Екологічний імператив у соціальній доктрині католицької церкви Друк

Володимир Шеремета
Володимир Шеремета
Одне з основних завдань Вчительського уряду Церкви – тлумачення морального Одкровення про суспільний порядок у світі на мову, спосіб думання та ситуацію певного часу і проголошення цього вчення з відповідним ступенем зобов’язання. Соціальна доктрина Католицької Церкви (далі СДКЦ), яка включає сукупність орієнтирів для формування суспільного порядку, згідно з основними правдами віри, стоїть на службі виконання місії Церкви, тобто спасіння людини, що живе в конкретному часі та середовищі і стикається з конкретними суспільними проблемами, які суттєво впливають на її життя.

Згідно з ІІ Ватиканським собором Церква покликана «завжди розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелія». Одним із найбільш вражаючих знаків нашого часу – екологічна криза виражена в антропогенному виснаженні, забрудненні та руйнуванні довкілля у глобальних масштабах з катастрофічними наслідками для всього людства.

Хоча сьогодні ще не з’явилась довгоочікувана в середовищі богословів-моралістів екологічна енцикліка, все ж більшість соціальних документів римських архиєреїв та єрархії Католицької Церкви на локальному рівні останніх десятиліть заторкують окремі соціально-екологічні питання та пропонують свій погляд на причини їх виникнення та шляхи подолання.

У цій статті проаналізуємо основні документи СДКЦ на екологічну тематику з метою дослідити проблему відповідального ставлення до природного середовища як автентичного християнського покликання та важливого інструмента покращення екологічного становища планети.

Починаючи із середини ХХ ст., Вчительський уряд Церкви неодноразово висловлює своє ставлення щодо питань, які відіграють важливу роль в контексті сучасної екологічної кризи, як наприклад, питання двозначності технічного прогресу, атомної енергії та справедливого розвитку. Ці теми були предметом суспільного вчення чисельних звернень папи Пія XII, енцикліки Mater et magistra (1961) папи Йоана XXIII, Душпастирської конституції II Ватиканського собору Gaudium et spes (1965) та енцикліки Populorum progressio (1967) папи Павла VI.

Католицька Церква однією з перших відреагувала на видимі ознаки екологічної загрози. Вже рік перед оприлюдненням загальновідомого звіту Римського клубу «Про межі росту» (1972), який вважають першою віхою на шляху пробудження екологічної свідомості, Святіший Отець Павло VI в апостольському листі Octogesima adveniens (1971) застерігає людство від непоміркованого використання природних ресурсів, яке призводить до руйнування природи та, відповідно, до знищення передумов життя людини. У тому ж 1971 р. Римський синод єпископів у документі De iustitia in mundo, аналізуючи проблему суспільної справедливості, заторкує її екологічні складові та констатує, що необхідні для людського життя природні ресурси повітря, води та всієї біосфери Землі не є необмеженими і, відповідно, їх потрібно турботливо захищати як спільне благо всього людства.

Усвідомлення екологічної загрози у всесвітньому масштабі вперше зауважили на міжнародній конференції в Стокгольмі, яку організувала ООН у 1972 р. під заголовком «Довкілля людини». Саме тут представники із 110 делегацій світової спільноти постановили кардинально переглянути ставлення сучасної цивілізації до планети Земля і визначили фундаментальні принципи, які мають регулювати права та обов’язки людей щодо навколишнього середовища. При цьому була врахована позиція Папського Престолу. У Посланні до Конференції у Стокгольмі папа Павло VI акцентував увагу на питанні людської солідарності, в контексті сучасної проблематики довкілля та майбутніх екологічних загроз, а також закликав до зміни стилю життя та поміркованого використання природних ресурсів. Більш систематично позицію Ватикану щодо екологічного питання на Стокгольмській конференції висловив у заяві Голова делегації Папського Престолу, в якій наголосив зокрема на таких моментах:

  • Католицька Церква вважає, що гармонія між людством і природою може бути відновлена лише тоді, коли людина переосмислить пріоритет цінностей і визначиться у своїй поведінці відповідно до принципу: «більше бути» замість «більше мати»;
  • захист довкілля, у процесі економічного розвитку, вимагає відповідних зусиль як на національних, так і на міжнародному рівнях;
  • держава Ватикан дбає про довкілля в межах власної території, яка є унікальним культурним і мистецьким спадком.

Найповніший та систематичний аналіз питання відповідальності людини за своє довкілля у вченні папи Йоана Павла ІІ. Вже в першій енцикліці Redemptor hominis, у контексті роздумів про спасіння людини, Святіший Отець застерігає перед небезпекою диктату техніки та споживацької ментальності і пригадує про призначення всього Божого створіння – природи: через Спасителя Христа ввійти у Божу спасаючу дійсність. У соціально-екологічному вченні Понтифік аналізує не лише конкретні ознаки чи зовнішні вияви екологічної кризи, але, передовсім, намагається ідентифікувати її основні причини. Зовнішні кризи, включно із кризою природного середовища, папа Йоан Павло ІІ розглядає як наслідок внутрішньої кризи людини – кризи її духовності та моральності, кризи її стосунків з Богом. Екологічна криза, на думку Папи, має безпосередній зв’язок з моральним непорядком, що настає внаслідок відвернення людини від Бога. «Коли людина відвертається від плану Творця, вона спричиняє дисгармонію, яка призводить до неминучого зворотного впливу на весь створений порядок. Якщо людина не живе в мирі з Богом, то і сама земля не може мати миру», – констатує Понтифік.

Руйнування довкілля, згідно з вченням папи Йоана Павла ІІ, спричинене, насамперед, викривленим розумінням людиною своєї божественної сутності, місця та завдань у навколишній природі. В енцикліці Centesimus annus Святіший Отець навчає, що свавільне ставлення людини до землі, опанованої споживацьким та гедоністичним менталітетом, без поваги до свого божественного призначення, спричиняє “повстання природи”. Вирішення екологічного питання залежить, передовсім, від відновлення “екології людини”.

В енцикліці Sollicitudo rei socialis Папа констатує, що людство, у ставлені до природи, підпорядковане не тільки біологічним, а й моральним законам, які не можна безкарно порушувати. Одночасно Понтифік підкреслює автентичне покликання кожної людини, а також Церкви в цілому рятувати наше довкілля та всю природу. У посланні до Всесвітнього дня миру (1 січня 1990) «Мир з Богом-Творцем – мир зі всім створінням» Святіший Отець Йоан Павло ІІ систематично аналізує взаємозв’язок між внутрішнім станом людини, миром між народами та станом довкілля. В основі цього документа лежить вчення про те, що кожна людина має важливий обов’язок – піклуватися про Боже створіння – природу, а також, що екологічний обов’язок християн – «обов’язок щодо природи і Творця – суттєва складова їхньої віри”.

На фоні глобалізації екологічної загрози світова спільнота намагається об’єднатись у пошуках виходу. Вагомим внеском на цьому шляху стала конференція «Довкілля та розвиток» (відома як «Саміт Землі»), організована ООН у 1992 в Ріо-де-Жанейро, де заклали основи для початку глобальних проектів із відновлення стану навколишнього середовища. На цій конференції прийняли такі стратегічно важливі для збереження природи документи, як: «Декларація про довкілля та розвиток», «Декларація про збереження лісу», «Порядок денний на XXI століття», а також угоди «Про зміну клімату» та «Біологічне різноманіття».

На конференції визнано нерозривність еколого-економічних зв’язків, зокрема те, що економічний розвиток у відриві від екологічних вимог призводить до перетворення планети на пустелю, а вирішення екологічних питань без відповідного економічного розвитку може спричинити злидні та різну несправедливість. Саме тут була сформована концепція “сталого розвитку”, як розвитку, що забезпечує задоволення потреб нинішнього покоління людей без загрози для задоволення потреб прийдешніх поколінь та передбачає ощадливе ставлення до довкілля, коли люди братимуть від природи лише необхідне для життя, обов’язково зважаючи на те, чи зможе природа відновити свої ресурси.

Папський Престіл брав активну участь у підготовці «Саміту Землі» та вніс вагому лепту для досягнення позитивних результатів конференції завдяки релігійно-етичному обґрунтуванню відповідальності за планету. Згідно з резюме делегації Папського Престолу, фундаментальними принципами для вирішення екологічних питань мають бути цілісність усього Божого створіння і повага до життя та гідності людини. Декларація папської делегації містить також такі складові:

  • люди, які шанують довкілля, вшановують Бога-Творця Всесвіту;
  • руйнування окремих складових створеного світу – це руйнування того, що, згідно з волі Бога, має існувати для спільного блага людства;
  • по-варварськи ставитись до природного середовища означає ображати Бога;
  • необхідно з пошаною ставитись до довкілля;
  • кожна людина має зробити особистий практичний внесок для пошанування та збереження Божого створіння – природи.

Участь Папського Престолу в роботі «Саміту Землі» була надзвичайно важливою, оскільки одним із його основних результатів стало формулювання концепції сталого розвитку, яка, по-суті, відповідає християнському розумінню комплексного характеру відповідальності людини за створіння та необхідності гармонійного співжиття людей з природою.

Апогеєм вчення папи Йоана Павла ІІ про релігійну відповідальність людини за довкілля став апостольський лист Ecclesia in America, в якому Понтифік ще раз пригадує, що з віри в Бога-Творця “... для кожного випливають конкретні обов’язки щодо довкілля”. Одночасно Святіший Отець визначає безвідповідальне руйнування природи одним із найважчих гріхів і долучає його до категорії соціальних гріхів, які кричать до неба. На перший погляд може видатись незрозумілим, чому руйнування довкілля Вчительський уряд Церкви ставить на один рівень з навмисним вбивством та іншими найтяжчими злочинами проти людини та суспільства. Така логіка стає зрозумілішою з погляду сучасної екології, яка засвідчує, що мільйони людей щорічно стають жертвами забруднення довкілля, а особливо повітря та води. Попри те, руйнуючи довколишнє середовище та виснажуючи ресурси планети, що не відновлюються, окремі люди чи нації знищують спільну спадщину всього людства, загрожують суспільному миру, порушують вимоги справедливості та крадуть майбутнє у прийдешніх поколінь.

Окремої уваги заслуговує звернення папи Йоана Павла ІІ до Папської академії наук від 12 березня 1999, в якому він закликає кожну людину до своєрідного “екологічного навернення”, що має, насамперед, виразитись у постійному особистому наверненні до Бога. Це навернення до Бога вимагає ґрунтовної зміни на краще особистої поведінки до ближніх та всієї природи.

«Релігійного пошанування цілісності створіння» вимагає Катехизм Католицької Церкви, який розглядає питання екологічної відповідальності в контексті сьомої Заповіді Декалогу – “не вкради”! Поведінку, яка шкодить довкіллю, живій та неживій природі, маємо розцінювати як провину проти загального добра людства та образу Бога-Творця.

«Компендіум соціальної доктрини Церкви», укладений на прохання Святішого Отця Йоана Павла ІІ та виданий у 2004 Папською радою «Справедливість та мир», містить систематичний огляд соціального вчення Церкви, в якому весь 10 розділ присвячений питанню охорони довкілля. Компендіум констатує, що турбота про довкілля – невід’ємна складова спільного та універсального обов’язку людства, а саме: обов’язку “поважати спільне благо”.

Відповідальність за довкілля розцінюємо як невід’ємний елемент відповідальності за людину, а також за майбутні покоління, яким сучасники покликані передати незруйнований світ, прийнятий свого часу в спадщину від минулих поколінь. Всі блага Землі, створені Богом як спільна спадщина всього людства, необхідно, згідно з СДКЦ, розподіляти у дусі справедливості та солідарності.

Розв’язок екологічної проблеми Компендіум трактує як питання спільної відповідальності, що можна вирішити тільки об’єднаними зусиллями всіх разом та кожного зокрема, відповідно до вимог принципу субсидіарності. Основну роль покликана відіграти держава на основі відповідної соціально-екологічної політики та екологічно орієнтованої економіки, а також екологічного законодавства, яке має знайти своє відображення на міжнародному рівні.

Ефективне зменшення згубного впливу виробництва та споживання товарів на довкілля соціальний Компендіум вбачає у дружних, до природи, інноваційних технологіях та розвитку альтернативних джерел енергії.

Вимога піклування про стан довкілля також предмет вчення папи Венедикта XVI. Від початку свого понтифікату, в численних апостольських посланнях, проповідях, промовах та в енцикліці «Любов у істині» Папа приділяє особливу увагу екологічній проблематиці. Більше того, він визнає своїм автентичним обов’язком глави Церкви «... заохочувати і підтримувати всі зусилля, направлені на те, щоб захистити Боже створіння і передати майбутнім поколінням Землю, на якій вони могли б жити».

Висловлюючи занепокоєння від сучасного стану планети, папа Венедикт XVI, як і його попередник Йоан Павло ІІ, пояснює катастрофічний стан довкілля внутрішнім станом окремої людини та якістю стосунку людства до Бога. Саме спротив Божій волі та гріховність людини лежить в основі різних соціальних проблем, а також є фундаментальною причиною руйнування довкілля.

В енцикліці «Любов у істині» Святіший Отець Бенедикт XVI присвячує особливу увагу питанню екологічної відповідальності Церкви: «Церква має відповідальність за створіння і мусить цю відповідальність засвідчити на дії перед громадськістю». Церква зобов’язана «не тільки стояти на службі захисту спільної спадщини всіх людей – Божих дарів землі, води та повітря, але, передусім, покликана захищати людину від самознищення». Понтифік констатує, що негативний вплив людства на навколишнє середовище досяг критичного рівня. «Глобальна зміна клімату, поширення пустель, що прогресує, зменшення та втрата продуктивності велетенських сільськогосподарських регіонів, забруднення рік і ґрунтових вод, втрата біологічного різноманіття, збільшення частоти та руйнівної сили природних катаклізмів і вирубка лісів у тропічних регіонах» та багато інших екологічних загроз вимагають негайних об’єднаних зусиль всіх людей та державних інституцій, направлених на вирішення екологічної проблеми.

Екологічне завдання Церкви, згідно з вченням папи Венедикта XVI, полягає, насамперед, у відновленні первісного стосунку людини до Бога, формуванні християнської чесноти віри, глибокої духовності та високої моральності, тобто своєрідної “екології людини”, що є запорукою “екології довкілля”. Натхненні вірою в Бога та усвідомлюючи вагу релігійної відповідальності за Боже створіння – природу, християни покликані до мудрого та поміркованого використання природних ресурсів у щоденній життєдіяльності.

Один із основних акцентів соціально-екологічного вчення папи Венедикта XVI – це також звернення уваги на тісний зв’язок між збереженням створіння і збереженням миру між народами. У посланні з нагоди Всесвітнього дня миру (1 січня 2010) Папа констатує, що руйнування довкілля та відсутність доступу до природних ресурсів веде до соціальних конфліктів. Відповідно, щоб побудувати світ, в якому панує мир, кожна людина має усвідомити і виконати обов’язок «захищати природу та навколишнє середовище».

Не оминають тему екологічної відповідальності також соціально зорієнтовані документи єрархії УГКЦ. Так наприклад, у «Зверненні єпископів УГКЦ до вірних та людей доброї волі про завдання християнства в сучасному суспільстві» турботу про довкілля визначають як «одну з найшляхетніших ділянок служіння». «Суспільний дороговказ віруючого», який закладає підвалини сучасної соціальної доктрини УГКЦ і визначає її ставлення до найнасущніших проблем сьогодення, визначає як одну із заповідей “суспільного декалогу” – вимогу «шанувати природні багатства Землі як Божий дар і розсудливо ними користуватися». Моральна катехиза «Життя у Христі», яка розкриває вчення Церкви з окремих питань моралі, що їх висуває сучасне суспільство, в розділі «Відповідальність за Боже створіння» подає біблійно-богословські та етичні основи екологічного обов’язку і вказує на його пріоритетні напрями здійснення в житті кожної людини, суспільства в цілому, а також життєдіяльності держави та Церкви. Формування відповідальності людини за Боже створіння – природу – трактує «як одне з основних завдань Церкви на початку XXI ст.». Моральна катехиза навчає, що один із найефективніших механізмів формування високої екологічної культури – добрий приклад, який спонукає до наслідування. У цьому сенсі, здійснюючи проекти направлені на практичне збереження довкілля, Церква засвідчує власну віру в Бога-Творця і Спасителя світу і мотивує до відповідної поведінки своїх вірних.

У підсумку констатуємо, що хоча на сьогодні ще відсутня довгоочікувана екологічна енцикліка, однак тематика екологічної відповідальності пронизує соціальну доктрину Католицької Церкви останніх десятиліть. Екологічну вимогу трактують як невід’ємну складову турботи Церкви про людину та її спасіння, а поняття екологічного обов’язку мирян – як свідчення їх християнської віри. Ключ до вирішення соціально-екологічних проблем – внутрішнє оновлення людини та її життя відповідно до Божого Закону, що виявляється у відповідальній поведінці щодо інших людей та всього створеного Богом світу – природи. Суттєва частина цієї відповідальності має реалізуватися вже на рівні якісного особистого стилю життя за мудрого використання технічних засобів, поміркованого та економного використання природних ресурсів та енергії, а також уникання зайвих відходів та сміття, які забруднюють довкілля в нашому побуті та домогосподарюванні, на роботі чи на дозвіллі.

Д-р Володимир ШЕРЕМЕТА,

(м. Івано-Франківськ)

доцент Івано-Франківської Теологічної академії,

Керівник Бюро Києво-Галицького

Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології



Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     довкілля      богослов’я      №3
( 4331 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити