Розуміння історії та проблема самоусвідомлення християнства |
Чистоту, простоту мы у древних берем, Визначний історик Марк Блок, блискучий вчений і герой французького Спротиву, казав: «Християнство – релігія істориків». Він правий, бо для християнина, незалежно від того, чи захоплюється він «ділами давно минулих літ», історія – це невід’ємна частина життя. Якщо порівняти християнську віру з храмом, то її фундамент – Боже Об’явлення, але стіни і дах зводили люди тисячоліть. Старозавітні псалми і пророцтва писали стародавні євреї, Євангелія і послання Нового Завіту – міщани та інтелігенти Античності. Вижити християнство змогло завдяки тому, що мученики заплатили життям за вірність Христові, а перші апологети – гідно відповіли на усі закиди язичницьких інтелектуалів. Наша віра не стала ворогом науки тому, що півтори тисячі років тому богослови змогли вирішити вікову дилему віри та розуму, сказавши «вірю, щоби зрозуміти», і ворогом культури – Отці Церкви вбачали в роздумах філософів та героїчних легендах дохристиянських часів пошуки Бога та істини, їхній шлях до Христа. Ми ходимо у храми, зведені за канонами, що сформувалися півтори тисячі років тому. Промовляючи словами Літургії, говоримо словами Йоанна Золотоустого чи Григорія Великого, співаючи гімни, співаємо разом із тисячами священиків та монахів, що склали їх за двісті, п’ятсот, тисячу років до нас. Уявлення про Бога і Його закон виражаємо в догматах, сформованих богословами Античності та Середньовіччя, а сповідуючи віру, не можемо не дякувати місіонерам, які принесли християнство в наші краї кілька (чи кільканадцять) століть тому. Ми віримо, що тільки християнство (а точніше – Христос) врятує суспільство від розпусти і загибелі – наслідуємо в цьому св. Августина; протестуємо проти втручання держави в церковні справи – наслідуємо св. Ансельма та клюнійських реформаторів ХІ ст. Як християни, несемо відповідальність за переслідування іновірців та інквізицію, полювання на відьом і релігійні війни. Це робилося задовго до нас, але саме ми переживаємо наслідки гріхів чи помилок наших попередників. Не ми здійснювали Великий розкол у 1054 р. і не ми починали Реформацію, але нам жити у світі, де Церква розділена, і це нас запитують невіруючі: «Чому ви вбивали єретиків?» чи «Чому ви сваритесь між собою», коли ми засвідчуємо свою віру. І ми мусимо знати, що їм відповісти, як і півтори тисячі років тому Юстин чи Оріген мали, що відповісти язичникам тих часів. Тому що дві тисячі років християнської історії – а це і Античність, і Середньовіччя, і Реформація, і наші часи – все це сформувало сучасне обличчя християнської Церкви, до якої ми належимо. І все це – той багаж, який ми, хочемо того чи ні, несемо за собою – інколи з гордістю, інколи зі соромом, але завжди з гідністю і повагою, тому що свого минулого не зречешся. А особливо, якщо живеш в Україні. Є в нашої батьківщини одна цікава особливість. Події далеких століть тут не відійшли мирно в минуле, а продовжують жити в сучасному світі, впливати на сьогодення. Хрещення Русі та монгольська навала, Галицько-Волинське князівство і захоплення його поляками, Річ Посполита і козаччина, війна Хмельницького і Переяславська рада, Полтавська битва і скасування Січі, УНР і ЗУНР, радянська Україна і визвольний рух – все це продовжує формувати обличчя і країни, і її народу. Комусь ближче Хмельницький, комусь – Мазепа, комусь більше подобаються «червоні», комусь – «бандерівці», і це багато що говорить про світогляд і переконання людей. Від того, як оцінить героїв і події нашої історії більшість народу, а головне, наскільки визнаємо це нашою історією, нашими коріннями, від яких не відректись, багато в чому залежить наше з вами майбутнє. Не є винятком і українська Церква. Її культура та ментальність, ставлення до себе і до сусідів, незважаючи на тисячолітню традицію, все ще у процесі формування, і тому оцінка таких подій, як служіння Кирила та Мефодія чи Хрещення Русі, стосунки князя Володимира з Візантією та Західною Церквою, діяльність католиків в Україні, запровадження унії та протидія їй, зросійщення Православної Церкви та участь греко-католиків у національному відродженні, доля православних і католиків у підпіллі, зростання впливу протестантів – усі ці питання створили і продовжують творити обличчя сучасної української Церкви. І не розуміючи цих вікових сварок, нам не зрозуміти, чому сьогодні наші Церкви мають саме ці проблеми (чи навпаки – переваги). Не знаючи минулого, не зрозуміти майбутнього, і разом з цим – не збудувати належного майбутнього.
Віктор Заславський Tеги:
( 10 голосів )( 6223 переглядів ) |
-
Архів
-
Рубрики
- 2024 (1)
- 2023 (7)
- 2022 (33)
- 2021 (37)
- 2020 (6)
- 2019 (1)
- 2018 (4)
- 2017 (19)
- 2016 (38)
- 2015 (65)
- 2014 (35)
- 2013 (60)
- 2012 (36)
- 2011 (57)
- 2010 (62)
- 2009 (19)
Роздуми
-
Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх…
Шляхом святих
-
Детальніше...
Хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерті, так і тепер безбожник виявив світові правду про славного звитяжця, який від юних літ пішов за Христом, присвятив Йому свою молодість у тиші монастирської келії, проповідував Його на спасіння інших, не зрадив, не відрікся, а поніс Його хрест на власну Голготу.
-
Теги
-
Фото
-
Відео
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису