними Божої сили» і в позахристиянському світі. Це тому, що справжні митці – виняткові харизматики, які прагнуть до Бога-Отця через Сина й у Святому Дусі, але в аспекті краси, слави і зовнішнього світла. Науковці націлені до Бога в основному у площині вічної, святої, безконечної і незбагненної істини. Доброчинці, чи філантропи осягають Бога через волю і в аспекті найвищого і безконечного Добра. Ці три категорії людей об’єднує любов до Бога, і вони мусять себе взаємодоповнювати. На всіх них впливає Святий Дух, Дух Божої Істини, Божого Милосердя, чи Доброти і Дух Божої Слави, чи Краси.

Свята ікона стала символом східного християнства, бо вона справді є вершиною християнського мистецтва. Святі ікони пишуть не для того, щоб навчати глядача. Зрозуміло, що ікона виконує також важливу дидактичну роль, бо подає науку Христової віри або святе Богослов’я барвою і формою, видом і відтінком світла. Одначе первісна функція ікони в тому, щоб бути каналом Божого світла, тобто інструментом молитви і спільноти з Богом-Отцем через Сина й у Святому Дусі. Тому ікона – символ Бо­жої ласки-благодаті і Божественного життя. Це вираз Божого життя, яке просвічує, очищає від гріхів і всякої нечистоти, підносить вгору, обожує і прославляє людську істоту і все твориво. Тому свята ікона є символом надії і єдності людини з Триєдиним Богом, а також Божого життя, світла і любові у нас. Цей погляд на ікони постає цілком виразно з молитов, які промовляє свяще­ник під час обряду посвячення ікон.
...
Наша свята Літургія – один із найкращих релігійних творів людства. Вона є не лише викладом глибокого Богослов’я. Не лише вчить нас, як треба по-хрис­тиянськи жити і діяти, але також, як маємо сприйма­ти красу і жити правдивим релігійно-мистецьким життям. До прикладу, в заамвонній молитві читаємо:
Господи, ти благословляєш тих, що Тебе благословляють, і освя­чуєш тих, що на Тебе уповають, спаси людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, повноту церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому Твого: Ти їх прослав божественною Твоєю силою і не остав нас, що уповаємо на Тебе.

Тут криється дуже глибока богословська думка: Бог освячує тих, які містичною візією бачать Божий Дім, Боже Царство і люблять його красу. А та краса – від­блиск найвищого й есенціального Божого атрибуту, тоб­то Святості. Через сприймання краси людина починає учащати у Божій Славі, бо Триєдиний Бог своєю силою, своєю несотвореною енергією прославляє тих, що люблять Божу красу.

Другий приклад – це молитва, яку відмовляють єписко­пи, священики і диякони, коли зодягають стихар:
Возрадується душа моя в Господі, бо облачив мене в ризу спасенну й одежею радості зодягнув мене; як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою.

У символічний спосіб тут ідеться про ласку священства, яке переодягає і преображає людину на службу Богові. Це теж містичне весілля між Богом і людиною, присвяче­не офіційному Божому культові. Але дуже цікаво й те, що тут мовиться про прикрасу людини і участь людини у Божій красі.
Є дуже багато прикладів поняття і функції краси в нашій Святій Літургії. Ось, до прикладу, постійно повторюється вірш: «Господь воцарився, в красу одягнувся, одягнувся Господь у силу і перепоясався». Йдеться про об’явлення Бога людині, яке має багато різних виявів, один з яких — це Бог, зодягнений у красу.

Грецька церква співає на малій вечірні в день Успення Пресвятої Богородиці такий гімн: «Які духовні пісні ми повинні тепер принести Тобі, о Пресвята? Бо Твоїм безсмертним успенням Ти освятила цілий світ, і Ти була перенесена до місць вище цього світу, щоб там глядіти на красу Всемогучого і, як його мати, радуватись безмірно нею (тобто красою). Тебе супроводять чини ангельські, о пречиста Діво, і душі праведних. З’єднайся з ними і про­си для нас миру і великої милості».

Важливим твердженням у цьому гімні є остаточне, есхатологічне і вічне бачення та контемпляція Божої краси. У небі не будемо мати віри, бо бачитимемо Бога віч-на-віч. Не потребуватимемо надії, бо Триєдиний Бог буде нашою посілістю на віки віків. Залишиться лише Любов і вічне сприймання безконечної Божої Краси, яка буде для нас джерелом вічного щастя і радості. А тому молімось щиро, щоб ми спаслись завдяки Божій ласці і осягнули вічну Божу красу в небі. Амінь.

о. д-р Петро Біланюк


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     богослов’я      №4
( 5223 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити